03

Ранком, випроводивши до роботи чоловіка, до мене прибігла Клава.

— Що ж то за робота, коштом в тисячу доларів?

— І все то ви знаєте.

— Сусідка підслухала як ви з отим пихою розмовляли. Так за що ж сьогодні палять такі гроші?

— За те, щоб мовчки прислуговувати дурню.

Клавдія на хвилинку замислилась.

— Ти сьогодні нікого не ждеш?

— Мабуть, ні.

— Ото й добре. Скільки ж можна терпіти палаючий в шлунку біль.

Чого я ніяк не міг урозуміти, так ото поведінки альтруїстів. Вони накладали кошики різною їжею, хапали брудними пальцями тортики, й пхали до рота все, що було на столі смачного.

Світляні плями метлялися в темряві за вікнами розкішного палацу. Там, в гущавині березового гаю теж було накрито столи, і жінки, наче примхливі тіні, в білих саванах, підносили гостям бокали з шампанським. Яблука, апельсини, та мавпяча їжа — банани, гірками лежали в порцелянових вазочках. Мою душу точили сумніви, тривога, холодні хробаки жаху вп’ялися в поперек, а звідти нестерпний біль в шлунок.

— Не стій, як сирота, — сказала Марина, жмурячи очі на світло величезної виблискуючої камінцями люстри.

Розпущене темне волосся, тонкий нервовий ніс, ніжно окреслені вилиці, трохи товстуваті рожеві вуста. На неї хитливо зиркали кавалери в блискучих смокінгах. Я засміявся.

— Я щось сказала не так?

— Все так, Мариночко, все так...

Раптом мене охопив розпач. Все, на що я колись надіявся, що бачив великим і гідним, розчавилося в передгір’ї чудового, напханого делікатесами замку. Кожен з присутніх був задоволений святом, кожен жував чого кортіло й не кортіло. Тільки б вдоволити господарів. А як же наука, яким вони бачать майбутнє своїх діточок та онуків?

Передчуття чогось недоброго гнітили мене, але я мусив бути незламним в своїх висновках. Може я безнадійно відстав від життя, але шамкаючи роти викликали в мене тільки злість. Я злився навіть на себе за те, що прийшов, спокусився на уговори Марини. Моє місце на зелених ланах, а не в бісових чагарниках розкішних монстрів ринку.

— У нас не сумують, — підкрався з спини відомий в крах бізнесмен, в минулому літературознавець Семен Гробако. — Подивися, Олександре, на наших жінок, які кралі, а? При комуністах таких не було. Даю руку на обруб, що ви таких не бачили навіть в Москві.

— Таких ненажерливий й справді не бачив, — ошкірився я.

— Тобі, Гробако, давно треба язика прищемити, — встряв в бесіду стоячий поруч чоловік в темних окулярах. — Жінок тутечки немає, жодні манекени. А ті жінки, про котрих ви говорите, були лицем нашого суспільства. Під сірим одягом променів інтелект нашої держави.

— Послухайте, хто вас сюди впустив, — вигукнув Гробако. — Ви хто такий?

— Я господар цього дому, — зареготав чоловік в окулярах. — Я згоден з вченим, що мій замок прищ на тлі майбутнього. Але що поробиш, коли наші гроші — це вітер на площі. Зараз вони є, а завтра їх проковтне кам’яний Ленін. Олександр пустив все, що заробив, на вітер. Добрий вчинок це товар, на якому можна добре заробити. Невже вам не втямило, що Остап таким чином прибрав собі ваше підприємство. Порадився з місцевими головорізами, зробив лячний вид, а ви й повірили.

— Я звик вірити друзям, пане Деркач.

— Мені б такого друга, пане Олександре.

Моїх батьків поховали сестри. Коли вмирала мати я був в Китаї , в провінції Хуань-Хе. Купував насіння. З похороном батька вкоїлось щось дивне: він вмер на других день після мого від’їзду. Вмер в той час, коли я сидів в Іркутському аеропорту, пережидаючи хлищу. Злива, штормовий вітер, і все оце в годину, коли вмирав батько. Коли я прилетів в Хабаровськ його вже віднесли на цвинтар. Сестри писали, що він жив надією на моє повернення в Україну, а коли я від’їхав, засумував, а за годину до смерті сказав:

— Не хватить мене дожити до нової зустрічі з сином. Коли так, який сенс коптити білий світ.

Батьків я поминаю, приходячи на чужу могилу. Вона вмерла, коли я віддав за життя Остапа свій останній трактор, разом з подвір’ям, де окрема гаражу та складів вже нічого й не було. Один з кращих в краї фермерів, я водночас став жебраком. Син кричав що вб’є пияку Остапа, але я був непохитний в своєму прагненні покрити Остапові борги „У разі потреби Остап зробить теж”, — волав я синові, та мабуть не дуже переконливим був в своєму розпалі. Не гідністю, а передчуттям трагедії були наповнені мої проповіді. Тоді син Сергій і відцурався свого батька.

