Розділ 24 - 25

Розділ двадцять четвертий

За мудрість і любов

Майже всю ніч я просидів над папірцями Ніни Володимирівни. Нічого особливого в її записах не знайшов. З характером Івана Павловича я познайомився, читаючи його твори, особливо після роману «Тигролови», та віршів з Харківської тюрми.

За мудрість і любов, за скривджених і вбогих

Ми підем на голгофу – ти і я –

Під крик «Розпни! Розпни!» нікчемного й брудного

Орденоносного хам’я.

Це строфа вірша «З камери смертників». Поет уявляється нам гладіатором римського театру. Але в цьому випадку, хто має кого розіп’яти. Коли вже на Голгофі – ти і я, а трибуни кричать «Розпни!» виходить розіп’яти гладіаторів мають не люди на трибунах, а самі гладіатори. Чи не були такими ж гладіаторами працівники мурів? Такі питання в мене виникли після того, як я прочитав записи Ніни Володимирівни. А розпізнав я їх такими чином:

«Навіщо я це записую, ставлячи під загрозу своє життя? Можна подумати, що я в нього закохана. Але ж – ні: Іван талановита, але не дуже добра людина. Ненадійна людина, прямо скажу. Від нього віє холодом безнадії. Але не писати про наші з ним розмови не можу. Якась неймовірна сила заштовхує в мої пальці олівця, принаджуючи пильнувати над папірцями. Не думаю, що Іван бреше, але присмак себелюбства в його оповіданнях існує. Натякає мені, що вірить в Бога, але він занадто сильна людина, такі в Бога не вірять. Якось я запитала, яким чином йому вдалося написати поему в катівні, про яку він тільки що мені розповів. Моє запитання мало не вивело його з рівноваги. Ви мені не вірите? – роздратовано спитав. Я запевнила його, що віру, але мені цікаво, невже в сучасних в’язницях таке можливо. На той час я вже знала, як поводиться влада з ворогами народу. Про це відверто пишуть в газетах, розповідають охоронці, а мати моя прямо так і каже: революція ще не скінчилася, вона в самому розпалі. Учора весь день лило, як з відра, ми сиділи з Іваном в темній кімнаті бараку. На душі в мене було якось неспокійно. Так буває завжди, коли ми залишаємося з Іваном удвох. Він розповідає про свій арешт в Харкові. «Арештували вдень злодії НКВД в штатському. Я тільки що вийшов з будинку, від друзів, в суперечках з котрими провели ніч. Нам є про що побалакати, – сказав чекіст, показуючи мені своє посвідчення. Мені було весело, йшли до будинку НКВД іронічно розмовляючи. Я читав свого вірша, складеного одразу після закінчення громадянської війни:

Перепілка в житі – радість.

В пшеницях волошки – смуток.

Ворон з ріль – печаль.

Гей ти, коню, вибий іскру!

Вибий іскру! Кинь утому!

На звороті на крутому

Нам не личить жаль.

– Що жаль нам не личить ти добре сказав,– всміхнувся високий вусатий чекіст, старанно розкурюючи цигарку. – Але вірш твій, як глизявий хліб, вчитися тобі треба було у Тичини: «Хай чабан усі гукнули за отамана буде!»

Вони перетнули площу, зайшли в будинок, який на той час став справжнім страховищем для харківчан. В коридорі Іван запитав: до якої банди його зарахували? Чекіст штовхнув Івана в спину, попередивши, що питати буде він, а в’язню треба відповідати, що все саме так і діялося. Тоді все буде гаразд, зуби і ребра цілі. Ледь устоявши на ногах, Іван не злякався. Він все ще знаходився в доброму гуморі. Відповідав на питання, начебто співчуваючи чекістам в їх нелегкій праці. Коли його штовхнули до кімнати, вусатий зайшов слідом, а другий – ні.

– Сідай, – кивнув чекіст на крісло, – воно незручне, але нічого кращого запропонувати не можу. Що плями крові – не біда, тутечки недалечко є трупарня.

Чекіст дивився на Лозов’ягіна впритул, намагаючись побачити, як приголомшить арештанта його гумор.

– Воно й справді, людська кров не багнище, – відповів Іван, сідаючи в крісло.

Слідчий говорив з дуже вираженим українським акцентом.

– Кажуть, ти у Петлюри підлабузником був, а теперечки скликаєш єдиновірців на страйк проти народної влади. Скільки ж можна страйкувати!

Лозов’ягін всміхнувся.

– Якось не спадало на думку, скрикати до страйку. Бо до цього часу не знав, що в підвалинах у чекістів поряд з трупарнями існують залиті кров’ю крісла.

Встаючи з-за столу слідчий розгладив долонею аркуш дешевенького паперу.

– Ти, як подивлюся, гуморист, побачимо яким сміхом будеш сміятися далі.

Він дивився на Івана, той – на нього, враження було таке, наче час зупинився, зникло життя на землі, зосталися лише дві сили і невідомо яка здолає.

Слідчий підійшов і вдарив Івана кулаком в обличчя. Солодкий присмак крові і ніякого болю. Тому він навіть не скривився, навіть не образився, бо зуби зосталися цілими.

–Так яким сміхом будеш сміятися далі?

– Думаю... червоним. Але є думка, що ваше виховання виб’є з мене останню пошану до радянської влади. Ви збуджуєте ненависть до її агакалів. Хіба ти, товаришу чекіст, не українець?

Слідчий ще вагався, чи вдарити вдруге?

