Бізнес по виробництву вовкулаків

Зустрівся я якось віч-на-віч з велетенським степовим вовком. Стою, не тямлячись, що робити: далі йти, чи завдати втікача від вовчої ошкіреної пастки. Зовсім вже було спромігся втікати, коли бачу посміхається мені вовк лагідними неньчиними очима.

— Кого злякався, дурню, чи вже родину свою не впізнаєш? Як прізвище твоєї рідної неньки знаєш? Ні! А кажуть у людини мозок може вп’яти в себе Всесвіт. Брешуть, мабуть. Бо прізвище твоєї матері саме Вовк. А коли вже мати твоя вовчого роду, то тобі, брате, саме час сповнити нашу вовчу зграю. Саме зараз ми впорядковуємо наш вовчий закон: слабких не чіпати, бо від їх бридкої сукровиці, самі слабнемо й діточок озброїти люттю, як слід, не можемо. Нам сьогодні вовкулак потрібен, вовк з повадками лева й мозком людини...

Зціпивши зуби, йду я на вовка, а той, роззявивши рота, дивиться мені в очі срібними з зеленим ґудзиками, ще й палахкотить червоним, як піонерський прапорець, язиком.

— Хай тобі грець, вовчице, якщо ми й справді, одного батька діти, заховай свого язика, й не заступай мені шлях. Як спроможуся стати вовком сам тебе знайду. Над твоєю пропозицією мені треба поміркувати...

— Хвилин отак з двадцять не більш, — ошкірився вовк, — десь за півгодини почне засідати вовча Дума, а запізнюватися нам не лічить.

Обережно піді шовки до вовка, я потис йому лапу, потис в ту саме мить, коли його міцні щелепи ледь не зімкнулися на моїх лівій руці.

— Ти що робиш, негіднику, — заскавчав я, — прикинувся ягнятком, а насправді самий що ні є вовкулак.

— А хто тебе навчив до мене правою рукою п’ястися, хіба забув, що друзі вітаються лівою рукою, а праву подають тому, кого сподіваються надути.

— Поглянь ж бо, брате, на себе, моя душа прихилилася до твоїх нарікань на наші непрості родинні стосунки. Ти бажаєш стати моїм оборонцем, а сам поширив брехню. Добре ще, що не дістався моєї руки.

— А хоча б дістався, ти поклав би мене у притінок смерті?

Від сердечної гіркоти мої очі наповнились слізьми. Душа прагла знайти вірного товариша, але вовк зрадив мене.

Я начебто знеміг від образи на зневажливо сяючу очима звірюгу.

Цілісінький день я ходив і ремствував, а десь близько десятої вечора у дзеркальних дверцях ресторану замість свого лиця побачив вовчу морду з ошкіреною пасткою і хижо поблискуючими очима.

П’яна жінка, побачивши мене, затулила лівою рукою рота, а правою, ляпаючи по дерев’янім перильцям, за котрими мить назад стояв велетень-вартовий, з острахом запитала:

— Ви що, справжній вовк?

Я вискочив на вулицю, побоюючись звернути на себе увагу відвідувачі ресторану.

— Кентавр був, був Мінотавр, але поет з головою вовка... Вовкодав, чи що. Такого в історії світового мистецтва не засвідчено! Куди ж ви, почекайте-но! – кричала мені услід красуня з довгим білим волоссям. Вона аж підплигувала від бажання познайомитися зі мною.

— Сина царя Міноса назвали Мінотавром, а людина—вовк? Це явище нової доби? Ви, мабуть, один з олігархів?

— Як би не так! Здалася олігархові вовча пастка, вони – леви, від їхнього реву президенти коцюбнуть, — не вірячи ще, що така красуня залицяється до вовка, відповів я.

— Пробачте, як мені вас величати? – красуня поклала долоню на сіру вовну моєї щоки.

— Вовча Дума нарекла мене Вовкулаком, — трохи хизуючись представився я. – Вовки мають намір створити вовків нової особливої породи. Я поки що взірець, вовк з чоловічим тулубом.

Жінка зніяковіло посміхнулася.