Марина роздратовано відмахнулась:

— З чого ви зробили такий висновок? Я ніколи не була зажерливою здирницею. Здоровий глузд

проти химер ринку.

— На золотому возі тільки й діла, що з глузду з’їхати.

— Може й так, тільки жити без воза, не тільки сумно, але й соромно.

З того як зблиснули її очі я виснував, що Марина жінка не тільки дотепна, але й добре освічена.

— Ви вчителька.

— Ні, я інженер будівельник. Мій Альма-матер — політехнічний. Декілька разів ви читали нам лекції по природознавству. Як рослини руйнують будинки. Ви чудовій викладач.

— Ми теж рослини, з неменшою пристрастю руйнуємо те, що збудовано батьками.

— Не руйнуємо, а на старий підмурок ставимо новий фешенебельний дім.

— Тільки в підмурок ваш заховано мільйони жебраків, рабів нового часу.

Марина похнюпилася й закопилили губи, але я вже втратив самовладання:

— Йди собі, жінко, та не просто йди, а ластівкою... ластівкою...

Жінці аж подих перехопило. Щоб не зомліти вона запалила цигарку. В ніздрі вдарив огидний сморід і, вскочивши, я вийшов геть з своєї квартири.

Коли я повернувся Марини не було. На столі лежав папірець, де олівцем вона написала одне лише слово: „Дурень!” Я засміявся: „А хіба я кажу, що ні. Звісно, дурень...”

Осівши в однокімнатній квартирі я заходився писати „“Велику книжку городника”. Працював, як кажуть, забувши про їжу та сон. А коли засинав, кожна насінина починала кільчити зеленими промінцями пронизуючі мої спітніли долоні. Спітніли від передчуття жахливо наслідку.

Дихаючі гарячою парою потяг зупинився на світлофорі. Його червоне око байдуже дивилося на розтяте тіло досить ще молодої жінки в жовтій сукні, підперезаній білим шкіряним пасом. Мідними були гудзики, а також застіжки на черевичках. Оті черевички три роки назад я купував в Китаї. Осторонь за залізничній колії сидів мій син Сергій. Нігті на пальцях, котрими він аж вп’явся в скроні були білими.

— Якого біса її сюди занесло, — мізкував капітан. — Згуртувалися їхати в Уссурійськ на весілля молодшою сестрички. Всі її ждуть на автобусній станції, а вона...

Я не хотів показуватися на очі Сергію. Було передчуття, що в смерті невістки повинен саме я. Також як в смерті селекціонера Бевза, котрий, як і я, стрімголов кинувся в бізнес, та нічого окрема кулі в серце не заробив.

— Він зараз зовсім безпорадний, — сказав про сина капітан. — Щось чинити всупереч його власній волі я не буду. Навіть на допит не стану викликати. Той хто повинен в смерті жінки, котрий вже раз глузуватиме над судом. Чого ж ото я буду мучити дитину. Але якщо я скажу йому — хто, він загине.

Я вважав за краще промовчати, бо знав про кого йде річ. Знав про те й мій син Сергій, знали майже всі мешканці міста, тільки влада була на стороні злодія. Джем всілякий, Джем всемогутній, вхожий в коридори влади. Злочинець — месія, майбутнє великої держави.

Слідчі щось міряли, вираховували, навіть сперечалися, обмацуючи голову трупа. Але осторонь все оце бачилося дурним сном. Коли тіло невістки знесли з колії, шкутильгаючи на стиках, потяг знехотя пішов під зелене око світлофору.

— Я добре свідомий того, що робиться в гурті Джема, — сказав слідчий, коли машина з тілом невістки від’їхала. — Я певен зроблено це спересердя, убивець втік, а може увесь час стояв обіч з нами, посміхаючись. Кажу певно — в жінки був коханець.

— Ти з глузду з’їхав, — вигукнув капітан. — Який коханець, вони два роки як одружилися.

— Який, не знаю, але був...

Мій син Сергій ганьбує навіть тінь вбитої дружини. Хтось йому набовтав, що небіжчиця була коханкою капітана. Це несусвітня брехня, але син вірить, і на мене дивиться вовком.

— Не приходь, батько, бо вб’ю, — скаженіє син, коли я починаю йому дзвонити.

Чим далі тим більше він стає небезпечною суспільству людиною. Я всім своїм їством відчуваю подих нової трагедії. Капітан купив фотоапарат і приносить мені відбитки — син вдома, на роботі, на вулиці. Як капітанові таке вдається, не знаю. Ось він мій синочок, добре вдягнений біжить за голою жінкою, махаючи сокиркою на довгому крицевому топорищі. Один в безглуздому становищі, і добре, що гола жінка, це тільки тінь його загиблої дружини.

