07. Сусід Марії Семен Соняшник
Обридло теплому вересневому вітерцю бешкетувати по степах та долах, прибіг навшпиньки до селища Чорна Річка, просочився на тихе подвір’я Марії Горинь крізь шпарини в горожі, згріб докупи жовте опале листячко та й заснув під яблунею. Час був далеко за північ, всі по хатах давно спали, навіть вартовий, Маріїн собака, за кличкою Вовк, не ворухнувся у своїй собачій буді. Хіба що блимнув здивовано ліхтар на стовпі, що стояв саме біля зачиненої на гачок хвіртки.
Сон у вітру був неспокійний, до самого ранку ворочався він на своєму духмяному ліжку, шерехтів зів’ялим листячком, а коли на світанку вийшла Марія на ганок, зупинилася, кліпаючи очима на нещадно колюче ранкове сонце, вітер звівся, пробігся садком поміж деревами, сипонув жінці в лице жменею попелу з учорашнього кострища.
«Не напалило б дощу», — думала Марія, поволі рухаючись до колодязя, з наміром обрушити собі на голову цеберку крижаної джерельної води.
Влітку й восени вона щодня робила таку процедуру, увірувавши, що таким чином убережеться від нежиті, яка цькувала її майже щотижня після закінчення аграрного інституту, коли вона почала займатися селекцією садових рослин. Інститутський сад було розташовано на схилах глибокої балки, якою залюбки прогулювався вітер, якою б теплою не була погода на рівнинних теренах. Директор інституту академік Коротченко на питання, чому саме в балці, відповів, що перед його колективом стоїть завдання створити плодово-ягідні культури, котрі будуть розкошувати на будь яких зламах сурової далекосхідної землі. Якби Марію спитали як вона відноситься до такого, на перший погляд, життєво поважного проекту, вона б не знала що відповісти. По-перше це ідея академіка-аграрія, по-друге, на її думку, ідея не зовсім розумна, бо по ярах високоякісні сади не ростуть. Але суперечити академікові вона не вправі, бо, можливо, чогось не розуміє. Можливо інститут одержав замовлення на саджанці від регіону розташованому саме на хвилястих теренах?
Працювати доводилося багато: рихлити, зволожувати, угортати саджанці, особливо після привою, або окуліровки. Треба було навчитись тримати садового ножа в руці так же вправно, як тримає скальпеля хірург. Тоді кожна перещеплена гілочка пристосується до чужорідного тіла, кожна брунька дасть паросток, а все це разом говорить про високий досвід селекціонера.
Саджанців не виводилося, отож і повзала Марія навколішки поміж стрічками рослин, ледь не подихуючи на них, щоб зогріти холодними травневими ранками. А нежить до неї чіплялася, як ні до кого іншого. Ото ж і порадила Марії кандидат сільськогосподарських наук Бела Харитонівна Снитко обливатися щоранку колодязною водою, або бігати балкою по ранкових росах босоніж.
Марія підійшла, нахилилася над проваллям колодязя, вдихнула його свіжу прохолоду. Потім гримнула цеберкою, кинувши її в роззявлену пащу землі, пригальмувала долонями коловорот, спостерігаючи як швидко щезають з нього кільця довгого крицевого ланцюжка. Посмикала, допомагаючи цеберці наповнитися водою, витягла за допомогою ворота, скинула з голого тіла квітчастий байковий халат з неньчиного плеча, і вихлюпнула на голову крижану колодязну воду.
А тут і вітрець налетів, облапав струнке збите тіло, підхопив декілька крапель води, сипонув їх на зграйку червоного солодкого перцю, і відразу ж, не втримавшись, промінцями до них причепилося сонце, якому в ту ж хвилину закортіло одвідати прохолоди живлющих надр землі.
Тримаючи халат в руці, Марія голою добігла до хати, хвильку постояла, зблискуючи водяними перлинами в сонячних промінцях, а потім вже почала міцно розтирати рушником своє наїжене дрижаками тіло.
Вона добре знала що в цей ранковий час із вікна сусідського будиночку за нею пильно стежить сусід, селекціонер кукурудзовод, Семен Соняшник, якому вона не раз грайливо бажала займатися селекцією соняхів, а не кукурудзи. Бо й справді, які тільки культури кукурудзи не поступали до інституту: тільки з Японії не менш двадцяти. А на соняшники уваги майже не звертали, хоча соняшникова олія була ледь не самою ходовою продовольчою речовиною в кожній родині. Семен тільки посміювався у відповідь. Він був до безумі закоханий в Марію, але кукурудза для нього була поза все на світі. Він мріяв про рослину, яка б давала по десять-дванадцять початків з куща.
