11 стежинка

Стежинка одинадцята

Вікна в будиночку Стефанії були відчинені в сад, але щільно затулені цупкими фіранками. За звичаєм такого не було, отож я вирішив, що у сусідки надзвичайний гість. Перейти на сусідню вулицю городами я не ризикнув, пішов провулком і був чимало здивований коли біля двору Стефанії побачив машину Оксани. Мені й на думку не спадало, що вони знайомі. Довелося повернутися до сестриної хати, хотів погортати куплені у Донецьку книжки, але настільки був зацікавлений візитом Оксани, що читати не міг. Отож звернувся до сестри.

—Оксана у Стефанії, що пов’язує їх?

— Про це ти, братику, у своєї коханки запитай, Оксана жіночка не проста смертна. Про неї такі плітки йдуть, що краще тобі про це не знати. В сучасному бізнесі без підтримки державних урядовців далеко не підеш.

Здогадка про те, що Оксана пов’язана з місцевими злочинцями в мене вже виникала, але про зв’язки з політиками почув вперше. Може через Стефанію. Вона мала вплив на свого чоловіка, представника Державної Ради?

Коли не вистачає часу піднятися на одну життєву сходинку ближче до сонця, ми починаємо линути вниз, поковзом по слизькому збіговищу темряви неуцтва та невідомості, і таким чином потрапляємо в пазурі омани, у найгіршому разі в релігійну секту, де людей перетворюють в тріпотливе цілком підлегле пресвітеру єство, в раба облудної ідеї, облудних слів, облудного жаху перед невідомим.

Тремтлива смуга світла від печі лягає на долівку і далі по фіранкам на вікні, підіймається до стели. Про щось своє сумне співає за димарем цвіркун.

Зібгали сміття докупи й сидимо на ньому, глузуючи зі своїх надій знайти на роздріб якесь засмажене на сонці ягнятко. На звалищі дух такий, що стороння людина западає в нестяму, але ми звикли, бо давно вже не люди. На звалищі може існувати тільки сміття. Навіть Микола Погорда, про якого кажуть «Не голова, а будинок Ради», навіть від Погорди тхне божевіллям, бо занадто вже глузливо насміхається зі свого минулого.

— На заводі спав, їв, не кидаючи стапелів. Усе Вітчизні, усе побудові комунізму, отож і докомуніздився. Де був завод — сьогодні ярмарок, речі зо всього світу баби везуть, і що особливо дивно, хтось їх купує. Звідки у людей гроші, коли жоден завод не працює? Коли нова влада знищили не тільки заводи але й села…

Примхи дитинства — мрії про осяйне й розмаїте майбуття на тлі злиденного суєтного. Я знову повторююся, навантажений фантазіями дитинства. Посуваючись шляхами життя, я навіть не спостерігав в якій брудоті живу. Тиняючись від міста до міста на кінці кожного шляху я будував собі хатину у яблуневому садочку, але яким має бути садочок на терені Далекого Сходу! Що до Батьківщини — хіба що посісти якусь скіфську могилу на Дикому Полі. Але не вабить мене життя з бюджетом розрахованим на роки вперед. Мене, як я вже казав, вабило осяйне й розмаїте. А сперечатися з сусідами хто чиє яблуко з’їв, чи переспав з чужою дружиною! Ні, ні, і ще раз ні! Якої біди — повільно вмирати в печері, коли в світі стільки несподівано яскравого…

Пігулками від кров’яного тиску жагу до мандрів не угамуєш. Незважаючи на скарги сусідів, мале бісеня чіплялося за віття в чужому садку, і повисаючи на хвості, надкушувало райські яблука, з надією, що якесь виявиться яблуком пізнання, тим самим яблуком, до якого Бог заборонив нам торкатися. І зараз вистачає державних урядовців, які держать у своїх схованках такі яблука, бо самі вони вже не знатні їх надкушувати, бо від солодкого державного життя втратили усі свої ікла.

Ввечері, коли сестра пішла в свою кімнату спати, я вирішив написати листа Володимиру Ісаченко-Бажуліну, одному з кращих друзів дитинства, котрого я не бачив майже п’ятдесят років. Не знаю що мене наштовхнуло на думку написати листа,бо це був лист на село до діда. Адреси, навіть міста, в якому мешкав Володимир я не знав. Не знали й сестрі.

«Я дуже звинив перед тобою, друже. Давно не писав, майже забув про твоє існування. І все з-за жінок. А тут ще оця гора за Ясиновським ставом, скарбниця духовного наслідку праотців. Ми с тобою завжди купалися по цей бік ставу, не звертаючи уваги на гору, за котру відразу пополудні сповзало з неба наше задимлене степове сонце. Іноді ми блукали поза горою, бо там росли кущі терну, а трохи далі був кар’єр з прозорою зеленою водою. Схил гори з цього боку був занадто стрімкий, на ньому майже не було рослин, хіба що срібляні сухі навіть влітку кущики чебрецю…»

Надалі я вже не знав що писати. Залишивши на столі папірець з ручкою, вийшов у садок. Вікна Стефанії були осяяні світлом. Я не наражувався йти до неї, але ж треба було. Ще два дні і я щезну з її життя, можливо, навіть, назавжди. Стежку ми з нею протоптали недовгу, від сестриної хати — садок та два городи. Степом можна ходити без остраху бути битим. А на приватному городі твоя стежка не тобі належить. Всю землю розхапали по кишенях, згодом на ліси та степи хтось об’явить свою власність. Поставлять вартових з кулеметами… так що, поки є можливість, чому б мені не пройти останній раз не тільки стежками дитинства, а й тою, що протоптана два дні тому.

