13

13

Найстрашніший ворог релігії – розум. Людина, яка бажає стати справжнім християнином, повинна вирвати очі розуму. Так казав колись Мартин Лютер. Людство існуватиме поки суспільство буде народжувати подібних людей. Вони – могутня противага безуму. Інакше людство давно б вже перегризло саме собі горлянку. Нетерпимість віруючих не має меж. Вони заповзають у школи щоб задурити мозок діткам, заповняють вулиці і проспекти, сують кожному під ніс свою дешеві брошури про божу любов до людства. А якщо ти відмовився від божого подарунка тут же загрожують тобі другим пришестям і всесвітнім апокаліпсисом. Таким чином вони розважають себе, бо на щось більше вже не здібні.

Похорони Князя сполохали ледь не все місто. Центральним проспектом за відкритою труною посувалися тисячі машин і кожна галасувала так, що у людей ледь не лопалися вушні перетинки. Обіч шляху стояли понурі міліціонери та доглядачі дорожнього ладу. Світлофори до самого кладовища відключили, і пішоходи повинні були мовчки чекати поки пройде погребова процесія. Я нікуди не поспішав, але мені було гидко дивитися на те, як місцеві братки знущаються не тільки над людьми, але й над державними законами. Отож я і рушив з тротуару, прямо на потрійний кортеж машин. Сержант намагався зупинити мене, але я так зиркнув на нього, що той відійшов на своє місце. Але перетнути шлях мені не вдалося, відчинилися дверцята чорного джипу і мене ледь не силоміць втягнув до салону сам Апостол.

– Поспішаєш куди? – спитав.

– Не спроможний я дивитися на це паскудство. Героїв так не ховають, як розплоджених волоцюг. Краще б оці сили кинули на пошук вбивця.

Апостол подивився на мене як на чумного.

– Який сенс шукати вбивця, коли і замовник і снайпер сидять на платформі біля небожа. Щось десь він проґавив, або бовкнув лишку, за що й поплатився головою. Але мрець не в образі. Кожен з нас відає що його чекає за зрадництво загальному бізнесу.

– Не хотів би я опинитися прошарком вашого загалу.

– Не помітиш як опинишся, – озвався, позіхаючи за кермом, водій.

– Заткни пельку, – гримнув на нього Апостол. – Не те на місці Князя можеш опинитися.

–З таким же як у нього пам’ятником? – іронізував водій.

На цей раз Апостол не звернув на нього уваги. Машини натовпом збивалися проти кладовища.

– Доведеться йти, – зітхнув Апостол, а коли вийшли з машини і рушили стежкою між машин, добавив. – Не подобається мені така практика, та що поробиш. У нас, хто марудить, довго землею не ходить. А ти, Олег, тримайся подалі від мене. Не лізь в очі невігласам…

До могили я ледь протиснувся. Там вже стояли два попи, один високий, в окулярах з гострою, як у Донкіхота, борідкою, другий низенький, товстенький, сивобородий. А за ними ціла юрба пов’язаних платками жінок. Як почали попи щось бурмотіти, а жінки підспівувати, в мене не тільки вуха зів’яли, душа ожеледицею вкрилася. Ледь вибрався я з дурного юрмища. Воно й справді, яке попикам діло кого відспівувати, злочинця чи праведника. Аби грошів більше по кишенях наштовхали. Потім мені розповідали очевидці, що душа праведника Князя на їх очах з труни в небо відлетіла. Аж земля здригнулася. Ні дати ні взяти поховали нерозпізнаного людством Христа.

Сміх і гріх, як кажуть. На височенному постаменті із чорного мармуру благодатні нащадки поставили бюст Князя, величніший за бюсти Йосипа Сталіна, які в сімдесяті роки ще валялися по смітниках біля санаторіїв та будинків відпочинку. Не знаю вже, яка доля чекає бюст Князя, але почуття втрати разом з радянською владою чогось великого, дійсно святого, довго не покидало мене. Я навіть декілька гуморесок написав, за які мене читачі охрестили комунякою. Та й біс з ними, з читачами. Якщо вже їм подобається суспільство, в якому героями визначають злодіїв та вбивців, нехай моляться за нього своєму богові.