Іван ковтав кров. Слідчий обійшов круг столу, постояв, дивлячись у вікно. Тепло сонячного півдня, над дахами будинків відблискувала позолота на кумполах храму. На залізничній станції тричі прокричав потяг. Іван напружився, почувши оті звуки. Тиждень тому якийсь військовий попередив його, щоб негайно від’їхав куди подалі. Але Івану давно вже кортіло на якийсь час стати в’язнем, подивитися в очі катів, щоб зрозуміти за яким натхненням вони діють.

На другий день він сказав слідчому, що останнім часом намагався знайти зв'язок з українським підпіллям, щоб продовжити боротьбу за визволення України. Лозов’ягіну здавалося, що слідчий має до нього якесь уподобання. Але був і сумнів. Коли на якусь мить слідчий зблід, Іван вирішив, що зараз почне бити, але в відповідь пролунав сміх.

– І ти віриш, що це можливо, – самостійність України? Я зрозумію, всі ви, поети, трохи того, але замахнутися на таке…

Перед сном Івана завели до льоху, де два дужих хлопця почали змагання, хто першим зіб’є його з ніг. Працювали вони мовчки, дивуючись, що в’язень тільки хекає на кожен удар, а знаків болю чи розпачу не виказую. Коли ранком Івана знову привели до слідчого, він сказав:

– Від огиди до вашого закладу я не можу заснути, Дайте декілька аркушів паперу та олівець, бо я, як і ви, пане слідчий, звик ночами працювати.

Слідчого його прохання здивувало.

– Ти певен, що зможеш писати?

– Від ваших катівень таке натхнення приходить, що в голову лізуть нові революційні пісні.

Виблискуючи глузливими вогниками в очах, слідчий дав Івану олівець та аркуш паперу.

– Як закінчиться, скажеш.

Того ж вечора вчорашні знайомі відтоптали Івану чобітьми пальці правої руки. Але він вмів писати лівою. Правда, кожен аркуш був в краплинах крові, але саме цей факт дуже сподобався слідчому.

– Чи тебе покалічило, чому не реагуєш на біль?

– Душа так болить за тебе, брате, що тілесного болю вже не відчуваю.

– Душа? Хто тобі сказав, що вона існує, ота душа?

– А тобі не соромно нівечити людей?

– Ворог не може називатися людиною.

– А якщо тебе арештують і почнуть катувати. А таке, повір мені, незабаром станеться, чи будеш ти тоді відчувати себе ворогом нової влади?

Деякий час слідчий мовчки скручував собі козину ніжку.

– Якщо й заарештують, тільки за те, що не зовсім по-пролетарськи поводився з тобою.

– По-пролетарськи, це як?

– Кулю в лоба та на кладовище!

Над рукописом «Золотий Бумеранг» Лозовягін працював з великим задоволенням. Коли перемагала втома, щоб не впасти в розпач, гримав у двері, просив доповісти слідчому, щоб прийшли хлопці й набили йому морду. Якось сказав, що вірити йому слідчий може беззастережно, бо смерті він не боїться, а якщо слідчій має надію зробити з нього лютого ворога, то це він вже зробив. Що в табори його відправляти не слід, бо хоч одного охоронця, а вб’є, так що згоден підписатися під звинуваченням, за яке в’язнів стріляють. Останні слова Лозов’ягін навмисне виговорив з притиском, чим розсмішив слідчого.

– Ти й справді божевільний, – сказав він, – я зроблю все, щоб тебе відправили на край світу. Щоб ти там з нудьги здох. Ні олівця тобі, ні папірця, хіба що навчишся писати пальцями по тогорічному снігу.

– Писати по тогорічному снігу? Дуже цікава метафора, - промимрив в’язень, - а ви, товаришу чекіст, як подивлюся – поет!

–З вами не тільки поетом, митцем станеш. Малюєте один на одного доноси, а звинувачуєте нас.

Іноді розумна людина починає діяти як божевільна, а божевільна – навпаки.

– Відпускайте мене, або стріляйте!

– Застрілимо, як закінчиш працювати над поемою.

На декілька місяців про Івана забули. Слідчий приходив, приносив папери й олівець. Всміхався, дивлячись на поета. Одного разу запитав, чи не має бажання поцяцькатися з жінкою перед смертю. Від жінки Іван відмовився.

Вирок – п’ять років заслання на Беринговій протоці, не приніс Івану полегшення. Він знав, що так воно й буде. Знав, що до місця заслання не дійде, знайдуться справи по дорозі. Занадто великі плани були у комуністів. Взимку тридцять третього року в очах слідчого Йван вже не бачив веселих вогників. Якось слідчий сказав, що в селі під Вінницею від голодомору загинули його батьки. Пробач, відповів Іван, в смерті твоїх батьків є й моя провина! Але того ж дня ввечері Йвана повели до льоху. В невеличкому приміщенні без вікон пахло пороховим димом, на долівці лицем догори лежав молодий парубок. Волосся набрякло кров’ю. Стіни було побито кулями.

Слідчий витяг наган і, дивлячись Івану прямо в вічі, сказав:

– Ти признався, що повинен в смерті моїх батьків. Отут тобі й буде Берингова протока.

– Ото й добре, – всміхнувся Іван – більше всього на світі я боюся морозів, а Північ... сам знаєш.

Дулом нагана слідчий збив на потилицю свого крислатого капелюха, і тричі стрілив трохи вище голови Лозов’ягіна.

Він засміявся.

