14
14
Квартиру Жаронкіних ми з Галиною звільнили завчасно, за тиждень до повернення родини. Щоб і духу нашого в ній не залишилося. Поки я добирався до квартири Жаронкіних, Світлана подзвонила ще раз:
– Знімайте облогу, і краще щоб мої батьки тебе не бачили. Ключі віддаси Надії.
Йду далі. Поспішаю. В очах мерехтливі вогники, бо ж ніч на дворі. Місячна, зоряна, але ж ніч. А може це сніг пішов? Сніг у місячному сяйві, нісенітниця якась. На дворі ще жовтень, правда, були випадки коли і в жовтні сніг вкривав землю. Але небо сьогодні нібито чисте, зоряне. Можливо, так зірки мерехтять? Зупиняюся в альтанці біля будинку. Жовте листячко вербени ластиться до мене, лоскоче у скроню. Мені дуже не сподобалося як Світлана зі мною розмовляла. «Краще щоб батьки тебе не бачили!» Теж мені святі люди. А як же боже всепрощення? Моторошно на душі, стою, наче не в своїй тарілці.. А тут ще відразі зі сходу і півдня почали насуватися хмари. Повіяло свіжістю. Невже накаркав собі снігу? Вітер затанцював навколо альтани, жбурнув у лице вологим листям і пилом. Нарешті під’їхало таксі. Поки Григір Жаронкін витягував з машини речі, до мене підбігла Надія. Чмокнула у щоку, отримавши ключі, смачно поцілувала в губи.
– Ми ще зустрінемося, поговоримо…
І побігла відчиняти квартиру батьків. До себе мабуть подасться тільки завтра, – думав я, дивлячись услід швидконогій красуні. Світлана навіть не зиркнула в мій бік. Схопила валізу на колесах і потягла східцями на поверх. А я постояв поки віддалиться таксі, і повільно рушив темними вулицями міста. Спочатку було бажання повернутися до Софії Марківни, але вуста мої палали поцілунком Надії. Гріли душу слова: «Ми ще зустрінемося…» Леліючи надію на можливі стосунки з Надією Жаронкіною, я упевнено рухав до своєї парубоцької квартири. Став накрапувати холодний дощичок. Вітер гарцював алеями, вибігав зустріч мене, зиркав у лице, плював сковзкою слиною. Я підняв очі зустріч дощовим краплям, щоб змити слину. Крізь проріху в хмарах наче зірка блимнула, або літак промайнув, сяйнувши бортовим ліхтариком. Полетіли кудись люди… літаком полетіли понад хмарами. У кожного в серці надія на добру зустріч з близькими родичами, з друзями. Надія у пустці неба, а я крокую по землі. Під мерзотним жовтневим дощиком. Йду проспектом великого міста. Без надії йду. Так собі посуваюся додому крок за кроком. Двічі чи тричі до мені підходили якісь темні люди. Наче примари. Зупинялися, не знаю вже з якими намірами, але побачивши знайоме лице щезали у кущах скверів.
Останнім часом ніхто до мене не чіплявся. Такою була вказівка Апостола. Так що квартиру безумовно пограбували візитери. На жаль мені не спало на думку запитати про це батька. Та й навіщо мені це знати. В усякому разі я б відмахнувся від батькового посвідчення. Він захворів ненавистю до нової влади. Захворів тяжко, захворів так, що не міг вибачити рідному сину гуморесок, у яких я іронізував над сучасними лицедіями-комуністами. Я звернув ліворуч в тихий темний провулок. На безвітрі було трохи тепліше. Ще декілька кроків і я вдома. Повільно підіймаюся сходами, достаю з кишені ключі. Добре пам’ятаю, коли уходив, двері закривав на ключ. А тепер вона відчиняється без ключа. Якась людина стрімголов пробігає повз мене східцями на вулицю. У коридорі включаю світло. Тиша, чути тільки як дзенькає маятник у настінному годиннику. Заглядаю на кухню, там все на місці. Проходжу до кімнати і, впавши на канапу, починаю реготати як божевільний. Комп’ютер мій стоїть на місці, і жодного провалля на книжкових полицях. Звісна справа: Апостол висловив розпорядження, знайти і віднести! Слово авторитета у кримінальному світі – закон. А розпорядження президента урядовці усіх рангів пропускають повз вуха, ще й посміюються. Вертаюся в коридор, закриваю подвійні двері на засув. Він надійніше замків. У холодильнику знаходжу пляшку коньяку, якої тут раніше не було. Наливаю чарку, перш ніж зробити ковток, пробую на смак. Потім дістаю з кишені стільниковий телефон і набираю номер Апостола. Нічого, що на годиннику далеко за північ. Якщо спить, прокинеться. Ні голос не сонний, у кімнаті чути чоловічі голоси.
