16 частина
***
Я з дитинства звик втішатися самотою. Якщо приходять друзі вигадую негайні справи, щоб збутися некликаних відвідувачів. Бо вони заважають мені втішатися мріями про повернення до рідної хати. Ніщо мене так не вабить, як рідна оселя, де я народився, вчився, де, сидячи ніччю в садку, мріяв про далекі подорожі, небезпечні пригоди, зустрічі з шляхетними жінками. І подорожі і пригоди, і шляхетні жінки, все це потім в мене було, але навіть в обіймах шляхетної жінки, не міг я збутися думки що роблю щось не так, не те роблю, що мені відказано долею. Що десь там, на рідному терені, в рідній країні чекає на мене моє справжнє щастя, кароока жіночка з довгим волоссям по плечам, моя перша коханка, моя перша незабутня любов. Дочекавшись поки розсиплються клепи в голові, лечу стрімголов в Україну, починаю шукати втрачене, але де його знайдеш. Та що важкою ходою приходить подивитися що зі мною зробилося за півсторіччя розлучення, викликає в мене почуття непорозуміння: «Невже цією жінкою я марив, підіймаючись на верхів’я Мяо Чану, невже держав в уяві саме її, коли кохав в ліжку молоду, вродливу, карооку? І це моя перша любов! А далі з’ясовується, що вона належить до якоїсь секти, прийшла щоб утягти мене у свій загал, бо пресвітер має на мене якісь надії.
Я дивлюся на жінку як на якусь примару, не розуміючі, невже це вона, моя перша любов, дівчинка з довгим русявим волоссям? Я не знаю про що мені розмовляти з жінкою, яка посягла на право бути моєю коханкою, невже вона і є ота дивна дівчина, розумна, талановита, яка глузувала зі своїх сектантів батьків? Боже, яке розчарування! Я вже не знаю куди втекти від жалю, що розтинає душу. А вона все говорить і говорить. Розповідає про свого чоловіка, з котрим живе вже десять років, але жодного разу не вдовольняла його хіть, бо він на такі справи не здібний. Він віддає весь свій час молитвам господу…
Звісно, вона держить мене за невігласа. Я дивлюся на її моложаве засмагле лице, її батьки поляки, вродливі люди, і вона в свої шістдесят показує себе не зовсім ще бабусею, тільки, на мою думку, все своє пальне вона вже виробила, ні палкої усмішки, ні вогника в очах, тільки присипляючи біблейські тексти сиплються з синюватих, давно не фарблених вуст.
***
Йдучи по роботі додому Бевзик наспівував пісеньку про папіряного вояку, при цьому, не завжди правда, починав марширувати, як справжній військовий на параді. В такому ритмі співаються саме марші. Якщо попереду хтось йшов, смокчучи цигарку, Бевзик занепадав у відчай, бо терпіти не міг тютюнового смороду. Більш за все боявся знепритомніти, що з ним вже траплялося. І все від отих мерзотників, що ссуть свої цигарки, наче малята неньчині груди. На зупинці автобусу молода жінка видихнула йому в лице тютюновий дим, і з ним сталося те що сталося. Міліцейський патруль заштовхав його непритомного в машину, а по дорозі, випотрошивши все, що було в кишенях, викинули обіч шляху в кущі на узліссі.
—Проспиться, здоровішим буде, — пожартував сержант, рахуючи вкрадені у Бевзика гроші.
Все це Бевзик вже чув, але не поворухнувся, тільки подивився услід від’їжджаючий машині, щоб запам’ятати номер. Не поворухнувся боячись що вб’ють. А номер запам’ятав добре, бо цифри складалися в рік його народження.
Кинули Бевзика на пагорбі, який збігав в бік забутого богом та людьми села Світлого. Необроблена земля заросла будяками, збереглися де-не-де паркани, хатки з побитими вікнами, та понівеченими дахами. Бевзик рушив повздовж шляху, стискуючі від ненависті пальці в кулаки й виношуючи плани помсти сержанту, котрого запам’ятав по темному шраму на підборідді. Два чи три рази він намагався зупинити пролітаючи шляхом машини, але ніхто навіть не звернув на нього уваги. Зупинити машину таксисту наказав Леонтій Григорович, той не гаючи часу зупинився поряд з Бевзиком.
—Сідайте, — відчинивши дверці, запропонував таксист, — який біс заніс вас в таку далечину від міста?
Бевзик озирнувся, пильно подивився в очі Леонтію Григоровичу, мені, і, очевидно, вирішивши що нам можна довіритися, розповів про свої занадто сумні пригоди.