– Навіщо тобі вогнепальна зброя, коли стріляти не вмієш. Тобі зараз головне не це, чи не так? Я бачив лице злодія, який стрілив у мого діда. У нього були очі загнаного звіра, він не розумів, що робить, бо боявся сам себе. А в твоїх очах тільки гіркота та глузування над собою. Ти поки що людина, а людина не за понюх тютюну людину вбивати не буде. Чи не так, пане слідчий?

Той мовчки вийшов.

Переписавши рукопис Ніни Володимирівни, я декілька разів перечитав його. Чесно скажу, була недовіра, занадто вже героїчним в’язнем показав себе Лозов’ягін. А може, записуючи, щось нафантазувала Ніна Володимирівна. Далі було ще декілька коротеньких записок спілкування з Іваном Павловичем. В них не було нічого особливого, окрім, хіба що, віршованих текстів, але, не думаю, що складенні вони були саме Лозовя’гіним.

Біжить по нетрям, по міжгір’ям,

Сумними хмарами минає

Моє життя, та ось що дивно,

Не я, воно зі мною грає.

І коментарій Ніни Володимирівни: «Нічого не розумію, що життя проходить не так, як хочеться, у всіх так, але бажання грати з життям – це тільки твоя химера, Іване Павловичу…»

Примружив око – звір стоїть.

Чекаю може хтось та стрілить,

А ліс мовчить, світ око милить,

Та кров у скронях шерехтить.

Ще мить чекатиму, ще мить…

Лунає постріл, звір конає,…

А серце, як воно щемить!

Навиворіт всю душу вивертає!

І далі коментарій: «Валити кедри – гріх, вбивати звіра – великий гріх, хіба що – заплющивши очі! Що ти за мисливець, Іван Павлович! Кажуть, спочатку не вмів сікача освіжувати. А вірші добрі, сердечні, тобі не звіра бити, а пісень складати про нашу щасливу людську долю»,

Якось попросила написати про кохання. Так і не написав.

Тиша, безмежна тиша,

Земля і та вже не дише,

Тільки в пам'яті стогони,

То копита, то гони,

То шаблюки блищать,

Знову серце холоне

За бабусь та дівчат.

«Так хіба ж це про кохання?» – питаю. Мовчить, потім, суворо: «Кохати одну жінку, коли плачуть сотні, не можу. Таким дурнем вродився».

Більше нічого в рукописах Ніни Володимирівни не було. В чергову зустріч з Тамарою я повернув їй теку з папірцями та висловив бажання ще раз зустрітися з бабусею. Домовилися на вихідний, бо на той час Тамара вже працювала на одному зі складів гуртового ринку. То був приватний склад знайомого мені ще по видавництву Валерія Семенова. Гроші він платив не великі, але на життя Тамарі вистачало. Згодом вона стане його коханкою. Але – згодом. На той час ми спілкувалися не тільки як друзі. Ніна Володимирівна була завжди веселою, розповіла, що знала жінку, нанаєчку, яка народила від Багряного дочку. Нанаєчка та мешкала в нанайському стійбищі Када, яке за тим часом вже мало російську назву Маяк.

– Здається, його донька живе в Комсомольську-на-Амурі, їй вже сімдесят два мабуть. Звуть Марією, а за прізвищем не знаю.

Я не повірив.

– Ще одна казка про білого бичка. Вас послухати, так тутечки ціла династія Лозов’ягіних існує. І як ото Іван Павлович встигав...

– Не він, жінки встигали.

Я ледь не сказав: «а ви?», але вчасно прикусив собі язика. Подумки я передбачав певні неприємності.. Бо не простою жінкою була Ніна Володимирівна. Щось вона недоговорювала. В мозку стирчала фраза з коментарем до вірша «складати пісень про щасливу людську долю». Невже серед розкуркулених зустрічалися люди, котрі раділи з такої нагоди? Невже в Оборі їм жилося краще, ніж в родинних хатинах.

По радіо передавали концерт, сучасні безголосі співачки щось мимрили про кохання.

– Скажіть, будь ласка, Ніно Володимирівно, в тридцяті роки стосунки поміж чоловіками та жінками занадто відрізнялися від сучасних? Ми з вашою онучкою познайомилися три дні назад, а вже коханці. Ну, добре, з нанаєчкою у Івана все зробилося несподівано, а ви, по вашим записам видно, що вам Лозовягін подобався. Невже не було бажання покохатися? Вам тоді під тридцять було.

– Двадцять п’ять, я з десятого року.

– І ви були ще незайманою дівчиною?

– У вас склалося враження, що я була шпигункою, чи не так? – засміялася бабуся. – Я відразу втямила, що вам мозок шкребе. Саме так, дівчинкою я не була, бо в мене на той час загинув чоловік. Він був в таборі охоронцем. А мені куди діватися? Запропонували поїхати в Обор, начебто лікаркою, але я вивчала настрій взятих на підозру поселенців. В їх колі був Лозов’ягін. Якби у мене з ним були фіглі-міглі, про які ви говорите, нас би обох до таборів заслали. Іван сам здогадався з ким хто спілкується. Якось я запропонувала похитати посаду його харківського слідчого. Іван навіть злякався: ти що, він добра людина! Але я не стерпіла, написала в одному з повідомлень про допити в харківській тюрмі. А в сорок першому знайшла Йосипа Мартовича Мацька на будівництві тунелів вздовж узбережжя Амуру. Скажу відверто, це була гідна людина. Достоту відомо, що Мацько загинув під завалом.

