Embedded Files
Розділ сороковий
Знову Золотий
Мені не вкладалося в голові, який сенс було автору знищувати сторінки своїх мемуарів. А якщо це зробила Катерина, що в побутових стосунках з чоловіком могло її не вдоволити. Я запитав Катерину, чи не пам’ятає, може хтось колись цікавився мемуарами чоловіка. Вона подивилася на мене довгим поглядом, немов намагалася прочитати мої потаємні думки.
– Було таке діло, гостила в мене на протязі тижня Оксана Реміз. Навіть допитувалася про що писав в своїх спогадах чоловік. – На якусь хвильку Катерина спохмурніла, наче пригадуючи щось не зовсім приємне. – Невже Оксана, але навіщо це їй? Здається, я починаю здогадуватися, що ти маєш на увазі. Хтось з наших намагається вислизнути зі своєї шкіри, але хто?
– Хтось казав що рукописи не горять, може й так, але іноді вони загадково щезають.
Ми з Катериною домовилися, якщо щось спаде не думку, вона обов’язково подзвонить мені. А я занепокоєний поїхав по своїм справам далі.
– Хто були твої батьки? – запитав я якось Оксану.
Сидячи на дивані, вона гордовито закинула голову назад, наче позувала перед об’єктивом відомого фотомайстра.
– Про батьків матері я ніколи нічого не чула. Питати. а навіщо? Усі ми – діти розкуркулених селян, або ворогів народу. Чи дуже приємно про таке знати?
– Катерина з Золотого, чи не родичка тобі?
Віра достала зі шкапи пляшку вина, два бокали і, сівши за столик, наповнила бокали вином. Я зручно вмістився на диванчику поряд.
–Не знаю, сміятися чи плакати. Мій батько якийсь час працював з чоловіком Катерини. Загинув він на лісоповалі за обставинами не зовсім мені зрозумілими. Давно це було. Мені тоді п’ятнадцяти ще не було. А в дев’яносто сьомому до мене в Шумний приїхав дідуган, нібито родич якийсь по батькові. Освідомив, що Катерина моя сестра, що її чоловік, котрий щойно загинув, робив записи, котрі можуть скомпрометувати батька. За збігом обставин я опинилася в Золотому, знайшла теку з рукописом, віднесла її дідугану. Він на декілька днів зупинявся в місцевому готелю. Не знаю, взяв він з теки щось, чи ні, я ж тишком-нишком спровадила її на горище. За мої розвідки дідуган не поскупився, я й зараз дещо від нього в ощадній касі маю…
Липень доводив до нестями – тридцять сім в затінку, та сто відсотків вологи. А тут ще стіна диму з Нанайського району, – почали горіти торфовища. Розташовані за озером Недоступним, вони задавали чимало шкоди підвітряним містам та селищам, вітер з Півночі затоплював димом Хабаровськ, Південний – Комсомольськ, Амурськ, та чимало селищ на узбережжі Амуру. Загасити такі пожежі могли затяжні тижневі зливи, або піднімання води в Амурі на два-три метрі, а рівень води цього року був мінусовий. Так що втекти від диму не було ніякої змоги. Спочатку я радів нагоді їхати в Комсомольськ, але дим був всюди. Автобус ледве посувався асфальтовим шляхом, враження було таке ніби і шлях і дерева обіч шляху, все затоплене водою, і не в автобусі ми їдемо, а пливемо в підводному човні з не зовсім вдалою системою очистки повітря. У мене калатало серце, нерви не витримували повільного руху. Краще летіти до чортів у пекло, аніж берегтися в такому розпалі. Я стискував кулаки аби опанувати себе, не загримати на водія, щоб зупинив автобус, бо краще йти двісті кілометрів пішки до Троїцького, аніж так їхати. Здоровий глузд підказував що треба коритися житейським умовностям. Обов’язок людини терпіти самому й не заважати терпіти іншим. Відразу після Дубового мису диму стало менше, мабуть вітер змінив напрям. Водій повів автобус певніше. З’явилася надія що до вечора доберемося до міста. Небо було вкрите димом але там, в отому білому безпросвітні щось гарчало, гуркотіло, наче зійшлися в бійці полчища велетенських хижаків.
А тут ще по стільниковому подзвонила Тетяна, дружина поета Геннадія Козлова, повідомила що мій друг в лежить в лікарні з пробитими легенями, поломаними ребрами. Лежить в нестямі і немає ніякої надії на те що буде жити. Козлов – людина з якою ми йшли поруч все життя з двадцяти п’яти років. Він був певен що буде конати вдома в ліжку, бо останнім часом, особливо в таку спекоту почував себе не зовсім добре. Але загинів від японської «тайоти», якою керував п’яний водій. Мабуть водій й насправді керував «мрією», а не машиною. Куди вони всі поспішають. Скорочуючи нам життя. Лізуть гамузом наче примари, що самі себе бояться, і примушують боятися інших. Але я ж сам тільки що хотів летіти хоч в пекло, аби швидше. Все це наша людська нетерплячка. Всі кудись поспішаємо, та й машини зараз роблять такі, що на них не містом їздити, а торити небесні шляхи. Там хіба що янголи літають, але янголи мають крила, а крила це не ноги, особливо коли тобі сімдесят п’ять років. Подумати тільки, Геннадію Козлову сімдесят п’ять, а я на нього й сьогодні дивився як на молодого поета. Він і справді поет, талановитий поет, але чого йому не вистачало, так ото понести біса в душі. Геннадій завжди йшов за офіційною політикою. Писав про війну, про будівництво моста через Амур, останнім часом – ліричні вірші в дусі «тихої поезії» Вадима Кожинова.
Горячи струмені пожежі,
В ставку води холодне скло.
Мої літа,шляхи і межі –
Як все раптово утекло!
Зі спогадів на узбережжі,
У чергу зібгані довгу,
Взірці минулого й мережі,
Як акварелі на снігу.
Умираючи, він залишив червону акварель на пішохідному переході асфальтового покриття. А я, доїхавши до чергової зупинки, змушений був пересісти в автобус, який йшов на Хабаровськ. Відділ культури відмовився ховати поета за свої кошти (стратилися на ювілей міста), прийшлося йти по друзям з протягнутою рукою.
Коли тобі терміново треба їхати, а вдома негайні справи, можна занепасти в скруту, або, нехтуючи терміновість, виконати спочатку пильне прохання дружини, а потім вже поспішати на заклики Катерини на Золотому. Мовчала Катерина майже три місяці, а тутечки на тобі – обродилася: «Негайно приїдь, бо – запізнишся, не здоженеш!» Здоганяти в Золотому? В якому напрямку бігти, на схід чи на захід? На схід – Сукпай, на захід – саме Хабаровськ. На південь не побіжиш, – бо поспіль багнища, а на північ – непролазні хащі та гори. Але як не поїхати, коли кличуть! Терміново виконую завдання дружини, продаю гараж, бо гроші потрібні на хутряну кожушину. І,нарешті, я в дорозі, їду автобусом на Золотий. Через Ситу їду, через Обор та Мухені. Подумки падаю з Катериною в її царське ліжко. Уявляючи її роздягненою, від нестямного бажання починаю нервово чхати. Є в мене така дурна звичка. Жінка, що сиділа поруч, певна, що збуджує мене своєю вродою. Вона частує мене не тільки лагідною усмішкою, бо везе в Мухені чималий кошик яблук.