Я питаю капітана:

— Ти що, був у Сергія?

— Були хлопці з податкової. Кажуть Сергій має намір знову одружитися. Йому потрібна дружина-бухгалтер. Бо нікому вести розрахунки. Твій син добрий малий, стався навіть, як бізнесмен, але почуває себе без помічниці дуже хитко.

Після довгого вагання капітан визначив, що з психікою у Сергія не все гаразд.

— Він вірить, що Леся вибирається із труни і приходить додому спати. Він щоночі чує її спів і легке шерехтіння, коли вона трясе біля шкапи своїми сукнями. А що дивно, деякі сукні й справді пощезали. Я поставив хлопців доглядати, чи не мішкує у хлопця якась сусідка, доки він на роботі.

Ми з капітаном сиділи за столиком у чеченця. Південне сонце навіяло на нас дрімоту. Капітан навіть схрапнув, на якусь мить заморений сном. Настирлива бджола лізла в кухоль з пивом. Коли вона виповзала на край посудини, мені здавалося, що бджола дивиться на мене й посміхається. Можна було подумати, що все це я бачу вві сні, але на площі дівчата грали в теніс і я мимохіть зиркав на їх точені стегна.

„ Тут щось не так, — думав я, сьорбаючи гіркувате тепле пиво. Хлопець в блейзері і солом’яному брилі зайшов в шинок, несучи ракетку під пахвою, а в руці два тенісних м’яча. — Тільки сам Сергій може постежити, що з ним сталося...”

Капітан пильно подивився мені в очі.

— Що вас так турбує, Олександре?

— Не знаю, що турбує, але є передчуття, все, що діється навколо моєї родини сьогодні, готувалося вчора. Що сьогодні до мене прибіжить з сокиркою чоловік Клави, й почне верещати, що я зґвалтував його жінку. А зробить він ото все з наказу невідомої нам людини.

Я думав капітан почне реготати, аж — ні. Моя нісенітниця не показалося йому глуздом. Навпомацки знайшовши капелюха, капітан надів його і повернувся лицем до хлопця.

— Оте дівча в зеленому капелюсі, чи не дочка Максима Сивого?

— Вона й є.

— Ото й добре. Як бачиш, Олександре, я в своєму умі. Як оце не дивно.

Капітан зблиснув ледь помітною посмішкою в два зуби. Так щириться на людину пацюк. Вперш за довге наше знайомство я відчув позик недовіри капітанові. З якого такого біса, не скажу. Щось недобре, чуже ворухнулося під шлунком, і на рудувате світло в очах капітана лягли сірі тіні.

Кольорову лискучу фотокартку — Леся в обіймах капітана - мені надіслали поштою. На Лесі був білий халат медичного робітника. Але вона ніколи не робила в лікарні, навіть медичною сестрою. Після роботи з рослинами в лабораторії, я не можу звільнитися від зелених часточок в очах. Почну читати тексти, замість букви на сторінці комаха, котра висмоктує не тільки слова, але й цілі речення. Клава гонить до лікарні, а я ні. Не віру я в ліки, яких розфасовано в скляні пляшечки та банки. Осілість вченого дарує хист, але висмоктує по краплині саме життя. Всі працездатні мешканці дослідницького інституту вмирають молодими.

Мало хто знався на залізничних коліях ліпше за Лесю. Її Альма-матер — залізничний інститут, де вона вивчала будівництво та експлуатацію залізниць.

Марина не була прудконогою. За звичкою все робити неквапливо, але поважно, вона покладала надію, що твори наукового гурту відлунюють в майбутнє. Упевненість Марини, що космічна енергія проходить скрізь її долоні підтримувалася не тільки неосвіченими тіточками, але й членом—кореспондентом РАН Сергієм Львовичем Деркачем. Раз в тиждень Марина приходила до нього і ставила на місце духовну сутність вченого комерсанта. Чого в ньому було більше, вченого чи комерсанта, знали навіть злидні нашого містечка. Деркач — злодій, — казали вони, але при ньому схилялися в поклоні, називаючи його великим вченим.

Марина була занадто молодша за Деркача.

На початок вересня я запросив Москву. чи прийняла держава новий мій сорт картоплі, якого вироблено разом з доктором Ломовим? Тільки Москва мовчить, столиці зараз не до картоплі. А Ломовий від’їхав в Україну. Живе там, а пільги йдуть в російську ощадну касу.

Деркач стигнув плечима:

— Це не бізнес, а зашморг на шию. Гроші це жива істота, коли вони сплять, — і ні м’язів тобі ні м’яса. Бо гроші великі працедавці.

— Але я не схвалюю їхніх методів, пане Деркач.