Десь наприкінці липня повітря навколо його хати наповнювалося ароматами вареної кукурудзи. Навіть у полі Семен обідав тільки вареною кукурудзою, але, як казала Харитонівна, не забував при цьому закидати до рота шматочки засмаженої української ковбаси. А потім намагався запевнити співробітників, що ковбасний аромат має новий сорт Соняшникової кукурудзи.
Марія ставилася до сусіда як до зачарованого мрією підлітка. І хоча Семенові було вже під тридцять, за плечима у нього був інститут і, навіть, невдалий захист кукурудзяної кандидатської, зовні він ввижався Марії незграбним хлопчиськом-підлітком. Якщо станеться яке свято в інституті, чарки не вип’є, мати, бачте, йому забороняла, хоча мати вже два роки як на кладовищі лежить. Не витримала звільнення з роботи: спалахнула вогником і нате вам… Синові двадцять вісім, матері сорок сім. Про батька й розмови не було. Мати, якщо питали, тільки всміхалася: «Голубок вночі прилітав, коли, та як забрався під спідницю, я тоді й не помітила.» Так і прожила своє життя з отим разовим звітом небесного птаха.
Правда й хлопчик народився, янгелик та й годі. Вчився тільки на відмінно, всі книжки в бібліотеці перечитав, підлітком мріяв повернути суспільство лицем до традиційного колись у Росії топінамбура. Засіяв земляною грушею ледь не весь город, а груша та як почала кільчитися, як полізла поза межі до сусідів. Ото вже було галасу. Терпів мовчки, коли примусили знищити рослини вщерть. Копирсався в землі, вибирав до дріб’язкового паросточка. Вибачався у сусідів, наполягаючи при цьому що майбутнє за цією рослиною, бо вона краще лікарське їство.
Після того топінамбура і почали люди тішитися над Семеном та його матір’ю. «До матері Христа, — казали, — Господь голубком прилітав, а до твоєї неньки не зовсім освічене в таких справах янголятко…».
Марія була на три роки молодшою за Семена, але сусідка Горпина завжди зверталася до неї з проханням, щоб дівчинка доглянула за синочком поки сама відлучалась по роботі або буденних справах. Працювала Горпина в цесі пральних машин майстром, але в дев’яносто п’ятому ніхто вже місцевих машин не купував: з-за кордону навезли стільки автоматів та напівавтоматів, що на свою, вистраждану роками, торохтілку ніхто вже й дивитися не хотів. Без роботи залишилося майже триста робітниць. Семен саме після інституту додому повернувся. У матері — жодної копійки, без хліба сидить. Та й сам приїхав голий як соколик. Якби не Марія, не знайшов би посади при інституті. Академіку Коротченко сподобалося прізвище Семена — Соняшник. Тоді й призначив він Семена займатися селекцією кукурудзи. Була підозра, що святий президент доведе Росію до чергового голодомору, а кукурудза не вперше рятувала людей від голодної смерті.
Марія того ранку помітила бліде лице Семена за склом у лаві сонячного сяйва. Тому й не поспішала одягатися: нехай полюбується її жіночою вродою, може нарешті вистачить сміливості зізнатися в коханні. Але ж треба відзначити, що відповідати Семенові взаємністю вона й не думала, бо не лічила його за мужика, в якого можна закохатися. Але ж їй уже двадцять п’ять, а вона ще незаймана дівчина. І не тому, що немає залицяльників. Хто тільки із інститутських кавалерів не намагався затягти її в ліжко, або повести до загсу, Марія тільки посміхалася у відповідь. Особливо настирливим був селекціонер Петро Митухін, той відверто казав, що дружиною її не візьме, але завагітніти допоможе. Дійшло до того, що при людях Марія вліпила йому доброго ляпаса, нащо Петро відповів, що після такого щирого залицяння, він обов’язково затягне Марію в ліжко. У неї вже не було сумніву що так воно й буде насправді. Але ж як бути з Семеном? Якщо він справді давно і безнадійно кохає, як поведеться, коли вона стане коханкою Митухіна.