Примара матері стоять в темряві під грушею, важкі зелені дулі валяються на землі в плямах падаючого з вікон світла. З гілок дулі ніхто не знімає, бо дуже високо висять. З драбиною не підійдеш, занадто густа крона. А на землі дулі усі покалічені, з’їсти ще можна, а щоб зберегти на тиждень-другий…

Отож і стоїть мати під грушею, гадає як набрати синові плодів, щоб взяв з собою в дорогу. Минулої ночі в садочку гуляв вітер, дулі на землі це його робота. Я лізу драбиною на горище. Звідти, якщо триматися однією рукою за дверцята, другою можна дістати декілька плодів зі спілою жовтизною. Дивно, як оті дулі не помітив вітер.

— Чи є сенс ризикувати, — каже матір, — збігай до Стефанії, в неї є плодозбірник, довга ковінька з сачком на кінці…

Але я вже піднявся по драбині на горище. З його чорного черева дме сухими грушами минулого року. Зібрали, висушили та й забули.

— Чому питаю до матері?

— Біс його знає. Не п’ють онуки компотів, кажуть у крамниці сік смачнішій.

Тримаючись лівою рукою за раму, правою знімаю дулі, одну, другу, третю… Сидячи на верхній східці драбини, прикидаю з якого боку устромити зуби в солодку посудину. Дуля як два мої кулаки. Пірнаю зубами і солодке ароматне живе єство… В дитинстві ми про таке диво навіть не чули. Стежки дитинства пролягали до невеличкого лісочку на Батмані. Там росли величезні дерева з малесенькими кислицями. Ми, як мавпи, повзали гіллям, гризли зелені ще огидно-кислі плоди, і роти наші перетворилися в деревину. Щоб оті кислиці не застрявали в горлі, їх треба було їсти не зупиняючись. А дуля тим часом в моїх руках плакала солодкими сльозами, плакала від щастя бути з’їденою, а не розчавленою чобітьми. Її солодкі сльози повзли по моєму підборіддю, розтікалися по щелепах, якимось чином попадали на лоба, на скроні, навіть на волосся. А, можливо, то були мої сльози? Сльози по кислицям дитинства, по голоду, який гнав нас від дерева до дерева, від білої духмяної акації до дикої кислої груші, до солодких глодів, терпкого терну, до м’якої шипшини, до терпко-солодких, наче посипаних тальком, маслин…

Після війни ні морелю, ні грецьких горіхів, ні каштанів на нашому терені не було. На подворі, майже впритул до хати, стояли товстезні, височезні тополі. З усіх сторін світу, зокрема південної. Скільки ж їх було? Десять чи дванадцять? Вони не заважали городнім рослинам. Квітень одягав їх в бруньки, з котрих (забув рецепт) ми робили духмяну воду, котру сестри використовували замість одеколону. А ще в десять років я майстрував літаки, планери без пропелера, і справжні з пропелером та гумовим мотором. А яку ми робили зброю! З однієї гвинтівки — два пістолети, а гвинтівок та автоматів, як вітчизняних так і німецьких було в нас вдосталь. В сорок дев’ятому ми змайстрували ракету, а в п’ятдесятому в небо з подвір’я вилетіла піч, на котрій влітку мати готувала лободині борщі та кукурудзяну мамалигу. Ми знаходили скло, різали його на невеличкі квадрати, розмальовували рослинами, звірятами, військовими, а вночі показували малюкам кінофільми за приватною режисурою. Вартові на вишках не могли порозуміти, яким чином в огородженій колючими дротами зоні, де працювали полонені німці, на стінах споруджень з’являлися написи крейдою: «Хенде хох!», «Гітлер капут!» та інші. Ми уявляли себе партизанами, чингачгуками, розуміючи, що копаючись під огорожею, можна було попасти під кулю вартового.

Раптом чую голос сестри:

— Ти що, братику, сновида? Злазь з драбини.

Мати все ще стояла під грушею, зиркаючи на нас, але сестричка її не помічала. Невже можливість сполучатися з померлими випадає тільки тому, хто вгодив під енергетику загадкової гори? Коли я злазив з драбини мати зробили крок в бік, щоб не заважати мені. Я сказав: «Дякую, мамо!», що, звісно, трохи здивувало сестричку.

— Ти що, драбину мамою називаєш?

— Ну що ти, сестро. Мамою я називаю маму, вона іноді приходить до мене, і зараз ось вона тут стоїть під грушею поряд зі мною. Подивись пильніше, може й ти побачиш…

Сестричка навіть відсахнулась від мене, мабуть щось побачила. А може все це було тільки в моїй уяві, а уява це дивне явище, іноді свою уяву можна передати другому, і він побачить те, що бачиш ти.

Підіймаючись східцями на поріг, я подивився на будинок Стефанії. Світла у вікнах вже не було, мабуть лягла спати.

З дитячих років я марно шукаю свою половинку, бо роздрібнені на зразки сердечні почуття чіпляють мене в шаленому покоті, намагаючись зчепитися в єдине суцільне єство. Якийсь час ми рухаємося разом, але кожна людина має особисту енергетику, особливий дух, свої духмяні пахощі, і, спітнівши, ми починаємо ненавидіти одне одного, на неймовірній швидкості прагнучи звільнитися, збутися брудних ароматів.