—Йшов на пошту розрахуватися за житло та за телефон, а бачте, опинився де. Але я це так не залишу, підпалю сержанта разом з його машиною. Бо терпець мій скінчився. Грабують серед білого дня, і немає на них управи.
Водій аж посірів, слухаючи розповідь Бевзика. Він воював в Афганістані, бачив всіляке, але такого нахабства з боку міліції навіть представити собі не міг.
—Керуйте до магазину на вулиці Володарського, — раптом запропонував Леонтій Григорович. — Всі ми, як я бачу, люди чесні, не станете бовтати про те, що побачите.
Водій скерував на вулицю Володарського і десь хвилин за двадцять зупинив таксі поруч з міліцейською машиною.
—Вона? — запитав, а Бевзика вже тіпати почало, схопився було бігти в магазин.
—Тільки без лишнього клопоту, — попередив його Леонтій Григорович. — Почекаймо трохи, як вийдуть, ви сидіть, не рипайтесь, я сам все зроблю.
В мене аж вдих перехопило, фокус з пістолетом одне, а як заставити міліціонерів віддати украдені гроші? Стара людина визвала на двобій двох дужих хлопців, натренованих міліцейським спортивним приладдям. Що сталося з міліціонерами коли вони вийшли з магазину я й досі не можу втямити. Вони наче сказилися, бігали на чималій відстані від машини, затуляли лиця долонями, кликали на поміч. Сержант дзвонив пожежникам, докладав черговому по міліції, що патрульну машину хтось підпалив, і від вибуху можуть загинути люди. Трохи осторонь біля магазину вже зібрався натовп, ніхто не міг порозуміти, що за коники викидають молоді міліціонери. Першою прибула чомусь карета «швидкої допомоги», потім відразу три пожежні машини. Фахівці усіх рангів повиходили, дивилися на дивовижний танок хлопців, нічого не розуміючи. Відчинивши дверці, Леонтій Григорович запропонував Бевзику вийти з машини.
—Не бійтеся, неспішно посувайте прямо до сержанта, побачить, охолоне.
На той час до магазину по вулиці Володарського під’їхало відразу три міліцейські машини.
—Ви, пане сержант, мене ограбували, викинули в лісі, але я, мрець, прийшов вас забрати з собою. Бо дуже лютий до вас. Віддайте все, що витягли з кишені, гроші, документи… віддайте, якщо бажаєте жити!
Потім Бевзик признався що говорив в якійсь нестямі, наче хтось підказував йому оті слова. Сержант в розпачу висмикував із кипенів все що мав, навіть своє міліцейське повідомлення. Мене налякав глибокий туман в очах сержанта, наче й справді перед ним стояла не жива людина, а мрець запрограмований на знущання. Я бачив очі Бевзика, бліді, холодні, жорстокі і водночас зухвалі, так смерть торжествує над життям, попри саме життя. Я озирнувся щоб побачити лице Леонтія Григоровича, але він мирно бесідував з таксистом, наче йому було байдуже до того, що робилося в якихось десяти метрах. Бевзик повернув сержанту документи, і перерахувавши гроші, спітнілий і якийсь, я б сказав, не зовсім адекватний повернувся до таксі. Відчинивши дверцята, я допоміг йому сісти.
***
Не перебивайте, будь ласка, бо забуду сказати щось вельми важливе. Які можуть бути амбіції, мені дев’яносто три роки, мій мозок попротикало обридле скавчання сучасних політиків. Все добре із повітрям несеться понад ланами рідної землі, все дурне відходить зі мною в могилу. Це ви, Олександре? Так, так… будь ласка, послухайте що скажу. Ви знаєте мого сина, скажіть йому що ви знайомі з людиною, яка знала його батька. Приходьте разом, я знайду що сказати. Нехай знає, що життя людини — це сон, одягнений в метафоричні шати. Щасливою буває та людина, яка відходить у вічність такою ж незалежною від речей та коштів, якою приходить на землю. Відходить у вічність знаючи, що її присутність на землі не була зайвою.
Бачачи як важко йому дихати, я подзвонив за скорою допомогою. А потім подзвонив знайомому письменнику, щоб під’їхав до будинку ветеранів, бо мені якомога швидше треба знайти і привезти до ліжка хворої людини відомого нам Віктора Леонтовича Гордейчика. Кажи адресу я сам привезу Віктора, — сказав поет, і я назвав йому номер квартири ветерана. Скора допомога — дві молоді жіночки, чорняві в білому одягу. «Добре що не із косою», — зітхнув я облегшене. «Ви хто?» — спитала лікарка. «Він мій секретар, — промимрив Леонтій Григорович, — пише про життя і смерть ветерана на освідчення якому колись свій підпис поставив сам товариш Сталін. Не вірите, подивіться. Олександре, там в кишені мундира… будь ласка. «Ми віримо», — сказала лікарка, побачивши виблискуючи в сяйві сонця нагороди на кітелі старика. «Підпис Сталіна, це цікаво, — сказала та, що поралася біля хворого. — Боже, кров’яний тиск як у молодого, — через двійку хвилин вигукнула вона, — та ви, діду, житимете ще сто років!»
