20

20

Коли я повернувся в Хабаровськ, Світлани вдома не застав. Було помітно, що щойно була: не остигнув навіть чайник на плиті. На кухні і в кімнаті все було охайно прибрано, на столі лежав папірець, де поряд з числами тижнів рука Світлани виводила повідомлення, наприклад, останнє: «О десятій – в музичному театрі, з 13-ої по 14-ту – у батьків, потім – у театрі. Буду після 18». Годинник показував двадцять хвилин на сімнадцяту. Я впав у крісло, жалкуючи, що майже за три тижня жодного разу не подзвонив Світлані. Дурні думки, що вона обов’язково приводить до себе якогось коханця, зробили мене неуважливим егоїстом. Я встав і пройшов на кухню. В шухлядах холодильника було все, чим може поласуватися голодна людина. У морозильних камерах за все своє життя я не бачив стільки м’ясних та рибних продуктів. Треба признатися, я трохи розгубився: чи Світлана порозумнішала, чи завжди була такою, а я дивився на неї очима затьмареними ревністю? Все, що вона виробляла на сцені – гидотне, але ж бігають одружені жінки до лісорубів-корейців, заробляючи своїм тілом прожиток діточкам, а то й чоловікам? А актори на те вони й актори. Не кожна акторка робить в житті те, що витворює на сцені…

Я швендав по кімнаті, по кухні, по коморі, копирсаючись в закутках, з надією знайти сліди присутності в домі сторонньої людини. Особливо ретельно я винюхував ванну та туалет. Якщо мужчина приходив до Світлани, він обов’язково голився, купався в ванні, або під душем. Міг залишити, забути якісь парфуми, або леза. Діючи так, я чудово розумів, що роблю дурниці. Але чим більше я копирсався по темних закутках тим пронизливо-щемлячим було почуття провини перед Світланою. Були в неї коханці чи не було, для мене все це вже не мало вагомості. Я й сам останнім часом побував в обіймах багатьох жінок. Навіть в обіймах її рідної сестрички.

До повернення Світлани, якщо вірити повідомленню на папірці, залишалося сорок хвилин. Я начистив картоплі, знайшов у холодильнику заморожені січеники, пляшку соняшникової олії і почав готувати вечерю. Душу свою в ті хвилини я порівнював з флюгером, в ній вирували раніше не властиві мені вітри. З голови не виходив вчинок Олександра Петренка, який таки полетів у Туреччину, визволяти з біди свою зрадницю-дружину. Був у мене сумнів, що надалі все буде складатися у подружжя кращим чином. Олександр був талановитою людиною, і погордою, як всяка талановита людина, а ще невідомо якою він побачить свою кохану жінку. Яка виплигнула з вікна другого поверху під колеса автомобіля. Якщо тримати за взірець себе, я з якоюсь нелюдською, хворобливою ворожістю дивлюся на покалічених жінок. Найменше каліцтво, або потворність викликає в мене почуття огидливого відторгнення. Так було завжди. Можливо я ще жодну жінку не кохав так жагуче, як кохає свою Настю Олександр Петренко. А можливо... Все добре, що в мене було від батьків, я втратив, коли потрапив під вибух у Чечні? А чи можна стати добрішим, дивлячись на все, що відбувається в державі. Бачити безпритульних стариків і дітей, читаючи про те, як спортивна мафія знущається над заможними стариками. Як діти забивають своїх батьків! І це – поряд з безпрецедентним будуванням церков, які майже пустують. З одного боку начебто влада намагається за допомогою бога перетворити людей у покірних рабів, а з другого – за допомогою телебачення, виховує потенційних убивць. Не раз мені доводилося бачити, як молоді хлопчаки забивають чобітьми не тільки одноліток, але й літніх людей. Тільки дика ненависть до молодих вовків допомагала мені отримати перемогу, коли я наосліп кидався на допомогу поверженій людині. Я перетворювався у хижака, діяв ногами і кулаками, мої очі випромінювали вогонь, я сам був сполохом цього вогню, коли, доганяючи, хапав вовка за гриву і бив, бив, бив кулаком у підборіддя, в перенісся, аби тільки видихнути з себе полум’я гніву.