Серпнева гаряча днина. В небі ні хмаринки. Ще вчора темне смерекове узлісся осяяне жовтим полум’ям півдня. Жовті торішні яглиці палахкотять бездимним багаттям і м’яко пружинять під ногами. На Амурі парно, шарами над водою лежить прозора димка. На терені Єврейської області горить сухе торішнє бадилля. Мене розбурхали луни від далеких вибухів. Ледь втямив що знаходжуся не в Хабаровську, а в хаті сестри, що смерековим узліссям йшов вві сні. Сестра теж прокинулася від вибухів. Світанкове сонце запалює по листям бузку за вікном срібляні моніста роси. Хапаю стільниковий телефон, дзвоню Василю Волоконському: чи, часом, не війна з Росією?

— Тіпун тобі на язик, — відповідає Волоконський. — Це гору за Ясиновським ставом рвуть, старий кар’єр відкрили, будуть шлях будувати.

Я не відразу втямив про що йде річ, а коли втямив, жахнувся:

Знищують останню надію Василя Осадчого. Останню казку про безсмертя людини.

Ах яке зелене

Листя майорить,

Уповзло повз мене

В зоряну блакить.

Одяглись в зелене

Човника хмарин,

Гонять мене, нене,

На Зелений Клин.

Римуючи все, що спадає на думку, від станції Кальміус, степом, вздовж насипного асфальтового шляху, поспішаю до ставу. Я знаю, що Осадчий вже там, може, навіть, з сином Миколою. Вибухи здіймають пил по той бік гори, а на половині, що стоїть лицем до мене, мерехтить гірлянда вогників. Мені здається, що вогники мерехтять не абияк, що гора це гасло, на якому за допомогою вогників хтось розумний пише звернення до сучасних людей. Але я не можу втямити як схопити вужаку за хвіст. Та й літері якісь незнайомі, не латинські, й не кирилиця. Від чергового вибуху здригається земля, ставом в різні боки пробігають невеличкі хвилі, наче дрож по тілу наляканої людини. Сухий золотавий пісочок збігає до води. Я бачу як на протилежному березі батько з сином, Микола та Василь Осадчі, чіпляючись руками за полини, підіймаються схилом гори. Черговий вибух здіймається в небо фонтан пилу та каміння. Каміння падає на землю, і схилом гори скочується до води.

«Це ж самогубство,— думаю я, — добре б ризикував сам, але що ти за батько, коли ризикуєш сином!»

Я кричу, але мене не чують. За вибухом лунає новий вибух, дрижить земля, підстрибує гора, вода в ставу кипить від образи, а батько з сином, не зупиняючись, підіймаються вгору. Нарешті вибухи замовкають. Я сиджу на пісочку, плачучі від щастя. А батько з сином вже на вершині, їх тоненькі силуети нечітко вимальовані на тлі похмурнілого від куряви неба. Але гора вже не мерехтить вогниками, вибухи порушили збудоване пращурами диво, яке дарувало людині натхнення з надією на безсмертя.

Волоконський під’їхав, зупинив машину трохи осторонь від мене. Підійшов, сів поряд.

— Батько з сином, добрі духи гори. Їх веде віра в шляхетне минуле людства, вони знають, що боги зосталися в далекому минулому, але ніхто з нас не може цього втямити. Ми молимось казковому герою-тирану, як малі діти, забуваючи, що молитви тиранам не тільки виснажують людину фізично, але й позбавляють її розуму. Жах поганий порадник, а ще гірший поводир на життєвому шляху.

Пил над горою потихеньку осідав, розсіювався. Тепер силуети сина з батьком чітко відбиті на тлі сполотнілого від жаху неба.

— Вони не зійдуть з цієї гори, — каже Волоконський, — треба їхати, купувати Осадчим їжу та воду. Одні віруючи закопують себе у землю, другі стають заручниками гори, треті надівають на себе вибухівку. Біда з оцими богами…

Я кажу Василю:

— Почекай, давай спочатку піднімемося, поговоримо. Будівництво дороги з-за них не припиниться.

— Вони це знають, але як втлумачити їм, що зокрема віри в минуле, треба тримати в серці віру в майбутнє.

Ми пройшли вздовж греблі і неспішно почали підійматися вверх по схилу, по кам’янім осипам. Камінці зривалися з-під ніг і з гуркотом летіли вниз.

— Пам’ятаєш як бігали в дитинстві, — важко дихаючи, питає Василь.

—Коли б зранку не за кермо сідав, а двічі збігав по цій стежці, може й легше було б…

Осадчі нас помітили, Микола, пішов назустріч трохи осторонь, щоб каміння, якщо спіткнеться або оступиться, летіло повз нас. Підійшовши ближче сказав:

— Батько наполягає, щоб ми з вами поверталися додому. А він повинен стати перед іспитом. Якщо ця гора те, що він думає, жоден камін не впаде на нього.

—А якщо це звичайнісінький кам’яний вимах землі? — я не міг стримати обурення. —Тобі, Миколо, не шкода батька? Ви можете йти по домівкам, а я попереджу підривників, щоб робили цілеспрямовані вибухи. Деякий час… Хай твій батько зостанеться з вірою, що гора начинена енергетикою минулого, яка дає людям можливість зустрічатися з мерцями.