Я витяг з кишені мундиру посвідчення з вицвілою фотокарткою молодого усміхненого парубка, комісара по особливим дорученням Леонтія Григоровича Гордейчика. Печатка майже вицвіла, але підпис Сталіна з чорної туши здавалося було зроблено тільки учора.
—З цим посвідченням я врятував чимало мужніх людей, — сказав Леонтій Григорович. — Вони були далеко в гіршому стані аніж сьогодні я. Але на цьому тижні прийде син, котрий навіть не знав, що у нього є батько. Я боюся, що прийде до мертвого.
—Як то до мертвого?
—Живому мені заборонено з ним зустрічатися, але кортить… розумієш?
—Нічого не розумію.
—Мене поховають, але я не вмру.
Мені жах як кортіло піднести вказівного пальця до скроні, бо здавалося, у діда дах поїхав.
—А скільки йому років, вашому синові?
—Сьогодні вже сімдесят.
Мені здалося що очі Леонтія Григоровича наповнилися сльозовою, але — ні, то була звичайнісінька гра сонячних промінців. Попри великі перешкоди крислатої тополі, вони таки проникнули в кімнату, наче боялися що не встигнуть попрощатися з людиною яка більш за всіляких богів на землі шанувала сонце.
***
— Ну чого тобі? —зухвало питає жінка, нервово застьобуючи непокірливий ґудзик своєї квітастої кофтини.
Вона жахається що я побачу її повні груди, а я не можу відірвати очей від її задертої і зав’язаної в вузол спідниці. Ноги у Валентини Марківни — не впасти не встати, на них не ходити треба, а підставляти мужикам для поцілунків. Будуть обсмоктувати, як цуценя смокче молоко з блюдечка. Нарешті Валентина Марківна помітила напрям мого зору, але не розгнівалася, змінила гнів на милість. — Що ви хотіли, товаришу?
— Можна розв’язати отой вузол, — червоніючи від палаючої в тілі крові, попрохав я, — дуже ви приваблива жінка, щоб не вмер, розв’яжіть, будь ласка.
Вона розв’язала вузол, сховавши ноги під довгою майже до п’ят спідницею.
— Ну що, так легше?
— Легше, але виникає бажання щоб ви знову... спідницю в вузол зав’язали.
— Які ви усі мужики бабії, за яким бісом прийшли, скажіть?
Я показав жінці посвідчення, що я письменник, сказав що маю поговорити з нею про діла не дуже давні, але трошки мені відомі, а якщо ближче до діла мені треба знайти пана Гордейчика
— Навіщо він вам? — здивувалася очевидно розчарована жінка.
Такого висновку я прийшов, бо Валентина Марківна так і не сподобалася застібнути останнього на кофтині ґудзика, а червоні плями на шиї — це вже була явно не Вікторова робота. Якось я запитав Леонтія Григоровича, чи зраджували його коли-небудь жінки. Він всміхнувся: зрадити може дружина, а коханки міняють коханців. Але Віктору Леонтовичу зраджувала дружина.
Валентину Марківну починало нервувати, що розмова зволікається, а в неї ще не вимита як слід долівка.
— Не мовчить, будь ласка, якщо є справи, викладайте. Що до Віктора Леонтовича, він зранку на дачі. Якщо треба щось сказати, я передам.
Трохи дряпнуло мене легке роздратування в голосі Валентини Марківни, але змовчав. Не просто було мені сказати слово про похорон Леонтія Григоровича, сльозова давила горло.
— Внизу на нас чекає такси, давайте поїдемо, покажете де знаходиться ваша дача, бо через дві години хоронять його батька, Леонтія Григоровича Гордейчика.
Жінка навіть відсахнулася.
— Якого батька, у нього ніколи не було батька, — вона забігала по кімнаті, хапаючись руками за стіл, за комод, за фотокартку Віктора, потім почала копирсатися в шухлядах комоду.
— Та ви заспокойтеся, така була у Леонтія Григоровича посада, що він не мав можливості вам відкритися. Але зараз відповідальність я беру на себе, хай приїде побачить батька хоча б мертвого. Його нагороди, його благородне лице, лице незламного вояки за велику народну правду.