Вона хотіла ще щось сказати але стрималася. Я теж мовчав. Мовчала Тамара. В тиші, що настала, було чути як, на коридорних східцях якась жінка скаржиться на свого чоловіка. «Вбити його, бабія, мало…»... Ніна Володимирівна всміхнулася:

–У кожного на язиці – вбити. Таке було в моєму дитинстві, особливо після революції, а частіше це слово можна почути сьогодні. Після громадянської війни у тих, хто воював, звичка була – вбивати. Особливо у чекістів. Теперечки громадянську нам нав’язує телебачення. Там тільки й вбивають. А діти мотають собі на вуса. Хлопчику три роки, а він кричить матері – уб’ю!.. На мою думку ваша доскіпливість в пошуках правди не завжди справедлива. Напишете ви сьогодні про мої зв’язки з органами НКВД, думаєте Тамарі від цього легше буде? Я нічого дурного не вкоїла, але до чого додумаються люди? Самі ж кажете, якщо послухати людей, половина Зеленого Клину безбатченки від Івана Лозов’ягіна. А у нього був зв'язок, наскільки я знаю, з трьома…

Я не залишив поза увагою занепокоєння Ніни Володимирівни.

– Вашого справжнього прізвища я не назву, це не так вже й суттєво. Мене більше цікавлять дрібниці поведінки Івана Багряного. Коли я сьогодні читаю його твори, складається враження, що, йдучи над прірвою, він не бачив від людей підтримки. Але ж це далеко не так.

– Іван був борцем по натурі, – скоса дивлячись на Тамару, промовила Ніна Володимирівна. – Він загущував фарби, але давайте станемо на його місце, коли він опинився за кордоном. Не забудьмо, що Іван-невгамовний, людина тієї породи, яка ніколи не буде сидіти склавши руки. Він боєць, але боєць добросердий. До того часу, правда, поки йому все не остогидне.

– Я пригадав припущення Олега Григоровича, що Лозов’яга був потайним робітником НКВД. Чи й справді була у людей така думка?

–Я про таке не чула. Узагалі на те немає ніяких підстав. Се так, Іван уникав красномовства, бо язик – ворог мій! Таким чином він міг наразити на підозру не тільки себе, але й своїх співрозмовників.

– Є в мене до вас ще одне питання, Ніно Володимирівно. Іван Павлович записував свої вірші, якщо – так, де вони можуть бути?

Жінка здивовано замовкла, потім всміхнулася, похитавши головою.

– На мою думку – писав, але аркушами не користувався. Іван мав добру пам'ять, знав вірші Маяковського, Єсеніна, Тичини та інших письменників. Так що в мозок, мабуть, щось складав. Я ніде ніколи не зустрічала його поезій.

–А прозу зустрічали?

– Дещо так, особливо публіцистику. Але вона мені не сподобалася. Дуже він настирний у своєму відчаї.

–У відчаї?

–А хіба не так? Я запам’ятала його зречення про те якою уявляється інтелігенції на заході наша боротьба за соціалізм: «В літературі – жодних героїв. Жодних легенд. Жодної величі осіб. В мистецтві – теж. В науці – теж. В армії – теж. В казках – теж. В житті – теж. Ніде не сміє бути високого, під сірою масою наносного». Чи це й насправді так, Олександре?

– Якщо брати казки, казкових героїв у нас було вдосталь. Про науку збрехав, а може не був відвертим. Література? В якому приблизно році Багряний робив такий висновок?

– Наскільки пам’ятаю, в п’ятдесят шостому.

Я спробував охопити зором все, що було написано радянськими письменниками до п’ятдесят шостого року.

–Й справді, чогось видатного на думку не спадає. Були поети, але їх знищили.

– Невже й справді не було? А Булгаков, Оренбург...…

– Булгакова тоді мало хто знав... Оренбург? Не знаю. Пам’ятаю повість про будівництво Магнітогорська, як там від голодомору таргани поздихали. Але справжніх героїв я там не знайшов…

Ніна Володимирівна на якусь мить заплющила очі, мабуть копирсалася в пам’яті, але так нічого й не знайшла.

– Хіба що… пісні... Пригадайте скільки було добрих пісень.

В супроводі Тамари я попростував до зупинки автобуса. Вона казала, що поїде до складів, боїться, що вже сьогодні прийдуть фури з китайськими овочами. Я знизав плечима: треба так треба. Ніби вві сні побачив величезну фуру, в дверцях котрої білою лісовою марою тільки що зникла Тамара. Коли отямився, вона вже увійшла в автобус, й, озирнувшись, помахала мені рукою.

Життя, з його чарами і стражданнями, начебто спіткнулося, і я відчув як воно падає, як поволі рухається до асфальтової доріжки, на котрій темною плямою лежить відбиток всміхненого лиця Тамари. «Не треба було її відпускати», – майнула думка.

Мені траплялося не раз і не два забувати, за яким бісом я крокую в оцьому напрямку. Сповільнюючи ходу, намагаюся пригадати, що мене відірвало від комп’ютера, чого на той час не вистачало. Траплялося, пригадував, а – ні, так повертався додому, і вже на порозі квартири стукав себе долонею в лоба: я ж за картоплею на ринок йшов!

Зануритися в свої думки можна глибоко й надовго, не помітиш, як промайнуть тиждень, два, а коли дійдеш тяму, хапаєшся за голову: як же я забув! І добре якщо забув купити картоплі! А якщо втратив полюбовницю, тоді як? Коли я подзвонив, Тамара сказала:

– Пробач, я дуже винувата перед тобою…

Я все зрозумів: вона знайшла своє щастя.

