Частина 23

Іспит був нелегкий, але я витримав. Спочатку Ганна повідомила, що вона купила собі мотузку і зробила з неї зашморг.

— Здалася тобі ця гра, — питав я її. — Пограєшся, а що далі? В тебе є чоловік, є коханець, хіба цього не вистачає? Якщо є нестерпне бажання занотувати в скарбницю своєї долі останнього з Могікан, будь ласка. Я почну розповідати усім, яка ти палка в коханні…

Ганна почервоніла.

— Ти навмисне дратуєш мене, Петре. Я ніколи не була одружена. Чоловіком знайомі кличуть мого батька, але він вже п’ять років як від’їхав до Москви. А Бабура… Що Бабура? Він робить саме те, що пропонуєш ти. Він ні нащо не здібний. Бо пияка. Але гонору через вінця. Років з два тому була спроба… тільки ти про це нікому… Він людина злопам’ятлива.

Я відступав, розуміючи що розмовою наша зустріч не скінчиться.

— Погрозливо звучить, — зауважив я, — але мені до Бабури яке діло… Я про нього стільки чудернацьких історій чув, що можна романи писати… гумористичні звичайно.

— Степан поводиться з людьми надто ризиковано, але поки тихо. Якщо справи у нього підуть погано, а малює він останнім часом, сам бачив… Йому нічого не зостанеться як йти ва-банк.

— Це буде найвизначніша подія у нашій спілці. Бабура йде ва-банк! На мою думку все буде гаразд.

Коли Ганна торкалася долонею карафи, вода в ній починала вирувати мілкими бульками. Можливо я не помітив як вона збовтала воду в карафі? Я ніколи не страждав провалами пам’яті, але поряд з Ганною чого не буває.

Я вже два тижні жив у своїй студії. Ганна так і не подзвонила. Стефанія на мої дзвоники не відповідала, як я в той вечір втримався, сам не збагну. Можливо це було подарунком Ганни, бо її вже освідомили, що я залишився одинцем. Тому й не стала вона, як в перший день, роздягатися. Зметикувала що тепер вже я від неї нікуди не дінуся.

Влітку в льодяному палаці ковзанярі змагаються, витворюючи метикуваті піруети на льодяному дзеркалі. Міністр мистецтва, запросивши мене до себе, наполегливо просив намалювати величезне полотно, тільки щоб діти ковзали не в палаці, а на свіжому повітрі. І щоб діти на картині були саме ті, що ковзають. Відмовити міністру я не міг. Спочатку, на окремих папірцях, намалював лиця дітей, відзначив як кожна дитина рухається, яки вміє виконувати піруети. А саму картину малював вже в студії. Трохи пізніше з’ясувалося, що міністерство мистецтва надрукувало в місцевій газеті оголошення щодо конкурсу на картину. За день до виставки мені на стільниковий подзвонив міністр.

— Вибачай Петре, — сказав він і по інтонації голосу я здогадався, що трапилося щось непередбачене. — Тобі заборонено брати участь у конкурсі. Це розпорядження надвідомчого я тільки-но отримав. Я не хотів наврочити тобі горя, коли казав, що з твоєю навичкою та хистом твоя робота буде кращою. Комусь це, мабуть, не сподобалося…

Вряди-годи бувають і такі випадки. В мене було передчуття, що довго щастити мені не буде, Вдачі останнього часу здавалися мені не завжди заслуженими. Але мені потрібні були гроші, і я подзвонив знайомому бізнесменові, запропонувавши продати йому картину, з якою мені заборонено брати участь у конкурсі. Вадим Смаглюк знаходився десь поблизу, так що примчався негайно. Картина була два метри заввишки і чотири в довжину. Несподіваним для Смаглюка було те, що на першому плані в стрімкому польоті я намалював його сина, Стасика. Він і справді здавався мені кращім на той час ковзанярем. А намалював я дітей живими, натхненними, лиця їх були осяяні знизу віддзеркаленим у льоді сонцем. Вадим так щиро засміявся, так хутко декілька разів підскочив, наслідуючи синові, що в мене вже не було сумніву: картину він купить.

—В тебе є ощадна книжка, — спитав він, бережно обіймаючи мене за плечі. — Дякую, друже. Це не картина, а феєрверк. Поїхали до ощадбанку, а за картиною мої хлопці прийдуть увечері.

Смаглюк не поскупився, назвавши купівлю кращим внеском у нерухомість. Слід зазначити, я не дуже надіявся що моя картина буде кращою, але за конкурента тримав тільки Ганну. Картин на виставці було чимало, я зустрів там Смаглюка, який бігав поміж полотнами, радісно потираючи долоні. Я теж зробив висновок, що здобута бізнесменом нерухомість була кращою. Він навіть мене не помітив, не вийшов, а витанцювався з виставкової зали, повторюючи піруети свого сина.