Мене душили сльози і Валентина Марківна це помітила
—А ви хто йому будете, коли не секрет?
—Я його секретарем був, життя його вивчав, писати про вашого батька буду.
Вона схопила стільниковий телефон, торкнула пальцем клавіша.
—Вікторе… тут письменник прийшов, секретар твого батька. Його сьогодні хоронять. — і через хвилину, — кого, кого, батька твого хоронять! Прямуй до дороги ми зараз підскочимо. Поїхали, — звернулася вона до мене, а ви справді письменник?
— Років отак з двадцять тому я читав вашім учням свої вірші. Забули, мабуть, як, зоставшись у класі, я припадав до ваших ніг. І як ви образливо обізвали мене.
—Так-так, щось пригадую, — збігаючи вслід за мною східцями, муркотіла вона. — Думаю, ми з вами ще зустрінемося, розкажете нам про Леонтія Григоровича.
В таксі ми їхали мовчки, мовчав навіть водій, побачивши наші охоплені сумом лиця. Віктор Леонтович біг назустріч, тяжко, але біг, і такі в нього були очі, коли ми зустрілися, що я злякався, не з’їхав би він з глузду. Сівши в машину сказав:
— Боже, що ж ото діється в білому світі. Вмираючи, бабуся сказала мені, що я обов’язково зустрінуся з татом, що він ще живий, що відчуває вона, як мій батько дихає їй в потилицю. А мати не вірила. Не вірила мати, бо дуже їй кортіло одружитися з директором школи. Може від того він і не прийшов додому?
Коли ми приїхали до Будинку ветеранів, труна з тілом Леонтія Григоровича вже стояла в ритуальному залі. Попів не було, так заповідав небіжчик. Поряд з гробом на столі лежала червона подушечка з нагородами — етапи нелегкого життя людини, про яку ніхто нічого не знав.
— Оці нагороди понесе син Леонтія Григоровича Гордейчика, — сказав я організатору похорон, ніколи раніш не баченій людині із кам’яним лицем статуї.
Таким же закам’янілим стояв біля труни, дивлячись в лице батька Віктор Леонтович. Ні, він не плакав, не кричав, він згорав, як згорала свічечка в руках мерця. Тільки трохи згодом, впавши лицем на палаючу свічку, закричав так, що сидячи обіч бабусі відсахнулися, і захрестилися швидко-швидко, молячи Бога врятувати від безумі один в один схожого з мерцем сина.
Плакала, стоячи над труною, Валентина Марківна. Вона таки застібнула ґудзик, не хотіла показати мерцю сліді своєї зради. Я відійшов, хапаючи розпаленими легенями густе смолисте повітря ритуальної зали. І тільки сівши поміж жінок на лавочці побачив Торосову. Дивлячись на плачучого Віктора, вона зухвало всміхалася, і раптом я подумав, що це прийшла не тільки батькова, але й синова смерть. На якийсь мить уявив собі Людмилу в білому одязі, з косою в руці. Звідки в неї така ненависть до Віктора Леонтовича. Чому не прийшов на похорон діда її син, Петрик?..
***
Леонтій Григорович любить зазирати в минуле. Взимку він відчиняє фіранки, влітку — віконні рами. Вдихне повні груди свіжого повітря, зиркне на пухкі хмаринки в небі і уявою вже там, в рідній Украйні.