– Щиросердо дякую, Володимире, коньяк взірцевий.
– Почекай, я вийду до другої кімнати…
Хвилини дві мовчання, потім тихим, але твердим голосом.
– Нам твій батько нічого дурного не вкоїв. Запам’ятай це…
– Я знаю, Володимире… знаю хто і за що!
Апостол розірвав зв’язок, очевидно запідозрив що хтось з братків його підслуховує.
«Підождемо до ранку, – заспокоював я себе. – Треба лягти і добре виспатися. І закрити двері на всі запори. Я знав, що чимало років Апостол воював з чеченською мафією. Потім стосунки поміж братками почали налагоджуватися. Але були питання по яких вони не могли домовитися. Якщо оту жіночку, мою матір, у зеленому будиночку конав батько, йому помстилися саме за неї… Як не дивно, але я не відчував жалю. Ні до матері, ні до батька. Прикро було, що Світлана навіть не привіталася, мабуть знайшли таки батьки можливість затягти її у павучі тенета секти п’ятидесятників. А може зустріла в Україні взірцевого сектанта-парубка! У Світлани все станеться. Вона ж артистка. Вродлива, в міру розумна. Трохи розгнуздана, правда, забагато за мужиками бігає. А хіба я останнім часом не дав їй фору?
Хильнувши три чарки коньяку, роздягся і з насолодою витягнувся на канапі. Тільки-но став засинати, як подзвонила Софія Марківна.
– Ти де? – запитала.
– Де-де? Звісно вдома в ліжку…
– А хто мене буде вартувати?
– Але ж час який, автобуси вже не ходять…
– Я пришлю за тобою таксі.
– Краще не треба, Софіє. Не горить…
Що ріднить людей між собою? – питаю себе і не знаходжу відповіді. Іноді зустрічаю на вулиці подружжя: незугарні форми дружини, і її чоловік – красень мужчина, дивиться на неї захопленими очима. Я б з такою не то що да Загсу, до ліжка б не пішов. Мені з юнацтва щастить на вродливих жінок. Коли другого дня я прийшов до Софії, відчиняти мені вона прийшла майже роздягненою. Прозора довга сорочка тільки підкреслювала гармонію її статури. Рожеве після сну лице, волосся розсипане шатами по спині, по засмаглих плечах, прядками стікає на задирливо напружені груди.
І якою ж вона була красунею! Бісова баба Галина, ні щоб мене познайомити, так подарувала таку ягідку батькові. Невже й справді вона дозволила батькові затягти себе в ліжко? Вперше за все своє недовге життя мене охопило болісне почуття ревнощів до майже незнайомої жінки. Виникло бажання наговорити Софії усякої гидотні, надавати ляпасів, кусати її, щипати, тільки б зробити боляче, помститися безвісно за що. В грудях нестерпно пекло, голова йшла обертом, я вже не знав що роблю… Щось тваринне, дике пробудилося в мені, я накинувся на Софію, як вовк на здобич, шматував її, цілував, закручував її волосся навкіл своєї шиї, розірвав на шматки сорочку. Я щось мурмотів, стогнав, посилав батькові прокльони, плакав, скреготав зубами, і Софія відповідала мені не менш гарячкуватою безтямою. Спочатку все це робилося прямо на долівці, потім не знаю вже яким чином ми опинилися в її широчезному ліжку, на м’яких перинах та подушках, потім знову на долівці…
Прокинувся я від глибокого солодкого сну, міцно утримуючи в руках прядки золотого жіночого волосся. Софія дивилася мені в очі щасливо і трохи здивовано.
– Дозволь встати, тебе треба накормити, – наче видушила вона з себе. – Ти завжди такий з жінками?