Член кореспондент зміряв мене глузливим поглядом:

— Помиляєтесь, Олександре. Бізнес — це велика гра. Вона може стати нашою грою, якщо ми дійдемо згоди.

— Згоди? — я покліпав очима. — Що може ще об’єднати мільйонера й мене, голоту від науки?

Деркач, засунувши руки в кишені, перекантувався із п’яток на шпильки і далі.

— Ви не голота, докторе. Теоретично таке об’єднання можливе, і не тільки в галузі науки. Сьогодні можна купити що завгодно, і кого завгодно. Але я вас, докторе, не купую. Мене бентежить, що на протязі немалого часу не ми, вчені, розробляємо теорію грошових укрупнень. За нас це роблять люди із сумнівним минулим. Авжеж вони злодії не тільки в минулому часі. Вони навіть свої жарти підкреслюють жертвами. Візьміть отой вибух у кав’ярні, скільки дівчаток загублено...

Я пильно подивився на гнівно потьмяніле лице Деркача:

— Так що ж пропонуєте ви?

— Укласти угоду із дияволом. Тобі треба очолити дружня Джема. Якщо на цю посаду прийде убивець Півень, буде багато крові.

— О що ж робить Закон, спить?

— Спить, бо майже президент не тямить, як його підступитися. А може й — що це воно таке, наш російський Закон.

— Я, можливо, подумаю, як тобі допомогти. Але, в такому випадку, як наш, кожен крок треба добре обмізкувати.

Я скрушно хитнув головою. Вправна рука долі владно втручалася в мої наміри — жити, не смикаючи за носа метушливе бісеня нової доби. Бо услуговує воно тому, хто чогось коштує. Я не ганьбив себе, стрибаючи по кам’яних сходах, наче мені було не шістдесят, а сорок. Змучене безсонням лице капітана морщилося від невимовної муки. Йому кортіло випити чарочку, щоб збутися депресивного настрою.

Ми зайшли в шинок чеченця:

— Кого я бачу! Сьогодні ви прийшли як друзі, чи як?

Капітан з невимушеною чемністю потискав руку чеченцю:

— Сьогодні, як завжди, але пива по чарочці не завадить.

— Ми підлягаємо закону, капітане. Спочатку угомоніть раду, а потім будете хилити.

Капітан усмішливо опустив погляд, втупившись в свої черевики.

— Я двічі був у Чечні, там ваші хлопці закони звуть забобонами. А ти що, їм не рідний?

Капітан здобув, чого намагався. Чеченець приніс графин з горілкою та дві кварти пива.

— Учора отой кнур, Деркач заходив, як би мимоволі, — розповідав чеченець. — Мокрий, як хлющ. В якій калюжі купався, не знаю, довкола таких днем з вогнем не знайдеш. А п’янючий, гидкий! За пляшку пива сто доларів дав. Отож майте на увазі, що п’єте на кошти Деркача.

— Ні, друже, — ошкірився капітан. — Вченому можна, а мені — ні. Генерал мені за хабар такої дрючки дасть, що ти, пане, покупця втратиш. А яка тобі з того радість.

— А кажете, що в Чечні були. Частування чеченця не належить законам влади, у нього загальний закон, закон народу.

— Ну, якщо частування!

Лице чеченця палало від гордощів за свій загал. Я встав, щоб потискати йому руку, але капітан сіпнув мене за ремінь.

— Сиди, Олександре. Дякувати будемо за все разом.

Чеченець приніс шматочки смаженої кети, капітан з хрускотом гриз хрящі, хитав головою — ой, як смачно! Я рибу не їв, оскільки нас чекала довга дорога до пансіонату „Дружба”. А на тому шляху жодного водоводу.

В автобус ми ледь проштовхалися. Натовп був такий, що водій довго не міг закрити двері. Метрів зі сто їхав неспішно з відчиненими дверима. Врешті ми трохи утрамбувалися. Білява нахаба з кошиком на голові не зводила з мене очей, довелося взяти кошик на свою голову.

— Старий, а дурний, — прошепотів капітан. — Міркуєш, що вона тебе на гриби покличе. Аби не так...

Але жінка була добра слухачка. Зашарившись, вона сказала капітанові.

— Тебе не позву, а приємному молодику з добрим серцем ще й чарку наллю.

— Отак мене, лисого, оголили, — всміхнувся капітан. — А ти, Олександре, як подивлюсь, користуєшся повагою жінок. З таким краще в пансіонат не їздити.

Жінку притисли до мене міцніш, ніж я хотів би того. Вона дихала мені в груди, а іноді, наче навмисне хапала губами сорочку, щоб розстібнути ґудзика. Я зніяковів, коли вона всміхнулася, відчувши моє збудження.