Як бачте зовсім не про Світлану думав я, готуючи вечерю з картоплею та м’ясними січениками. Такі роздуми повертали мене на запхане павутинням горище. Чим далі тім більше павуків виникало у нашому суспільстві. З кожним роком дорожчала платня за житло: павуки оплітали двері, вікна, двори, ліфти, електрику на площадках сходів, у підвалах, куди зокрема як тхорів та сантехників ніхто й ногою не ступить. У муніципалітетах почали продаватися черги на оформлення документів: дачно-земельних, квартирних, мундирних, папірців на одержання ветеранами війни обіцяного президентами житла.

Я аж підскакував від обурення, слухаючи новини по кухонному радіо. Добре що якраз о вісімнадцятій скреготнув у замковий шпарині ключ і на кухню вбігла ясноока, радісно усміхнена Світлана. Вона впала мені на груди, як жодного разу не падала раніше. Свою торбинку швиргонула на долівку в коридорі.

– Як же я чекала на тебе, любий!

Біс смикав мене за язика спитати: а як же Бог? І добре що втримався, не спитав, а просто притулився щокою до її щоки і чимось таким рідним, майже забутим війнуло від волосся Світлани, що я ледь втримався на ногах. Щось часто останнім часом у мене йшла обертом голова. Недбалі, зовсім мені непотрібні, стосунки з жінками виснажували мою душу, сповнювали її глибоким сумом, смутком, журбою, жалем по чомусь втраченому. Мабуть помилилася таки Софія Марківна побачивши в мені ліпшого донора для своєї дитини. Треба було їй переспати з Апостолом, який в сучасному павутинні почував себе як риба в воді.

– Як там ваш театр, не банкрот ять ще?

Світлана підняла голову, радісно зиркнула мені в очі.

– Кому ми зараз потрібні. Кількість людей, бажаючих дивитися на сучасне розпутство не зменшується. Що дивно, останнім часом більше стало літніх жінок, чоловіки ті замовляють повій, лізуть до нас, артистів, як мушва на липучку. І що дивно, – вона засміялася, – домагаються наших артистів-жеребчиків…

Я так зиркнув на Світлану, що вона зарум’яніла. Втямила, мабуть, що зараз не час для таких розмов.

– Вибачай, любий, про це потім, потім. А зараз ти будеш мене кормити, чи не так?

– Будемо разом кормитися, я півтори години як приїхав. Що встиг, те встиг…

Ми випили по склянці вина за зустріч. Світлана казала, що червоні вина корисне закусувати сиром, вона швиденько нарізала сир тонесенькими хвилястими плівочками. Покладеш на язика, а його наче корова язиком!

–Але який присмак, хіба не так?

Я погоджувався, хоча на мій смак сиркові плівочки надзвичайно швидко висихали, і не давали того смаку, який я отримував від звичайного товстенького шматочка.

Від червоного вина і лагідної усмішки Світлани паморочилося в голові, виникали в уяві хвилини нашого кохання, так що до картоплі і січеників діло не дійшло. Не пам’ятаю вже як ми опинилися в ліжку. Потім знову випили по склянці червоного вина з сиром і знову потяглися до ліжка. Щось вона мені все більше подобалася, моя Світлана. Вже в смерках, поклавши голову мені на груди, вона розповідала про свої театральні справи.

– Після того, як відбулася прем’єра моєї п’єски, яку ти, до речі, бачив, від глядачів було чимало нарікань. Так що п’єску мою більше не ставлять. Але я написала другу, ще ущипливішу для сучасного суспільства. Не знаю, чи дозволять поставити. Потрібні гроші, за гроші зараз все дозволяють. Наш театр приватизував якийсь молодик. Кажуть театрал, а на мою думку, кримінальний авторитет. Паскудна тварина. Якщо так буде далі поводитися, піду геть з театру.

– Прискіпується?

– Ще й як… Люди думають, які ми на сцені такі і в повсякденні. Я розумію, щоб розвинути театр, треба було працювати глядачам на потребу. Але ж треба і міру знати. Невже зокрема тваринних почуттів загалу нічого більше не треба! Я пропонувала зробити постанову з твоїх гуморесок, навіть переробила для сцени. Читають гигочуть, але далі поки діло не йде. Вимагають твого дозволу. Щоб не порушити авторське право. Отож я й буду тепер підлизуватися до тебе…

У мене аж вдих перехопило: невже і тутечки театр?