– Яблука з садиби мого свекра, – каже вона, – куштуйте, неньці моїй вистачить.
Я дивлюся на жінку залюбленими очима.
– Ви, наче Єва, спокушаєте яблуком, – жартую, тримаючи в руці одержаний плід.
Поруч з жінкою я почуваю себе трохи приниженим, бо занадто вона молодша за мене. Блиск, що майнув в її очах, якщо й стосувався мене, був на мою думку тимчасовим. Від жінки пахло, як від лісової підстилки після дощу. Вона дивилася, як я їм яблуко, очі в неї були ясними, глибокими, трохи підфарбованими чорним.
Мене бентежило, як швидко зникла з моєї уяви Катерина, і взірцем жіночої вроди стала красуня з кошиком духмяних яблук.
– Дуже смачні у вашого свекра яблука, – подякував я.
Вона пропонувала їсти скільки душа побажає, ще й взяти з собою, але я наполегливо відмовився.
– У вас вдома чоловік, дітки, що їм залишите?
Жінка доброзичливо всміхнулася.
– Чоловік з сином та дочкою зосталися вдома, діткам вже під двадцять, ми мешкаємо в Хабаровську. Я ж рухаюсь до неньки, старенька вона, але з’їжджати з родового будинку не бажає. Бо підтримує мій бізнес.
Красуня говорила, безтурботно всміхаючись.
– Ви, я бачу, дуже улюбливий мужчина. Поряд з вами я почуваю себе злодієм, посадженим на електричний стілець.
– Чому злодієм, пробачте. Ви така красуня!
Вона вдячно всміхнулася, накривши долонею мою долоню. Потім, нахиливши голову так, що вуста торкнулися мого вуха, прошепотіла.
– Скоро рік як ми родиною живемо в Хабаровську. До матері їздимо що місяця, я частіше за чоловіка… сьомий раз вже. Кожного разу їду з надією зустріти… ну як би вам сказати… двадцять років відданості, це вже занадто. Лише на одну ніч коханця молю від Бога, або від біса, не знаю… Щоб було потім що пригадувати. Така в мене останнім часом байдужість до чоловіка, що не сьогодні, так завтра втече.
Я нахилився до неї й жартома сказав.
– Однієї ночі мені не вистачить.
– Ви зараз куди?
– На Золотий.
– Виходить, не світить жодної… – Не забувайте, що автобус спочатку заходить до Мухені, а Золотий… що з ним станеться!
– Ніколи раніш мені так не таланило з жінками, як в останні місяці. Думаю все це витівки Багряного. Втілився в мене лісовою примарою, і не я вже, а він приваблює жінок, бо, сивий, кого зацікавить. А ще була думка, що не жінка їде поряд, а лісова мавка. Домовилися мешканці далекосхідного лісу втлумачити мені, що Іван Лозов’ягін був справжнім Казановою, отже й водять мене його стежками.
Ми познайомилися, зійшовши в Мухені з автобуса. Ім’я у жінки було не дуже романтичне – Рая. Я здавна помітив, що цікаві випадки трапляються , коли праця змушує письменника підглядати за інтимним життям жінок. Посуваючись з Раєю поміж переважно полишених будинків, я почував себе так, наче хтось назирці посував за нами. Хоча з автобусу зійшли тільки ми з Раєю. Майже усі пасажири вийшли ще в Ситі. Знову оці лісові мавки! Не за мною ж вони йдуть. Звісно, за Багряним. Рая бере мене під лікоть, я забираю в неї кошик з яблуками.
– Матері не соромся, – повчає Рая, - мого чоловіка, Бориса, вона недолюблює…
Щоб не згоріти від жаги в дорозі, я дивився на смітник вздовж узлісся, на огорожі навколо полишених будинків, на нові прибудови до помешкань, в котрих ще жевріє життя.
До Раїної матері ми прийшли трохи упокореними. Мовчки ввійшли в добрий з першого огляду будиночок, в світлиці на дивані сиділа мати, дивилася телевізор. Наші погляди зустрілися. Жінка без упину кліпала віками й тихеньким голоском питала доньку:
– Твій супутник він що, приїхав купувати домик в Мухені?
– Ні, мамо, – Олександр мій коханець, ми приїхали, побути разом.
Мати вже не кліпала віками, не минуло й хвилини, як в неї з очей покотилися сльози.
– Як хочете, або, може, не варто?
– Мамо!?.
Зустріч, як бачте, була не зовсім приємною. Не такою, на яку сподівалася Рая.
За вечерею Євдокія Федорівна, спитала у доньки.
– Оцей твій укоханий, він хто за фахом?
Я помітив розгубленість Раї, бо нічогісінько вона про мене не знала. Ні прізвища, ні по батькові, одне тільки ім’я. Але на невеличкій полиці над столом поміж книжок я бачив свою, під назвою «Мужчина на сто відсотків». Це був наш з Раєю порятунок.
– За фахом я журналіст, а останнім часом письменник. У вас на полиці стоїть моя книжка, видана ще в дев’яностому році. З того часу я надрукував чимало нових.
Рая бігала очима від мого лиця до полиці з книжками.
– Тепер я впізнала вас, – всміхнулася Євдокія Федорівна, – по картці в книжці впізнала, і, знаєте, що дивно, моїм батьком теж був письменник. Заслання на нашому терені відбував. Настирний був, за що й поплатився головою. Вбили його в тридцять дев’ятому, тут недалечко в лісі. Бригадир звірюга…
Рая, як я помітив, до балачок матері ставилася занадто нервово.
– Скільки ж можна одне й теж. Ну, вбили твого батька, не треба було йому закони порушати. Зараз вони всі янголи, так кепкують сучасні злодії над тодішніми. А прийдуть до влади нові, кепкуватимуть над сучасними. Минуле – тимчасовий притулок, тимчасовий наш власний дім. Поки є з нього якийсь прибуток, – держимо, а не буде, хай він синім полум’ям горить…
Євдокія Федорівна трималася іншої думки.
– Власний дім – тимчасовий притулок, це вже занадто. Якби не квіти, дочка б забула, що в світі існують не тільки рідне село, але й рідна мати. А що до українського походження – ця хвороба батьків Раїси Петрівни не стосується. Жалкує, правда, що не єврейка.
Нічого мені іншого не залишалося як, зціпивши зуби, мовчати. Можна було прикритись маскою лицемірства. Я заздалегідь приготувався до того, що одного разу життя тицьне мені в ніс дещо таке, що затьмарить не тільки почуття патріотизму, але й саме ставлення до пам’яті прабатьків.
У Раїси Петрівни на проблеми батьківщини був свій світогляд.
– Орієнтуватися на батьків? Прагнути до хибних поглядів на життя? Повертатися в минуле, нівелируючи в собі прагнення до кольорів майбутнього. Крокуючи в минуле я побачу себе хіба що мавпою, а в майбутньому є надія стати врівень з богом.