Іноді Семен підходив до тину, що розмежував їхні садиби, питав чи не позичить вона йому сірників, або солі. Коли вона приносила йому бажане, вони ще невдовзі стояли, розмовляли про інститутські справи. Поверталася Марія від Семена в зажурі, щось її починало пригнічувати, відчуття провини чи що, достеменно й сказати не могла. Отой свербіж в ділянці серця іноді тривав до ночі, потім переходив у безсоння, вона тишком-нишком виходила в садок, ходила, дивилася в темні вікна сусіда. Якщо залітав на подвір’я вітер, вона дозволяла йому куйовдити волосся, цілувати очі, обличчя, навіть вуста, і тоді знову виникав отой свербіж, оте роздвоєння бажань — покликати Семена, чи подзвонити Петру Митухіну, нехай вже спалить її дівоцтво в своїх зажерливих обіймах.
Колись вона стійко зігнорувала запрошення академіка Коротенка до свого інтимного кабінету, де, як казали, побувавши там, жінки, солодко пахне степовими травами, де на м’якому дивані погрузаєш наче у солодкій дрімоті, і вже не помічаєш що він робить з тобою, престарілий академік. Але одна тільки думка про кохання в обіймах академіка, доводила Марію до реготу. Чи спроможний вдоволити молоду жінку, оцей сивий дідуган?
Останнім часом правда він вдовольняється коханням Харитонівни, грім-баби, переспати з котрою мріє кожен, хто вже побував у неї в обіймах. Жінки судачать, що Харитонівна має надмірний енергійний вплив на мужиків, або застосовує збуджуючі ліки, бо довго стояти під дверима академіка, коли до нього павою впливає Харитонівна, вельми проблематично. Звідти доносяться такі мелодії, яки примушують слухачку негайно бігти в пошуках мужчини. Правда на Марію ті музики справляли не зовсім добре враження. Вона була певна, що Харитонівна з кожним мужиком грає якусь, назавжди затверджену роль. І що така роль особливо цінується коханцями. Їм здається, що вони спроможні довести жінку ледь не до безуму. А насправді Харитонівну не задовольняють ні академік, ні довгов’язий велетень, запліднювач корів, Олексій Бойко. Ото ж і шукає вона собі поміж інститутських бабіїв надійного споживача своєї старіючої плоті.
Якось напідпитку вона з розпачем зашепотіла Марії до вуха:
—З нашими запліднювачами-незграбами що за кохання… справжнім коханцем у мене був тільки мій чоловік. Запалив мене, та й помер, не залишивши доброго опалювача собі на заміну. Тепер я шукаю по оцих наших кониках саме його. Невже природа не уболіває за невдоволеними життям жінками. Хіба я погано працюю, хіба не надриваю жили на нашому інститутському господарстві. Тільки здається мені, що нічого особливого наші фізичні та моральні витрати на пошук надзвичайно зимостійких рослин не дадуть.
У Марії тоді ледь не злетів з язика жарт, щодо пошуку селекційного мужика, але вона тільки всміхнулась про себе. Вона відчувала солодкі зови плоті, але не могла ще втямити що це таке і навіщо. У деяких жінок тільки й розмов, що про чоловічі особистості: Бойко сопе, академік хропе, споживач Клари, завгосп інституту — одноразовий шприц. Регочуть баби, аж саджанці із ґрунтів виплигують. Марія вторить їм, хоча не зовсім розуміє про що йде мова.
Якось вже так сталося, що прожила вона ледь не двадцять три роки під впливом батьків, випускників філософського факультету, у котрих тільки й розмов було що про поведінку людини в сучасному суспільстві. Вона й досі пам’ятала їхні філософські вислови: «Ніщо так не скорочує життя людини як убозтво прагнень, потяг до розваг на втіху собі та на шкоду іншим.» Або: «Ніхто не зганить мене за бажання віддатися свавільству хвиль і пливти течією, іноді питаючи себе: чи не пересуваюся я таким чином до виру?» І тут же відмахнутися від обпікаючої серце тривоги.
Батько Марії, Василь Касянович Горинь, надовго щез у перебудівельному вирі. Була чутка що загинув разом з парламентерами. Трупи з порушеного танками Білого дому потайки вивезли і закопали в якомусь могильнику. Так, як це робили в тридцяті роки, коли урядова верства жахалася втратити скроплену кров’ю народу владу.