—Я не дозволю вам цього зробити, — сказав хлопчик, — не треба нікого попереджати, бо підривники вже попереджені. Батько помре, втративши віру в святість цієї гори. Я йому завжди, як міг, підігравав, бо ніде, окрім оцієї гори, моя мати не приходить до нього. Я не можу з’ясувати чому відбувається саме так, яким чином він здобуває інформацію про те, що станеться завтра, чи через тиждень, але ж здобуває…

Волоконський запропонував поїхати додому на машині, але Микола відмовився. Я підтримав його, хотілося пройти пішки ще одної стежинкою дитинства. Вабила також можливість побалакати з юним Осадчим.

Ми довго йшли мовчки. Двічі чи тричі я озирнувся, Василь Осадчий стояв на камені, склавши на грудях руки і, піднявши лице, стежив очима за пропливаючими в небі хмаринами. Мабуть подумки він молився, а може складав вірші своїй улюбленій дружині. Микола наче здогадався про що думаю.

— Батько психічно хворий, це так, але хто з нас не хворий? Ви можете певно сказати, що ви суцільно здорова людина? Мабуть, ні, бо здорова людина писати вірші не буде. Вона буде займатися бізнесом, поратися в землі, вирощувати сад, спокушати вродливих жінок, робити все, на що її покликала природа. А віршомази, політики, релігійні люди, деякі вчені усі вони хворіють на голову. Я не виняток, але римую рядки заради батька, бо це йому подобається…

За розмовою я не помічав часу. Біля старої копальні ми з Миколою простилися. Перетнувши залізничні рейки, відразу за посадкою я побачив машину Василя Волоконського. Підійшовши, я покликав його, але ніхто не озвався. Майнула думка: Волоконський тільки вдає що радіє зустрічам зі мною, а насправді він весь на нервах, завжди кудись поспішає, забуває що хотів спитати… Але це вже були мої вади. Прикласти щось до себе надміру тяжко. Гріхи сусіда мулять очі, а свої… які вони гріхи, коли свої! Це не гріхи, а помилки, а хто з нас не помиляється? Повертаючи в провулок зустрів дружину Волоконського Тамару. Вона навіть дівчинкою не була худорлявою, а в свої за п’ятдесят мала вигляд не зовсім вдоволеної собою купчихи. Але працювала директором будинку для діток сиріт, наполягала, щоб розмовляли тільки українською мовою, і трималася напряму, незважаючи на дорікання і навіть загрози звільнити з посади. Брат Тамари, один з кращих моїх друзів в дитинстві працював директором школи в селищі Степове, викладав історію. Тамара спитала:

— До Василя приходив? Він мабуть в нашій хатині, ходімо, якщо маєш час?

— Так ви тепер мешкаєте на два доми?

— Двоповерховий палац будуємо для сина, Василь силкується, мотається на машині по Україні, дешеві матеріали купує. А в мене душа не лежить до будівництва, дуже наш тесть, батько невістки, не до вподоби мені. З лиця вилитий президент Кравчук, а Україну люто ненавидить. Як побачить по телебаченню когось з сучасних політиків-самостійників, аж сичить: Я б його тризубцем та в очі, в очі… І таких у нас чимало. Живуть, топчуть українську землю. Як діти війни, окрема пенсії, користуються додатковими пільгами, а ми з чоловіком в Україні відносимося до національної меншості. Бо шануємо рідну мову. В Донбасі навіть діти підтримують Януковича. А хто він такий, отой Янукович. Ставленик місцевого мільйонера Ахметова. А хто такий Ахметов? Аж пищіть лізе в президенти, тільки на жаль мови вивчити не може. Ото й підштовхує в спину Януковича, щоб той, під його звісно диктовку, керував державою. А вони покерують. Ахметов з чого починав, грав на вокзалах в наперстки, потім…

А що було потім, про це писати не можу, бо карний розшук нічого особливого в бізнесі Ахметова не помітив. А що луни йшли по Донбасу, так про що і про кого вони тільки не лунали. Я розмовляв з мешканцями Макіївки та Донецька. Чимало громадян поважають Ахметова, другі мовчки спльовують під ноги, треті мовчать. А той, хто опинився третім зайвим в команді Ахметова, тільки головою хитає: не нашого він саду ягода, каже!

Поряд з новим будинком Волоконських зовні стара хатка Козлітиних видивлялася бідною родичкою. Але тільки зовні. Усередині і кухня і кімнати вражали чистотою і затишністю. Про Миколу Осадчого Волоконський навіть не спитав. Тамара швиденько приготувала на стіл, про страви писати не буду, щоб мешканці Росії не збіглися в «злиденну», як пишуть російські ЗМІ, Україну.

Волоконський проводив мене провулком через посадку, а далі вздовж залізниці до станції Кальміус, я наполягав посуватися сам. На перехрестку залізниці з асфальтовим шляхом ми пришвидшили ходу.

— Чи не здається тобі занадто химерною смерть Петра Семеновича Зірки? — запитав Волоконський.

— Дивує відсутність втручання зовні, не звинувачувати ж паралічну Олесю.