Подумки я повторював собі, що не треба розпалятись, щоб не втратити самовладання. Знаходитися в доброму гуморі мені допомагало сяюче іронічною усмішкою лице Євдокії Федорівни. Власне, що вона за людина? Здавалося, що бачить мене наскрізь. Я вдивлявся в бездонну глибину очей літньої жінки, і вже не міг вгамувати тремтіння, що поступово охоплювало мене з голови до ніг.
Я майже не розумів, яку взагалі ідею мені втлумачує Раїса Петрівна, дивлячись на ящики з розсадою квітів, яку вирощувала Євдокія Федорівна для своєї доньки на продаж. Особливо вабили зір маленькі зелені кулі, саджанці мирта. Я нарахував десять ящиків, в кожному по двадцять штук.
В Хабаровську на базарі кожен такий саджанець коштує до тисячі карбованців. Я рахував, помножаючи десять на двадцять, а потім ще на тисячу. Двісті тисяч карбованців тільки за розсаду мирта. Яке там минуле, коли за фахом Раїса Петрівна викладачка біології, але після інституту в школі не працювала й дня. Вона знайшла свій бізнес. За п’ять років купила нову престижну квартиру в Хабаровську, чекає з Японії вантажну машину, щоб доставляти «продукцію», на всі базари далекосхідних міст. І ніяких тобі компромісів. Бо біля будинку Євдокії Федорівни я не бачив жодної клумби з квітами.
Щоб не погіршувати відносин з господаркою мені нічого іншого не залишалося, як дивитися на усміхнені вуста Євдокії Федорівни, й чекати на кінець лекції, яку втлумачувала в мій мозок удачлива сучасна підприємниця, викладачка біології за фахом.
–Я зібрала певний урожай, добутий досвід безслідно не зникає. Яка б на мене не впала криза, я не борсатимусь, як навіжена, що сталося зі мною в 1998 році. Слухаючи моє зізнання жодна з моїх товаришок не може заперечити, що мною зроблено щось не так.
– Якщо кожному прищеплювати думку про користь мати замість мозку шлунок, то, природно, загал її прийме. Зокрема деяких неуків, осіб з нестерпною психікою…
Як сказала б моя дружина: Остапа понесло!
Пережиток доби, коли спадкова власність забезпечувала суспільне становище. Не кожен спадкоємець чіплятиметься за золоті горшки, здобуті батьками. Це занадто небезпечно не тільки для окремій людині, але й цілком для суспільства. Шлунок проти розуму, далебі не бунт розуму… Бо на питання: кого б з’їсти?, ніхто не відповість – себе. Так що ми посуваємося в напрямку далекого минулого. А взагалі, що ми на сьогодні маємо? Питання ставимо руба, а відповідь – те, що робить людину потворою.
Сталевий полиск в очах Раїси свідчив, що мені треба посуватися далі на Золотий. Вчителька біології вийшла з берегів, і майнувши перед очима, з пересердя грюкнувши дверима. Про ніч кохання на добрий спомин можна було забути.
–Я проводжу вас, – сказала Євдокія Федорівна. – Є в мене добрий знайомий, Павло Загоруйко, він домчить вас на своєму друндулеті, куди побажаєте.
Шлях йшов уздовж захаращеного сміттям узлісся. Далі, поміж молодих осик, тяглися чагарники – хмиз впереміж з кущами вербени та сухих бадилин торішньої трави.
Йшли мовчки, тільки на звороті від шляху, опинившись на лісовій стежині, Євдокія Федорівна зауважила.
– Не лякайтесь, тут недалечко в лісі могила мого батька. Нічого особливого, багатолітні багряні квіти, жоржини з трояндами.
Ми пройшли метрів отак за двісті, коли на невеличкій галявині побачили щось схоже на тільки-но скопану клумбу. І жодної квітки, жодної рослини, тільки поряд на траві пелюшки від багряних троянд.
Дивлячись на мою розгубленість, Євдокія Федорівна всміхнулася.
– Коли таке сталося вперш, я знепритомніла, вдруге виматюкалася, втретє – довго вибачалася перед духом батька, а потім вві сні батько прийшов до мене ніби живий. Подивився, як може дивитися тільки осяяна небом людина, та й каже: «Не гнівайся на людей, доню. Мені вистачає твоєї пам’яті, а теперечки й пам’яті людей, що, продавши квіти, сидять у шинку, подумки вибачаючись переді мною за порушену могилу. Таким чином ми підтримуємо життя злидаря…»
– Його що, отут і вбили?
– Вбили й кинули… мати ховала вже розтяте птахами тіло. Майже два місяці пролежав у лісі…
– Донька буває?
– Маленькою була, приходила, а потім – майже тридцять років жодного разу.
– Ви казали, він був письменником, прізвище та ім’я, знаєте?
– Не тільки я, мати прізвища не знала. Справжнього він так і не назвав, а ім’я? мати звала його Ванюшкою. Бо дуже добрий був, по Вкраїні нудьгував… А сам він з Чернігова був.
Руками ми зібрали могилу з розкиданої поруч землі, посиділи мовчки. Поки я читав над могилою вірші Тараса Григоровича Шевченка, Євдокія Федорівна тихенько плакала. Потім ще посиділи, а вже далі пішли шукати Павла Загоруйко з його швидкісним друндулетом.
До Золотого ми добувалися не більше тридцяти хвилин. Їхали звіриною стежкою, перемелюючи колесами лісове опале листя з землею. Низьке віття оксамиту дзвінко шмагало по каскам, боляче по плечам. Більше перепадало водію, але Павлику це навіть подобалося, мабуть їздив лісовими стежинами не вперше. Іноді, від захоплення швидкістю руху, він починав ревіти, перемагаючи рев мотора, і це було так смішно, що, сміючись, я розгинав спину, тоді віття починало шмагати мене з такою силою, що я зіщулювався у Павлика за спиною, закриваючи очі, і зціпивши зуби, щоб не видати стогону.
Привіз він мене, як і домовилися, до хатини Журавльових. Петро з Марією були дома, поралися біля сарайчика, складуючи в стос дрова, які, легко орудуючи сокирою, колов незнайомий мені молодий нанаєць. Дровітнею служив пень від давно спиляної старої модрини. Як старий знайомий Петро поліз обніматися, Марія підставила щоку для поцілунку, а нанаєць, легко увігнувши сокиру в пень, підійшов до мене, з щирою усмішкою на засмаглому й трохи спітнілому лиці.
– Багато чого чув про вас, Олександре Олександровичу, але зустрітися довелося тільки завдяки дідусю Олексію Кеньковичу Заксору. Ви мабуть і не чули про нього? А мене звуть, як і вас, Олександром.
– Про дідуся – не чув, а про вашого батька, поета, завдяки перекладам, Юлії Шестакової, не тільки чув, але й дещо читав.
– Батькові не дуже подобалися переклади Юлії Олексіївни, – якось трохи зніяковіло помітив Олександр. – Але маємо, що маємо.
Мені дуже кортіло спитати про Катерину, але Журавльови так щиро привітали мене, така радість сяяла на їх лицях, що я, підійшовши до Павлика, попросив його сходити в магазин, купити пляшку доброго вина та чогось смачного на вечерю. Але Марія вихопила з рук Павлика гроші і повернула мені.
– Ви наш гість, Олександре, частувати вас будемо у Катерини, там і поговоримо. Вона вже чекає на нас.