— Не згадуйте про те, що було, радійте тому що буде, бо поки радієте — живете, а коли вже піде душа під уклін, як нирне в багнюку сучасності, рахуй пропало. Не може людина жити без надії. Щоб без перешкоди попасти на друге узбережжя річки Лети, треба передбачливо навчитись літати. Хоча б в уяві. Коли після війни посував я до Москви, заїхав у Харків. Матері вже не було, померла в сорок п’ятому, саме в травні, саме дев’ятого, на день Перемоги. На той час на могилу матері моя Марина вже не ходила, бо одружилася за директором школи. Синочку Віктору на той час було вже п'ятнадцять. Хотів я відважитися на безглуздя, але ж підпис давав, без зайвих пояснень дав згоду жити так начебто й не живу. Багатьох хлопців вдалося вряту-вати, але ніхто про таке не знав. Не знав і я про їхню подальшу долю. За часи окупації на Україні керівниками шахт були наші урядовці вугільники. Доводилося доказувати що не на німців вони працювали, а на людей, які опинилися в окупації. Не забуваючи підтримували зв'язок з нашою розвідкою, себто із відділом Олега Карповича. Але на той час кращі наші кадри працювали вже за кордоном, працювали не на Польщу, а кожен на себе, або на свою країну. Так Іван Лозовягін цілком віддався меті визволення України із радянського рабства. Прізвище Івана Багряного було відомим в усьому світі, його твори перекладалися, друкувалися в багатьох державах світу, окрім, самі розумієте, України, яка існувала під пильним оком КДБ. Особливий пригляд було установлено за україномовними письменниками та митцями. Усі загалом вони підозрювалися в націоналізмі. Арешти за малою підозрою. Якось мій шеф, Олег Карпович, сказав: українці — це народ сполох. Нащадки волелюбних амазонок, знищити їх можна тільки знищивши мову. Бо, коли вмирає мова, вмирає народ. Іван Багряний, наприклад, завжди вірив, що боротьба проти СРСР закінчиться перемогою патріотів. Я пам’ятаю, як в одній зі своїх статей ще в 1951 році він писав: «Хіба не дивним є таке ретельне піклування нині відомих діячів семітського походження долею єдиної й неподільної російської імперії, уславленої тюрми народів? Хіба не дивною є їх боротьба проти розламу тієї тюрми, замість того, щоб разом з усіма поневоленими ту тюрму руйнувати в ім’я свободи, гуманності, демократії. При таких думках ми лишаємося і тепер. Рівно як лишаємося при думці, що такі наші переконання — це все-таки не антисемітизм. Але пощо нам дискутувати. Після великих боїв по розламові російської ганебної імперії історія нас розсудить. І правда буде на нашому боці. І цю правду ствердять не хто інший, як сотні тисяч мучеників семітського походження, що були розп’яті московським імперіалізмом».
Чи змінилося що в Росії за останні роки? Нічогісінько! Тільки й чути від політиків: в Європу Україну не пускати, бо це окраїна Росії. Українська мова, це діалект російської! Правда, євреї зараз в пошані, і як ото не дивно, політику в Росії диктують вони.
Леонтій Григорович зовсім по старчому кахикає, особливо коли починає хвилюватися. Мені здається, що твори Багряного він вивчив напам’ять. Бо знову цитує письменника.
— Хіба не про «щасливу сучасну демократіє в Росії» писав поет Іван Багряний у 1961 році. «Чи не правильніше сказати про прихід епохи безприкладної людської сліпоти й легкодухості… Сліпоти й легкодухості ситих людей, що не розуміють голодних і не хочуть вірити в їхнє існування, щоб, не дай Бог, для щастя їхнього не вдарити хоч пальцем о палець. Бо це дуже клопітно! І дуже ризиковано!»
Мені хочеться зупинитися й міцно потиснути руку поглибленому в спогади співрозмовнику. Я думаю про велике щастя спілкуватися з розумними людьми. Але що воно принесе мені, оце спілкування? Чергову болісну втрату близької людини.
— Мене не розуміють сучасні українці, — продовжує свій монолог, Леонтій Григорович. — Вони не тільки не читали, вони навіть не чули про письменника Багряного. І не тільки в Росії. Російською мовою його твори не перекладено, я намагався, але мене попередили щоб не сіпався, бо видавати ніхто не буде. Бо він антиросійський письменник.
Він кахикав так довго, що я вже хотів дзвонити зі стільникового телефону до скорої допомоги. Леонтій Григорович замахав руками: не треба.
— Зі мною завжди таке буває, коли я хвилююся. Це щось нервове. Вночі я жахаюся думки, що даремне прийшов на землю. І починаю кахикати так, що здається — вибухну від внутрішнього психічного тиску.
Я думаю про співрозмовника вголос.
— Якщо ходити навипередки ніхто вас, Леонтій Григорович, не дожене, щоправда, ви трохи короткозорий, як усі розумники. В дитинстві, окрім своїх голубів та дідових книжок, нічого іншого не бачили. Туговухий — кажете, бо окрім своїх пісень других не чуєте. Така ваша врода. Вас не налякаєш, навіть вибухом над вухом. Не пестун, не улюбленець долі, самі город копаєте таскаєте воду з колодязя в бочки, щоб за день наситити сонцем, а ввечері поливати огірки та помідори.
Леонтій Григорович сміється.
— Ви малюєте свій портрет, Олександре. Коли мені сказали що ви письменник, я довго спостерігав як ви працюєте на своєму городі. І думав6 якщо письменник, коли встигає писати? Копаєте город, таскаєте воду, в ході легкий, наче парубок.
— Хотів би я взнати хто із нас півень, а хто зозуля.
На гумор Леонтій Григорович відкликається сміхом.