— А якщо ми з вами... проведемо оцю нічку вкупі, яку істоту я понесу в собі?

Я знизав плечима:

— Думаю, малого вовкулака.

— Ото й добре.

— Що добре?

— Ходімо робимо нову особливу породу. Ми маємо негайно реєструвати свій бізнес. Людина з вовчою мордою, пастка, клики, довгі вуха... Думаєш, порода охоронців? Як би не так. Вони будуть підприємцями, політиками, військовими чинами...

Одружилися ми з красунею. Цілуватися щоправда незручно, клики мішають, але знайшли таки засіб милуватися, як справжні коханці. Ви собі уявити не можете з яким нетерпінням очікували ми на першу дитину. Коли ж ото замість малого вовкулака народилося гарненьке біленьке дівчатко, дружина заборонила мені улещувати потенційних утворювачів вовкулаків, котрими, щоб ви знали, були молоді жінки. Але яке може бути благочестя, коли деякі жінки в нашому гаремі-підприємстві осяювали мою душу надзвонюючи щодня, щоб приїхав на чергову спробу витворити малого вовкулака. І я, добропорядний сім’янин, повинен був займатися перелюбством зі звільненими дружиною з бізнесу жінками. Бісові швенді народили мені в один рік сімох дівчаток і жодного вовкулака.

Дивлюся на себе в люстерце: пастка, вуха, вовно – все, як у порядного вовка, але хоч ти трісни, не розповсюджується моя врода сім’яними залозами.

— Шкода, — каже дружина, — такий бізнес руйнується. Заяви на вовкулаків йдуть з усього світу, мільйони євро до рук пливуть, а ти... теж мені запліднювач хренів...

Дійшли справи до розділу майна. Жінки, котрі в нашому бізнесі робили, на мене – як мухи до меду. Кожна бажає, щоб у дитини рідний батько був. А у дружина в голові одне – бізнес! А тутечки як грім з ясного неба, моя дружина, Валентина, сина принесла, та ще якого сина! Вовча пастка, вуха стирчаком, в очах хиже полум’я. Утямилося дружині цілу гвардію вовкулаків народити, почала під’юджувати медичних сестер, що за проведену зі мною ніч вони зможуть заробити кучу євро. Як ніч медсестри до мене в вікно грюкають, склянку з горілкою він пана Немирова показують. Якщо усіх впускати, стану я питцем, або повією в штанях. Так що приходилося мені жінок сортирувати, відбирати на свій смак, щоб у склянці була не просто горілка, а горілка на березових бруньках.

А маля народилося приємне таке, як ніч – до місяця починає вити, а вранці жінкам в коханні признається. Усі повадки батька перехопив, ще й дещо від своєї вроди прибавив. Пішла чутка, що з часом вовча морда мого сина перетворюється в симпатичне хлопчаче лице. Очі блакитні, вуста червоні, а кучма кучерів на голові така, що жінок завидки беруть. Якось питає мене син:

— Чого оце мати мене за вуха смикає, невже й справді вони такі довгі? А зуби? Невже вони задовгі аніж у тебе?

— Все в тебе, синку, на місці, — радію я, — все в тебе гаразд. А зо до неньки, у неї післяпологова травма, з очима щось вкоїлось. З часом вона очуняється, побачить тебе на власні очі.

А дружина втелепала: в лікарні аукціон упорядковує* хто більше за сина мого Йвана євро дасть. Стартова ціна – мільйон! Поличчя сина з вовчою пасткою розмістила в Інтернеті. А що робити, отакі закони сучасного бізнесу. Що на мою красуню найшло, жодного натяку на вовче походження у сина не було. Такої однобічності можна було уникнути, принизити впливи дружини на комп’ютерні торги, але я добре знав ставлення моєї Валентини до свого бізнесу. Він у неї був над усе. Пояснювати дружині що син не вовкулак, а порядна людина, не мало сенсу. Вона бачила в хлопчикові тільки комерційну вигоду. Тільки засаду бізнесу й нічогісінько окрім. Одурівши від стогонів зруйнованих перебудовою родин, дружина занепала на ідеї найвлучнішої комерції.