Розділ двадцять п’ятий

Зупинка у В’яземському

Мені не треба захищати несправедливо скривдженого чоловіка, Іван Багряний зумів захиститися сам. Не намагався створити легенду про незламного героя Україні, бо він вже був її героєм. У мене не було грошей на подорож, але якимсь чином я знаходив їх, і їхав, або годинами розпитував своїх друзів мандрівників про їх подорожі місцевими річками, вдивлявся в фотокартки узбережжя Мухені, кам’яних печер, в котрих вже давно не живуть уссурійські тигри. Дзвонив Костянтину Бельди – «потривож своїх севенів!» Він засміявся: «залишилися тільки з деревини!» Сам я писав мало, бо не міг звільнитися від думки, що справжнє натхнення мені треба шукати у В’яземському, якщо тільки Віра, чи Марта, як там її, ще не від’їхала в селище Шумний.

І ось я знову в рейсовому автобусі. Літня жінка, всміхаючись, сідає поряд, питає до якого містечка їду. «До кінцевої зупинки», відповідаю не дуже ввічливо. Щось мені в сусідці не подобається, здається я її десь бачив: темне, коротко стрижене волосся, маленький носик, пронизливо глузливий погляд. Тхне від неї не дуже добрим одеколоном.

– Щойно сестричка подарувала мені свої вірші, – трохи погордливо говорить вона, та починає розповідати про свою талановиту сестричку, якій сьогодні стукнуло сорок два роки.

– Вона засовує мені в руки схожу на зошит книжечку, і з нетерпінням чекає, яке враження буду мати від прочитаних віршів. Прізвище поетеси Лозовик, звуть Ніна, назва книжки «Живу коханням та надією». Моя супутниця аж сяє від задоволення.

Не можу не писати віршів,

Без віршів я наче й не я.

Щоб словом збуджувати хлищу,…

Фіксація – все завдання.

«Стій, – думаю собі, – далі читати не треба, бо внутрішнім зором я вже схопив чергові строфи де «…думки дзижчать, як бджоли у вулику, але пам'ять поетеси десь заблукала, так що запам’ятати оте дзижчання вона не може…»

Фіксація – все завдання.

Чи є сенс читати далі? Фіксування того, що пропливає за вікном: далекі гори, ліс, пустощі з кущами де-не-де, все, що бачу набагато яскравіше замучених римами рядків. І раптом думаю собі: за яким дідьком їду в Шумний? З таємничою надією ще раз переспати з чарівною жінкою, а взагалі зафіксувати те, що мені набрешуть діти та онуки мисливців, які давно повмирали. Свого часу вони спілкувалися з Іваном Багряним, в біографії котрого існує біла пляма – його перебування на Далекому Сході. Якщо й справді мисливці спілкувалися з ним, чи воно мені треба? Як там написала Ніна Лозовик: «Ну як я можу не складати вірші, яке я маю значення без них!» Хто складає вірші – має якесь значення, хто ні – має тільки вулик, в якому давно вже не дзижчать бджоли. Я пам’ятаю деякі вірші Тичини, Франка, Шевченка, навіть Летюка, але – жодного Івана Багряного. Пам’ятаю тільки його героя, який все своє життя біжить над прірвою. Така доля уготована йому більшовицькою владою, і, ризикуючи впасти в прірву, Багряний без упину, навідліг завдає отій нелюдській владі ляпас за ляпасом. Це помста не тільки за своє знівечене життя, це помста за скривджену людину, за гори трупів в таборах Сибіру та Далекого Сходу. Він – людина, він – боєць…, кожний рядок його поезії, або прози, пронизує не тільки мозок але й серце. А як же Ніна Лозовик? Перегортаю одну, другу, п’яту сторінки, читаю назви віршів: «Змарніла від кохання», «Ти сонця промінець», «Йду поряд»… Повертаю сусідці книжку.

– Ваша сестричка геніальна людина, вона живе в світі, якого ніколи не було й не буде.

Сусідка не може втямити, що я маю на увазі. Вона відкриває книжечку й читає:

Я охолонути дала сердечку

Щоб трохи здержувати кров,

Вкорочу я свою уздечку,

Щоб не пішла учвал любов.

Я ледве здержую себе, щоб не поглумитися над скороченою вуздечкою, а жінка вважає, що це шедевр любовної лірики. Вона в захваті. Наклад віршів п’ятсот примірників, Ніна розіслала їх по школах, викладачі в захопленні….

Отут вже я вибухаю.

–Я більше не можу! «Одну сльозу з очей карих і пан над панами!»

Пасажири дивляться на нас як на божевільних, а я продовжую кричати:

–В жодній бібліотеці Далекого Сходу, а можливо й у Росії ви не знайдете творів Івана Багряного! «Тигроловів» читають. Але не Багряного, а Буйлова. Не буду сперечатися хто міцніше написав. Коли герой Багряного, Григорій Многогрішний, говорить про Комсомольськ, я знаю, що він бреше, бо двадцять років жив у цьому місті, випитував дрібниці про перші роки будівництва у людей, які приїхали сюди в травні тридцять другого року. Це так, на мою думку в романі Багряного чимало брехні, але на той час, коли він писав цей роман, брехня була потрібна, бо він не просто писав, він боровся з ганебною владою. І намагався бити по ній як можна влучніше.

З автобуса я вийшов у В’яземському. Вся родина брата Клави Щораз була вдома, але сама вона вже тиждень, як повернулася в Шумний. Я запитав чи ходять туди автобуси. «Завтра зранку поїде сусід», – відповів брат. До хати мене не запрошували, але в мене була надія на Оксану Реміз, господарку крамниці. Зустріла вона мене з радістю.