— Осадчий з Олесею якийсь час спілкувалися, — помітив Волоконський, стримуючи крок. — Він з’юрбив декілька жінок біля своєї вигадки про цілющу гору. Декілька років влітку Олеся лежала на тій горі, обпалена сонцем та палким донецьким вітерцем. Вона плекала надію що фантастична гора навчить її рухатися. Бачив одного разу як її вуличкою Осадчі, батько з сином, під руки вели. Наглядачі, особливо старі жінки, хрестилися, бо не божу милість бачили в тому, а бісові примхи. Краще було б Олесі по курортах їздити, але Осадчий нехтував лікарською допомогою. Воно й справді, Олеся п'ятнадцять років перебувала під опікою лікарів, поки, замордована вказівками та ліками, не покликала на допомогу господаря Гори. Вона вже знала що назавжди приречена до такого існування, але, щоб не висохти хворістю, не занепасти у відчай, ні, не повірила Осадчому, бо й сам він не вірив у лікарські здібності гори. У Осадчого був свій задум, він планував декому помститися за себе, та за своїх батьків. Але помститися так щоб не впасти на очі слідчім. Зостатися осторонь від злодійства.

— Думаєш Зірку вбито за його вказівкою?

— Звісно, за його. Сам він на протязі тижня спілкувався в Києві з єдиновірцями по космічному розуму.

— Так буде слідство, чи ні?

— Слідчий певен, Зірка заснув з цигаркою в руці, Експерти його підтримують.

—А кажуть, диявол у пеклі сидить. Що Бог, що Диявол сидять у кожному з нас, і діють вони одностайно.

— Як усе в природі, зранку сонце, в пообіддя злива. Кожна людина теж діє на зразок Всесвіту. Зранку добра, в пообіддя сонна, а ввечері хапається за сокиру, щоб розтрощити голову сусідові.

Знову почав сіяти дощик, дрібніший за пилюку. Він навіть пахнув вугільною пилюкою,, якою вітрець від залізничних вагонів зі станції задмухав.

— Дзвони, я відвезу тебе в Донецьк на вокзал, — сказав Василь, потискуючи мені руку.

Він знав, що дзвонити йому я не буду, що до потягу поїду на автобусі. Я вже давно звик надіятися на суспільний транспорт. Про що б там не сварилися у водія в душі Бог з Дияволом, але керувати автобусом він мусить справно.

Коли Василь Волоконський розтанув в темряві посадки, я нешвидкою ходою попрямував до сестри Ніни. Мені з дитинства подобалися дрібні дощики, які пахтять мокрим вугіллям і ще чимось загадковим, принесеним з далеких країн. Про загибель Зірки я не думав, не думав про Волоконського, про Олесю, навіть про Стефанію, так приємно було посуватися пішки, під дрібнесеньким осіннім дощичком. Я відчував себе щасливим. Не усіма стежинками пройшов, але ті, що залишилися не пройденими, вже не хвилювали, бо розповідати про стежинки дитинства можна до скінчення віку. Кожна з них обростає новими дрібницями, асоціаціями, кожна має свій відбиток не тільки в минулому але й в сучасному житті. Часу не зупинити, за місяць не розгледіти що діється в душі твоїх стародавніх друзів.

На жаль, недовго мені довелося насолоджуватися самотністю. Біля залізничного переїзду на мене вже чекав Микола Осадчий. Правда, може й не чекав, а сидів спілкувався з жіночкою, яка перетинала шлях автомобілям шлагбаумом, коли проходив черговий потяг.

— Ви ніччю бігаєте і не лячно? — запитав Микола, рухом руки пропонуючи мені сісти поряд. — Ви не дуже поспішаєте?

— Якось не думав про це…

— Ми батька чекаємо, через півгодини повинен повертатися.

— Цією дорогою?

— Тут недалечко наша хатина, іншої дороги від ставу не існує. До речі, ви з Таїсією Олексівною знайомі?..

Жінка повернула до мене усміхнене лице.

— Забув, мабуть, які ми вальси витанцьовували в Палаці культури. Коли старшиною у відпустку приїжджав.

Я схопився за голову.

—А ви пам’ятаєте?

— Вас забудеш! Регулярно нова козирна плітка про вас містечком бігає. Останнім часом, правда, мій братик, Василь, загал збурює.

— Ви маєте на увазі його стосунки з горою?

Відповів Микола.

— Що робиться з батьком, він певне усвідомлює, Але ми з тіточкою міркуємо, що він захворів на психіку, таке, кажуть, буває з одинцями…

Не завадило б Миколі пошукати розумнішу відповідь. Признати батька хворим, можна тільки зневажаючи його.

— Не хвороба тут, а щось інше, — зауважив я. — Що стосується гори, справі не в самій горі. Енергетика, дивні навіювання походять від простору, котрий відкривається перед очима. Коли вдих від красоті перетинає. А батько твій людина творча. Що до пророцтв вони виникають іноді самі по собі. В людині багато непізнанного. Хіба батько ніколи не помилявся в своїх пророцтвах?