– Виходить все, що поміж нами, тільки підлизування з твого боку!

Світлана аж підстрибнула на ослінці:

– Як ти міг таке подумати, Олежко! Хіба я повинна що останнім часом поміж нас пробігла чорна кішка. Мені розповідає Галина, який ти палкий коханець. Натякають за яким бісом їздиш по теренам краю. Начебто в пошуках матеріалів для гуморесок, а сам… Надію, мою сестричку, спокусив… Я все про тебе знаю, любий мій Казанова. А що до підлизування, за свої театральні гуморески ти будеш одержувати добрі кошти. Ось про що я думаю. Твій редактор домагався мене, але ж потворний тип… З-за того як я ляпнула йому що він схожий на похітливого березневого кота, він перестав тебе друкувати. Зараз, Олежко, стільки паскудства в людях вибухнуло, що іноді зникає бажання жити.

– А можна, Світлано, одне безтактне питання?

– Не треба, сама відповім. Нікого, окрім мене, в твоїй квартирі не було. А коханець у мене був, майже два роки був, та спурхнув кудись. Думаєш за що Апостол тобі Золоту ручку підставив?

– Яку ще Золоту ручку?

– Софу Золоту ручку, Софію Марківну?

Від такого повідомлення у мене навіть вдих перехопило:

– Ти хочеш сказати, що Апостол був твоїм коханцем?

– Саме він, Олежко, й був… Окрім тебе був ще він… Залицяльників вистачало, але що таке Володимир ти знаєш! Вартових до мене приставив, слід-у-слід ходили. Наш головний секс-актор два тижні в лікарні валявся. Ризикнув домогтися, дурень.

Ревністю я не вибухнув, докоряти Світлані не став, але втамувати виниклий у серці біль так і не зміг. Іноді він ущухав, іноді сполохував з новою силою. Була навіть думка помститися Апостолу. Це ж він колись при мені назвав Світлану хвойдою. Мабуть помітив її артистичну слабкість і зіграв на ній. А потім розквітався зі мною ощадною книжкою. «Подивися, пане Олег, які я гроші тобі за твою кралю даю!» А я, дурень, без задньої думки. Думав це підтримка від Караїва, або гонорар за редагування його твору. Гірко було на душі, так гірко, наче мене лицем у смітник вткнули. А я думав, Апостол цнотлива людина. А то як же, цнотлива! Ні за що дарує такі гроші!

З того часу в мріях я став спокушати дружину Апостола. Але тільки у мріях, бо Володимир, у свої сорок із чималим хвостиком, все ще парубкував. Якщо він і справді загинув, моя помста зостанеться тільки у мріях. Але я не вірив у смерть Апостола. Не такий він дурний, щоб підставляти голову під сокиру, або серце під кулю.

Дорікати, звісно, Світлані не став, сказав тільки: що було, те було! В театральних справах я розумівся не дуже, так що працювали ми над гумозними п’єсками разом зі Світланою. В цьому вона розумілася більше за мене. Я врахував, якщо внести гроші на постанову нашої п’єси, згодом можна залишитися без квартири. Третю частину грошей з ощадної книжки я віддав Олександрові Петренко. На останні була мрія купити йому невеличку хатину в передмісті Хабаровська. Але нічого підхожого поки що не знаходив. Чекав слушного часу, коли житло почне дешевшати, але життя показувало, нерухомість, навпаки, має тенденцію дорожчати. Світлані своїх планів я не відкривав, мовчав і про ощадну книжку. Мати з дитинства прищепила мені звичку не вірити людям, особливо жінкам. А у Світлани було сім п’ятниць на тиждень. То вона до Бога похилиться, то бісу віддасть перевагу. Була з Апостолом, мовчить, що була коханкою викладача інституту мистецтва. Надія брехати не буде. Тепер вона прибігла до мене. Але за яким дідьком? Хтозна що діється в голові моєї вродливиці-акторки? В неї пробуджується талан режисера, вона взірцевий драматург, а я тупочусь на місті, штампуючи свої не кожному зрозумілі гуморески.