— І навіщо тобі отой пансіонат. Зараз в лісі тепло, сонячно, та й комахи вже не ті, що влітку.

— А може поїдемо до пансіонату разом, а звідти підемо шукати гриби. Бо нас там ждуть.

Очі білявої жінки тьмарили мені мозок. Її тіло розмовляло з моїм язиком жестів, особливо живіт, перекатуючи м’язи зверху вниз й зворотно. Я не міг натішитися нестерпно—солодкою мукою, яку завдавала моєму тілу моя вродлива й на рідкість хитлива попутниця.

Вийшли ми разом, вона попрямувала в ліс, а ми з капітаном невеличкою стежкою до пансіонату. Мене похитувало, своє тіло я відчував легкою хмаркою, тільки рука, в якій довго тримав кошика, отерпла й коли-не-коли поколювала.

Снідали ми в номері: я, капітан та два молодики, обидва русяві, довгоносі, й не дуже, на мій погляд, добрі.

— Ми з України, — відрекомендувався трохи смаглявіший першого. — Мене звуть Юрком, а брата Павликом. Ми маємо декілька тонн насіння, особливо огірків, томатів та кавунів. Продамо недорого, є, навіть, покупець, але він коливається. Хоче мати висновок кращого на його погляд експерта, тобто ваше, пане Олександре. Ми в боргу не зостанемося.

— А хто покупець сказати можете?

— А яке це має значення. У нас є трохи від кожної партії насіння. Ви фахівець добрий, дасте нам висновок, ми вам гроші і роз’їдемося.

Юрко витяг з шкіряної валізи два пакунки з насінням огірків та томатів. Що огірки не з України я розпізнав враз. Таке насіння могло визріти тільки на ланах Таджикистану. Або в одній із сусідніх держав. Малесеньке насіння томатів розпізнати було важче, та я вже зрозумів, що молодикам треба кров з носу продати товар.

— І що ж ото за бізнесмени пішли, брешуть, як попи в церквах, — сказав я, вертаючи Юркові його пакунки. — Це насіння в нашому краї плодів не дасть. Та й на томати надії мало. А що стосується картоплі, її у вас куплять навіть без мене, як порученця. В решті—решт її можна продати по собівартості.

— Ну порадував сивий, — погрозливо прогуркотів той, кого Юрко назвав Павликом. — Чи ти, діду, не втямив, що нам бракує грошей навіть додому доїхати. А насіння, це діло таке: зійти зійде, а якщо рослина хворіти почне, можна на хлищу списати. Або на засуху.

— Ото й списуйте, якщо дуже мудрі.

На якийсь час в номері запанувала тиша. Юрко дивився на капітана, той на Павлика.

— Може роблю щось не так, але не думайте, хлопці, про мій вчинок гірше, ніж він є насправді.

Капітан випростався:

— А якщо ми попросимо. Хай це безглуздо, але ж не кидати хлопцям гроші на вітер.

— Поки що не гроші, а насіння, пане капітане. А ви отак кошти заробляєте. Не миттям, так катанням.

Юрко тим часом дістав пляшку віскі, низку маленьких ковбасок та буханку хліба. Його порослі волоссям руки тремтіли. Капітан дивився на нього згори вниз, стежачи за кожним рухом. „“Боїться, щоб не отруїли, — майнула думка. — Але за що, та й який глузд?”

Двері розчахнулись і до кімнати ввійшла технічка:

— Як поїсте, скажете, я трохи приберу у вас.

— Та й пішла легко стрімкою ходою.

Я співчував хлопцям від щирого серця.

— Сподіваюсь вам добре поведеться, але хотів би дати пораду — не наробіть шереху. Тоді довше протримаєтесь на нашому хабаровському ринку. В наші ненадійні часи шахрай довго не животіє.

— А може навпаки? Налякаємо, куплять...

В мішкуватій сорочці жовтого кольору Юрко хиляв під Маяковського. Брутальний та не дуже тямовитий. Відкопилені губи, пожадливий блиск в очах, натяк на подвійне підборіддя.

— А ти, як гляну, урвиголова. Як то кажуть, хтось та докладе рук до моєї смерті. А ти як жити будеш? Який сенс брати себе за глузди, коли не можеш заспокоїтись, щоб тверезо оцінити умови.

— Умові диктуємо ми! — Він випромінював зненависть і зухвалість. — Ну ти сучий вилупок...

Капітан сидів потупивши очі долу. Він був покірною овечкою, а не капітаном міліції, тим паче моїм другом. Авжеж, при всій своїй завбачливості я не уявляв собі, що продавці насіння можуть спокуситися на моє життя.