— Він певен, що то помилки гори, що вибухи в кар’єрі порушили стародавні ускладнення…

— Треба йому вгамуватися. Кар’єр за ставом існує майже сто років Не завжди у людей була потреба до каміння. Я певен, що східному схилу знищення не загрожує, до нього за натхненням будуть приходити ще й наші діти. Видовище могутнього привілля, скільки сягає око, така просторінь! Перед нею душу людини захоплює замилування, екстаз… Перед такою величчю очищається душа людини, а як наслідок — натхнення. Це не хвороба, шановні друзі, це суттєва потреба людини завжди почувати себе молодим. Сім кілометрів пішки до гори, чім додому, і майже кожний день. Це вам не по церквам зі свічечками стояти…

Микола тільки і встигав стинати плечима, він поки ще не мав своєї життєвої позиції. Але добре що не погоджувався зі мною, залишаючи за собою право на роздуми та пошуки свого покликання, поки ще невідомого людству світобачення.

— Ви теж проти попів? — якось надзвичайно байдуже висловилась Таїсія Олексіївна.

—Я не проти стародавніх храмів, вони — мистецтво наших пращурів. На той час, поряд з каліцтвом та знищенням розумних людей, був і позитивний внесок в освічення людей, але на терезах часу в православ’ї було більше заперечливого, аніж позитиву. Бо, Бог над все — релігія яка сповідує тиранію, узаконення рабства святістю і непідсудністю державного апарату. Старовинні храми треба підтримувати як взірці, але за яким бісом будувати нові: кроком руш у сиву давнину! Цього вже я не розумію. Жодного палацу мистецтва, тільки попи та тренери на спортивних стадіонах. Здорові люди при дурній голові, цигарці в зубах та з пляшкою пива в руці. Звідси пияцтво, наркоманія, злодійства. Я втрачаю друзів бо не можу порозуміти, що з ними сталося. Бурхливі хвилі релігійності накочуються на занесене сміттям наживи узбережжя розуму. Взагалі усі ЗМІ пропагують нам спортивну гру, влада будує стадіони, басейни… Що я можу сказати про цей напрям в політиці. Що в дев’яності роки минулого сторіччя найстрашнішою у нас була саме спортивна мафія. Рекетири, наймані вбивці, банди, що швендали днем і вночі, грабували, катували, ґвалтували, спалювали маєтки і особливо ларьки підприємців, котрі не погоджувалися платити їм данину. Самовпевнені барани з вовчими іклами та залізними м’язами. Ненависть до вилупків з нахабними пустими очима переповнює душу, коли чую прізвища сучасних міліонерів, котрі ще десять років тому кидали пляшки з напалмом в молодіжні кафе. Таким чином вони з’ясовували відношення з конкурентами по кримінальному бізнесу. Загрожуючи небесними карами ходять по вулицям міста, їздять в автобусах закутані в хустки добродійки. Зранку до глибокої ночі дзвонять в квартири, викликаючи господарів на розмову про небесні кари. Зовні усі вони такі мудрі, кожна тримає в руці Біблію, а в торбині агітаційні прокламації. І все це релігійне шахрайство робиться з дозволу влади.

Мене сіпає нервова колотнеча, коли мені заважають читати улюблених письменників, молитися сонцю віршами Тараса Шевченка, Івана Франка та інших світових поетів. Я вириваю з м’ясом дзвоник, щоб збутися цієї погані, а вона лізе, як лізли таргани в голодні повоєнні роки.

Святий дух давно вже став тілом, а у тіла, щоб ви знали, головні бажання — поїсти, попити та дитину народити. Святість для тіла це облуда. Та й що вона таке — святість, коли церков виголошує святими невігласів від кримінальної влади…

Я не помітив, коли підійшов Осадчий.

— Кожна людина подумки відносить себе до ліку святих. Ти, Олександре, з тієї ж когорти. Нахабників від релігії, щоправда, розплодилося сьогодні чимало. Але не тільки від релігії. Невиховані бовдури, облишені влади, намагаються самостійно збудувати нову церкву, поневолити людей, підкорити їх своїм божевільним задумам і часто-густо досягають своєї мети.

На високому осокорі ліворуч від дороги сидів місяць і доброю усмішкою слухав про що ми гуторимо. Місяця, як і Бог, жив у небі, але завжди був добрим, як і сонце, що заступало ранком його місце на посту. В якомусь часі людство було скривджено вірою в дурну ідею, ідею існування всемогутнього небесного тирана. В підтримку ідеї на землі посіли тисячі релігійних катів, котрі зґвалтували людство, затягли його в тенета, з котрих воно ніяк не може вибратися. Собі на служіння церков поставила мистецтво, бо навіть зовсім неосвічені люди не уникають впливу його принад. Але релігія і духовність ніколи не були поняттям тотожнім. Найменшу прояву духовності у людини церков завжди сприймала як замах на непохитність її підвалин.

***

Від релігійного ширвжитку на художній виставці митців паморочилося в голові. Митці іконописці копіювали один одного: мертві лиця, клоунський одяг, зчеплені персти. Молодик в шкіряному костюмі пропонував покупцям нове бачення Бога, то був портрет Путіна, голова котрого випромінювала блискавиці, а долу лежав повержений списом Ющенко. Творця нового Бога охороняли двійка вояків у камуфляжному одягу.

— Митці малюють те, що забезпечує їхнє існування, — сказав, не дивлячись на мене, сивий громадянин в чорному костюмі при червоній краватці. — Я бачу на вашому лиці осуд, бо це, справді, не мистецтво. А де воно зараз... мистецтво? В літературі? В естраді? Мистецтво хряснуло коли прийшла свобода. Малюй на потребу невігласам1

Я промовчав, стерши з лиця саркастичну посмішку. Малювати на потребу невігласам це вже занадто! На ширвжиток сьогодні у загалу попит. Влада шанує митця, котрий вміє малювати, та не вміє думати. Та й навіщо йому думати, коли мозок загалу при владі.