Про перебування батька в парламенті повідав ненці його товариш по партії комуніст Микола Каськов. Мати, Світлана Георгіївна, наступної доби злягла, а через тиждень таємничим чином зникла саме із лікарняного ліжка. Головлікар сказав, що її відвезли до іншої лікарні, але в жодній із містечкових лікарень її не виявилося. Марії нічого не залишалося, як, прийшовши на роботу, вигукнути: «Хай живе наша держава, вітчизна славетних убивць!» Ректор інституту, академік Коротенко, зітнув їй рота теплою сухою долонею, благаючи при ньому подібних гасел не вигукувати.
—У мене, Маріє, троє онуків і хвора дочка...
Марії була певна що батьки її живі-здорові, не такий вже й дурний її батько, Василь Касянович Горинь, щоб скерувати в пекло, посуваючись шляхом до раю. На якийсь час йому треба було зникнути, од же він і зник, та ще й дружину з собою прихопив.
У дворику при лікарні на лавах сиділи видужуючі. Коли Марія виходила, один із них поманив її пальцем і запропонував пройтися алеєю до автобусної зупинки. Йшов він, спираючись на милицю, трохи накульгуючи на ліву ногу, і в неї виникла надія, що від нього вона дещо дізнається про свою матір. З прочитаних в дитинстві книжок вона знала, що пан диявол теж накульгує на ліву ногу.
Не називаючи свого імені, видужуючий передав Марії слова матері, сказані перед її відправкою нібито до іншої лікарні:
— Скажіть дочці, що батько живий, і я його обов'язково знайду. Це все, що вона веліла передати. Перед цим з нею в коридорі кілька хвилин розмовляв чоловік, котрого я часто зустрічав у редакції міської газети. Можливо він там працює. Невисокого росточка, лисуватий, особлива прикмета — шрам на лобі. Я тоді подумав, що він буде писати про твою мати, але в газеті такого нарису не бачив.
Біля хвіртки вони розійшлися. Незнайомець, накульгуючи, пішов назад, а Марія довго стояла спиною до ятка соки-води, дивлячись на пропливаюче небом павутиння. Воно весело іскрилося на сонці, як би підморгуючи їй, а Марія не знала — радіти їй чи плакати.
Їхати додому на автобусі вона тоді передумала, повільно рушила уздовж колії дитячої залізниці. Була надія, що дехто обов'язково зупинить і розповість щось нове про батьків. Але чоловіки і жінки посували обіч, не звертаючи на неї уваги. Воно і вірно: було б на що звертати! Особливою привабливістю в свої двадцять чотири роки Марія не різнилася. Рудувате волосся при карих очах, ластовиння по щоках, у загальному не багаття, а щось ледь-ледь жевріюче. Стосовно вітру, здатного роздути багаття, його поки що в її житті не спостерігалося. Якби вона працювала в педагогічному або хоча б медичному інституті, можливо звертала б на себе більше уваги, але сільськогосподарський... це вічне порпання в землі, вічно на вітрі, на сонці... обвітрена з нерівною засмагою, з єдиною думкою в голові — вивести нові сорти ягідників, кому вона така потрібна?
Навіть покупці-чоловіки більше уваги звертали на саджанці, ніж на неї. Дачник Миша, який запросив Марію до своєї садиби зробити окулірування яблунь, навіть не запитав як її звуть. Заплатив і простився. Вона йшла з думкою, що ось так мабуть, розплачуються з повіями. Вона б погодилася переспати з ним без оплати, бо дуже він, цей Мишко, схвилював Марію, але вона ще, ніколи не спавши з чоловіком, сподівалася будь-кого ощасливити своєю незайманістю.
Марія Горинь – акторка
Крізь гамір на пришкільному майданчику достеменно лунав голос вчительки Лариси Силівни, яка запрошувала учнів позмагатися в майстерності мовчати. Але було почуття, що учні оглухли від птичого щебету в прошитих сонцем коронах розкішних бархатів. Що оті птахи там витворяли, Марія, глядячи на них, тільки руками плескала. Таким чином діти радувалися сонячному дню, чи відповідали на заклик вчительки. А тимчасом натовп учнів показував себе з кращого боку: діти співали, танцювали, реготали, підстрибували, плескали долонями. Не подумайте тільки, що таким чином відбувався шкільний заколот проти вчительки. Дітки перебували в захваті від подарованого долею щастя зніматися в справжньому кінофільмі. І голос вчительки, і переспіви пташок, і дитячий гомін все це було тільки репетицією перед вельми відповідальною справою.