Повертатися до Мухені Павлику не дозволили, бо вже смеркалося, а їхати лісом с смерках не зовсім безпечно. Поки Заксор хлюпався під рукомийником, Марія причепурилася, трохи зафарбила вуста та вії, а Петро переодягся в нову сорочку. Катерина чекала нас на порозі свого будинку, Вдягнена вона була в широку спідницю, і щільно прилягаючу до тіла кофтину. Повні груди, широкі стегна, спадаюче на плечі волосся. Вигляд у неї був як у двадцятирічної дівчини. Від захоплення в мене на якусь хвильку перетнуло подих. Я почувався останнім дурнем, коли стояв перед нею, не знаючи як поводити себе далі, поцілувати в щоку чи просто потиснути долоню.
– Ми так довго чекали на тебе, Олександре, думали вже не приїдеш. Дякуємо твоєму тезко, що привіз зачіпку покликати тебе. Про твої мандри стежками Багряного ми начулися багато чого, але така жіноча вдача видавати бажане за дійсне. Бабусі й ті вже клянуться, що ти з ними спав.
–З бабусями не спав, але була одна жіночка, яка пригріла. Не всі ж такі цнотливі, як ти, Катерино. А я поки що не втратив юнацького запалу.
– За чесність дай тебе поцілую.
І справді, поцілувала довгим поцілунком в губи, таким довгим що в мене запаморочилося в голові. «Якщо вона так цілуватиме мене в ліжку я перетворюся в палаючу деревину, яка не те щоб кохати, кахикнути не зможе».
Поки ми підіймалися східцями в будинок, Катерина міцно підтримувала мене під руку. Від неї віяло такими духмяними ароматами, що мене похитувало. А тут ще оцей ліс, що оточував селище: кедри, смереки, ялинки, липи… Скільки часу, скільки сторінок паперу потрібно щоб перечислити усі рослини Уссурійської тайги. Так що сп’янів я не тільки від близькості Катерини, не тільки від її коштовної парфумерії.
– Мій батько теж таким був, – помітив Заксор, – як зустріне на вулиці красуню, аж стогне від захоплення. Кажуть, всі поети такі. Візьміть Пушкіна, або Єсеніна.
Мені було трохи смішно, коли мене ставили поряд з видатними поетами. Щоправда, я помітив, Заксор теж ледь не падав, дивлячись на Катерину. У нього навіть вуха палали.
– Ти, Олександр, хіба не поет? Хіба жіноча врода не вражає тебе в саме серце?
Лицем Заксора промайнуло щось схоже на страждання. Я його добре зрозумів, Катерина ніколи не відповість йому взаємністю, бо занадто певна в своїй надзвичайності. Але його присутність позбавляє мене бажання домагатися доброзичливості явно небайдужої до мене жінки.
Павлик за столом сидів з похмурим лицем, виявляючи повну зневагу до нашої балаканини. Потім встав, подякував Катерині за вечерю, і, звертаючись до Журавльова, запитав:
– Так я піду?
– Йди, Павлику, відпочивай, – відповіла за чоловіка Марія. – Лягай в наше ліжко, білизну знайдеш в комоді, бо ми, як бачу, до ранку не повернемося.
Я ще раз подякував хлопчику за дивну подорож, міцно потиснувши йому руку.
– Гарний хлопець, – сказала Марія, коли Павлик вийшов, – а що відлюдкуватий, життя навчило. Батька його за довгий язик забрали, десять років ні слуху ні духу.
– Добрих людей, справжніх фахівців свої ж покатували в дев’яності роки. Батько Павлика загинув, мабуть, як і мій чоловік. Вони думали що живуть за радянською владою, що честь людська залишається дорожчою за гроші. Не помітили, або не хотіли помітити, що за якихось два роки деякі фахівці перетворилися в колекціонерів. Коли вже нова влада сказала крадіть, як не спокуситися, дивлячись на безсоромно удачливих? Йшли пробоєм, незважаючи на діточок-сиріт. Стріляли, різали, робили те саме, що заподіяв з нашими синами в Чечні «святий» президент Єльцин. Його б повісити, як повісили Хусейна за придушення народних заколотів. А Єльцин грав в одні ворота з американцями. Не вистачає мозку – не починай війни…
Не зовсім згоден був я з висновками Катерини про дев’яності, але вона мала право так говорити, бо вбивства відомого в краї чоловіка влада навіть не помітила. І не тільки її чоловіка. Ліс рубають – тріски летять. Для Єльцина чоловік Катерини був тріскою, але для Катерини людиною, яку вона кохала. Так що вона мала право на своє слово.
Сумну річ Катерини припинив Петро Журавльов.
– Досить про старе, мі тутечки усі по лезу бритви ходимо. Чимало у нас міліонерів від лісу, а скільки на їх совісті загублених душ! Посоромилися хоча б хрести ставити. Але я – теж туди. Треба доповісти гостю за якими справами приїхав до нас Олександр Заксор. Тобі, хлопче, слово.
– Слово честі, не знаю як почати, – засоромився Заксор, – як я розумію, мій дідусь дізнався, що ви пишете книжку про Лозовягіна, а він якийсь час спілкувався з ним. З ним та з поетом Дмитром Загулом. Отож хотів би зустрітися та дещо розповісти. Поки ще живий та при своїй пам’яті.
– На якому терені вони спілкувалися, – з явною недовірою запитав я, – і скільки твоєму діду років.
Від моєї недовіри Заксор зовсім розгубився.
–Олексію Кеньковичу під сто років, – поквапливо заговорила Марія, – він чесна людина, і якщо говорить, що спілкувався з українськими поетами, йому треба вірити.
– Саме так, – підтримав Марію Заксор, вони зустрілися в Комсомольську, а спілкувалися в нанайському стійбищі на Півані. – дід мій знає багато віршів Лозовягіна, бо й сам в свій час складав нанайські пісні.
На той час я був певен, що Багряний в Комсомольську не був, мені не хотілося починати все спочатку, звідси отой протест, що негайно виник в душі. Щоб не образити господарів, а ще більше сина нанайського поета, я зобразив на лиці радість.
– Поїду, наступного ж тижня поїду.
Але у Олександра Заксора зосталася підозра що я йому не повірив. Або не хотів вірити. Він запрошував мене зостатися в Золотому на дві-три доби, але, розуміючи як Заксор буде реагувати на відверті залицяння Катерини, я вирішив надалі в неї не зоставатися.
Розділ сорок перший
Дещо про Дмитра Загула
Коли людина не може втямити, що їй робити далі, коли їй здається, що все можливе вона вже знайшла, діяти починає підсвідомість. Так сталося і зі мною, тієї теплої серпневої ночі, в хаті Катерини, мені приснилося, що кличе мене Василь Леонідович Мережко з Комсомольську-на-Амурі. Вві сні він був наче з пари, весь прозорий, білий, але лице його бачилося дуже виразно. Мережко махав мені рукою, але чим ближче я підходив, тим далі посувався він від мене. Не знаю, що це було пророцтво, чи дитяча гра: спіймай мене, якщо можеш? Прокинувшись, я бачив його лице на стелі, на стінах кімнати, навіть на склі вікна. Він, як і вві сні, махав мені рукою, зовучи слідкувати за ним. Я подзвонив в Комсомольськ, але дружина Василя Леонідовича відповіла, що чоловік зранку поїхав на Півань, там вони спілкується з нанайцем, у якого в свій час гостював герой моїх пошуків Лозовягін.