***
Степовими заболоченими стежками обіч шляху сумною вервечкою йдуть облишені родового коріння люди. Йдуть мовчки, згорблені, з торбами за плечима, куди йдуть — не тямлять самі. Смітник, на якому вони розташували свої халупки, віддали під будівництво цеглового закладу, старі залишені господарями дачі проковтнула лісова пожежа. Ми стоїмо, дивлячись злиденним услід, але допомогти їм не можемо.
— Старики подейкують буцімто душа людини переходить із одного тіла в друге. Якщо це насправді так, в мене втілився дух мого діда, та настільки щільно, що вже не можу ні діяти, ні думати інакше. Іноді я плакав, хотів плюнути на все, знайти сина, побалакати з ним, повинитися, але здійснити намірів — забракло характеру. Іноді вві сні я мучився від сорому, що поступився заповітами діда, дозволив собі прислуговувати якомусь там Олегу Карповичу, втямивши що він дбає про незалежність України, та де вона його незалежність? А син вже став комуністом, одержав високу посаду, правда, не щастить останнім часом і йому. Не навчився підлабузнюватися урядовцям вищого рангу. Хтось із них можливо й бажає зробити так щоб в довіреному йому осередку не було нужди, але держава, як була тоталітарною, такою й залишилася, тільки на черговому антинародному звороті історії.
Не дуже було мені приємно слухати таку річ. Ми йдемо узбережжям Амуру, від річного порту в напрямі Хабаровської скельки, на якій стоїть пам’ятник Муравйову Амурському. Хвилі шерехтять в прибережних камінцях, купальників немає бо зранку ще дуже холодно. З півночі дує холодний вітер.
— Немає затишку на землі, чи кров вже мене не гріє, чи й справді не брешуть метеорологи, що на квітучі сади може впасти сніг.
Нас здогнав схудлий, давно не голений дідок у зім’ятому плащі. Капелюха він тримав в правій руці, а лівою молився в бік Муравйова Амурського.
— Позичте будь ласка на хліб, два дні крихти в роті не було.
Ранком я цього діда бачив на площадці в місцевому парку. Їх там було п’ятеро, сиділи, пили пиво, закусуючи чіпсами Леонтій Григорович дістав з кишені гаманець і почав поратися в ньому, виважуючи яку купюру дати.
— За яким бісом брешете, товаришу? Скільки пляшок пива ви сьогодні випили, скільки з’їли чіпсів? Голодна людина з червоним лицем не ходить.
Бомж відразу зробився маленьким, і якось начеб-то знизу зиркнув на мене.
— Добрий день, — сказав захриплим голосом. — Зранку трохи випили, але пиво тільки збуджує апетит. Отож я і вирішив перевірити як ставиться сучасна інтелігенція до злиденних людей. Чи й справді віддасть останню сорочку, коли вже повернулася лицем до Бога. Зайшов в церков, але попи тільки й вміють частувати благодаттю божою.
Керований якимось позаземними силами я таки витяг з кишені сто карбованців, останні на той час. Бомж повагався: брати чи ні, очевидно здогадався, що віддаю останні, а коли Леонтій Григорович теж подав йому сотню, мою повернув.
—У вас остання, а просити ви не підете.
—А в мого друга що, не остання?
—В нього — ні, не остання.
Ми хвильку помовчали, тупо дивлячись на блискучі камінці узбережжя. Раптом Леонтій Григорович розв’язав краватку, скинув піджак, сорочку.
— Одягайся, — приказав бурлакові, — там в кишені гаманець, в ньому біля п’яти тисяч карбованців, купуй собі штани, добре взуття, закажи труну і лягай в неї, бо більше тобі на землі робити нічого. Мені соромно за тебе.
Я віддав Леонтію Григоровичу свій піджак, не йти ж йому вулицями міста в одній майці. Бомж щось кричав, але ми не звернули на нього уваги, на зупинці сіли в автобус, і вже там я запитав, який біс його попутав. Бомж проп’є гроші, віддасть комусь за пляшку горілки одяг, бо достукатися до совісті коли маєш справу із такими людьми неможливо.
— Все можливо, Олександре, — наполегливо відповів він, утримуючи мою долоню в своїй. — Зараз він одягнеться, як слід, потім піде найматися на роботу, а коли сучасний руський відмовить йому в роботі, він його вб’є. Саме так, Олександре, вб’є! Але краще піти до допру за вбивство, аніж старцювати. Там до нього буде більше поваги, аніж на смітниках долі.