– Я знала що приїдете, бо дечого ми з Вірою по вашім справам накопали.

Оксана віддала мені ключі від свого будинку.

– Відчиняйте двері, погортайте зошити, що лежать на столі. А ми незабаром прийдемо.

– Хто се ми?

– А кого б ти хотів бачити?

– Їхав з надією зустріти Віру.

– Оті зошити, що на столі привезла вона. Сьогодні зранку привезла, а сама по моїм справам поїхала в Аван. Домовитися, щоб завезли свіжих огірків та помідорів. Ви проїжджали це село.

– Не тільки проїжджав, при радянській щотижня їздили туди на огірки та капусту.

Від ключа я відмовився, сказав, що прогуляюся по В’яземському, подивлюся, як люди живуть.

– Що поробиш – інтелігенція, одні в чужу хату не підете. Повезло Вірі, мені б такого коханця. Але я вам не заважатиму, – кричала мені услід.

Я не міг врозуміти, якого біса вона так клопочеться за нас з Вірою. На сусідній вулиці до мене причепився молодий песик, він плигав, як добре помпований м’яч, і ми з ним повернули до крамниці, купити кусок ковбаси.

– Пробач, Оксано, – всміхнувся я, – друга зустрів, просить почастувати ковбаскою.

– На таких друзів у мене ковбаси не вистачить.

Я залишив Оксані п’ятсот карбованців на вино та фрукти.

– Зайдеш через годину, додому підемо разом. Мені дзбанок домашньої сметани принесли, вареників наробимо… з сиром.

Від усмішки Оксани, від її блискучих очей моя уява була не на жарт розпалена. Чимось вона нагадувала мені Віру. Мені нестерпно кортіло підійти до неї, розстебнути гудзики білого халату, під котрим, як я догадувався, нічого, крім трусиків та ліфчика, не було.

Але це була тільки уява. Коли я пішов провулком поміж дворів, Оксана стояла на порозі, ледь усміхаючись. Песик з ковбасою втік, тільки його і бачили.

Я пішов на залізничний вокзал, де місцеві господарки продавали різні домашні страви. Був навіть гарячий борщ з свіжими овочами. Я діждався, коли прийде потяг «Москва-Владивосток», подивився на людей, зустрів кореспондента «Тихоокеанської зірки», який рухався до містечка Фокіно, але поспілкуватися не було часу. До крамниці повернувся рівно через годину. У Оксани були покупці, літня жінка та хлопчик з дівчинкою. Жінка купувала кілограм цукерок, по три штуки під різною назвою. Хлопчик з дівчинкою подивилися на таке діло й пішли собі до другої крамниці.

У жінки був важкий, збуджений погляд.

– У людей діти, як діти, а моїм тільки напхати шлунки, – вона оцінююче подивилася на мене. – Якщо поспішаєте, візьміть без черги, бо мені ще треба печива купити. Синів з діточками чорти принесли.

– Так радіти ж треба!

– Порадієш, як же. Учора пенсію принесли, а сьогодні гості. Добре що Оксана в борги дає, а то б я тижнями без хліба сиділа….

– Світ не без добрих людей.

Мені завжди здавалося, що особливо лунко поїзди кричать в міжгір’ях, але – ні, у В’яземську потяг «Москва-Владивосток» наче здурів, кричав так, що в мене закладало вуха. Оксана погордо сказала, що таким чином машиніст, Сергій Бондаренко, вітає містечко в якому народився.

– Ми вчилися з Сергієм в одному класі, він мріяв стати космонавтом, а вивчився на машиніста.

Ще вона говорила що Бондаренко складає вірші та працює над історією В’яземського району. У нього є нариси про місцевих мешканців, але, як сказав він по телефону, про Лозов’ягіна Івана Павловича навіть чутки не було. Що видатними мисливцями на нашому терені були переселенці, брати Реутови, Козіни та Богачови, про котрих писав колись Всеволод Сисоєв. Був такий випадок, одного разу на вулицях В’яземського з’явився молодий тигр. Народ, звісно, – урозтіч, а Богачов молодший, Прокіп, пішов на звіра з рогатиною. Звір жахнувся, хотів було кинутися стрімголов через двори та городи, але не зміг протиснутися проміж дощечками тину. Прокоп його визволив й супроводив подалі від міста.

–І ти таке своїми очима бачила?

– Так тож давно було.

– Що ж ото за тигр такий був?

– Кажуть, розгубився звірюга. Людина, коли вперше попадає в велике місто, теж розгублюється. Жахається не тільки трамваїв, але й блискучих будинків. Щось подібне трапилося й з отим тигром.

Десь з хвилину я йшов з заплющеними очима. Під ногами в пилюці метушилися кури, назустріч по нерівній дорозі ледь повзла вантажна машина.

– Що за люди, гріх взяти на душу не дадуть… ото вже, мабуть, твоє жабенятко в коробочці їде.

Водій зупинив машину.

– Твоя приятелька Віра, залишилася в Авані, – сказав водій, на мій слух, трохи роздратовано. – Мене навантажили молодою бульбою, а огірки з капустою привезуть вранці. Сьогоднішній врожай весь забрав Хабаровськ.

– Завжди так, то чечен, то абхаз... Не має твоя любка передбачення, – звернулася Оксана до мене. – Я б до такого коханця на крилах прилетіла.

Мені здалося, Оксана мудрує, що Віра навіть не виїжджала з Шумного. За яким дідьком їй їхати в Аван? Оксана яка не яка, а підприємниця, а вона? Віра, якщо й справді привезла якісь там зошити, так сталося це не сьогодні. Дорогою Оксана допитувалася про три дні, які я провів в хатині з Клавою Щораз.