– Який такий?
– Божевільний?
– Про це треба у сусідки спитати.
– А вона мене не вб’є?
– Скоріше я вб’ю… від своєї безпросвітної глупоти…
Мені хотілося кепкувати над нею, знущатися, але сильнішим було бажання покласти голову на її пухке тіло і спати, спати, спати.
–Я не хочу їсти, дозволь полежати пліч-о-пліч…
І знову почалося оте безтямне…
Галина подзвонила коли ми з Софією обідали. Вона все відразу ж порозуміла, і що особливо мене здивувало, з якоюсь незрозумілою мені вдячність підійшла, поцілувала спочатку Софію, потім мене, потім знову Софію…
–Я рада за вас, дуже рада, – сказала майже екзальтовано.
Щиро кажучи, в хвилини отого екзальтованого захоплення мені не зовсім сподобалися очі Галини, червоні, наче від сліз, що буває іноді, коли вітер жбурне в лице пригоршню дорожньої пилюки. Даремно вона зі шкіри пнеться, щоб показати, що саме вона подарувала нам з Софією щастя стати коханцями. Мій настрій від її лицемірства псується ще більше. Краще б вона не приходила, сиділа у своїй квартирі, тішила себе надією що я обов’язково подзвоню. Але навіть зараз, сидячи за столом поряд з двома коханками, і віддаючи перевагу в коханні Софії, я не відмовлявся від думки іноді забігати до Галини. Мені подобалася її відверта безсоромність, її досвід у стосунках з мужчинами.
Софія відкидає назад пасмо волосся. Воно у неї гладке, лискуче і в мене знову виникає бажання пірнути в його духмяні струмені. Соромно зізнатися, але останнім часом я заблукав у своїх почуттях до жінок з якими довелося спілкуватися. Іноді в уяві виникала Кіра. І мені здавалося, що вона лестила мене краще аніж інші. Тьмянів в уяві навіть образ Світлани, моєї першої коханки, улюбленої дівчини, з якою були пов’язані довгі роки мого життя. Те, що відбулося у нас з Софією, я ще не встиг як слід розкуштувати. В уяві виникали тільки уривки цієї безумі, мого дикого запалення, якогось звіриного бажання рвати, терзати, гризти, дряпати, цупити шкіру з її блискучих ягідниць, відкусити язика, якого вона так любила сувати мені в рота. Щоправда, разом з такими бажаннями десь у темних чи світлих, не знаю вже, прискринках своєї свідомості, пульсувало невиразне почуття глибокої вдячності Софії за її щиросерду доступність, за губи, за ніжність пальців, які теплими дотиками то і діло пробігали у мене по спині.
І як же мені було соромно, соромно до образи, коли, вставши з-за столу, Софія, якось по буденному просто сказала:
– Ти можеш це піти зробити з Галиною, я не заважаю…
Мені зовсім не хочеться йти від Софії, після неї тіло Галини здається мерзенним, худорлявим, не зовсім проробленим природою. Я певен, що у нас з нею в ліжку нічого не вийде. З надією, навіть з благанням дивлюся в очі Софії, але вона прикриває їх довгими віями, ховає від мене лице. Щось їх об’єднує, оцих двох жінок, таких несхожих, я б сказав, протилежних одна другій. І я відмовляюся йти з Галиною.
– Пробачте, – кажу, – зараз ніяк не можу… Не можу я, розумієш, Софіє!
Це вже я не сказав, а вигукнув. Я знову занепадав у якусь бурхливу почуттєву купіль. Я знову жадав Софії, жадав її тіла. Не тямлячи себе я зібгав пальцями її волосся, а що було далі про це, шановний читачу, тобі краще не знати…
До себе повернувся майже через тиждень. Виснажений бурхливими ласощами двох жінок, ледве дочвалав до своєї жорсткої канапи, і заснув як убитий. Проспав майже дві доби. Не їв, не пив. Не відповідав на дзвоники по стільниковому телефону. І, здається, не замкнувши подвійні двері. А коли прокинувся, почув на кухні приглушений, але знайомий говірок. Почуття було таке наче серце провалилося в шлунок. Хотілося крикнути: «Ні… тільки не це!» Але моє шерхотіння вже почули.