Я не гаючись повернувся в Хабаровськ, а наступної доби зранку поїхав автобусом в Комсомольськ. Того ж вечора знайома тележурналістка запросила виступити по телебаченню, розпо-вісти над чим останнім часом працюю. Передача ця, треба сказати, була вбога. Журналістка весь час звертала розмову на те, що мене зовсім не цікавило, бо про Багряного вона навіть не чула і тому визнавала його за письменника незначного, котрий не заслуговує щоб про нього говорити. Це мене дуже обурювало, але дещо я таки встиг сказати. Головне, що слухачі тепер знали, що є такий письменник Іван Багряний, і що він письменник світового значення.
Якби журналістка могла урозуміти які сили тягли мене до покинутого мешканцями будинку за околицею нанайського стійбища Півань. Папірця з двома словами «Приходьте, чекаю!» та адресою мені на узбережжі Амуру вручив засмаглий до чорноти хлопчик. Таким засмаглим міг бути тільки мешканець села, котрий зранку до вечора гасає по вулицям роздягнутим до трусів. Містечкові діти навіть в спеку ходять одягненими. Поки я читав та розглядав папірець хлопчик зник у натовпі відпочиваючих на узбережжі людей. Не гаючи часу я купив квиток на річний трамвайчик, і десь через годину вже йшов зеленою стежкою повздовж залізничних рейок до станції, ліворуч котрої находилося старе нанайське стійбище. Щоправда не таке вже й старе, бо жили нанайці не в шкіряних наметах, а збудова-них з деревини хатинках. Двори були невеличкими, але городи справними, з картоплею, цибулею, помідорами та шпалерами огірків. Я дійшов до околиці села, де стояв зроблений з шкіряний намет зі примхливим нанайським орнаментом. Тупцяючись біля шматка шкірі, який був начебто дверима, я декілька разів запитав, чи є хто вдома, але відповіді не почув. Господар або спав, або пішов кудись по своїм життєвим справам. Підіймати шкіряні двері я не став, не зірвав навіть огірка з грядки, хоча дуже кортіло. Повертатися не досягши мети я не звик, але й сидіти без діла не в моєму характері, отож без дозволу господаря почав я пасинкувати помідори, та видирати бур’яни, які пишно розрослися за сусідчиним городом. За працею я не помітив як повернувся господар.
– Яким чином я буду розраховуватися з вами?
Я навіть здригнувся, почувши молодий, як мені спочатку здалося, голос за спиною, а побачивши усміхнене лице Олексія Заксора, з котрим мені вже доводилося спілкуватися за часів мого мешкання в Комсомольську, я з радістю потис його руку.
– Доведеться вам, Олексій Кенькович, частувати мене огірками з вашої врожайної грядки, бо дуже смачні на вигляд.
– Та ти що, так і не почастувався жодним овочем з моїх грядок, і не соромно? З’їсти огірок, як склянку води випити, це ж святе діло.
Заксор щиро всміхався одночасно міцно і ласкава стискуючи і похитуючи мою руку відразу двома долонями. Незважаючи на свої дев’яносто з гаком, на лиці Заксора майже не було зморшок, тільки замість очей він дивився на мене вузькими рисочками, в котрих відблискували два веселих вогника задоволення зустріччю.
– Як же давно ми не бачилися, шановний друже, почув я учора по радіо, що ти приїхав в Комсомольськ, так закортіло зустрітися, що послав на пошуки сусідського хлопчика Митю. А Митя, як бачте, все зробив миттю. Дарую йому за оперативність.
Заксор засміявся, вимовляючи це зовсім звичне йому слово.
– Щиро дякую за зустріч, – подякував я старикові, – але я так собі думаю, у вас, Кеньковичу, є до мене якісь невідкладні справи? Може допомога яка потрібна.
Він зовсім по молодому засміявся.
– Допомогти старику може хіба що смерть, але років з двадцять я до неї за допомогою звертатися не буду. Дуже багато в мене справ на землі. Сьогодні я розповім тобі про людину, яка, як я чув, тебе дуже цікавить. Але ходімо в мій намет. В мене є чим гостя почастувати окрема огірків.
Відхиливши шкіряні дверці ми ввійшли в просторе приміщення, в центрі котрого стояла вже зовсім не нанайська кам’янка, а складена з червоної цегли піч. Ближче до шкіряних стін стояли три ліжка з добре оброблених дошок, замість покривала на кожному лежали сінники з шкір, як я потім пересвідчився спати на такому ліжку – це райська насолода. Подібних духмяних трав я на той час ще не зустрічав в своєму житті.
Вечеряти посідали прямо на долівці за низеньким стільцем, оздобленим художнім різьбленням з нанайського фольклору. Заксор був не тільки добрим мисливцем але також талановитим митцем, і поетом. В минулі роки його вірші, перекладені російською мовою, друкувалися в місцевих та крайових газетах.
Сіої, ти де, моя дівчинко,
Якщо тебе не побачу,
Ляжу спати на припічку
Та всю нічку там проплачу.
Отож краще явись на очі,
А то затоплю сльозою
Вроду твою дівочу,
Радість дівочу твою.
Таким чином я колись перекладав вірші Олексія Кеньковича. Але був у нього вірш, який пройшов повз мої вуха, бо мене не зацікавила людина, котрій його було присвячено. А присвячував Заксор свій вірш саме Дмитру Загулу в тридцять дев’ятому році.
На хмарі верхи прилетів,
Чи блискавкою був, чи громом,
Я взнати не зумів, свідомість
Мою відразу полонив.
Не спали ніч, не спали другу,
Не спали третю ніч, він днем
Розповідав нам про наругу
Над молодим його конем.
Два тижні наче все життя,
А потім знову та хмарина
Взяла в обійми свого сина
Щоб не довести до пуття.
Тепер вже я знав хто такий був Дмитро Загул, а якщо й справді він два тижні мешкав в наметі Олексія Кеньковича, я був певен що зостануся гостити поки не розпитаю Заксора про всі дрібниці їхнього спілкування.
Якби все, що пророкував Загул, справдилося, в тому не було б нічого поганого, бо наговорити дурниць легше аніж щось дійсно зробити. Язик, як кажуть, без кісточок. Але поети живуть емоціями, діяти вони соромляться, за них діють інші, але зовсім не в тому напрямку на котрий вказувало поетичне натхнення. Я навіть не усміхнувся коли Заксор зобразив с себе соромливу людину з опущеними плечима, закопиленими губами та на диво червоними вухами. Артистом він був відмінним, так химерно тіпався, розповідаючи як його молода дружина залицялася до Лозовягіна, та як той палав від сорому, що навіть зараз, сидячі зі мною в своєму житлі, Заксор реготав як скажений. І це в дев’яносто з гаком.