– Невже й справді у вас нічого не було? Так ні разочку й не зігріла?

– Не сподобався, мабуть. Але з нею я дійшов висновку, що чогось позбувсь. Не закохався, ні, – усвідомився, що не такий вже й бабій був Багряний, як про нього розповідають. Може й були в нього жінки, все ж таки – п’ять років. Ось, наприклад, ти, Оксано, якби зосталася наодинці з такою людиною, як Багряний.

На лиці жінки сяйнула усмішка, вона грайливо торкнулася лобом мого плеча.

– Про таке не говорять, друже, коли вже випала нагода, треба діяти...

Ні разу в житті я не закохався до нестями, не втрачав голови, не чинив дурниць. Чимало жінок віддавалися мені в перший день знайомства. Кажуть, що серця літніх людей б’ються не так, як у молоді. Брешуть. Серця слабіють коли їх здолає погорда, коли чоловік дивиться на жінку тільки як на об’єкт насолоди.

На узліссі за хатиною Оксани троє чоловіків в брудному одязі розклали ватрище. Але солодкуватий дух смаженого м’яса не збуджував апетиту.

– Собаку смажать, – зітхнула Оксана. – Один з них, Петро Морозов, в добу радянської влади керував цивільною обороною. Бомж, але горілку купує щодня. Дружина виставила, живе на залізничному вокзалі. На початок дев’яностих він всіляко упирався долі. Фермером був, звіра полював, але знайшлися кмітливіші, з’їли….

В мене виникло безглузде бажання піти, поспілкуватися з бомжами, але потім вирішив що Оксані не дуже сподобається мій візит до знедолених.

Коли людина не бачить попереду ні розради, ні мети, її охоплює почуття безмірної порожнечі. Щоб вистояти, не занепасти, треба заповнити життя якщо не любов’ю, так гнівом, а то й ненавистю. Таким чином Іван Лозов’ягін подолав зневагу влади, ганьбу катів, гіркоту розчавленої життям надії. Але яка мета керує отими людьми? Їх очі пусті, як дощові бульбашки на калюжах. А хіба я кращий за них? Одержую таку ж пенсію. Але в бізнес не ліз, житла банкам не закладав, кредитів не брав. Задовольняюся тим, що маю, але продовжую працювати. Не біда що деякі газети забувають про гонорар, їм теж нелегко живеться. Чи допомагала виживати спілка письменників? У відрядження їздив за її рахунок. Останнім часом добові дають чималі, дещо залишається навіть після повернення. Бо я не пиячу, не смокчу цигарок, не купую кохання повії…

Життя кероване не думками, а нестерпним бажанням поваги (а повага буде коли будуть гроші) мене не вабило. Не ставила собі метою розбагатіти, як я побачив, і Оксана. В будинку було багато простору та затишку, а ще більше книжок на полицях серванту та книжкової шафи. З меблів – диван, стіл, стільчики з крученими ніжками, дуже багато квітів. І… жодного телевізора.

– Хто б не зайшов, починає шукати очами телевізор, – здогадалася про що я думаю Оксана. – Я викинула свій ящик, купила ноутбук, так що подивитися добре кіно маю можливість. А новини – по радіо, бо воно дає правдивіше інформацію. Правда, здебільше я спілкуюся з героями літературними.

На таке, признатися, я не чекав. В домі Клави я не бачив жодної книжки. Було багато порцелянового посуду, іграшок, фотокарток на стінах, але книжок не помітив. А тут кращі взірці світової класики.

Оксана немовби забула про мене, поралася на кухні, дзенькаючи склянками, посудом, ножами та виделками. Стиха щось мурликала собі під ніс. Наче догадуючись про що думаю, сказала:

– Десять років назад я літературу в школі викладала. А як мати вмерла, продала її хатину та купила собі будиночок під крамницю. Не скажу, що задоволена, але читати менше не стала.

На столі, що стояв під книжковою шафою, лежав зошит, на вигляд йому було років сто. Аркуші щільно списані трохи грайливим, але чітким почерком.

І знову лунає голос Оксани з кухні.

– Хто писав щоденника не знаю. Знайшли на горищі у покійного мисливця Павла Ісаченка. Але почерк не його. Я прочитала, на мою думку – нічого цікавого. Але ти інформований більше.

Не встиг я вчитатися в перший абзац, як мене покликали вечеряти.

– Не турбуйся, прочитати та обміркувати написане часу у тебе вистачить, йди краще до столу.

–А чоловік? Якщо візьме та з’явиться?

– Не візьме.

– Чому так думаєш?

– Скоріше прибіжить Віра. Вона навіть заплакала коли дізналася, що ти ночував у Клави.

Я поставив на стіл чарку і, підійшовши впритул до Оксани, запитав.

– Ти Клаву недолюблюєш?

– Трохи є… вона мене в різній гидотні розбовтує… За те, мабуть, що маю своє діло, і відмовляюся на її запрошення піти разом до ресторану.

– Пробач, але я й справді в тому часі жив тільки пошуком інформації про Івана Багряного.

Вона ніжно погладила моє волосся.

– Забудьмо, але більше щоб до Клави ні-ні…. Про ніч в моєму домі Вірі не кажи. Хоча вона певна, що зі мною, як впадеш так і підіймешся. Краще вип’ємо за зустріч!

Ми випили за зустріч. Потім за нас обох, за друзів, пом’янули батьків. Страви, які Оксана приготувала, були досить смачні, і я боявся що після такою трапези не зможу навіть ворухнутися.