– Нарешті, шановний пане Олег. Спав ти наче після важкого бою. Пива бажаєш?
Переді мною стояв Скандер Караїв, мій чеченський рятівник, один із родичів моєї матері.
На якусь мить я розгубився, не знав що відповісти. А може й злякався, бо виникли в уяви часи проведені у чеченському полоні. Льох з вузенькою шпариною поміж шарнірами ляди, в яку іноді намагалося зазирнути полуденне сонце, заклопотана господарка, яка приносила мені хліба та води, чеченці-вояки, які начебто жартівливо обіцяли вирізати мені серце або відтяти голову. Але що було, те була. Прийшов час якимось чином розплачуватися за своє помилування.
– Ти майже не змінився, – каже Караїв пильно вдивляючись в моє лице.
Я набираю повні груди повітря, відчуваючи неприємний несмак і легку тривогу. Мені треба звикнути думки, що подароване мені життя має свої обмеження. Що від самого народження нас заштовхують у тенета павука, якою являється наша влада. Я не ладен був жити так, як сам того бажаю. Не знаю вже, чи так живе сам Скандер Караїв, чи вільний він птах, чи теж сіпається в тенетах невідомого мені павука?
– На хвильку стану під душ, – сказав я, силкуючись задушити почуття тривоги. – А потім можна й пива випити.
Через п’ять хвилин я вже сидів за столом разом зі своїми гістьми, Караєвим і невеличким чоловічком з нервовим лицем, Петром Древичем.
Караїв делікатно запитує:
– У тебе кепський настрій? Мабуть з-за батька…
Зависає недовга тиша. Гості смокчуть пиво, я до побіління суглобів стискую пальцями склянку. Я вже давно не людина, мені байдуже куди зник батько, і за яким бісом. Якщо це помста за вбивство матері, туди його й дорога. Запеклий комуняка батько давно перетворився у безсоромного злодія. Бізнес супроти бізнесу. Помста за порушені надії на світле майбутнє людства.
– Ми програли свою боротьбу, – сказав я. – Російський менталітет – сильний слабого не розуміє.
Караїв напружено думає, потім проводить рукою по чолі.
– Ти маєш рацію?
– В Росії треба спровокувати черговий заколот. Не обов’язково революційний, сьогодні вона й справді велетень на глиняних ногах.
–Але на газових крилах!
Так коментує нашу розмову Петро Древич.
Мені не зовсім подобається його іронія. Я певен моє майбутнє сьогодні залежить саме від моєї поведінки. Стискуючи пальцями склянку з пивом, я встаю зі стільця і починаю імпровізувати. Говорити казна-що, аби говорити. Від серця чи від розуму, яка різниця. Головне, щоб все, що скажу, було сповнено гніву не тільки до когось стороннього, але й до себе. Звиняти себе в усіх смертних гріхах. Звиняти як можна правдивіше. По-щирому. Так, як я це роблю у своїх гуморесках. Сподобається мій монолог чеченцям, чи ні, не в цьому справа. Справа в тому, якою думкою завагітніють вони після того що я скажу. І я почав говорити:
– Мене питають: чому я у своїх гуморесках, там де треба поставити кому, крапку ставлю, там де потрібен дефіс – двокрапку, а то ще й зовсім верзу якусь несусвітню: ні коми, ні крапки, ні дефіса. Я й російською саме так пишу, братове, і не тому, що інакше не вмію, що не знаю де вона ставиться ота кома, або двокрапка. Не забувайте де і коли я народився. Не забувайте, що моя спрага до волі міцніша за всі існуючі у світі закони – божі, державні, людські. Коли я пишу, так пишу не озираючись на те що написав. Як написав тим і задовольняйтесь. Якщо, звісно, читати будете. А не будете й не треба, читайте російськомовних українців, які зовсім таки грамотно верзуть такі несусвітні брехеньки про українців-націоналістів, що у мене від того чтива ще більша спрага до волі прокидається. Як же я ненавиджу вас, русифіковані українці. Не нашого Дикого поля ви ягоди, ні… не нашого. Щось-то вас так вабить до Кремля, до його митарів-теоретиків, які, посівши владою, тільки про те й думають, як би запхати ганчірками віри роті своєму народові. Але погодьте, я сказав: «Своєму народові? Це знову таки помилка, як бачте. Немає у наших президентів ніякого народу, є тільки – зірки, які показують нам з телеканалів