– Погляд у Лозовяги завжди був якимось відсутнім, не байдужим до розмови, ні, але здавалося мені, що його постійно катувала якась думка, якийсь сумнів. Дивлячись на нього, Загул тільки рукою махав. Не вірить Іван в добрі задуми людей, котрі його оточують. В мене теж є сумнів, що в Союзі існують сили які ведуть боротьбу за визволення України з Московського поневолення. Але я певен, що зуб на «великий та могутній» має Польща. Надія Лозовягіна Гітлер, але, поневоливши поляків, Гітлер почне посувати в Україну. Загарбницька політика поглинає й розумніших за Гітлера людей.
Вогники в вузьких щілинах на лиці Заксора забігали як завжди, коли він починав хвилюватися. Раптом, ні сіло ні впало, Заксор задав мені питання яке мене дуже здивувало.
– Здається мені, Олександре, що темрява, яка іноді неволить розум людини, це така субстанція, яка здібна нам дарувати зустрічі з близькими нам по духу людьми. Минулою ніччю ми спілкувалися з Дмитром Загулом. Прийшов він до мене навіть не вві сні, виник з темряви як завжди коротко пострижений, всміхнений, тільки знаєте… очі. Дуже вони були у нього пронизливі, сказати точніше – прискіпливі. Його очі й зараз стоять переді мною. «Забудьте лихо, яке я вам заподіяв», – сказав Дмитро , але про яке лихо йшла річ я так і не втямив. Оскільки пам’ятаю гнівливий сміх у нього викликало моє зауваження, що бачу їх з Лозовягою сповнених розпачу, бо замість того щоб шукати пояснення своєї долі, пояснення спокою в душі, вони блукають в пітьмі свого розуму. Бо життя своє змістом кожна людина наповнює сама. Гадання на каві це позиція зрадництва. Я не можу й уявити собі яке лихо могли мені заподіяти облишені свого притулку люди. Талановиті люди, люди гнані не тільки владою але й життям…
Я дивився на темне обличчя Заксора, на ледь помітну усмішку, яка не сходила з його вуст, на вогники в щілинах зімкнутих роковинами очей. Після недовгих роздумів Заксор зосереджувався на перерваній розповіді, вогники його очей трохи вщухали, в кутках вуст з’являлася, мабуть і самому йому невідома скорбота.
– Як я далі жив, не пориваючи зв’язка з місцевим суспільством, про те й сам вже не знаю. Після того як Лозов’яга вирішив таки повернутися в Україну, я весь час питав самого себе, що він за людина така? Сам лізе головою в пекло. Він, як і Загул, ставилися з великою огидою до животіння без боротьби. В одному тільки їх думки не збігалися. Загул наполягав, що боротися треба перш за все з червоними пацюками, так він називав робітників НКВС. Життя в радянському загалі принижувало його, але ще більше він не хотів стати брутальним зірвиголовою, яким завжди вважав Лозов’ягу. В багатьох випадках Загул схиляв голову перед керівниками будь якого рангу, тоді як Лозов’яга вперто наполягав на своєму. Мені здається що Іван Павлович почував себе людиною саме в небезпеці, тоді як Загул завжди хотів жити осторонь загалу: я вас не бачу і ви на мене не дивіться. Лозов’яга, як і Загул, в останні дні перебування в Комсомольську, все більше віддалялись один від одного. Насамперед скажу, вистояти та вижити Івану Павловичу допомогла не тільки його незламна впертість, але й дивовижна віра в своє славетне майбутнє. «Чекісти об мене ікла зламають», – жартував він, коли Загул запевняв його, що повертатися в Україну самогубство. Бо на той час в Україні життя було гіршим аніж в добу Тараса Григоровича Шевченка. Саме тоді Загул склав вірша.
Там села як пустелі, замість жита
Калачики збираємо. Повитий
Журбою степ, від нього трупом тхне.
На землю зиркне небо і зітхне.
Вже грішники радіють, бо у пеклі
Так не катують як на тій землі,
Де мертві діти висохли від спеки,
Від тих зірок, що сяють на брилі.
Я бачив що Заксору не дуже приємно розповідати про політичні суперечки двох українських поетів. Він встромляв пальці в кучму сивого волосся, зажурено хитав головою і так заплющував очі, що лице його здавалося мені недбало вирізьбленою з деревини скульптурою.
–Лозов’яга якось сказав, що в його пам’яті іноді виникає якась невиразна згадка. Коли ще живим був його дідусь він нібито натякав, що шляхи до щастя можуть лежати тільки через Україну. На жахи Загула щодо повернення в Україну Іван Павлович писав.
Обережно – рикошет.
У Загула вірш відвертий.
Але краще вдома вмерти,
Ніж отут згоріти вщент.
Сперечалися вони як діти. В ті далекі часи я був ще зовсім молодим і працював на Маньчжура, мешканця нашого стійбища. На північному схилі гори він держав чималі макові плантації. Його поле вже давно ніхто не обробляє, бо нікому. Лозов’яга мав звичку блукати навкруги стійбища, таким чином він познайомився з Мазуром, і це було дуже дивно, бо Мазур завжди жив одинцем, він не просто цурався людей, він нашорошено відносився навіть до дітей, бо, самі розумієте… мак. Отож Маньчжур гнав усіх геть, не питаючи звідки та за яким бісом прийшли. Дмитра Загула Маньчжур не признав, а з Іваном Павловичем, сам я бачив, як вони ручкалися та подовгу розмовляли, сидячи на східцях його хатини.
Я не втерпів, запитав що сталося з Маньчжуром і чи збереглася хатина в котрій він жив?
– Стоїть й досі, тільки без дверей. Зосталися отвори та ліжко, а в щілини долівки лізуть всілякі рослини, особливо пруття дикої малини. Коли Лозов’яга від’їдав з Комсомольську він подарував нам вірша.
Життя мені подарувало
Дві зустрічі, одна була,
Коли вже другої не стало,
Що є моя в тому вина
Пробачте Лао та Она.
Она – моє нанайське прізвище, Андрієм мене назвали росіяни, а Лао – прізвище Маньчжура. Вірша склав Лозов’яга коли відбував пароплавом до Хабаровська. Пам’ятаю, він їхав не один, його супроводжував якийсь військовий. Які зірки були у нього на комірцях не скажу вже, але Загул казав що чин та людина мала чималий. Коли Лозов’яга від’їхав, Загул почав збиратися в подорож на Північ, – трохи помовчавши повів Заксор далі, – Дмитро збирався дістатися Аляски, а звідти вже дійти Канади. Казав що в Канаді його добре знають. То була обітниця, яку Загул дав собі ще в часи перебування в таборах під Іркутськом. В Комсомольськ його відправили на п’ять років, заборонивши повертатися в Україну. Комсомольську були потрібні робочі руки, але до праці Дмитро ставився як до лютого ворога. Особливо до поневоленої.
Раптом Заксор зітхнув так тяжко що в мене захололо під серцем.