— Ось вам справжнє мистецтво, — пропонує мені взірець державної надбудови струнка жіночка, кароока, біловолоса, але не зовсім твереза.

Парубок в синіх шортах та пістрявій сорочці, видаючи себе за чужоземця з польською вимовою, присів почіпки перед малюнком не зовсім тверезої жіночки.

— Яка майстриня, ви згодні? — звернувся він чомусь до мене, — Стис з тризубцем та хрестом замість хвостового оперення. Стис, котрий пронизує красуню схожу на нашого прем’єра! Це дуже символічно! І скільки коштує ваша робота? — звернувся парубок до художниці.

— Місцевим п’ятсот гривен, чужинцям тисяча…

Стис, що пронизує тіло жінки, художниця намалювала чомусь в три кольори, в кольори російського прапора, тому мене вразив не сам малюнок, не виразно виписане лице прем’єра, а трикольоровий спис. Якого дідька художниця замість звичайного наконечника намалювала тризубець? Тризубець на російському триколорі, ще й з хрестом замість хвоста? Я таки запитав, яке значення має цей символ — тризубець на російському, розтягнутому в списа, прапорі?

—А чого тут гадати, — озвалася літня жінка в штанцях спущених нижче пупа, і кофтині задраній під самі груди. — Тризубця Україні подарував цар морських нетрів Нептун, бо з Півдня вона оточена морями. А Росія каже: дудки, я вашим же салом та вам по мусалам! Не бути вам морською державою, і Крим заберемо, і все узбережжя зробимо приватною власністю Росії…

Вигляд у жінки був трохи пенькуватий, вона вдяглася під молодицю, не помічаючи, що такий одяг її не красить. Її коментарій картини викликав хіба що іронічні посмішки. Чимало їх, хворих на голову, жінок ходить сьогодні по світу. Але гіркота від коментарію зосталася. В мене з’явилося нестерпне бажання купити картину і знищити.

— Це у вас, мабуть, копія? — обережно спитав я, — взірець за такі гроші не продають.

— Можу присягнути, — зашарілася жіночка, — я малюю тільки на продаж і тільки оригінали. А ви я бачу місцевий, добре знаєте мову, вам віддам за чотириста гривен.

Я відрахував чотириста гривен і, взявши картину, пішов до зупинки автобусу. В невеличкому провулку мене зупинили два молодика.

— Вам дуже сподобалася оця мазня? — запитав вищій на зріст.

— Навпаки, купив, щоб знищити, але перше виріжу портрет нашого прем’єра. Її ця алкоголічка намалювала справно.

— Ми можемо вам допомогти?

— Будь ласка, якщо є лезо…

Вони дуже охайно вирізали портрет прем’єре до самого списа, бережно поклали в теку і віддали мені.

— Облямівку заберете? — спитав високий, мабуть віщий чином.

— Все, що залишилося, треба поламати та викинути на смітник Зокрема хіба що тризубця, якщо вдасться відокремити його від списа. Але це ювелірна робота. Візьміть, якщо є таке бажання на пам'ять.

Вони навіть поручкалися зі мною, вирізавши частину полотна на якому було намальовано тризубця. Все що залишилося, порізали на шматки і кинули в урну. Я подякував хлопців за допомогу, бо мені й справді дуже незручно було б їхати додому зі своєю покупкою.

Волоконський повідомив, що бачив зранку, як Василь Осадчий зі своїм сином Миколою перетнули залізничні рейки й пішли в напрямку ставу. Знову ота гора, вибухи в кар’єрі, і мовчазне непорозуміння батька з сином гнітили мене. Щось таємниче, не зовсім приємне уявлялося мені у відносинах батька з сином. Добрі вірші, я це знав напевне, може скласти не зовсім добра людина. Степом, з шаблюкою пилюки в руці, вигравав вітер. Жовте та червоне листя кленів здіймалося над шляхом вздовж посадок. З заходу на сине в блідому павутинні небо купно насувалися темні хмари. Якщо занудить дощ, це надовго.

Більше за все в далекому дитинстві я любив передгрозове наповнене космічною енергетикою повітря. Голова йде обертом, тілом пробігає дрож, слабкість в ногах не заважає бігти назустріч блискавицям, котрі виникають нібито з самої гори над ставом. Від грому дрижить земля, метушливо розбігається хвилями ковила на невеличких пустощах поза балкою. І так мені тоді дихнуло в лице дитинством, що, перетнувши залізничні рейки, я в котрий вже раз опинився на головній стежці того часу, якою майже кожного дня бігав купатися на Ясиновський став. Правда, стежка була вже далеко не такою, якою була раніш. Терикон, котрий стояв ліворуч, давно вже вмер, не нагадував про себе сірниковим запахом, де-не-де на ньому повиростали кущі полину та ще якихось трав. А далі стежку перетинав новий асфальтовий шлях по насипу, котрий треба було перейти, або обійти метрів п’ятсот до моста, а там вже посуватися далі вздовж посадки, залишаючи праворуч від себе скіповий ствол Новобутівскої шахти. Чіпляючись руками за кущі рослин я видерся на насип, переждав декілька швидкісних машин і, перебігши асфальт, почав спускатися вниз. Підійматися на насип було легше аніж збігати вниз по стрімкому схилу. Колись ми збігали з терикону, не дивлячись під ноги, а потім йшли додому в крові та синцях, але зараз збігти з насипу я не ризикнув, спускався поволі. Все ж таки на носу сімдесят років. Правда метрів отак за п’ять до степової дороги яка тяглася поряд з насипом, я все ж таки не втримався, побіг. Аж вдих перетнуло, так радісно було пом’янути дитинство, а далі вже по стерні, по тирсі, назустріч вітру, а потім ще одним степовим шляхом, поки не вийшов на невеличкий пагорб, звідки було видно і став і гору, і греблю з дамбою ліворуч ставу. А на тій дамбі, метрів за сто від мене розгравалася життєва драма, виконавцями котрої були артисти, батько та син Осадчі. Микола босоніж стояв у воді, а на дамбі метрів за тридцять від нього, махав руками, наче відбивався від невідомого ворога.