Іноді я шкодую що встряв у Апостолів бізнес. Визволені мною із школи дітлахи тепер ходять голодними, Василина Олексівна пішла працювати прибиральницею в мерію, бо зі вчителями у школі розплачувалися хіба що обіцянками. Одна тільки королева Марго від свого полонення має якусь користь. Загрожуючи Василю Васильовичу судом, й досі одержує від нього помісячну стипендію. Вона анітрохи не сумнівається в своїй перемозі, але насправді Скалозубов виконує підсумкові наші умовляння. Він оплачує Маргарити Сергіївні моє мовчання, а Караїв з Апостолом установлювали на його бізнес шкодуючи податки. Бо іншого фахівця на посаду голови залізничної станції у них не було.

Не пощастило і Надії. Чи Караїв не вибачив Скалозубову зради, чи рука Апостола знайшла його: Василь Васильович загинув під колесами автомобіля у Лондоні. Коли Апостол «воскрес», повернувся, після дворічного добровільного заточення в Хабаровськ, де отримав по акціям чималу готівку, він запросив мене до Владивостоку на своє весілля. На той час йому було вже сорок сім років, дружиною він взяв маленьку молоденьку вродливицю, яка так чарівно дріботіла білоруською мовою, що її можна було годинами слухати, не переводячи подих. Володимир пишався своєю нареченою, він аж сяяв весь, не тільки очі, чоло і щоки випромінювали радість. Коли я вперше побачив його наречену, мене наче вогнем охопило. Волосся на голові затріщало. Думав серце зупиниться. Не знаю вже, що випромінювали її величезні карі очі, але це були очі змії, здібні паралізувати волю людини. Коли вона всміхалася, я заплющував очі, бо виникало бажання схопити її, і бігти геть подалі від людського оточення. Не скажу щоб красуня, але жіночка вразливості надзвичайної. Коли на весіллі, ми зустрілися з нею очі-в-очі, поміж нами сяйнула блискавка. Це було справжнє електричне розрядження, його помітили не тільки Апостол, але й запрошені на весілля гості. Моє праве око, з якої вилетіла блискавка, почервоніло і боліло нестерпно. Теж саме сталося з лівим оком нареченої. Повіко було наче опалене вогнем, а сама вона навіть не почервоніла, ні, лице її вкрилося барвами, які неможливо змалювати, бо в природі таких барв не існує. А можливо вони ще не западали мені в око. Після цього охоронець Апостола, Петро Бамзай, наказав мені ні підходити до молодих ближче як на чотири метри. Але я вже вирішив тишком-нишком ретируватися, бо опинитися загатою на життєвому шляху Апостола в мої плани не увіходило. Заждавши підходящу хвилину, я вийшов з ресторану і, не гаючись, попрямував на автобусну зупинку. По дорозі мене зупинив дзвоник Апостола.

– Даремне ти це зробив, Олег Семенович. Моя дружина, Ганна, бажає з тобою познайомитися.

– Якось згодом, добре! – відповів я не зовсім певно. – У мене голова від болю ось-ось лусне. Твоя дружина випадково не інопланетна мандрівниця?

– Є така підозра, Олег Семенович…

Він засміявся і припинив розмову. Від його сміху на душі стало тепліше. Я не хотів розривати зв’язки з Володимиром. По-перше, я почував себе боржником, а по-друге мені дуже сподобалася його дружина, Ганна. Як не дивно, але й вона звернула на мене увагу. Якщо блискавки поміж нами виникають на відстані, що буде коли ми зіллємось тілами в безумі кохання? Я був певен, що в герцю за Ганну тримаю перемогу. Не думав тільки, як поведеться, взнавши про зраду дружини, Апостол. Якими грішми я буду розплачуватися за ліки, які отримаю за свою зухвалість..