Я змушений був дати дружині бій, або самому прийняти його та спробувати відбити. Правда, це були не кращі передумови порозуміння. А тимчасом понаїхало покупців з усього світу. Люди усі кремезні, зі хмарними очима. Шлюбне наше життя з Валентиною тріщало скрізь. Наукова медична комісія визнала мого сина Йвана твариною, бо ставши на очі вченим на усі питання відповідав щенячим склінням. Батьківське моє серце спалахнуло гнівом, я зробився левом, так що уся когорта вчених пішла вроздріб. Лише покупці схопилися за свої пістолети, цілячись в мою розкішну гриву. Я думав, що хлопчик мій злякається, але ні, хоча й тяжко було дитині його віку розрізнити хто є хто.

Терен на котрому було розташоване наше містечко, здебільше був степом, так що зробися син левенятком, втікати нам чи було куди. Так що треба було нам з синочком давити на психіку матері. Далися їй оті євро! Вона й думки не допускала, що син і чоловік в неї вовкулаки не за походженням, а по хисту своєму. З добрими вони добрі, а що до хижаків – можуть озброїтися не тільки вовчими кликами, але й левиним ревом. Головне ж оте, що посмішка у лева та левеняти доброзичлива. Щоправда не кожен її розгледіти може. Вчені не розгледіли. Та які вони вчені, коли за тридцять срібних монет визначили хлопчика вовкулаком.

Не встигли покупці утямити малому чи дорослому звіру загнати межі очі кулю, як ми з сином перетворилися в людей. Син підійшов до матері й говорить:

— Якби я успадкував нафтову свердловину або золотокопальню від пана Копчика, якого б я дідька лементував на площах проти президента. Кожній істоті набридає коритися обставинам, коли оті обставини зроблено під отого пана, котрий бачить в тобі покірне ягнятко. А що станеться з паном Копчиком, коли усі ягнятка стануть вовкулаками. І що станеться, мамо, з твоїми євро, котрі ти заробиш на продажі своїх рідних діточок...

Сонце, пульсуючі медузою в зеніті, немилосердно пряжило і я думав, що згодом людству загрожує зникнення, або перетворення в динозаврів, котрі почнуть знищувати себе під хряскіт велетенських щелеп. Покупці зажадали вимоги, оскільки моя дружина втягла їх в невигідну справу.

— На що ви сподівалися, — поклавши долоню матері на плече, запитав син самого погрозливого покупця, американця за походженням. – Ви дбаєте про гроші?

Жінка скинула долоню сина зі своєї руки, вона схопила пальцями його вуха, й смикаючи їх догори, кричала з божевільним реготом:

— Ви тільки подивіться, панове, які у нього вуха, хіба оце не вовкулак? А як він щирить пастку, бо син свого батька! Ви зможете розповсюдити оцю тварину, очі котрої палахтять полум’ям гніву.

Покупцям було не до сміху. Дехто, зрозумівши, що мають справу з божевільною жінкою, мовчки залишили майданчик біля будинку, в якому був розташований невідомий суспільству бізнес по продажу вовкулаків.

Хлопчик обережно відтяв пальці матері від своїх вух, і, притуливши пальця до її вуст, сказав з почуттям легкої докори в голосі:

— Я вовкулак, мамо, бо я твій син. Подивися на своє обличчя. Скільки в ньому хижої люті. Яким гнівом палахтять твої очі! А коли вже я твій син, невже ти віддаєш мене за гроші на понукання оцім закордонним злидням? Вони виставлятимуть мене, твого сина, як взірець нашої родинної розпусти...

Це був зовсім ще малий хлопчик, але його недитяча мудрість дійшла не тільки до розуму, але торкнулася сердець покупців. Вони тишком-нишком почали кидати до ніг матері гроші, котрі вона капцем підіймала й розсовувала по кишеням. І, плачучі, лементувала на весь білий світ.

— Дивіться, які у нього вуха, яка у нього пастка! Він вовкулак, вовкулак, як його батько...

І тихий стогін батькового серця лунав над усією нашою багатогрішною землею.