Про похорон Князя Апостол у своєму щоденнику писав так: «І як же гірко було мені дивитися на цей бісівський маскарад. Я знав про злодійські вчинки Князя, знав людей, яких він власною рукою спровадив у могилу, і оцей похорон! Оце потворище, від якого може знудити кожну розумну людину. Оце наша сучасна церква! Боже! Я поряд з ними ввижаюся собі святим, але ж треба терпіти, треба довести гру до кінця, інакше сам опинюся на місці Князя…»

Жбурнувши шаньку на канапу, Галина вибухнула прокльонами.

– Чорти понесли мене на похорон карного злочинця, і що ти думаєш! Торбинку порізали, останні гроші витягли. А у нас ні картоплі, ні хліба…

– Не варто так гарячкувати, – заспокоював я її. – Все у нас буде, і картопля, і хліб, і навіть шинка. А що до похорон, я теж улучив у течію. Спочатку не міг вулицю перейти, а потім зацікавився, знадобиться для гуморески. Смішно і тоскно. Людина продає своє життя за можливість деякий час балансувати над прірвою. Здається мені, що Андрій Бевз сам забажав такої смерті.

– Ти про Князя?

– Звичайно, про кого ж ще…

– Він хворів статевою неміччю.

– Андрій? Цей відомий спокусник! Тобі звідкіля це звісно?

Галина зробила промовисте лице.

–А ти думав звідки у безрідної сирітки квартира? За неї я цього поганця два місяці обсмоктувала.

Хтось колись писав: «Актуальні виклики доби зобов’язують нас бути пильними, не кидатися сторчма голову на рекламу класичний взірців, а вірити своїм очам. Але виховання наше, наша освіта примушують нас улесливо аплодувати московським нездарностям. І знехтувати місцевими талантами.»

Я не знайшов в собі снаги зостатися у Галини на ніч. Виникло нестерпне бажання примусити її обсмоктати мене, таким же чином, як вона це робила з Князем. Проводивши мене до дверей, вона сказала:

– Дурний ти, Олежка, хіба до мертвих ревнують.

Бісеня сидить на долівці і, дивлячись на мене, кліпає очима. Очі у нього хворі, як у Лелії, яка зараз знаходиться під слідством за вбивство чоловіка. В нападі гніву вона ударила кулаком по пляшці з пивом, коли Олексій пив, за прокинувши голову, плішка ввійшла в горлянку і він захлинувся своїм улюбленим напитком. Тепер Лелії загрожує термін. Я розмовляв зі слідчим, з адвокатом, з'ясовуючи, чи не можна якось облегшити участь жінки, яка загамувавши в собі жагу до пияцтва, намагалася вилікувати від алкоголізму чоловіка. Обидва, і адвокат і слідчий, обіцяють зробити все можливе, але мені від цього не легше. Безсоння ночами і нестерпне бажання спати вдень. І ще оце бісеня з очима Лелії. Я розумію, що воно приходить до мене з квартири нової сусідки Катерини. Що це бісеня вже спровокувало вбивство Олексія, упровадившись у душу Лелії. Що не з пекла воно з’явилося, а виникло з мого нестерпного бажання не дозволити Лелії, за прикладом чоловіка, втопити себе у пиві. А тепер, народжене мною бісеня, не знає куди дітися, ото й сидить біля мого ліжка на долівці, лупає очима, наче чекає чи не виникне у мене бажання розправитися, скажемо, з чоловіком Катерини, або з батьками Світлани, а то ще й з самим авторитетом Апостолом?