Апостол з дружиною вирядилися у весільну мандрівку по Європі. Він сам мені доповів про це, порадивши відвідати нового голову залізничної станції в Ургалу. Якщо виникнуть питання дзвонити Караїву, або його тимчасовому заступнику по тамошнім справам Степану Коровину. Як почув я що заступник Апостола міліціонер, який обнюхував мене за часи перебування в пристанційному селищі, зрозумів, все, що діялося в Ургалі, діялося під контролем Апостола або Караїва. Тому так вдало злизнув до Англії Василь Васильович Скалозубов. І наречену Надію з собою прихопив. Це вже було відвертим викликом саме мені. Апостол посвідченням про мої постільні походження, а можливо й грішми спокусив Світлану, не знаю вже яким чином принадив Надію їхати зі Скалозубом. Але безумовно все, що він робив, робив з бажанням зневажити, або навіть зганьбити мене. А може й духовно зломити, коли вже зробити це не вдалося Караїву. Такі думки пригноблювали мене. Світлана спочатку нібито не звертала на мою мовчазність уваги, намагалася зацікавити працею, розповіддю про театральні справи, але не втерпіла, спитала, що мене так гнітить?

– Передчуття біди гнітить, – відповів я, не бажаючи відкривати усі дріб'язки моїх переживань.

Коли вона спитала: чи не її інтимні відносини з Апостолом? Я відповів – ні, і поцілував її в губи.

–Я загубився у своїх гадках щодо Апостола. Раніше він здавався мені порядною людиною, а чим далі я впізнаю його, тим жахливіше здається мені моє майбутнє.

– Чому саме твоє, чи мене вже ти не маєш на увазі?

– Апостол покличе і ти побіжиш за ним, ось що мене лякає.

– Не покличе, він одружився…

– А якщо покличе?

Світлана задумливо похитала головою:

– Хіба що силою принадить…

– Силою!?.

– Інакше він не вміє. Я що під нього добровільно лягла! Він загрожував, що вб’є твою матір, батька, тебе… Можливо, тільки залякував, не знаю. Але ж матір він твою вбив, на моїх очах вбив…

Останні слова вона не промовила, – прокричала, очі її побіліли, наче з переляку. Це вже не могло бути талановитою грою акторки. Я схопив її в обійми, припав вустами до вуст, солоних від сліз.

– Заспокойся, люба… заспокойся. Ти щойно казала про мою матір, як це було і де?

– Не знаю де… Апостол привіз мене на машині… невеличке село, зелена хатка з песиком на східцях. Назустріч вийшла жінка, нібито твоя мати і він її…

–І ти мовчала!?.

– Олег, невже ти не розумієш!

– Здається мені, що ми обидва угодили в сільця одного з місцевих угрупувань. Саме в сильця, бо капкани ставлять на значного звіра. А ми такі собі два дурних тетервака під ногами фахових мисливців.

Посмішка на обличчі Світлани сховалася під нафарбованими повіками. Вона крадькома зиркала на мене, наче очікувала, яка іще зухвалість злетить з моїх вуст.

Але я мовчав. Я був певен, що вона ледь втримує бажання запропонувати мені щось важливе. І це важливе пригнічує її, бо воно не щиросерде. Не треба було Світлані поспішати з пропозицією, яка викликала в мене упевнену підозру, що мене бажають обдурити. Але за яким бісом?

– Мабуть нам треба одружитися, – нарешті твердо мовила вона. – Мені здається, що так буде краще…

– Краще кому?

– Нам, звичайно… Обридло жити з батьками, що не зроблю, все не так…

– Якщо питання стосується житла, хіба не тобі залишила свою квартиру Надія. Але квартиру захопили батьки, бо після смерті діда, у своєму помешканні вони влаштували молельний дім. Учора, коли батьки молилися, ти приймала в своїй квартири гостя... Хто він, якщо не секрет?

Не знаю вже, який біс сіпнув мене за язик, виказати таке припущення. Але слово не горобець, вилетіло не спіймаєш.

Світлана зблідла. Такою я її бачив вперше. Крізь зціплені вуста вона процідила:

– Ти що слідкуєш за мною!?.

Мабуть вона вже пошкодувала що завела мову про упорядження наших стосунків. Але мені треба було викласти своє бачення моменту.

– Я згоден одружитися, але жити ми будемо на твоїй квартирі. Не сьогодні-завтра з Туреччини повертається мій товариш Олександр Петренко зі своєю хворою дружиною. Вони оселяться на моїй площі, бо більше немає де...

Я не чекав хижого зблиску в очах Світлани. Думав, вона розумніша.

– Ти ще пожалкуєш про це, – зухвало вигукнула вона, крокуючи до дверей. – Маєш надію жити на моїй утриманці? Безталанний невдатник! Невіглас!..