Так воно і трапилося. За радянською владою Ігор Скрипник був добрим фахівцем-теслею, але господар деревообробного закладу його не взяв. Не сподобався зовнішній вигляд, тоді тесля схопив із пожежного щита сокиру. В міліцію прийшов сам: «Мені соромно швендятися по смітникам, я сказав пану, що його заклад будував колись мій батько, на ньому я зростав як фахівець-тесля, але він і слухати не хотів!»
Леонтій Григорович знайшов доброго адвоката, термін був — три роки таборів. На суді ніхто не сказав як відбулося оте вбивство. Розповіла мені про те секретарка небіжчика, яка саме вийшла покликати його до телефону. Петро Романович не чекав нападу, він заплутався в мотузці, а коли вбивець потяг його до пожежного щита, шарпався, хапався руками за одяг, одного разу навіть вислизнув, але від сокири не втечеш. Я розповів про деталі вбивства Леонтію Григоровичу, але він тільки плечима стенув:
—Він мав можливість врятувати людину і врятуватися сам. Ігор пішов до закладу, прочитавши об’яву в газеті. Він вмів і хотів працювати! І все, Олександре, цей випадок навчить інших доходити суті справи! Інакше в недалекому майбутньому ми повернемося до рабовласництва держиморд.
***
— Поки знаю мову відчуваю не тільки зв'язок але й спорідненість із моєю первісною родиною. А без рідної мови хто ми, без мови ми безбатченки, сироти. Ні родини у нас без мови, ні держави. Хапатися за чужу соромно, бо лицем не вишли. Коли прийшли на нашу землю лочи, вони привели з собою своїх попів, почали висміювати наших святих охоронців, давати нам та нашим діточкам свої російські прізвища. То була загарбницька політика, щоб ви мені не казали. Вони й зараз сиплять сіль на рани, звуть мене націоналістом, владно виставляючи свій шовінізм.
За фахом Гейкер митець, він син свого народу, своєї землі. Нескорений син. Поки ще не останній мамонт на терені Далекого Сходу. Ще залишилося декілька осіб, котрі шанують пам'ять та мову предків, але влада руських церковників вже простягла свої щупальці й до їхніх сердець.
— За яким бісом ми сюди прийшли, — озвався керівник загалу, митець, та місцевий авторитет Ігор Краб, — може краще нам випити за об’єднання народів, та за саму ідею добра. Чи не краще було б людству спілкуватися однією мовою, наприклад, нанайською? Звинувачувати нанайців у шовінізмі в такому разі ніхто не буде. Але росіяни наполягають, що краще російської мові в світі не існує. Англієць стверджують своє, китаєць — своє, і ніхто ніколи не скаже: моя мова гірша, бо батьківська мова гіршою бути не може.
Ігор Краб встав і пішов до дверей, що вели до іншого помешкання. Навіть не ворухнувши губами, Гейкер не без сарказму сказав:
— Зараз з’явиться з шедевром: роз’єднуй та володарюй.
Він нервово рухав пальцями правої руки, яка лежала на мольберті вродливої жіночки Оксани Величко. На кілька секунд він занурився в свої думки, але іронічна усмішка так і не зійшла з його вуст.
Я зранку не міг зібратися з думками. Страшенно боліла голова від заповненого димом повітря. Десь за Амуром горіла тайга, вітер гнав дим до Комсомольська-на-Амурі. З другого поверху долітали скаламучені звуки музики, пронизливий дитячий голос розбивався на звукові дрізки, так що спіймати мелодію було неможливо.
Нарешті Ігор Краб з’явився зі своїм шедевром під назвою «Трикутник влади». Низькою вологою підвалиною йшов натовп, у кожної людини на спині деревина або ящик з цеглою. Це йдуть пригноблені люди, робітники. На другому поверсі — урядовці, придавлені третім поверхом на котрому сидить гігантський павук в оточені озброєних людей. А на спині у павука олігархи, чимось схожі з дядею Семом, яким його малювали ще за радянською владою.
— Може й правдиво, але не ново, — пронизливо вдивляючись в обличчя павука, помітив Леонтій Григорович. — Павук справдішній, правим оком подивишся — Єльцин, лівим — Путин, а відкриєш обидва — Медведєв. І як таке вам вдалося?
— Вві сні приснилося, — задоволено всміхнувся Краб, — але не все я досконало продумав. Немає на картині інтелігенції, випала, зникла кудись. А може вона зайва нашому загалу? Не випивши, не втямиш. Ото ж давайте спочатку вип’ємо.
Тоді вскочив Гейкер.
— Як ви, мабуть, помітили, «Трикутник влади» не картина, а нарис… публіцистика. Справжня картина спонукає до роздумів. Дивіться мою, без назви поки що, але не певен, що ота назва потрібна.