Ото ж я й жену від себе дурні думки про існуванні заклятих ворогів, втлумачую собі в мозок, що всі люди бажають мені тільки добра, що Світлана ніколи не буде мені вірною дружиною, що Апостол добра людина, місцеві олігархи, грають у дуду влади. Як каже Галина: крадуть усі хто має під рукою що вкрасти. А ми не маємо, тому й не крадемо. А я звинувачую себе в тому, що довів Лелію до вбивства чоловіка. Вона ще має надію стати моєю коханкою, а може й дружиною. Ніхто їй не заборонить так думати, надіятися на щастя. Якщо її звільнять, або дадуть умовний термін, ми з нею обов’язково відсвяткуємо цю подію. Відсвяткуємо за столом, або в ліжку, бо останнім часом я порозумів, що прогаяв багато часу, зберігаючи відданість Світлані. Що давно треба було завертіти роман з її молодшою сестричкою Надією. Бо кожна жінка моє свої особисті чари, свої дивні привороти, особливо коли вперше падає мені в обійми. Як, скажемо, дружина сусіда Катерина. Коли я так думаю. Бісеня починає реготати, мабуть думає не так як я, мабуть має свій особистий досвід у коханні. А одного разу мене осяяла думка: а що як це бісеня жіночої статі? Чи не покликати його до себе в ліжко? Можливо воно ні що інше, як утілення Лілії? Очі у бісеняти як у Лелії. Усмішка. Вуха, правда, довші, та ще смух на тілі. А може це не смух, а вбрання таке? Ї хвіст теж. Бігала ж колись Світлана по сцені з хвостом, одягнена у вовняну шкіру! Довго я в ту ніч стежив за поведінкою бісеняти, навіть усміхнувся йому, попрохав піднятися з долівки, показатися в своєму первісному сяйві. Та, бачте, не порозуміли ми одне-одного. Так і зосталося бісеня сидіти, як сиділо.

Звичайно, я розумів, що бісеня приходить до мене в ті дні, коли не приходить Катерина. А не приходить вона тому, що останнім часом Сергій запідозрив щось не ладне, і почав повертатися додому так несподівано, що Катерина вимушена була на якийсь час припинити наші зустрічі.

Безсоння зникло відразу як приїхав батько. Приїхав по своїм комерційним справам, як завжди заклопотаний, неголений, але не втрачаючи доброго гумору.

– Ти все з вітряками воюєш, Донкіхот Хабаровський. Мені вже доповідали що тебе тут ледве не вбили. Такі халепи талановитим фахівцям, за що? Не тримай це за позитивну якість. Наші хлопчики у Москві не вийшли поки що з дитячого віку. У яку тільки гру не грають! Оце вже справжні кремлівські мрійники! Куди Леніну до них. Я й тебе можу порозуміти, таким чином ти заробляєш свій хліб. Сатиру завжди поважало суспільство. Зокрема, звичайно, осіб, котрих ти виставляєш на посміховисько людям. Ввечері за чаркою горілки батько запитав, чи не маю я на прикметі жіночки з якою можна провести ніч? Я подзвонив Галині, сказав що приїхав батько, що має бажання провести ніч в обіймах молодої та палкої. Чи не тримає вона на прикметі зголоднілої по ласощам вдовиці. Відповіла Галина, як завжди, з гумором.

– Ти вже тиждень до мене носу не кажеш, так давай хоч батька. А взагалі є в мене на прикметі зголодніла діваха, недалечко від тебе мешкає. Не відмовиться, якщо у вас буде що випити.

Батько аж помолодів років на десять.

– Які проблемі, зараз же купуємо все краще, що знайдемо в магазинах. А ця Галина, вона хто?

– Залізнична провідниця з вищою освітою. Іноді сапаємо в одну ніздрю. А про її знайому нічого сказати не можу. Бачив якось… статева жіночка, надто молода ще. Тобі сподобається.

Галина не заставила довго себе чекати. Подзвонила, як під’їхала до будинку в якому я мешкав. Батько почував себе на сьомому небі, навіть збіг східцями. Катерина мешкала в будинку напроти, але нам треба було забігти до магазину «Самбери». Там і справді було що брати. Батько не скупився на подарунки, так що до Катерини ми прийшли, тримаючи в кожній руці по пакету з магазинними їствами. Двері в квартиру були відчинені, сама вона поралася біля плити. Невеличка огрядна жіночка з довгим білим волоссям по плечах. Два-три рази я зустрічав її в магазині, звертаючи увагу саме на волосся. Дуже привабливою показувала вона себе в його золотому орнаменті. Але перекинутися словечком з нею мені не довелося.

Вона була заможнішою за Галину: меблі, одяг вищого європейського ґатунку. До часу, як щезнути, її чоловік очолював якийсь відділ у місцевій таможні, так що нахапати добрих речей було де. Батька Катерина приголомшила своєю вродою. На мій смак вона була трохи гладка, але батькові подобалися саме такі жінки. Випивши по чарочці, ми з Галиною поїхали до її хоромів. Бо у батька почалося, як казав відомий письменник, нетерпіння серця.