– Ключі, будь ласка… – нагадав я Світлані навздогін, але вона вийшла не звернувши на мене уваги.

В пообіддя я збігав до магазину і майже дві години прововтузився, міняючи у дверях замки. Тепер я був певен, що від Світлани можна чекати чого завгодно. П'ятнадцять років кохання як корова язиком…

Наступної доби я пішов по редакціям газет шукати Петренкові роботу. Про Настю не думав, бо не знав у якому стані вона знаходиться. Була надія знайти щось для себе. Посаду для Олександра знайшов швидко: муніципальній газеті був потрібним відповідальний секретар з журналістською освітою. Головний тягар спав з душі. Зоставалося дочекатися коли приїдуть Олександр з Настею, прописати їх на квартирі, а тоді вже думати про себе: як жити далі?

Про Світлану я вже не думав. Нерозумно було доскіпуватися до свого сумління, хто з нас більше повинен. Мабуть таки я багато чого ще не знав,багато чого недорозумів. З тим же Апостолом. Здався він мені, разом з його диковинною дружиною. Мені треба якнайшвидше змотувати вудки і їхати, шукати долі на інших теренах, можливо, навіть в Україні.

Окрім цих думок, була одна, яка поки що ледь тепліла в глибину підсвідомості, але, іноді спливаючи, гріла душу: потаємне бажання поїхати до Василини Олексівни, згребти її в обійми, і поки ще є в ощадному банку гроші, тікати куди подалі від Апостолів, Караєвих, Скалозубових, Жаронкіних, Коровиних, та інших доброзичливців, які без сумніву бажають мені щастя, але щастя, яким вони його бачать самі.

Олександр з Настею не примусили себе довго чекати. Повідомили яким рейсом прилітають, я зустрів їх на літовищі, привіз додому, порадувався, що все в них добре закінчилося. Як я помітив, Настя трошки накульгувала, але запевняла, що це не назавжди, що лікарі обіцяють повне оздоровлення.

Все, що я міг зробити для подружжя Петренків, я зробив. У газеті знайшлася посада навіть для Насті. Як не відмовлявся Олександр прописатися на моєму житлі, я настояв на своєму. Улагодивши справи з молодим подружжям, подзвонив Коровину. Треба було виконувати завдання Апостола, та й діватися нікуди було. Не жити ж мені в однокімнатній квартирі з молодим подружжям.

Я вгамував у собі бажання подзвонити Галині, поцікавитися як йдуть справи у Софії Марківни. Це були поразкові бажання, бо за ними стояла надія, що одна з коханок дасть мені тимчасовий притулок. Поразкові, а можливо й нищівні для мене. Отож і пішов я до штабу Апостола, на зустріч з його намісником Коровиним. Треба було виконувати завдання свого господаря. Міркування мої тієї доби були не кращими. Духом, щоправда, не занепав, але легка розгубленість була. Відкрив навіть листа зі штемпелем Миколаївської-на-Амурі юридичної контори, яка запрошувала мене приїхати, ознайомитися з батьковим заповітом по спадщині. Майже місяць лежав він в кишені непрочитаним. Отак я шанував своїх батьків. Мати загинула, усвідомив собі, що то мабуть не вона, щоб легше дихалося, не поцікавився й досі, куди запропастився батько? Чи живий ще? Але коли справи дійшли до батькової спадщини, мабуть якісь свідчення про його долю дійшли таки до юристів Миколаївська. Останнім часом я дійшов висновку, що зникнення батька не обійшлося без втручання Софії Марківни. Мабуть її чоловік мав якісь стосунки з моїм батечком. Один загинув, треба знищити й другого. За Софією Марківною це не заіржавіє! Жіночка ще та!

Коровина про те що йду я не попередив. Останнім часом з телефоном поводився обережніше. Сьомим почуттям зрозумів, що багатослів’я до добра не доведе. Куди б не посував, виникало почуття небезпеки, тому й Коровину не подзвонив. А хотів було. Навіть номер його набрав на стільниковому. Але роздумав: краще без попередження.

Подзвонив у знайомі двері. Один, два, тричі натиснув на дзвоник. За дверима тиша. І раптом дзвонив в кишені на стільниковому. Я навіть підплигнув від несподіванки. Голос був незнайомий.