голі ягідниці, та спортсмені, які тільки й думають про те, як, та кому найдорожче запродати свої накачані на спортивному устаткуванні м’язи. Зараз спортсмени та їхні тренери – ходовий крам. Їх купують, продають, з них хибують, як що вони не вдовольняють естетичних запрошень вищою російської еліти. Та хай їм грець, скажете! Але ж народ вже регоче. Запевнив Святій Кирило, що нашім олімпійцям допомагати в Канаду прилетить голубком сам Господь-Бог. А він, бачте, не прилетів, бо Кирило Богові як п’яте колесо у возі. Хоча й хреста собі на потилицю нап’яв. Програли наші олімпійці олімпіаду, не виконали волю президента. Путіну настрій споганили. Болільників своїх під монастир підвели. Та й хай собі! Я спортивних ігрищ не люблю. Бігають, то й нехай собі бігають! Ламають собі щелепи то ж нехай ламають. Мене цікавлять персони, які замість м’язів мозки собі накачують. А це, я вам скажу, справа набагато важча. Якби той же Путін не з гори на лижах катався, а мудрих філософів читав, він би знав як керувати державою. Втримався б кричати на весь світ, що усіх чеченських терористів буде в нужниках мочити. Спочатку б покумекав: а звідки вони взялися, оті терористи? Хто їх наплодив? Чи не його хресний батько Єльцин? Спочатку зі п’яного ока бовтнув, що дарує усім, поневоленим народам свободу, тобто – волю, а потім почав отім народам пельки затикати. Та не сам, а діточок з кулеметами направив. Таким чином і понароджував терористів. Сам породив, а вибивати мозки у своїх діточок довелося ні у чому не повинним хлопцям. Вояки, які повернулися з Афганської та Чеченської, мене не розуміють. Кличуть націоналістом. А я й не заперечую, бо знаю напевне, що лізти до сусіда зі своїм уставом негоже. Бо морду наб’ють, або у вікно зі п’ятого поверху викинуть. Не подумайте тільки, що таким мене виховали мої батьки, або наша рідна комуністична партія. Таким мене виховали мої прародичі, бо їхня кров стугонить у моїх судинах. Їхня ненависть до різного кольору поневолювачів опаляє моє серце. Не маю я часу редагувати виплеснуте ненавистю слово. А ще є побоювання, що від редагування воно втратить свій емоційний набуток.
Я вільний птах. Вільний у роздумах, у ході, яку спрямовую до сердець народу, поневоленому взірцями рабської християнської релігії. Тому так і печеться сучасний Патріарх Кирило про український народ, що бажає бачити його у пазурах двоголового російського виродка. Соромно бачити як новоспечений українських президент занепадає перед його величчю, як накладає на себе хрест, символ розіп’ятих на хрестах рабів, серця котрих палахкотіли нестерпною жагою до волі. Люди добрі, що ж воно діється на білому світі! Невже не знайдеться гурт розумних естетів, які возведуть на трон розумну, добре освічену людину. Чому тільки релігійні невігласи та злодії?
Було б у нового президента України хоч трошки характеру, не погодився б грати у дурному водевілю роль скореного Росією хлопчиська. Звичайно, за його спиною стоять олігархи. І не тільки українські, а здебільш російські, які сплять і бачать Україну своєю приватною власністю. А народ лупає очима, плескає долонями від захоплення. Краще, думає, під Росією з голим задом, ніж без Росії з хлібом без оселедця. А не розуміє народ того, що саме Росія робить все можливе, щоб поневолити волелюбний український загал.
Сидять мої гості, слухають мене, усміхаються. Пиво в склянках давно вже не піниться, заспокоїлося, навіть посвітлішало трохи від моєї проповіді. Невже, думаю, в Україні вироблене? Дивлюся на плашку, і справді – «Чернігівське». Звідки воно у моїх гостей-чеченців? Випиваю склянку за один дух. Наливаю ще. Мене вже не лякає, якими вказівками мене пожалують гості. Кров тисячостоліть стугонить в моїх судинах. Випиваю в дух другу склянку і, звертаючись до Скандера Караїва, питаю:
–А тепер кажіть, якого біса вам від мене треба? Проти себе, знайте, не піду. Прислуговувати вам, що робила моя ненька, не буду. Свободу поневоленим народам буду добивати словом...