Ранком, приїхавши додому, я не впізнав своєї квартири. Щезли комп’ютер та деякі книжки і підшивки газет. Вкрали бісеня, яке сиділо на долівці біля мого ліжка. Але принтер зі сканером залишили. Залишили білизну з матрацом. Нареготівшись вдосталь, після проведеної з Галиною ночі, я впав у ліжко і миттю заснув. Спав до вечора, поки не прийшли батько з Катериною. У батька очі на лоба полізли:

– Що се, хто се?

Мені тільки й зоставалося, що відповісти жартом.

– Якби я знав хто, запросив би на чарку горілки. Безсоння як рукою зняло.

Катерина була чимало здивована моєю відповіддю.

–І що вам сказали в міліції?

–Я ще не дзвонив, та й дзвонити не буду. Який сенс. Тут працювали особисті злодії, інформація їх цікавила. Газети, книжки та комп’ютер. Принтер та сканер, як бачте, залишили. Не забрали навіть грошів, які майже відкрито лежали в шухляді.

– Таким чином вони виконують свою загрозу помститися? – не зовсім певно промурмотів батько. – Ти б постерігся, сину, чув минулим тижнем застрілили дружину відомого олігарха. Комусь вона два мільйони позичила, а повертати шкода. Ото й пальнули двома кулями. Знають, що шукати вбивць ніхто не буде.

– Час безумі настав, час невігластва. Правильно міркувати сьогодні ніхто не вміє, навіть новоспечений президент, який обіцяє мочити терористів, а сам їх породжує своєю політикою.

– Але ж треба якось виживати?

– Перш за все мені треба купувати новий комп’ютер. Бо саме він – верстат, на якому я виробляю свої гуморески та усмішки.

– Ще б пак, собі ж на покарання. Краще дзвони в міліцію.

Я був на сто відсотків певен, що працювали в квартирі фахівці федеральної безпеки. Хтось пустив чутку, що я пишу сатиричній твір про справи на місцевій таможні.

Вечеряли у мене. Я наспіх навів лад у кімнаті, стіл поставили впритул до канапи, якраз на тому місці де завжди сиділо приречене до мого безсоння бісеня. Батько з Катериною прийшли не з голими руками, і горілки принесли, і вина, і смачних делікатесів. Мені було цікаво, чи запропонує батько грошів на комп’ютер, аби хоч у позику. Але після першої чарки розмова почала точитися довкола батькового бізнесу. Він наче натякав мені, що грошів має обмежену кількість. Що посіли його карком місцеві здирники. Забирають більш ніж п’ятдесят відсотків прибутку. Більшу частину одержує міліція, дещо фахівці мерії. Щадячи вимоги ставить мафія, щоб бізнес не занепав, бо із нужденного нічого не візьмеш. Я вірив батькові, бо у Хабаровську робилося теж саме. Зацікавлено зиркала на мене Катерина, іноді щось хотіла спитати, але так і не наважилася. Пішли гості від мене десь о двадцять другій годині. Я швиденько впорався на кухні, помив посуд, хвилин зі п’ять постояв під холодним душем. Пірнув з головою під покривало з надією відразу ж заснути. Але гнітила думка про батька, щось мені дуже не сподобалося в його поведінці, навіть не в поведінці, а в очах, в рухах пальців, у саркастичній усмішці. А тут ще викрадене бісеня знову завовтузилося на долівці, почало щось вистукувати хвостом. Наче натякало на щось. Висунув я голову з-під покривала, подивився – немає бісеняти. Невже під канапу шмигнуло? Прислухався тиша стоїть у квартирі. Тільки губи батька, скривлені в усмішці. За яким бісом він сюди приїхав? Каже, посуває до Китаю за дешевим барахлом. І нібито не одинцем їде, а з двома помічниками. Але ж пальці? Як він чудернацьки грає пальцями, навіть тримаючи в них виделку! Ну чисто артист!

Ранком я поїхав у селище Троїцьке, де заночував у свого товариша Степана Цвигуна, який запропонував писати гуморески для місцевої газети «Нове життя». Сам Цвигун очолював відділ преси при місцевий адміністрації. Він знайомив мене з проблемами району, з місцевими підприємцями, назвав декілька прізвищ, кого, на його думку, обов’язково треба добре пошпетити в газеті. Та як можна більше в гуморески укинути ґедзиків. Нехай посміються люди.