Якби хто знав, як мені не хотілося пити. А не вип’єш, можна покривдити. Обуряться чого добре, доведуть діло до бійки. Віскі було теплим з легким присмаком кмину. Я випив за знайомство, потім за чесних комерсантів. Далебі, пити за капітана мені не хотілося, та Юрко настояв. Випив і пішли чорти мою голову метляти з боку в бік. Що було далі, запитайте у Всевишнього. Кажуть, він все бачить. Отямився я коли вже була ніч.. Від стрекотливої плями, яка товклась в мене під ногами, за три кроки вперед я нічогісінько не бачив. Висмикнути ліхтарик, котрий весь час висів на ґудзиках штанів, зі зв’язаними за спиною руками, як я не втручався, не зміг. Вервечка вогників, а може вона існувала тільки в моєму мозку, перекреслила нічне небо від міста до пансіонату „Дружба”. А я був на острові, половина якого вже належала КНР. Отак ходять сліпці, з ліхтариком та дзвоником. Отож хтось вирішив втовкмачити мені в мозок, що я, якщо й не сліпий, так осліплений минулим. А коли так, то ще довго не знайду собі місце в сучасному житті.

Знайшовши невеличке підвищення, я став навколішки, але здалося мені що задавити світлову пляму неможливо. Ближче до землі вона запроменіла ще ясніше.

В зелених чагарниках ліворуч щось заворушилося й зашамотіло. Серце занепокоєно ляснуло в грудях, в скроні вдарив палючий кров’яний тік. Яка б прикрість не сталася, я не можу у вирішальну мить впасти в паніку. Бо злидні, які посадили мене на зашморг, можуть просліджувати кожен мій крок.

Але це був тетерів. Ми налякали одне одного, але птах злякався більш, бо улетів. Я ліг ниць, придавивши животом ліхтарик, і декілька хвилин без світової плями, повернули очам зіркість. Раптом десь зовсім поруч почулися кроки. Я принишк, боячись навіть можливого зблиску очей в темряві. Минаючі горбик, на якому я лежав, по острову йшла жінка, ладно вдягнена з величезним вузлом волосся на потилиці. Довговолосих жінок поміж моїх знайомих не було, а все ж жінка когось шукала. Може й мене, тільки нащо?

Якби знати хто вона, на кого робить? А може то був привід, але мати розказували що потороча одягаються тільки в біле. І кого ото вона визирає в оцій душній серпневій темряві?

— Диво, ти де? — почув я її м’яке шерехтіння. — Озвися, любий...

Жінка шукає якесь Диво. Виходить не тільки мене втілено в скрутне становище. Мені стало смішно і я ледь вже не вскочив, з бажанням назватися тим самим Дивом, якого висліджує жінка. Але щось мене втримало. Жінка не прямувала далі, а товклась біля пагорба на якому лежав я. Мабуть очікувала, що людина в моєму становищі обов’язково шукатиме рятунку. А може учула мене, та не знала в яку сторону йти. Жінка надумала було йти далі, а я глитнув слину і ледь не подавився за якоюсь комашинкою. Такий мене почав кашель бити, що не кашлянеш — розірве на шматочки. Як почало мене тіпати, ліхтарик заметлявся, отут вже жінка побачила куди кермо держати.

— Олександре, ти? Я вже кошика на голову почепила, думала, побачиш, впізнаєш. А ти, мабуть, знепритомнів. Боже, на руках зашморг, на поясі ліхтарик... Що воно з тобою зробили, і за що? Добре, покоївка знайома, розповіла куди тебе потягли. Я всі гриби геть повикидала. Од злодії які, а...

Жінка говорила довго, поквапливо, але голос в неї був теплий и лагідний, як її живіт, з допомогою якого вона переловлювалася зі мною в автобусі. Вона розв’язала мотузку, довго терла мої стверділі пальці, а потім, віддавши мені кошика, почала висвічувати ліхтариком дорогу до складених десь на пісочку грибів. Гриби ми знайшли, потім довго йшли по хитлявому понтонному містку, покидаючи не дуже приємній острів. Хвилин десять на одинадцяту ми були у Катрі дома.

В домах, де збільшено жили старі, немічні люди, миготіли голубі вогники телевізорів. Молодь, без покійна, як ковила, гойдала освітлені площі містечка. Дівчата в коротесеньких сукнях смоктали цигарки, ссали з пляшок пиво, а хлопці лупали очима, слухаючи, як марить минулим з пам’ятника Леніну, більшовик-сталінець Анатолій Кабаков. Його пронизливий голос то кувікав птахом, то гиркав вовком, а коли зовсім осів, продзюрчав над майданом невиданим бджолиним роєм. .

Побачивши мене Кабаков помахав рукою, й зраділим голосом вигукнув:

— На нашому мітингу присутній великий наш вчений і фермер який заради друга віддав усі свої кошти...

Мені було соромно чути оті слова, але Катря зупинила мене:

— Ти що, справді знаменитий Олександр Макуха?