— Синку, ти що оглух, — кричав він, не повертаючи до сина лиця. — Ходи скоріше сюди, не бачиш, дамба палає…

Над дамбою передгрозовий витер грався з жовтим опалим листям осокорів.

Побачивши мене, Микола трохи зніяковіло заговорив.

—З глузду батечко з’їхав. Полум’я живим не буває. Щоб дійти до гори треба перетнути дамбу. Для батька вона проросток гори, вона утримує в ставку необхідну лабораторії воду…

— Синку! — стогнав Осадчий, відмахуючись руками від літаючого в повітрі листя.

На вустах Миколи блукала презирлива усмішка.

«Він зневажає батька, — майнула думка, — але за що? За те, що все своє життя він присвятив його вихованню?»

Я підбіг до Осадчого і, схопивши за руку, потягнув його по кип’ячому золотим листям насипу дамби.

Вітер поривами налітав з півдня, зривав з осокорів і швиргав нам в лиця важке вологе листя. Ми майже добігли до кінця дамби, коли Осадчий зупинився, важко дихаючи і не відпускаючи моєї руки, сказав.

— Правду казала сестра, егоїста я виховав. Самозакоханого дурня. Я був певен що сестра помиляється, певен, що Микола поважає мене, не може серце сина не стинутися, коли побачить що батько збожеволів.

— Пробач, Василю, але здається мені, що ви з сином обидва великі актори. Микола здогадався, що твоє божевілля тільки гра, випробування його любові до тебе. Але за яким бісом? Справжня любов цурається позерства. Мені було дванадцять, коли одного разу батько, прикинувся безтямно п’яним і я, знесилений, тягнув його додому, плачучи від образи і любові до нього. Віддаль від шинка додому була чималою. Січнева місячна ніч, я знав що батько може замерзнути. А на вулицях жодної душі. А далі, знаєш, що було. На порозі батько підхопився, наче й не пив, і почав вихвалятися перед матір’ю який у нього витривалий син. Я тоді спалахнув наче сірник, так вдарив батька по щоці, що він два тижні носив слід від мого ляпасу на лиці. Мені було тоді дванадцять років. Мене й досі гризе сумління за отой ляпас, іноді я плачу, перепрошуючи у мертвого вибачити мене. Але розумію, що отой спалах був спалахом сумління. В такі іграшки з людиною не грають. Особливо з молодою…

Я думав Осадчий відштовхне мою руку, але ні, він стояв у глибокому роздумі, підійнявши лице до виступу на горі, на котрому так любив стояти.

— Моя любов до сина була хворобою, — нарешті заговорив він. — Я занепадав від страху й тривоги коли Микола затримувався в школі. Мені завжди здавалося що зі смертю дружини мої нещастя не скінчилися. Я просиджував біля його ліжка до світанку, коли Микола хворів. Я падав з ніг від втоми, але й вві сні піклувався, чи не утне мені доля яку несподіванку… А він, він не озвався на крик батька, коли я покликав його на допомогу.

— Кожна людина не любить лицемірства. Ходімо, він чекає на тебе. І досить тобі бігати до цієї гори, як до якоїсь святині. Не гора дає тобі натхнення, а краєвид, котрий відкривається твоєму зору. Донецька земля прекрасна, брате. Я багато де був, чимало бачив земних красот, але такої, яка відкривається з гори над Ясиновським ставом, не бачив. Ходімо, тобі треба вибачитися перед сином, він чекає.

І раптом Осадчий заплакав. Заплакав так гірко, що я помахав Миколі рукою, щоб негайно підійшов. Він не підійшов, він прибіг до батька.

— Ну, досить, — сказав, обійнявши за плечі. — Ми з тобою дорослі люди, тобі не соромно перед Олександром за дитячу гру. Треба зійти з гори на грішну землю. В мене, тату, не вистачає часу підладжуватися під твої не завжди радуючи душу акорди…

А вітер вже почав шаленіти, перші навали хмар з’явилися над горою, від гуркоту громів дрижала в ставку вода, блискавки опалювали небо легкою позолотою.

— Йде злива, — сказав Микола, — вона буде не по- літньому холодною. Вихід один, бігти до кар’єру, там є теплі печери, а якщо працюють вантажні машини пересидимо зливу з шоферами.

Так ми й зробили. Від дамби до кар’єру десять хвилин галопом, але перші краплі дощу все ж встигли погуляти по нашим спинам та потилицям.