Тієї ж ночі я написав дві гуморески, над якими реготав не тільки Цвигун, але й голова адміністрації, Сергій Мартович Оставненко. Не гаючись мені виписали підвищений гонорар, потім гонорар «обмивали» в адміністрації, потім у газеті «Нове життя», так що я встиг написати ще двійку гуморесок, а додому повернувся тільки на п’ятий день по від’їзду.

І що ж я побачив у себе в квартирі! Відчинила мені наголо роздягнена жіночка. Не соромлячись, не привітавшись, пробурмотіла: «Носить тутечки всяких!» Я нічого не міг порозуміти: на кухні бедлам,напівголий батько на високих тонах базікає с кимось по стільниковому телефону. Жіночка відразу зслизнула до ванної кімнати. Розмовляти з батьком було даремно.

- Мені треба з тобою зустрітися, треба нарешті знайти якийсь сенс у стосунках…

Я сидів, чекав поки батько наговориться. Потім запитав:

- Ти, тату, чого сюди приїхав, чи вибір жінок у Миколаївську не такий?

Семен Маркович навіть почервонів від моєї зухвалої поведінки. Але швидко очунявся, бо й справді почував себе повинним за завзяту безцеремонність у використовуванні мого помешкання. Водити повій у моє ліжко з його боку було не зовсім чемно. Нехай бито вже з Катериною, а то, бачте, йому іншої закортіло!

- Вибачай, Олег. Насправді я приїхав поспілкуватися з сестричкою-співробітницею, та, бач, мешкає вона у фортеці, до якої мені навіть війти заборонено. Чекав на твою допомогу, бо зустріч край потрібна. А ця примадонна… ти, синку, телефончік у неї візьми. Не пожалкуєш, кажу тобі. Такі кренделя виробляє, що й у вві сні не побачиш…

Ніколи раніше я батька таким збентеженим не бачив, так що вибачив йому і повію в моєму ліжку, і розкидане по квартирі шмаття від святкової вечері.

- Що ото за фортеця до якої тебе не пускають?

- Дванадцятиповерховий елітний будинок на набережній. Є там удовиця одна, яка бачити мене не бажає. Телефон, бачиш, висмикнула. Сплела собі затишні тенета й сидить павучихою, відмовляється сплачувати братові борги…

- Квартиру знаєш?

- На п’ятому поверсі, здається.

На першому поверсі нового елітного будинку мешкала провідниця Галина. Декілька разів ї ночував у неї, навіть зустрічався з сусідкою Галини. Софією Марківною, яка за часів радянської влади посідала місце першого секретаря якогось заштатного району.

Батько тим часом випроводжав з квартири молоду, синьооку жіночку, і здалося мені що вона не повія зовсім, а одна з його Миколаївських коханок. Досить довго вони про щось шепталися і цілувалися перед тим як їй піти.

Я тим часом подзвонив Галині, запитав, чи не можемо ми з батьком зазирнути до неї в гості. Справи батька мене не цікавили. Я передав його Галині в руки, а сам побіг до магазину, освідомитися, чи можу я в кредит купити ноутбук? І скільки це коштуватиме. Замовлену суму я надіявся позичити у батька. Прийшовши додому, довго порався на кухні, відчищав газову плиту від біс його знає якого накипу. Двічі промив долівку з содою, виправ у пральній машині білизну зі свого ліжка, приготовив на вечерю картоплю з оселедцем. Настрій у мене був рішучий: тягти до квартири жодної жінки батькові не дозволю. Не квартира, а смітник якийсь!