Режисер сидів на підвіконні другого поверху, звісивши ноги, і про щось завзято втлумачував оператору. Про що вони домовлялися почути було неможливо, але учні і сама вчителька бачили, що режисеру подобається непідробленість учнівського захвату.
Марії залишалося одне — кинути у натовп з четвертого поверху важкий оберемок польових квітів. Але це треба було зробити за вказівкою режисера. З квітами у вікні на поверсі її вже зафіксували, правда захват на лиці вдався тільки з третьої проби, але вдався таки, за що режисер подарував Марії вдячний поцілунок у замарану пилком ромени щоку. «Яка ви ароматна!», — сказав він і від його проникливого позирку Марія трохи навіть збентежилася. А чекаючи часу, коли доведеться кинути квіти, думала, чи не сподобалася режисеру як акторка, чи не запросить він її зіграти вчительку спортивної гімнастики, яка з години-на-годину має під’їхати. Ото було б добре якби не під’їхала, — думала Марія, — заманеться режисерові опрацювати зйомку саме сьогодні, покличе мене, розповість що та як повинна робити. Чи я вже не втлумачуся, чи не дотепна?»
Вона ледь не проґавила хвилини коли треба було кинути квіти, але кинула таки вдало, з таким натхненням на лиці і в душі, що оператор з камерою у вікні протилежного будинку, аж заскавчав від захвату. Вона дивилася на режисера палаючими від щастя очима, він теж дивився на неї, спочатку стоячи за два кроки, потім сидячи верхом на парті. Марія навіть зніяковіла: «Чого він так витріщився, може я сподобалася йому як жінка. Позве на зйомку, а потім буде прискіпатися, домагатися більшого.»
Про кіношну братію вона багато чого чула по телебаченню. Щоб знятися в кіно, акторка повинна обов’язково переспати з режисером, бо саме таким чином він вивчає її акторські здібності. Але така перспектива Марію не влаштовувала.
Відбиток щастя на лиці Марії раптово щез і замість нього з’явилася машкара огиди, тієї самої огиди, з якою вона не могла справитися коли до неї починав залицятися Петро Митухін.
— Дякую за довіру, — промовила Марія, гордовито проминаючи сидячого на парті режисера.
Він хотів було втримати її за лікоть, але сахнувся від її гнівного погляду. Вона було рушила далі, але режисер покликав залишитися.
— Запрошую вас, дівонько, зобразити дуже складну, суперечну, але необхідну для фільму вчительку ботаніки. Правда, треба буде вивчити зокрема декілька слів по сценарію, дещо з питань біології. Але поспішати не будемо…
Біс сіпав Марію за язика сказати режисерові, що вона фахівець-селекціонер, в недалечкому майбутньому кандидат наук, але втрималася, тільки усміхнулася у відповідь.
— Ви природжена акторка, — сказав режисер, злізаючи з парти. — Ваше лице — дзеркало вашої душі, воно змінюється залежно від ваших почуттів. Ви хто будете за фахом?
— Пупорізка далекосхідного саду, виховую морозостійкі культури.
— Оце так! — вигукнув режисер здивовано. — Невже щось виховали?
— Дещо… дещо розповсюджується, особливо ягідники…
— Вчилися, чи аматорка?
Знову біс сіпає за язика: зізнайся, чого соромишся. «Можливо він відомий режисер, а хіба про тебе не писали в газеті. Хіба не називали молодою, талановитою, Звичайно, я не така, як він. Я можна сказати від сохи, а він людина високого польоту. І все ж таки, не думаю що займатися селекцією легше, аніж керувати об’єктивом оператора.»
Раптово режисер плеснув в долоні і засміявся.
— Здогадуюся… ви Марія Горинь, про вас я в газеті читав… про вашу жимолость…
— Ось бачте, ви мене знаєте, а я вас ні… може познайомите з режисером, який дарує щастя земним хробакам…
Марія сама не втямила, як із неї таке вилізло. Те, що режисер читав про неї в газеті, зняло з душі неабиякий тягар, вона ледь втримувалася на землі, бо було передчуття, що негайно випурхне просто у відчинене навстіж вікно.
Він назвався Олексою Павлюком, по батькові Степановичем.