– Чи ви Олег Коцюба?

Я відгукнувся відразу.

– Вас кепсько чути. Саме так… я Коцюба…

Клацнув ключ у замку, і я побачив Коровина. Сумна усмішка робила його лице непроникливим. Порухом вказівного пальця він запрошував мене ввійти, що я негайно й зробив. Перш ніж зачинити двері, він визирнув у коридор. Знову, тепер вже двічі, клацнув замок. Ми мовчки пройшли до світлиці, так же мовчки Коровин запросив мене сісти. Я помітив, що за останні два місяці після нашого знайомства, він помітно спав з тіла. Перед ним на столі лежала купка папірців і безліч кулькових ручок. Коровин написав: «Нас підслуховують, наголос говорити не слід. Коли маєш їхати в Ургал?» «Хоч сьогодні»» – написав я на звороті папірця. Він схвально хитнув головою, довго копирсався в шухляді стола, щось складував у величенький за обсягом конверт, потім підсунув його разом з написом на черговому папірці: «Тут гроші на відрядження і задум роботи. Бажаю вдачі». Коровин забрав у мене папірця, приєднав його до попереднього і знищів над запальничкою.

– Дзвони у разі крайньої потреби, – сказав, вийшовши зі мною в коридор. – І будь обережніше…

Коровин, або чогось недоговорював, або дійшов на новій посаді того, що лякався власного відбитку на стіні.

Я вийшов і, не звертаючи уваги на граків у домино, тихим зеленим провулочком нешвидко посунув до автобусної зупинки. Я був певен що за мною ніхто не слідкував. Та й у кого була потреба слідкувати? Ті, кому треба було знати, куди я їду, знали навіть в якому вагоні і на якій плацкарті буду їхати. Але грошів на відрядження Коровин не пошкодував, і я купив квитка в купейному вагоні.

Їхав я з двома дівчатками і парубком, студентами педагогічного інституту. Одна з дівчаток, Ніна, читала роман Генрі Міллера «Сексус», інколи одаряючи нас особливо зразковими на її думку рядками. Вероніка лупала на мене величезними зеленими очима, очевидно збуджуючи на знайомство. Я їй відповідав прителепкуватою усмішкою, бо іншої поки що зобразити на своєму лиці не міг. Павло, Паша Сергіїв, грався зі стільниковим телефоном. Ніна нам зачитувала, наприклад, такі рядки:

«Надія – це взагалі знак тривожний, він має значення немічності. Сміливість, мужність тут зайві. Кожна людина може набратися відваги і зробити щось непотрібне».

– Що наприклад? – доскіпалася до читачки Вероніка.

– Що на думку спаде…

Ніна знову занурилася в роман, а Вероніка почала питати мене:

– Вам скільки років?

– Тридцять.

– Мені дев’ятнадцять. Ви де працюєте?

–У відрядження їду.

– Мені дев’ятнадцять… Їду до матері, везу дещо з продуктів, бо там голі злидні.

Як я відразу не здогадався, вона напрошувалася, щоб я повів її до вагон-ресторану. Але ж не одну її вести.

– Дев’ятнадцять – як це чудово! – вигукнув я. – Тоді може порухаємо до ресторану? Як на твою думку, Павло?

Парубок всміхнувся:

– Хіба що за ваші кошти.

– Звичайно, за мої. Які можуть бути кошти у студентів.

Ніна вперше відірвала очі від Генрі Міллера, вуста її сяйнули усмішкою. Знову занурившись у роман, прочитала:

«Справа в тому, що в сучасну добу мистецтво – недозволенна розкіш». Хіба не так, пане письменник, – вона знову сяйнула своєю загадковою усмішкою. – Останнім часом вашу сатиру не друкують, за які воші ви запрошуєте нас до ресторану. Не забувайте, що студенту поїсти на дурничку – велике свято…

Зеленоока аж розквітла вся:

– Вони письменник. Це правда, Ніно?

– Правда, Вероніко. Так що… ми йдемо?

Три пари очей допитливо дивилися на мене.

– Дев’ятнадцять років, як не святкувати!