— Макуха я, Катерино, тільки забудь про те, будь ласка.

Дім Катрі стояв як сумний свідок загиблих часів. Східці, якими мешканці років сорок тому підіймалися в будинок, зараз на три східці вели вниз. На притулках ще іржавіли половинки завіс дверей, які колись відкривалися назовні. Час народження хрущовки, в котрій жила Катря, —1961 рік. На першому поверсі вибиті вікна, замість скла - рами затягнуті чорними мішками з-під сміття. Жовта смердяча ряска по водостічних рівчаках. Шолудиві стіни, вирвані із м’ясом ліхтарі на сходнях. Всі кошти йдуть на тинькування будинків на площах та проспектах, а закутки міста, забуті чиновниками влади, кінчають своє життя в смороді та пияцтві.

Жила Катря на п’ятому поверсі. На дещо вибіленій стелі, на стінах проступали жовті плями минулих та майбутніх злив, бо горище, як його Катря не латала, сорок років не знало капітального ремонту.

Худі злі наркомани тинялися попід вікнами. Рухалися вони наче сучасні зірки на сцені.

Вікна Катрі було затонуто гартами.

— Лізуть на дах, а звідти мотузкою до вікон. Двох молодиків вже поховали, а скалічена дівчина зашморг на шию наділа. Тільки оте нікого не вчить. Молодики лізуть, а учора сивий цап лементував від жаху на урівні четвертого поверху. Висів доки не приїхали хлопці Шойгу. Такий тут шарварок вчинили.

Мені було соромно подумати, що Катря може знати про мій стрибок з дев’ятого поверху. Стрибок на крилах броварника Тіньова.

— Молоді більш нічого робити, як лупцювати кого, та тинятися в пошуку наркотиків. Я зазнав щастя. Я співав пісні про батьківщину, будував сонячне завтра, а що має сучасна молодь? Урядом оголошено: будемо воювати, гризти одне одного, вбивати, заради майбутнього щастя посідати на золотому унітазі. А ви знаєте, Катря, мені нудотно пити коньяк, коли в очі мені дивиться голодна дитина. Маленьку біленьку хатку на селі, сотку або дві — землі, і не треба мені іншого раю. Тільки б за оту сотку із мене шлунок не витягли. А наш уряд це зробить. А не уряд, так злодій, що відблискує в темряві ринку жадними очима.

Худе обличчя, зблискуючи слізьми очі. Витурений із любих мені ганчірок, стою перед красунею жінкою, сміючись із себе довгов’язого.

— Навіщо я тобі такий? Вчений в минулому часі? Сьогодні, щоб завоювати жінку потрібна посада... посада сучасного звіра.

Ми їли жарені з картоплею маслюки, пили домашнє вино з дикого амурського винограду. За вікнами поволі згасав день.

— Мабуть мені вже треба йти, — зітхнув я, сумно дивлячись на засмагле плече Катерини. На ньому проступала червона цятка комашиного укусу.

Катря промовчала. Вона настоювала в термосі приворотні зілля із ароматних місцевих рослин.

— Так я піду?

Вона підійшла до мене зовсім близько, як учора в автобусі.

— Ти вільна людина, Олександре. Підеш, образи не держатиму, а плакати, мабуть, буду. Як підеш так і зареву...

Минуло пів на десяту, коли я прокинувся вдруге. Вислизнувши із крісла Катря, яка весь цей час стежила за мною, сягнула до мене в ліжко.

— Ти так солодко спав, любий...

Сміючись, вона впала лицем на мої груди й принишкла, легесенько водячи пальцями по стегнам.

За вечерею я розповів Катрі про всі свої пригоди. Про капітана розповів, про члена—кореспондента, а в якомусь часі навіть Міністра сільськогосподарської галузі, Деркача, і, звісно, про сина.

— До сина треба йти зараз же, — зворушливо дивлячись на мене, сказала Катря. — Так далі жити неможливо, він же твій син, Олександре.

Я не став суперечити. Стояв біля вікна, дивлячись крізь дрібну мжичку, на сірі кремезні будинки, хлібний та овочевий кіоски, на сідаючім одне одного за вуха малюків. Жодного дерева, жодної рослини, тільки сміття впереміж з грязюкою, та де-не-де шматки асфальту, який чудом зберігся за сорок років з того часу, як його було накладено.

Катря наполягала йти до сина, не дивлячись на дощ і холодну вересневу сутінь.

Сергій навіть сторопів, побачивши мене з жінкою.

— Не чекали на нас, Сергію Олександровичу. Ото й добре, що не чекали. Ми принесли деякі страви, отож за вечерею й погуторимо.

— Знаєш, Олександре, коли опалить мозок гамлетівське: бути чи ні?, рипатися буде нікуди. Бо відповідь на оте питання важить ширше: якщо не ти, то вони. Сумлінність чи бундючність? Так що треба тобі лаштуватися до гурту, звідки збіг, не тямучі що робиш.