Десь вже через тиждень усім чотирьом мистцям-щасливчикам прийшло розпорядження — негайно залишити приміщення. Нібито нагромадження на двадцятому поверсі мистецьких речей загрожує мешканцям будинку. Можна було посміятися, але лише над собою, бо я при такому розкладі залишався безпритульним. Зовсім як в дитячі роки. Спав на думку допит Олени про батьків. Десь щось вона про них прочитала, можливо, навіть, у Інтернеті. Невже в черговий раз я попадаю в залежність від далекого минулого? Добре ще, що мої мистці-сусіди не втямили, що причиною виселення виявляюся саме я. А може й не я? Може й справді, будівники-проектувальники допустили якісь помилки в роботі?

Вперше за життя я розгубився: не знав куди дівати свої малюнки, приладдя та речі. У Галини на той час вже був чоловік, який обіцяв усиновити ще ненароджену дитину. Стефанія крадькома від чоловіка вешталася з місцевим багатообіцяючим поетом Віктором Сомовим. В якій частині світу рятувала від землетрусу людей Олена було мені невідомо. Залишалося одне, озватися на пропозицію Ганни Гідної.

—В мою студію ти, звісно, не підеш, — подзвонила вона, — але в мене є щось схоже на квартиру в гуртожитку. Кімната, туалет з ванною, правда кухня одна на дві родини. Але сусіди геологи, вдома їх майже не буває…

— Скільки платитиму в місяць? — поцікавився я.

— Вибачай Петре, але платити доведеться натурою.

Вона таки домоглася свого. Приїхала з вантажниками, дзвінко давала їм розпорядження, а я сидів біля будинку на лавочці, дивився на її легку постать, на сяюче щастям лице, і потай реготав над собою. Була навіть думка: невже розпорядження надвідомчого, недоробка інженерів-будівельників спровокувала саме вона, оця не зовсім охайно вдягнена жіночка, і все заради того, щоб мені опинитися в її обіймах. Я знав, що її батько був колись відомим політиком, мав високу посаду, але ж це було давно.

Вантажники працювали справно. Через годину я підіймався східцями на третій поверх малосімейного гуртожитку. Кімната була надто просторою, невеличкий коридорчик з коморою, суміщені туалет з ванною. В кімнаті було багато квітів, диван, на столі комп’ютер і декілька стільців. Мої речі були абияк складені ліворуч від дверей, а малюнки охайно зіставлені поміж столом та диваном. Я чекав що Ганна зараз зачинить двері і почне роздягатися. Але вона тільки підійшла до мене впритул і якось навіть соромливо, ласкаво поцілувала в щоку.

— Ти відпочинь трохи, а я подивлюся що в нас там є в холодильнику.

Таку Ганну я бачив вперше. В неї змінилося все: усмішка, зблиск очей, хода, рум’янець на щоках. Я сидів, ковтав сльози, ледь втримуючись, щоб не заридати. Невже, мешкаючи з Ганною майже двадцять років я був сліпим і глухим, жахаючись її, а іноді й ненавидячи. А чи правда все те, що говорять про неї? Що вона… з усіма, хто побажає? Що талановита, але дурна? Що вперта, як баран, шанує тільки себе… Раптом мене зморив сон, а коли я прокинувся Ганна вешталась по кімнаті, розбираючи мої речі, не зважуючись мене будити.

— Поспав, ото й добре. Ходімо до столу, я там юшку приготовила та млинці з сиром.

Вона простягла руки, допомагаючи мені встати. Тепер вже я стояв біля неї, обійнявши у обидві руки, і такою вона здалася мені теплою, такою рідною, що я знову почав ковтати сльози.

— Погодь трохи, любий, обід охолоне…

Тільки-но Ганна вийшла до кухні, як пролунав дзвоник стільникового. Дзвонила Олена, її так добре було чути, здавалося що вона стоїть за дверима. Будучи схильним до примітивного витлумачення фактів, я спочатку вирішив, що Олена провокує мене на сварку, але мені давно вже не давала спокою думка, що десь колись ми з Ганною зустрічалися. Особливо упевнився в цьому саме сьогодні, коли побачив її в незнайомому мені амплуа. Наполягання Олени на негайне побачення з могилкою матері схвилював мене. Тут вже було не до жартів.

— Запам’ятай Петре, зараз ти притулився до своєї загибелі. Пильніше вдивися в минуле, зіставляючи його з сучасним. І на кладовище сходи, матері поклонися. Краще, якщо це зробите сьогодні разом з Ганною.