Кого ж таки справді спокушав Степан Юрченко
Степана Юрченка сіпав нервовий тик, він судорожно засіпав, заплескав себе долонями по щоках, намагаючись таким чином заспокоїти збуджені недружньою розмовою нерви. З ним вже траплялися нервові вибухи, коли сам того не бажаючи, не тямлячи що з ним діється, викликав суперника на герць, і бився наче скажений, цілком втративши контроль над собою. Це було наслідком його перебування в Афганістані, наслідком контузії, а можливо — втрати багатьох друзів по сільськогосподарському інституту..
В такі хвилини він ввижався Марії осоружним, навіть бридким, але це було пов’язано з її вихованням. Після того, як щез батько, мати більше думала про себе, ніж про дочку. Для матері останнім часом вона зробилася не просто морокою, а взірцем втрати чоловіка. Так вже трапилося, що подарувавши Марії життя, мати примислила собі, що з-за доньки втрачає чоловіка, і наче збожеволіла. Батько на той час вже працював в КДБ, тижнями не бував дома, і мати, щоб слідкувати за ним, віддала доньку на виховання своїм батькам, а коли батьки повмирали, вирішила що дівча приносить родині нещастя, і в надії що таке ж нещастя спіткає саму, з десяти років довірила виховування дівчинки вулиці.
Марія вчилася на останньому курсі інституту, коли мати від’їхала до Москви, куди на той час викликали чоловіка. За три роки після закінчення інституту Марія не отримала від батьків жодного листа. Не писала й сама, і не тільки тому, що не знала куди писати, — лякала думка, що вона насправді повинна в смерті дідуся з бабусею, бо неслухняною була, бігала з місцевими хлопцями по лісах та озерах в пошуках чогось невідомого, але дуже їй необхідного. Потім хлопці роз’їхалися по арміях, та інститутах, ніхто з них в село не повернувся, ото ж і вирішила Марія, що така її доля — жити одиначкою, пораючись у купах рослин, прививаючи до місцевого коріння кільчики південних ягідників та плодових дерев.
Василь Касянович Горинь мав цілком певні докази, що в будинках відпочинку його дружина Світлана, не криючись, займається проституцією. Про повію з досвідом його оповів вже знайомий нам Степан Юрченко, коли за пляшкою горілки, вони засиділися в татарському ресторанчику. Юрченка хто узивав Аликом, хто Степаном, він залюбки відгукувався на обидва назвиська, бо був людиною товариською, чуйною до радощів і негараздів знайомих и незнайомих людей. Влітку він працював у татарському ресторанчику, співав на різних мовах пісень під гітару, або у супроводі піаніста Максимовича. На той час Степан був не в голосі, так що весь музичний вечір самовіддано працював Максимович. Ні його прізвища ні імені не знав навіть Степан, також як мало хто знав прізвище Степана. Він не афішував себе, бо не хотів щоб про його ресторанні концерти взнали в інституті. Були чутки, що Максимович переховується від родини, а Степан Юрченко від кримінальних братків.
Два роки тому Юрченко за невеличкий гонорар співав у будинку відпочинку «Глорія», де й познайомився зі Світланою Георгіївною. Спочатку вона була нерозлийвода з місцевим урядовцем, перед котрим навколішки падав сам директор «Глорії», а коли урядовця поквапливо покликали до якихось його державних справ, наступної ночі Світлана Георгіївна була так зачарована піснями Степана, що запросила його до себе в номер.
— Жінка ота, Світлана, скажу тобі, брате, з факелом між ніг, але без клею в голові, — докладав Василю Касяновичу ресторанний співак. — Через тиждень я вже плазував перед нею навколішки, бо закохався до безумі. Розумна, добре освічена, але слабка на передок. А плазував я, брате, тому, що третьої ночі не прийшла, як обіцяла. Як побачив я її з другим, таким пронизуючим болем вдарило по серцю, що вже не те, щоб співати, на їжу дивитися не міг. Покликав її нового коханця на герць, але він тільки розсміявся мені в очі, показавши посвідчення майора міліції. Щоправда, останню ніч перед тим як від’їхати, вона прийшла до мене. Довго вибачалася, радила взяти гроші за втрачений на три доби голос, але я обмежився тим, що вона таки признала мене коханцем кращим за майора. Я тоді попередив Світлану Георгіївну, що вона ходить по лезу бритви, бо, я сам ледь не збожеволів, виникало нестерпне бажання — загнати її до темного кута, вп’ятися пальцями в шию і стискувати поки не рипнуть шийні хребці…
Степана гойдало на брижах солодкої уяви, тому, мабуть, він не помітив як зблідли кістки пальців Василя Касяновича, стискуючого в долоні бокал з недопитим пивом. Коли він заговорив, голос його, виявляв ледь стриману розлюченість.