Але батько ночувати не прийшов. Це мене не дуже непокоїло, був певен, що він заночував у жіночки, до якої так вперто ломився. Але ранком подзвонив Галині. Вона повідомила, що нібито батько від’їхав до Китаю. Ще вона сказала, що зі мною бажає поговорити її сусідка Софія Марківна, заможна жіночка, з якою батько мав якісь комерційні справи. Я згріб до кишені усю готівку, яку тримав вдома, і поїхав автобусом до Галини. По дорозі купив торт, бо знав, що жінка тимчасово не працює. Вони вже чекали на мене. Галина була у домашньому халаті, а Софія Марківна надзвичайно одягнена у коротеньких штанцях з голою черевиною, ну, зовсім сучасна повнотіла дівчинка. І кофтина на ній прозора, і волосся по плечах розпущене. Наче знала вже, що більш за все у жінках я люблю довге, розпущене по плечах волосся. Відразу ж посідали чаювати. Хвалили куплений мною торт. На вустах Галини то і діло спалахувала загадкова усмішка. Про щось вони вже домовилися без мене оці дві сусідоньки. Якщо Галина була трохи молодшою за мене, то Софія Марківна навпаки, років на десять старішою. Про що я тільки не думав, в чому тільки не підозрював Галину. Що запродала мене сусідці, як коханця, або набрехала чогось про мої таланти у пошуках злочинців. Бо убивць, які застрілили чоловіка Софії Марківни так і не знайшли…

Це вже потім я зрозумів, що з моїм чуттям дорога в детективи мені закрита. Все, що я вмію це, жонглюючи словами, розважати публіку. Софія Марківна, соромливо ховаючи під віями очі, доповіла мені, що від чоловіка у неї залишився комп’ютер, але вона в ньому нічого не тямить, так що пропонує мені використовувати його в своїй праці. Спочатку я подумав, що вона дозволяє мені працювати на комп’ютері безпосередньо на її площі, і хотів вже відмовитися, бо я звик працювати, коли обіч мене немає жодної живої істоти. Навіть кішки. Але Софія Марківна заспокоїла мене.

– Тільки з машиною треба домовитися, щоб перевезти…

Коли я побачив запропонований мені взірець японської мислі, я відразу почав відмовлятися: бо дуже коштовний, особливо із усім приладдям до нього. Та й везти такий комп’ютер на очах багатьох людей було надто ризиковано, бо знавців електронної техніки в місті вистачало.

– Ні, – сказав я, господарці, – такої техніки я остерігаюся, бо вкрадуть разом з головою.

– Та хто там взнає!

Доросла жінка, а поводилася як дитина. І це після того, як застрелили її чоловіка. Я попередив жінок, щоб забули про цей комп’ютер, що в ощадній касі у мене є трохи грошів, і я, без сумніву, куплю собі простенький, дешевенький комп’ютер, якого мені вистачить щоб заробити на хліб з маслом.

Мені здалося що Софія Марківна образилася на мене.

– Оцей кабінет належить тобі, – сказала вона. – Запасні ключі від квартири у мене є, працювати ніхто заважати не буде. Я зранку до вечора на службі, так що будь ласка. Милості просимо.

–А ночувати можеш у мене, – радісно підтримала сусідку Галина.

І все ж таки якесь,нехай невеличке, але чуття детектива в мене було. Спочатку я працюю за комп’ютером Софії Марківни, потім вечеряю з нею, а після вечері чим біс не жартує, коли така красуня перед очима! Які в неї з батьком проблеми не знаю, й знати не бажаю. Ні батько, ні я, до шлюбу з нею не підемо. У батька в Ніколаївську-на-Амурі, свій бізнес. Мене аж сіпнуло: батько і бізнес? З його-то комуністичною ненавистю до усякого роду спекуляції? Вони й з моєю матінкою розсварилися саме на ґрунтах комуністичної моралі. Вона наполягала, що доля чоловіка думати над прибутком у родині, а не про міць держави. А батькові думи про приватну власність здавались зрадою. І раптом… він бізнесмен, підприємець, торгує завезеним з Китаю барахлом?! Чи може таке бути насправді? Та й хто вона така, оця Софія Марківна. Пушиста, запашиста, і наче знайома. Щось, десь я про неї вже чув.

Все ж таки я залишився на ніч у Софії Марківни. Треба було написати двійку гуморесок, бо теми не тільки мозолили мозок, але й сіпали за язика. Працював, зачинившись у кабінеті її чоловіка. Було бажання зазирнути в його електронну пошту, але засоромився. Писалося легко, дошкульні вислови народжувалися у підсвідомості, збуджували настрій. Я навіть посміювався тишком-нишком, щоб не розбурхати відпочиваючу в одній із своїх кімнат господарку. Але вона не спала. Я ще не закінчив писати перший свій витвір як вона тихенько постукала у двері.