Він зірвав зі свого мольберти скатірку і ми побачили простеньку на перший погляд картину: дзижчить, б’ється у віконце дика бджола, плямує скло краплинами меду, падає на підвіконня і знову штурмує незламну прозору заваду. Отак буде вона битися доки хтось не відчинить кватирку, поки не дихне в кімнаті свіжим повітрям. Але дістатися волі у бджоли вже не вистачає ні сил, ні певності що вона, ота воля, їй потрібна, бо не знає вже що з нею робити далі.
Як намальована бджола може літати — це секрет митця. Але я чув як вона дзижчить, як б’ється тільцем у скло, я навіть побачив руку, яка простяглася щоб відчинити кватирку. Але усього цього на картині не було, все виникало в моїй уяві.
У Гейкера від хвилювання палали вуха. Він почув як, хапаючись за серце, хрюкнув авторитет, як перестала шарпати кісточкою по полотну Оксана Величко, як тяжко задихав Леонтій Григорович. Але митець знайшов що сказати:
— Отак і ми живемо, по крихтам збираємо розбризканий на склі мед, але докупи зібрати його не можемо, бо асиміляція. Під дев’яносто відсотків нанайців не знали, не знають та вже й не будуть знати смаку рідної мови, отого золотого меду, котрий було створено нашими батьками, який об’єднував нас, перед загрозою яка йшла від православ’я, на мудрість пращурів та батьків наших…
Щось в промові Гейкера стискало мені груди, гіркота підступила до горла, по спині пробігали прохолода.
— Як мабуть важко постійно жити в такому гуморі, ви, товаришу Гейкер, націоналіст.
— Проти російського шовінізму згоден, се так, але голова нашого нанайського району росіянин, нанайцю такої посади не світить. Нанаєць може бути хіба що символічним заступником.
Ігор Краб відчинив фіранки і відразу ж в приміщення влетіла бабка. Мабуть на пахощі розкішно квітучих рододендронів на щільно затуленій лоджії. Леонтій Григорович назвав бабку дзиґою, вона й справді літала порушуючи усі закони фізики.
— Не бджолою вам треба було означитися в очах росіян, а дзиґою, — сказав Гордейчик, — мед, який ви розбризкували — солодка приваба кожному, не вага загарбник він чи шановний гість у твоєму домі.
—Я не можу жити нормально, як мої предки. Навіть, як живете ви. Моя земля наче вже й не моя.
Оксана Величко, яка весь цей час сиділа за мольбертом, намагаючись намалювати портрет Леонтій Григоровича, раптом так солодко позіхнула й так широко розвела руки, що її напружені під легкою кофтиною перса випнулися двома широко поставленими сосками.
—З вашою статурою, Оксано, вам не малювати треба, а позувати, — пожартував Леонтій Григорович, — мені за дев’яносто, а як подивлюся на ваші чари, виникають не зовсім пристойні позиви.
— Починали балачку начебто гумором, а поводитесь по-хамському, — зауважив з легкою роздратованість Гейкер, — у кожного з нас виникають якісь позиви, але ми мовчимо.
— До тебе не звертаються, помочи, — підводячись з-за мольберта, вигукнула ображено Оксана. — Це був кращий із комплементів, який мені довелося почути за моє недовге життя.
Гейкер навіть почервонів від такої несподіваної для нього поразки. Навіть бджола на його картині перестала битися в скло, а принишкла, чекаючи на відповідь творця. Але Гейкер мовчав.
— Отут вже палиця на два кінці, закоханість або шовінізм, — дав опір митцю Леонтій Григорович. — Оксана жінка особливої вроди, у неї в родині були амазонки Дикого Степу. Якби мій син одружився за такою жінкою, мене б вже не турбувала ні його доля, ні майбутнє моїх онуків.
— Скільки ж вашому синові?
— Занадто старий він для вас, Оксано, а що гірко — немало помилок наробив за минулі роки. Головніша — добровільно ввійшов до партійної еліти. З його-то характером! Терплять, але держать на відстані.
— Так я подзвоню? — запитав Гейкер.
—В пообіддя, коли мене не буде.
Митець мабуть не втямив, бо погордо зиркнувши в бік Леонтія Григоровича, птахом злетів з другого поверху. Було чути як грюкнули за втікачем двері.
— Дивно, але сьогодні неподілене кохання митця я сприйняв за шовінізм. Старію я, мабуть...
—У митців, як я помітив, одне на думці, друге на язиці, а справжнє — на полотні. Справжнього, щоправда, не дуже багато, але Гейкер митець від Бога.
— Від свого нанайського Бога.