Петро Древич першим відгукнувся на мою проповідь.
Закувала зозуленька в гаю при дорозі,
Співом очі намулила, викликала сльози.
Караїв зиркнув на нього з іронічною усмішкою і той замовк.
– Мене цікавить за які послуги так тебе шанує Апостол? – запитав Караїв.
– За те, мабуть, що я в нього іноді позичаю гроші. Позичаю, запевняючи, що віддати борги не зможу.
– Ти й досі не одружений, чому?
– Мій дід був чеченцем, батько українцем…
– Вибухова суміш, чи не так?
– Росіянка такої не витримає.
– Тебе вона не витримає, – всміхнувся Древич.
– У нас до тебе прохання? – Караїв вихопив із руки Древича пляшку з пивом. – За моїм свідченням ви добре знайомі з начальником залізничної станції Скалозубом. Твоя мати їхала саме до нього. За нашим дорученням. Ніякого криміналу… Останнім часом ми не одержуємо від Василя Васильовича того, що добре оплачуємо. Ти журналіст, мандруєш у пошуках теми для своїх гуморесок. Гроші для відрядження у Апостола. Не соромся, все, що ти отримуєш від нього, це гроші твоєї матері. Перелічити на твій рахунок було б не зовсім безпечно…
В такому розкладі відмовити Караїву я не міг. Я був сином своєї матері. Коли Древич вийшов, Караїв на хвильку затримався в коридорі.
– Обережніше в розмовах з Софією Марківною. Жінка вона справжня, але її хороми напхані улаштуванням місцевих федератів. ЇЇ чоловік завжди знаходився під їхнім приглядом. Вони його й знищили…
Новина невесела, але на той час цілком буденна. Проводивши гостей, я став припоминати чи не наговорив Софії Марківні чогось необачного.
Знову оте бісеня під канапою шмигає носом. Приловчився, схопив його хвоста – м’який і теплій. Відчуваю як пульсує в ньому життя. Пробував затягти його в ліжко, а воно як почало реготати, да так дзвінко, наче у двері хтось задзвонив. Тільки хто буде дзвонити у такий час. Північ за вікном. Місяць у повні… але, ні! Не бісівський це сміх, хтось і справді у двері дзвонить. Роздягнений в трусах пішов відчиняти. Хто? – питаю і чую жіночий голос «Це я!» Не питати ж мені хто воно таке оте Я. Відчинив двері і бачу, стоїть за дверима Надія. Надія Жаронкіна, молодша сестричка Світлани. Стоїть, всміхається, блимає до мене повними зірок очима.
– Що трапилося, дівчинко, заходь?
Дихнула такими парфумами, що у голові запаморочилося.
–Я до тебе… назовсім… якщо можна? Батьки свою квартиру під молитовний дім віддають. В мою вселилися з усім своїм скарбом. Продихнути неможливо. Я з ними жити не зможу, бо це вже не люди, а кам’яні істукани. Що не зроблю – не по-божому, що не скажу – гріховне. А сьогодні якогось бородатого півня нацькували на мене. Казали, святий. Ледве відбилася від їхнього святого, шматину бороди разом зі шкірою видерла. Від огиди лихоманить. Відчуваю нестерпне бажання відмитися… Можна?
– Звичайно можна, ще й як можна. Я зараз одягнуся, а ти зачини двері. Коли місяць у повні стоїть чорти посідають землею. Мабуть батьки на тебе біса нацькували. Ходімо до ванни, я звечора вже скупався. Зробимо тобі теплу купелю. Вода сьогодні біжить чистою, як сльоза. Роздягайся, люба, не соромся, я дивитися не буду. Тільки посиджу під дверима, щоб яке бісеня тебе не налякало.
Надія дивилася на мене зляканими очима. Мабуть думала що я збожеволів.