Сьорбаючи духовиту юшку я натякнув Ганні, що саме сьогодні день народження матері, і мені треба збігати на кладовище.

— Краще, якщо ми підемо разом, — запропонував я.

Я наполіг перед тим як йти на кладовище, випити по келиху вина, пляшку якого Ганна виставила на стіл. Я сподівався, що, сп’янівши, вона найдовше зостанеться такою, якою я її побачив сьогодні. Як це не дивно, але після дзвоника Олени, мені хотілося як можна швидше покінчити з обідом, і негайно йти виконувати її побажання. Можливо я був наївним, але не сліпим. Олена мала хист передбачення, це вона допомагала своєму чоловікові Андрію займатися не зовсім гідним бізнесом, заробляти гроші на нещасті або дурисвітстві людей. Але в чомусь їй Андрій завдав шкоди, і вона залишила його напризволяще. Я усвідомлював яким осудливим з погляду моралі був мій переїзд до Ганни. Вона дала мені притулок, як викинутому на вулицю собаці. Митці нашої Спілки інакше й не подумають. В такій ситуації не треба поспішати. На цей час я хотів би обійтися без закоханої в мене жіночки. Спочатку треба повернути собі втрачене, а вже потім думати про одруження.

Я взяв з собою цеберку з ганчіркою, щоб, набравши води, добре протерти пам’ятник. Раніше Ганна ніколи не була на могилі моєї матері, вона з дитинства не любила кладовищ. Казала, що таким її виховував батько, якому за своє довге життя довелося побачити багато смертей. По дорозі на кладовище, я запитав Ганну, яку посаду займав її батько, до реформ Єльцина. «В комітеті державної небезпеки», — відповіла вона, і я відчув, що жінці неприємно про це говорити.

Ганна зупинилася за декілька кроків від могили матері. Зупинилася, наче з переляку, схопивши мене під лікоть. На якусь хвильку я здивувався, але, побачивши куди вона дивиться, зрозумів все.

Скульптура матері була наче скопійована з Ганни: лице, статура, похил голови. Я зіщулив очі і в уяві побачив матір живою, Вона говорила, сміялася, жестикулювала…

— Це жахливо, — стискуючи долонями залізну огорожу чиєїсь могили, прошепотіла вона. — Ой, лишенько моє! Як це з’ясувати, Петре? Батько навіть не натякав що поряд існує могила матері. А тобі звідки відомо?

— Це моя мати, Ганно. Її разом з батьком арештували коли мені не сповнилося й дев’яти років. З України я приїхав заради матері. Хотів дізнатися, хто надів їй на шию зашморг? Досі це здавалося мені неможливим, але сьогодні я стою на порозі відгадки. Самогубство відразу після пологів? Я знаю свою матір. Кажеш в КДБ батько працював? Офіцер КДБ і вагітна жіночка, ворог радянського народу… Мені не треба було дивитися на кам’яну матір, коли поряд була жива. Мозок спалювала думка: Ганна — свідок, залишений мені ненькою. Я був майже певен що в смерті матері повинен батько Ганни. Я дивився на жіночку і бачив як нервово тіпається її віко. Як побіліли в суглобах пальці рук.

— Ти знав… ти знав і мовчав…

Я похитав головою.

— Якщо твій батько дізнається, він знищить нас обох…

Я злегковажив досвідом Олени. Вона питала мене про батьків, з надією зрозуміти чому її так бентежать мої стосунки з Ганною. А я подумав про неї казна-що. Подумав, що вона улаштовує мені допит, або намагається сказати про батьків щось негідне…

Як не тяжко мені було, як не соромно перед Ганною, я таки збігав за водою, пообтирав ганчіркою кам’яний пам’ятник з металевою огорожею. Ганна сиділа на лавочці, мрійно втупивши очі в землю. Мені не хотілося знати про що вона думає, не хотілося вірити в свою дитячу обіцянку помститися убивцеві матері. Якщо людське суспільство й повертається до первісного ладу, ми з ним підемо різними шляхами. А міркування моїх знайомих іноді нагадують пращурові: почуття страху перед життям, надія на ясновидців, чаклунів, ворожбитів. Що стосується Бога, це стаття особиста, учорашні комуністи наче сказилися, іконки купують, потай моляться. Продавчина своєю сечею збризне те, що намалює, прикинеться глухонімим, а на папірцях пише: освячено. Сам малює, сам святить, заробляючи таким чином гроші. А для віруючого ікона — перепустка за райські брами, або картка, яка з’єднує їх з потойбічним Кремлем.