То, що колись було смерекою, зараз пружинить під ногою жовтою дощечкою. Що було хмариною блищить перед очима калюжкою, а в яку гидотну спотворить нас бізнес, ліпше й не думати.

Що стосується мене, я надіявся, що буду проживати у Катрі й надалі. Не забуваючи, буцім, й про свою квартиру, де двічі в тиждень ми зустрічаємося з Клавою. Покинути Клаву мені було сором. Вона якось вже лягла, якщо не до серця, до тіла — достоту. Чого мені коштує на схилі віку зазнати радощів кохання двох гарних жінок. Страх, що його почував мій син перед наступним часом, мене гнітив, але апокаліпсис Господнього гніву виводив до глуму. Не буду з’ясовувати, хто говорив переконливіше, син чи Катря. Будучи людьми скромними вони добули в моєму серці велику подяку. Вони навіть влаштували поміж собою змагання: коли син очепурив погрозливе лице ринку, а Катря принципово наполягала, що багатство людини не кошти, а чемність та любов.

Не забув син помити і моїх кісточок:

— Батько був власником великої ферми. Картопля, овочі, соя, неоглядні лани, а куди все поділося? Остапові в луджений карк пішло, а може комусь рангу вище. Маєток розтринькали, машини...

Катря усміхнено провела рукою по золотій кучмі волосся на голові сина.

— Отож я думаю, звідки в тебе потяг стати олігархом. Від батька! А якщо пощастить десь загребти мільйон доларів, зубами вчепишся, чи як?

— Чи як, — відповів Сергій, не думаючі. — Зубами держався за дружину, а її вбито...

За деяким часом син став вправлятися з бігу на довгі відстані. А мої відстані застило сльозовою, бо нічого кращого від сина я досі не чув.

З пагорба було добре видно золочені цибульки православних храмів. Але південне сонце не торкало їх своїм полум’ям. Золото на маківках було мертвим, мертвою була й тиша на безлюдному вогкому після недавнього дощу майдані. Я не хотів навіть думкою осквернити святилище золоченого о п’яті головах Змія. Але серце моє зоставалося холодним до його холодного зблиску.

Мій святий храм майорів в минулому часі. Стоячі до нього спиною, я відчував його ласкаву теплінь, спиною бачив його добре лице, в промінцях якого неспішно пройшли кращі роки мого життя.

Мої сучасні друзі одностайно почали умовляти мене піти з ними до храму, до отого п’ятиголового Змія, якому кортіло не стільки мого Духа, як тіла. Я відповідаю друзям: ніколи, мій бог за мною не стежить, він підтримує мене, коли мені гірко, й дрочить, коли — солодко. Я не спроможній приймати на віру чудовиська, якого відцуралися мої батьки. Я завжди жив життям споглядальним, життям громадянина, в тому великому храмі, якого відсахнулася держава.

Я керував в життєвих водах власними природженими нахилами, не квапився займати громадські посади, а нестримно йшов до своєї пісні. Вона й зараз живе джерельцем в моному серці, біда тільки, що ніяк не може пробитися.

— Так ти йдеш? — питають друзі.

Але питання ніби зависає в повітрі. Понуривши голову, я чвалаю додому, чвалаю не в тепле ліжко, не в обійми Катрі, чи Клави — йду, щоб записати обурюючи мене почуття в зошит. Почуття переплавлене в слово. Не важно вже російське оте слово чи рідне українське. Бо всі мої слова бурульками впадають в великий твір мого життя. Життя в зруйнованому храмі моєї великої Надії.

Я забув вже коли оте сталося. Біла Ромена стала червоною. Вона прокинулася сонячним липневим ранком на столі моєї лабораторії. А коли я прийшов, помахала мені здаля своїми кольоровими сполохами. Від жовтого кольору до рудого. Я б ніколи не повірив, що таке може статися.

Але в житті може статися все, бо само воно є сама велика й велична загадка світу.

Рідна моя квітка. Ти виникла, як і я, з батькового насіння, але зрадила батькам, щоб тільки здивувати мене, дати можливість в червоних твоїх пелюшках відчути міцний потяг до мого вдосконалення, до чесного нормального життя.

А не ненормальне життя, яке воно? Чого він вартий мій потяг до істини? І раптом приходить в голову розхожа, чужа фраза:

А що є істина?

Фраза на кінці котрої бурулькою виникло колись ім’я Ісуса Христа.

В тайзі за Сукпаєм, я бачив дерева темно—зеленого, майже чорного кольору. То були чорні осокорі. Вони були високі, але не такі високі, як в Україні, в рідній моїй Макіївці, на подвір’ї, де пройшло моє дитинство.