– Хтось там в коридорі… намагаються відчинити двері…

Спочатку я подумав що Софія Марківна таким чином провокує мене залізти до неї в ліжко. Але зломщики вже відчинили кутні двері, тепер копирсалися у замку внутрішніх.

– Не маєш гадки хто? – пирхнула Софія Марківна.

– Хтось у вас останнім часом гостював?

– Зокрема твого батька нікого…

Мене чимало дивувало її самовладання. Вона винесла з кладочки і подала мені сокиру.

– Гадка є, – прошепотів я у духмяне вушко жінці, налагоджуючи біля дверей пилососа. – Чудернацькі пригоди у сучасній Росії мені не в новину. Здається мені що сокира надто сувора зброя на цей випадок. Ми зробимо інакше. Колись я написав у гуморесці як охороняли своє майно від вовків маленькі козенятка. Вони засипали у шланг пилососа два пакети чорного меленого перцю, зарядили пилосос на видув і пчихнули у лиця злодіям. Самі вони собі машкари на морди понадівали. Я спитав у Софії Марківни чи не знайдеться у неї чорного перцю та пов’язок з медичного бинта? Жінка ледь втрималася щоб не зареготати. Перш ніж насипати перцю в насадок шлангу, ми наділи на лиця пов’язки. Не забули включити пилососа в розетку, тепер залишалося чекати хвилини коли злодії почнуть відчиняти двері. В оту шпарину, прямо їм в лиця і пахнемо ми меленим чорним перцем. На дев’яносто відсотків я був певен, що за дверима працює мій рідний батечко, у минулому гідний комуніст, славетний працівник, людина незламного духу.

Їх було двоє: батько і його напарник, який знепритомнів від жаху коли йому прямо в лице вдарило перцевим пилом. Софія Марківна захлиналася сміхом коли я ударом у живіт поставив батька на коліна, а його напарника за комір втягнув у коридор. Батько захлинався кашлем, вмивався слізьми, а я дивився на нього, не вчуваючи ніякого жалю, тільки презирство межоване з огидою. Я й сам вже пхикав так, що подзвонювало скло у вікнах, але батечку свого запхнув до ванни, щоб промів очі, та носоглотку. З напарником дозволив йому розбиратися самому. Софія Марківна закрилася в своїй кімнаті. Я думав вона подзвонить в міліцію, але не подзвонила. Визирнувши, спитала, що будемо робити? Я послав батька з напарником під три чорти, натякнувши при цьому, що він негідник, яких ще світ не бачив. Що такі злочини, як вбивство дружини, безкарними не залишаються. Він не відразу, мабуть, втямив на що я натякаю, але на хвильку зупинився на сходинці, вчепившись обома руками в блискуче дубове бильце.

Останні слова, які я почув від батька, трохи мене ошелешили, але я не придав їм значення. Опинившись за порогом, він промурмотів, здригаючись від роздираючого груди кашлю.

- Запам’ятай, сестро, рідна кров своє слово скаже…

Більше я батька не бачив. Він зник тієї ж ночі, майже відразу як вийшов від Софії Марківни. Чи вбили його, чи збіг кудись, на той час я не знав. Була така згадка, що, поки я вовтузився з батьком, Софія Марківна подзвонила комусь зі своїх знайомих, але про це я її не питав. Хто нишпорив по моїх речах я так і не узнав.

Після цього випадку працював я за комп’ютером у квартирі Софії Марківни не тільки як коханець Галини, але й охоронець майна господарки. Вона навіть платню намагалась мені видавати щотижня. Та яке там… ми ледь не посварилися. Тоді Софія Марківна запропонувала офіційно стати охоронцем її тіла. Я не втерпів, пожартував, що допреш треба оглянути яке тіло буду охороняти. Вона не соромлячись роздяглася…

– А що ми скажемо Галині? – поцікавився я.

– А що нам Галина, – Софія Марківна презирливо відкопилила губи. – Суха вобла, яку секс цікавить тільки як остання можливість заробити собі на хліб.

Але до ліжка того вечора ми із Софією Марківною ми так і не дійшли. З аеропорту подзвонили Світлана Жаронкіна, повідомила що усім загалом їдуть додому, що їй негайно потрібні ключі від квартири, бо Надія свої десь посіяла.

Софія Марківна проводжала мені до дверей голою.