— Ти кепський оповідач, басуєш галопом по Європам. Невже так все й було, без дрібниць, підійшла — ходімо до ліжка… І що ранком вже поповзли чутки — повія заборонила Степанові співати. А ти, й справді, обезголосів, зірвав голос, галасуючи від захоплюючих ласощів коханки. Але ж не так все було! Не так, Степане! Я свою дружину знаю. Не вперше від тебе таке чую. Але я не залізний, щоб терпіти, коли витягують душу… Не залізний я… розумієш!
Степан не злякався, ні! Але відразу став тверезим. Наче й не пив. Дивився в лице Василя Касяновича з виразом щирого співчуття, але не спокути. Не він зґвалтував Світлану Георгіївну, це вона його зґвалтувала, вона витягла душу, в котрій на той час ще жевріла надія на щастя. Хіба ж він знав що вона дружина працівника комітету державної безпеки. Вона так відверто нишпорила по лицях відпочиваючих мужиків, що у нього й сумніву не було, що полиняла квітка шукає в коханні омолодження.
— На мене, Василь Касянович, гріха не валіть, Світлана Георгіївна сама повинна. Я лише випадок, заповнення пайзі поміж двома справжніми подіями…
— Досить, тепер вже досить, — всміхнувся Василь Касянович і одним ковтком допив залишки пива в бокалі. — Який сенс тепер ламати руки, ми, мужики, кохаємо жінок тілом і душею… А треба — розумом! На жаль, розуму нам на такі справи не вистачає. Вона й раніше не була святою. Перед тим як одружитися, як на духу розповіла про усіх своїх коханців. А я наче збожеволів. А коли вже отямився, повертатися було пізно. Бо ж — радянський офіцер… «Якою б не була дружина, але… у нас на той час була вже донька». А той, хто так казав, офіцер виший рангом, уже вмлівав в обіймах моєї невгамовної вакханки. Тепер в мене ні доньки, ні дружини, ні посади…
— Не розумію, чого жінкам не вистачає… У вас, ви казали, донька є… де вона зараз?
— Донька працює, займається селекцією ягідників. Сахається нас, як біс ладану. Думаю більше мене зневажає, ніж матір. Бо, кажуть, навіть місяць в небі сам себе шукає. А ми уклякаємо на позиціях дурної моралі. Аби тихо…
Степан підізвав гарсона, заказав два бокали пива.
— Сидимо, аби тихо… Особливо сьогодні. У Світлани Георгіївни, як я порозумів, свій бізнес… через ліжко до посади. Де вона зараз… в інституті економіки і права. Заступник ректора. З її-то освітою. А ми… Після інституту — Афганістан, потім невдатний замах повернутися в сільське господарство. Але весь день в полі, під палючим сонцем… Давали себе знати наслідки контузії… Останнім часом викладаю агрономію в педагогічному університеті. Пропонують викладати нову історію, але вивчати оцю нову відмовився, душа супроти. Тепер замість квітів — каміння. Треба було хапатися руками й ногами за майбутнє, а ми уперлися очима в минуле, і потягло нас життя по камінням куди не слід…
— Ви жалкуєте, що проґавили можливість посісти каменем спотикання на шляху розвитку цивілізації?
—Жалкую, що не кричав, не будив сплячий загал. Що співав пісні в угоду паразитуючому колу.
Стискуючи долонями бокали, вони мовчки дивилися як мурмоситься під їхніми поглядами золотиста пивна пінява, як обсіває їхні руки прохолодною вологою.
— Внутрішній голос наголошує — втікати мені звідси без задніх ніг, і як можна швидше, — з гіркуватою іронією промовив Степан.
— Ти тримаєш мене за месника?
— Мене попереджує пивна пінява. Я не камінь, я тільки квітка на шляху месника. Не розумію тільки, який сенс мститися ні в чому не повинним чоловікам. Чи це вже пошесть така пішла, карати невдатних.
Степан вийняв з кишені і кинув на стіл декілька асигнацій. Він вже посував до виходу, коли услід йому пролунало чи то застереження, чи напутня порада Василя Касяновича.
— Який сенс втікати від себе, коли доля по п’ятам йде…
Горинь підізвав гарсона.
— Розрахуйте, будь ласка, а я ще посиджу… пиво доп’ю.