Занурена в книжку Ніна, мабуть не чула про що ми тільки-но говорили, лице її на мить полихнуло рум’янцем, і я зрозумів, що Вероніка розкручую мене на дармову вечерю в ресторані. А що поробиш, в такому дусі виховують нас сучасні ЗМІ.

– Заспокойся, Ніно, я певен що наша Вероніка ще не народилася! Це ж так, зеленоока? Сьогодні що у нас… середа, а твій день народження буде у неділю. Здається мені, що я не помилився. Отож і підемо ми святкувати майбутній день народження. Така красуня гідна такого свята.

Я попросив провідницю закрити купе на ключ, щоб ніхто не посягнув на конспекті студентів, а самі ми рушили через три вагони до ресторану. На наше щастя знайшовся не займаний столик.

На мою думку Вероніка багато пила і мало їла. Добре ще, що замовили біле вино, а не горілку. Сиділи в ресторані поки нас звідти не витурили. Все що не доїли студенти забрали з собою. Вероніка наполягала щоб я купив ще вина, але Ніна заборонила.

– Краще яблук, на ці гроші, – порадила вона.

Я віддав Вероніці свою нижчу полицю, а сам поліз на верхню. Але студентка утримала мене.

– Посидьте поряд, будь ласка. Можна я вас поцілую?

– Краще не треба, як би ще тверезою була…

Вона сіла, обійнявши мене за шию. Ніна, солодко позіхнувши, сказала:

– Цілуйтеся, чого вже… Вона тепер до ранку не засне…

Десь вже перед світанком, коли всі спали, Вероніка потягла мене до туалету… А в золоте сонячне пообіддя ми усім загалом зійшли у Благовещенську. Моє серце торохтіло, як спіймане миша в долоні. Я боявся навіть на хвильку відпустити Вероніку від себе. Її зелені очі пропалювали мені наскрізь. Вона хапала мене руками за шию, і цілувала прямо на вулиці, не соромлячись перехожий людей. Ніна сміялася:

– Ви наче парочка з роману Міллера. Як там у нього: кожна людина може набратися відваги і зробити щось непотрібне.

Але що може бути більш непотрібним, як бажання роздягти Вероніку просто на вулиці і в нестямі затягти в зеленіючи за тином кущі одуряюче квітучої черемхи. Бо в туалеті робити таке дійство було дуже незручно.

Вероніка була однісінькою дочкою у мами, Таїсії Петрівни, у мами, старшої за мене ледь на шість років. Викладала Таїсія Петрівна літературу в старших класах, була жіночкою начитаною, розумною, повідомлення про нашу блискавичну дорожню закоханість зустріла з іронічною усмішкою. Правда, узнавши хто я, змінила презирство на чималу зацікавленість. Бо, як сама казала, дуже шанувала мої бойові гуморески. Питала, чому останнім часом мене не друкують, чому й досі не одружений. Відверто натякала, що її донька дівчина надто легковажна щоб порозуміти, які умови потрібно створити, щоб письменник почував себе натхненним до великої праці. Коли суперечки матері з дочкою розпеклися ледь не до вибуху, я покликався на нестерпне бажання відпочити. Але й тут діло ледь не дійшло до сварки. Вероніка наполягала, що я буду відпочивати на розкладному кріслі в її кімнаті, мати поступалась своїм ліжком, бо дуже шанувала свого гостя. Сама вона згодна була спати на канапі в світлиці. Нарешті обидві згодилися з моєю пропозицію, що в світлиці на канапі буду спати я. Щоправда, Вероніка майже всю ніч просиділа у мене в ногах, покладаючись на те, що мати обов’язково принадить мене до себе…

Мені таке й в голову не западало. Під охороною дівчини мені спалося так затишно, як у дитинстві, коли ми ще всією родиною мешкали в чеченському місті Грозному. Правда, серед ночі вона розбурхала мене, роздягненою пірнувши під моє покривало.

Але мені треба було їхати далі. Вероніка записала номер мого стільникового телефону, питала, де мене знайти в Хабаровську, але не повірила, що квартиру я подарував товаришу. Квартиру – товаришу, такого вона урозуміти не могла. Тільки Таїсія Петрівна дивилася на мене сумними материнськими очима, і витирали хусткою сльози коли я розповідав про свої життєві мандри.