– Якби ви знали яке ото велике горе – втрата друзів. Я залишився одинцем. Це теперечки я звик, а тоді… такі вони були чемні, такі освічені розумні люди, такою мовою розмовляли, наче то була не мова, а музика. Вона була чимось схожа на нашу нанайську. Вже після закінчення війні мене викликали в КДБ, допитувалися чи знав я Івана Багряного, а я й справді Багряного не знав. Сказав що були якісь люди та загули, бо я неосвічена людина, мало чого зрозумів про що вони там балакали. Та ще своєю мовою. Отак все й забулося. А тутечки у знайомої господарки по телебаченню почув що ви приїхали шукати сліди Лозовяги. Отож і послав хлопчика повідомити, що маю про щось розповісти. Якби років отак за двадцять раніше прийшли, подарував би вам зошит Лозовягіна з його віршами. Але все згоріло разом з моєю хатиною. А я, дурень, не вивчив, не порозмножував навіть ті вірші які мені дуже подобалися. На якусь хвилину Заксор показався мені таким старезним, слабким, хіба що не мерцем, який ще рухається й говорить завдяки якійсь потойбічній силі. Я навіть злякався коли, намагаючись встати, Заксор похитнувся і знову сів на килим з добре оброблених риб’ячих шкір. Він усміхнувся але усмішка його завдала мені ще більшого жалю. На диво він швидко заспокоївся й почав читати не менш дивного вірша.
Сухе вино осіннього повітря
Я п’ю маленькими ковтками,
Бо не хвилює оковита.
Життя, що робить воно з нами!
Синів ще молодими вбито.
Дочок не знаю де й шукати.
Оцей намет, все моє мито,
Мені подарувала мати,
У ньому й буду я вмирати.
Спочатку я вирішив що це вірші складені Заксором, особливо сподобалися перші рядки. Читаючи він дихав якось рвучко, наче людина хвора на легені, а може вдих перетинало від хвилювання, бо навіть коли людині за дев’яносто вона не перестає бути людиною, не може не реагувати на поетичне слово. Особливо на таке: «Сухе вино осіннього повітря я п’ю маленькими ковтками».
Заксор і справді пив його з насолодою. Невеличку залізничну станцію Півань на тисячі кілометрів оточувала тайга. Повітря, особливо після дощу, було густим, запашним, як добра домашня наливка.
Сліди перебування українських поетів Лозовягіна з Загулом, на Півані давно прохололи, хатка Заксора, в котрій поети сполучалися, згоріла в лісовій пожежі ще в тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятому році. Мені дуже кортіло побувати в хатині Маньчжура. Не біда що вона втратила минулу велич, хай занадто постаріла, але ж збереглася підлога, оті самі дошки по котрім в свій час ходили Маньчжур з Лозовягіним.
Коли я вперш побачив обличчя Заксора, то зрозумів що переді мною не звичайна людина, в виразі його лиця проступала сила яка назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. На моє бажання прихилити голову до хатини, в якій хай недовго, але ж перебував Лозовягін, трохи здивували нанайця. Темне лице його посвітлішало. Перше ніж рушити він обернувся до мені і пильно дивлячись в очі запитав:
– Може краще це зробити завтра, ви, мабуть, втомилися, бажаєте відпочити?
– Вас на схилі віку жене нетерплячка все побачити та почути, а не сидіти, оглядаючись на своє життя. Отак і я, коли дивлюся на портрет Лозовягіна, бачу Григорія, сина Степаниди Федотівни, рідної сестри моєї матері, бо схожі вони, як дві краплини води, в котрих відбивається одне сонце, сонце нашої України.
Спочатку ми йшли вузенькими вуличками містечка, поміж часто-густо розташованих будинків, начебто так їм легше було захищатися від вітрів з Амуру. Але ніхто з архітекторів не подумав про лісові пожежі, здавалося, що село будували навмисно так, щоб полум’я лизнуло його одним рухом свого довгого язика. Я поділився своїми спостереженнями з Заксором.
– Яка влада такі й села, – відповів він, махнувши рукою, – землі їй, бачте, не вистачало. Боялися, що куркулями станемо.
Якесь дівча захоплено витанцьовувало на подвір’ї , притискуючи до голови навушники. Музики не було чути, але я відразу здогадався що то були за музики.
– Якби це була моя дитина я б заборонив їй слухати такі музики, – сказав, не дивлячись на дівчинку, Заксор. Мене завжди гнітили безглуздо захоплені заїжджою нездарою юрби молоді. Начебто вони не люди, а маріонетки, котрих смикає за допомогою ниточок таке ж бездарне телебачення. Культурний вакуум змушує людей дуріти від захвату перед безсоромно роздягненими співачками та безглуздо вдягненими співаками.
Якби не лице та трохи згорблений тулуб я б подумав що сполучаюся з сучасною добре освіченою людиною.
Ми посувалися вузенькими вуличками поміж убогих хатинок, невеличких городів, здебільше з картоплею та помідорами. На подвір’ях майже не було дерев, зустрічалися де-не-де лише кущі смородини та бузини і ні грядочки вам квітів. Хіба що жовті кульбаби понад межами садиб. Заксор йшов мовчки. Відразу за селом ледь помітна стежка почала підійматися схилом сопки. Стільки простору, стільки землі, а в селі убозтво! Мені здавалося що саме такими думками була заклопотана голова Заксора. Я відчував пронизливий погляд нанайця, навіть дивлячись йому в потилицю. В зблисках сивого волосся мені марилися палаючі краплини його очей. Ті очі були як чернетки записів людей, з котрими йому доводилося зустрічатися в житті. Були там також записи від Лозовягіна та Загула. Не думаю, що Заксор їх забув. Вдивляючись в глибини минулого, ми ясніше бачимо сучасність. Раптом Заксор зупинився, вдарив себе долонею в лоба і заспівав сороміцьку пісеньку чисто українською вимовою.
Чи я тобі не казала
Кучерявий Грицьку,
Не сідай біля мене
Не лапай за цицьку.
Чи я тобі не казала,
Чи не говорила:
Не сідай біля мене,
Бо зробиш Гаврила.
Заксор дивився на мене чорними безоднями очей і реготав так, що я не стерпів, і пританцьовуючи, доспівав останні рядки сороміцької пісеньки.
А ти мене не послухав,
В моє тіло вп’явся,
Тепер ходиш та питаєш,
Де Гаврило взявся?
– Згадав таки, – двічі ляснув себе долонею в лоба Заксор, – Після чарки цю пісеньку любив співати Дмитро Загул. Горілка робила його дуже веселою людиною, він починав сміятися, жартувати, а Лозовягін – той ні, він коли співав впадав в розпач, або читав вірші. Казав що не свої, але прізвища автора не називав.
Галасливими зграями чорним
Роблять небо. Земля наче яма.
Сидимо ми в глибокім мовчанні.
Не людьми сидимо – пухирями.
Мені здавалося що ця зупинка потрібна була Заксору щоб трохи перепочити, бо уклін сопки був занадто стрімким, а нам з ним було вже не по двадцять років. Я теж відчував тремтіння в колінах, та й дихав занадто важко, правда незважаючи ні на що, ледь стримував бажання подолати цей уклін бігцем та ще й підстрибцем, як таке робив хлопчиком, долаючи гору над ставом під Ясиноватою. Я з дитинства навчив свій мозок володіти тілом, таким чином переборюючи не тільки втому але й хворобу.
Я слабкість перетворюю в запал,
Запал дарує мені крила,
Щоб на шляхах життя безсило
Перед бідою я не впав.