–А зараз я прочитаю вірші свого улюбленого мого поета.

Якимось чином в руці Оксани опинилася книжка віршів «Приюти мою ніжність». Книжка була видана ще в 1999 році на моє шістдесятиріччя. Читала Оксана так, що я не впізнавав своїх віршів. А читала вона вірші про ніжність.

Потім вона поклала книжку на полицю, підійшла до мене впритул, і, торкнувши носиком мого чола, сказала:

– Нехай вона проллється на мене, твоя ніжність… добре?

Прокинувся я коли Оксани дома не було. На столі лежав аркуш: «Кортіло розбурхати, але пожаліла. Треба бігти відчиняти крамницю. Сніданок на столі. Оксана».

Вона не написала «Твоя Оксана», і я ледь не впав в тугу. Подзвонив по стільниковому телефону. «Доброго ранку, люба, ти забула щось дописати». «Що саме?», «Твоя Оксана». «Хотіла, але засоромилася. Не бери в голову, працюй».

Через півгодини я був у неї в крамниці.

–А як же щоденник?

–А хто буде розвантажувати машину з огірками?

Оксана притиснулася щокою до моєї щоки, і рвучко, ховаючи лице, повернулася за прилавок.

– Знаєш, Олександре. Давай сьогодні запросимо на вечерю отих бомжів, які учора смажили собачатину. Мені здається у тебе вчора була така думка. Тобі, як письменнику, таке спілкування потрібне, правда?

Тепер мені довелося ховати від Оксани своє лице. Це було занадто, – запрошувати на вечерю місяцями невмиваних людей.

– Але вони невмивані?

– В мене є душ, скупаємо.

– У них брудний одяг?

– В мене є новий… давно була думка, віддати. Не віддала, бо почнуть докучати. Пропонувала Вірі зробити цей акт допомоги суспільству, але Лісовицька, у нас свята, сидить у своїй келії...

«Що ви за жінки, – думав я, – Клава бруднить Оксану, яка прийняла мене в своє ліжко простіш, аніж це зробила Віра в лісовій хатині. З Оксаною все було так, наче ми живемо з нею в шлюбі не перший рік. А Клава, тільки й того, що лягла поруч».

Коли я відмовився спілкуватися з бомжами, Оксана пильно подивилася мені в очі, сказавши:

– Дурень ти...

О восьмій вечора я схилився над щоденником, але читати не зміг. Неймовірна сила потягла до Оксани на кухню.

– Вони й сьогодні смажать...

– Собаки поки ще плодяться.

– А бомжи?

– Думаю, кількість їх зменшується. Хтось йде працювати, декого підбирають жінки.

– А ти як же?

– Мене не питай, але зарубай собі на носі, окрім чоловіка в моєму житті до тебе другого мужика не було. Та, мабуть, вже й не буде…

Дивно, але я їй повірив.

– Отак воно все і починається…

Я не запитав, що починається, бо здогадався – так починаються життєві трагедії. Трагедія однієї людини. Я завжди знайду гроші, щоб на день-другий приїхати до Оксани. А що почнуть базікати про неї люди? І навіщо їй здався такий візитер?

Я думав уголос, Оксана сміялася крізь сльози.

– Дурненький, ти тільки книжки мені свої привези, та не забувай іноді дзвонити. І не подумай чого…

– А якщо повернеться чоловік?

– Не повернеться.

В ту ніч ми довго не могли заснути. Оксана наполягала, щоб я розповідав про Багряного, я викладав все, що знав. Про творчість, про арешти, про те що навіть земляки за кордоном іноді бачили в ньому більшовицького агента. Вона довго мовчала, обмірковувала сказане. Потім, сівши в ліжку, бо лежачи думати й розмовляти не вміла, висловлювала свої уявлення.

– Нічого дивного в тому не бачу. Давай згадаємо Йосипа Мандельштама. Після відомого вірша «Живемо під собою не чуючи країни…», Сталін наказав не арештовувати поета, поки той не стане підлабузником. А як тільки Йосип другий прогнувся перед Першим, другого відразу арештували. “Слабак” – сказав Сталін. У Багряного вистачило здорового глузду та сили духу устояти перед владою. А тут війна. Одним словом – поталанило людині. Недаремно ж люди кажуть: впертий, як хохол. Зовнішній вигляд, почуття гумору, а де гумор, там мудрість.… Таким чином, твій герой досяг своєї мети. Такі, як Іван Павлович, гнучкі, але незламні, як лоза.

– Це що, підлабузництво на мою адресу?

– І на твою теж.

Проводжаючи мене в дорогу, Оксана насувала в торбу усякої смакоти, дійшла зі мною до зупинки автобуса, двічі, щоб не видати сліз, торкнулася лицем плеча.

– Всього тобі доброго, і не забудь про книжки… А що до Багряного, знайдеш все, чого побажаєш. Люди кажуть: праця чорна – паляниця біла. Записуй, що спадає на думку. Іноді людина робить відкриття, не блукаючи в чагарниках минулого, а міркуючи над питанням: як воно справді могло бути? На жаль, я не маю книжок Багряного.

–В мене є дещо, тільки українською мовою.

– Якщо привезеш щось, словник я знайду, вивчу українську мову, тільки не відкладай надовго.

Я пообіцяв привезти Оксані роман Івана Багряного «Людина біжить над прірвою». Самому мені цей роман сподобався більше, ніж «Тигролови». На прощання вона сказала:

– Тільки Вірі ні слова, добре!