– Та ні, – заспокоїв я жіночку, – не звертай на мене уваги. Це я нову гумореску про нашу сучасність галакаю. Назва в неї така: «Коли місяць у повні»
Я й сам розумів, що останнім часом зі мною відбувалося щось недобре. Надія зачинилася у ванній кімнаті, а я пішов перевірити, чи не ховається під ліжком моє бісеня. Треба з ними умовитися, щоб щезло, не налякало й без того перелякану жіночку. Промацав канапу, долівку, стелю огледів, особливо по куткам, – немає бісеняти. А може його й не було? Може примарилося все? Від безсоння? Включив світло на кухні, сварив каву, підійшов до дверей ванні, питаю:
– Тобі каву з цукром чи цукерками?
– А горілка в тебе є? – питає.
– Горілка? Звичайно є, добра горілка, Хортиця.
– Давай вип’ємо по чарочці, зігріємося не тільки тілом, але й душею.
Вийшла в моїй сорочці – красуня з красунь. Підійшла, стала навшпиньки, охопила руками за шию, поцілувала в підборіддя. Тепла, запашна, волосся довге, мокре. Пожалів що завчасно не купив фена. Але рушників вистачає. Відчинив шкапу, почав сухими рушниками витирати мокре волосся. Вона охопила мене за стегна руками питає:.
– Ти чекаєш кого?
– Ні, а що?
– Не чуєш, хтось у двері дзвонить…
– Нехай дзвонять поки не надоїсть. Є гадка, що це твоя сестричка Світлана прибігла спасати тебе від антихриста-журналіста. За вказівкою батьків, звичайно. Або отой невіглас прибіг помститися за свою бороду? Не звертай уваги. Так за що ми п’ємо?
Ми посідали до столу. Дві чарки, пляшка з горілкою, в тарілці огірки з помідорами – імпровізований салат.
– За тобою, Надіє, тост…
Чарки заспівали так мелодійно як ніколи раніш.
– Не залишай мене одиначкою, любий, я буду тобі відданою дружиною.
Горілка здавалася мені смачнішою за все, що довелося пити раніш.
А в двері дзвонили так настирливо, що у мене невистачило терпцю.
– Піду спитаю хто!
– Не треба, любий. Давай погасимо світло, нам вистачить місяця.
Надія встає, гасить світло і сідає мені на коліна. Якось повільно, дуже повільно, наче мале дівча, обіймає руками за шию, осипаючи лице дрібними поцілунками. І муркоче щось, наче кішечка. А я перетворююся у щось м’яке, безвільне, тільки десь далеко, у затінках мозку пульсує думка: «Вона зовсім не така, як Світлана. Зовсім не така. Світлана завжди здавалася мені чужою, вона прибігала, щоб вгамувати свою хіть, поспіхом цілувала, милувала, все це мало гарний вигляд, але майже не чіпляло душі. Світлана була акторкою навіть у коханні. Вона репетирувала зі мною свої любовні ролі. Вона була такою ж, як я. Все що поміж нами було я споживав у своїх усмішках, гуморесках і сатирах. І Світлана це бачила, величаючи себе героїнею моїх опусів. Вона була певна що згодом я напишу про неї роман. Саме про неї, а не про наші з нею стосунки.
Але ми вже йшли до ліжка з Надією. З її молодшою сестричкою, яку Світлана завжди вважала невдахою. Ми сплелися з Надією в обіймах. Не знаю вже, для себе чи для неї муркотів я оті дивні речу в дусі Маркіза де Сада.
–Я нікому не віддам тебе, дівонько. Відітнуть руки, утримаю ногами, відкрають ноги, вчеплюся зубами. Ти моє життя, моя надія. Чуєш як стугонить кров у наших судинах. Одноманітно стугонить! Мене опаляє нестерпна хіть, але опаляє не частинку тіла, а все моє єство. Я проведу тебе розлогою екскурсією по кращім взірцям світової літератури…
Що я там муркотів далі не чула вже мабуть і сама Надія. Ми так і заснули з нею в нерозривних обіймах, а прокинулися коли день був у самому розпалі, так що першою нашою шлюбною ніччю був південь, а потім знову довгий солодкий сон, і ні дзвоників тобі у двері, ні бісеняти на долівці, тільки сльози щастя на очах Надії, які я злизував, не дозволяючи ні краплині упасти на подушку.