Але повернемося до нашої подорожі в хатину Маньчжура. Спадкоємця на свою спадщину він не залишив. Не було у нього ні дружини, ні діточок, навіть прізвища не було, тільки ім’я, яким він, прийшовши з Маньчжурії в 1923 році, назвався місцевому голові – Маньчжур.
– Ото і все? – запитав голова сільради Павло Скрипник.
– Нічого іншого не маю, – відповів незнайомець. – Батьків не пам’ятаю, освіти життя не подарувало, з дитинства працював на макових ланах китайця Лу Синя. Ото і все що вмію добре робити.
Міцно стискуючи долоню прибулого, Скрипник сказав, що дуже любить пиріжки з маком, а якщо Маньчжур згоден може розробляти схил сопки, на котрому ліс було знищено ще на початку сторіччя переселенцями з Пермі. Голова сільради тільки головою хитав, дивлячись як без сну і відпочинку вискубує Маньчжур величезні пеньки та кущі на північному спадистому схилі. Сіяти мак Маньчжур почав з невеличкого розробленого клаптика землі, бо поряд з маком вирощував для себе картоплю, помідори та іншу городинну зелень. З кожним роком обсяг макових ланів збільшувався, що давало дійсний прибуток не тільки нанайському стійбищу, але й деяким мешканцям села Пермського. За невеликі гроші вони купували макове зерно у Маньчжура, а продавали в Хабаровську значно дорожче.
Коли ми нарешті дійшли до хатини Маньчжура то були приємно здивовані. В хатині все було гаразд, у вікнах скло, двері на місці, а на порозі – жінка, нанаєчка в національному одязі. Вона мила в цеберці тільки що зібрану з грядок картоплю.
–Я давно вас помітила, – сказала, піднімаючись і по черзі подаючи нам свою холодну від води долоню. – Повечеряємо картоплею з огірками, бо рибою ще не запаслася.
Маньчжур вимушений був жити в міру власного опору. Ніхто не допомагав йому будувати хатину, ніхто, як з’ясувалося з бесіди, не допомагав жінці її ремонтувати. Заксора вона знала, мене зустріла трохи нашорошено, але через хвилину-другу, почувши про мої розвідки, запропонувала залишитися на ніч, бо іноді в хатину приходять два чоловіка, поміж котрими виникають суперечки на мові яку вона не може порозуміти. Нанаєчку звали Ганною, вона не була красунею, але молодість є молодість. Я подивився в очі Заксору, питаючи чи є сенс? Але це було зайве, про що зрозумів побачивши на вустах нанайця іронічну усмішку: «Що ти за мужик, питаєш дозволу подарувати жінці радість спілкування!» Побачити сліди Лозовягіна та Маньчжура на дошках долівки мені не вдалося. Ганна Бельди вкрила долівку спочатку оргалитом а потім вже кольоровим лінолеумом. П’ять років минуло як вона закінчила Хабаровський педагогічний університет, два роки викладала фізику в селі Найхін. В своїх пошуках Ганна чекала на щось краще, надзвичайне, але з школи її звільнили за те, що почала викладати учням ази нанайської мови. Росія бачить смітинку в чужому оці, а в своєму колоди не помічає. Таким чином Ганна Бельди опинилася на Півані, де займаючись городом, почала писати книжку про трагедію нанайського народу. Писала нанайською мовою за допомогою словників, бо її родинну мову не розумів навіть поет Андрій Пассар, називаючи її суржиком. Правда Ганна була певна що кожна нанайська родина мала свій говір, а золотої середини вчені лінгвісти поки що не знайшли. Ганна захоплювалася творами Гоші Бельди, і, взнавши що саме я перекладаю його твори російською, зробила мені декілька зауважень.
–Часто-густо ви робите вірш Георгія таким бездонним, таким глибоким, що втрачається наївна простота його твору. Я розумію що у російськомовного читача наївність нанайця не зможе викликати захоплення. Вірш буде здаватися занадто наївним, талан зблякне. Але що робити, перекладач це перш за все співавтор поета. Якщо я буду перекладати свою писанину російською, покличу саме вас бути моїм редактором. Якщо погодитесь.
– Звісно погодиться, – всміхнувся Заксор, – і не тільки редактором.
Старий на щось натякав, я помітив як на хвильку червоний сполох сяйнув на щоках і вилицях Ганни. Я наполегливо почав пропонувати Заксору залишитися у Ганни, бо вже сутеніло, а розмова про важливі діла тільки починалася.
Він погодився.
– Буду розповідати про нелегку долю українських поетів Лозовягіна та Загула. Може щось спаде на думку з забутого, якийсь вірш з втраченого зошита чи мудре слово яке. Заксор і справді прочитав нам декілька уривків з віршів, не знаючи щоправда хто їх складав, Лозов’ягін чи Загул.
Казуїстика влади – людина
Це товар, звідси слово товариш.
Влада зрадника вбити повинна,
Катуватиме якщо не зрадиш.
Або такі поетичні рядки про кохання.
Під гіллям молодої тополі
Дарував мені твій поцілунок
Легкий присмак важкої недолі.
А які покотилися луни!
На зворотній сторінці планети
Поцілунок у фарблені губи
Спалить серце, та душу не згубить.
Оті луни, які ж вони вперті!
А тополя стоїть серед поля.
Чи вона пам’ятає, тополя,
Поцілунок у губи? О, нене,
Прокотилися луни повз мене!
Ганні особливо сподобався вірш про кохання. Я мало читав Загула, але те що прочитав сформувало в мене бачення поета не здібного на глибокі ліричні переживання. Тому я відразу сказав що вірша написав Лозовягін. Поки Заксор читав я уважно вдивлявся в лице Ганни і вже тоді зрозумів як гостро сприймає вона поетичне слово. Коли Заксор прочитав рядок «А які покотилися луни!», оті луни докотилися до серця Ганни, очі її зволожніли, вона навіть схвильовано схлипнула. А темна щока Заксора невдовзі одержала квітку її трошки нафарбованих вуст.
Не забувала Ганна про картоплю. Проштрикувала виделкою: чи не зварилася? Огірки до столу прийшли з грядки через воду з холодного джерельця, яке, як пояснила Ганна, знаходилося в недалечкому розпадку.
–І не лячно вам жити осторонь села? – запитав я, допомагаючи Ганні злити окріп з картоплі. – Чимало бомжів зараз бродить поза селами в пошуках пригод на свою ж голову.
– Мої турботи вас не стосуються, – відповіла вона, на мій погляд, дуже таки жорстко.
Її відповідь боляче вдарила по серцю, я удав ніби збираюся йти, але помітив як жінка сіпнулася мене удержати.
– Поки я живий мене стосується все, що робиться в нашому не зовсім доброму суспільстві. Мені боляче коли Микола Бельди звинувачує росіян в тому, що вони знищили його рідну мову, а ще гірше, що нічого вже не можна виправити, бо молодь нанайська для спілкування давно вже обрала російську мову. Відійде у вічність стара гвардія, з нею щезне й мова. Якщо, правда, її не підтримають такі патріоти, як ти, Ганна.
– Ну що з вами, поетами, зробиш, доведеться вибачитися. Образа на жінку мужика не красить, вона сама не знає що говорить, коли її починають жаліти.
Page updated
Google Sites
Report abuse