Частина 22

Звуть мене Петро Семенович Надточій, мені п’ятдесят сім років. Мистець. Член спілки художників Росії, маю свою студію, дружину, з якою не живу, і співмешканку, котру люблю, але іноді зраджую їй з дружиною коханця моєї дружини. Бачте як все уплутано в моєму житті. Мистець, Василь Мирошниченко, якось пожартував: тобі романи писати, а не папір фарбами мазюкати! Я б так і зробив, якби не бажання змалювати на полотні своє дитинство. Нестерпне бажання. Бажання, яке виникло майже п’ятдесят років тому. Мій досвід праці з освітленням допоміг мені досягти чималого успіху в змалюванні витонченого настрою природи, морського, або степового пейзажу. Щастить мені з жіночими поличчями, але таке буває не дуже часто, як казав Мирошниченко, тільки у нападі найвищого натхнення. Натхнення, самі розумієте, птах примхливий, загалом його не спіймати. А мистцю побути наодинці удається хіба що у п’яній нестямі. Приміщення під студії мистцям будуються на останньому поверсі, двері у двері, щоб легше було стежити хто там чим займається. Так що свята відзначаємо гуртом. Зранку до вечора, а то й до нового ранку у студіях вирують палкі суперечки, або дискусії. Послухати, кожен з нас геній, а насправді — підлабузники влади. Малюємо те, за що дають гроші. Я теж не відмовляюся від замовлених картин, але моя манера малювати представникам влади, або заможним комерсантам не подобається. Вони мене не розуміють. Розмиті контури підводного човна, коли я його намалював на замовлення суднобудівельного заводу, викликали палкі суперечки. Оцінювачів захоплювало море в димці ранкового серпанку, але відбиття човна на тлі туману, коли виникає враження, що в море посувають відразу два човна, викликало нерозуміння. Оцінювачі замовили картину Степану Бабурі, а мого човна купив один з оцінювачів, котрий особливо наполегливо ганьбив мою картину. Гроші тоді я одержав чималі, але найвищою нагородою були слова покупця: навіщо людям те, чого вони не розуміють!

Я давно помітив що реальність кожен бачить по-своєму. Я малював човна саме так, бо кожен інший варіант здався б мені безглуздим. Ранковий туман це дзеркало, в котрому завжди відіб’ється щось надзвичайне. Природа великий митець: поет і художник, вона покликана зачаровувати нас несподіванками. Але примітивні люди цього не помічають. Або не бажають помітити. Ми поважаємо в житті те, що надає йому сенсу. Кохання, наприклад. Зустрів красуню-жінку, захопився її вродою, думаєш — це назавжди. А поспілкуєшся день-другий і наступає протвереження: не маєш вже ні захвату від вроди, ні бажання зустрічатися. Бо не твоя вона половинка. А інша і не вродлива зовні, і риси лиця в неї не класичні, а вабить тебе до неї, наче до горілки пияку. Скажете, не зовсім вірне порівняння? Може й так, але ж кращою за усіх жінок для мене була й зостанеться Катерина. Вона старіша за мене на двадцять шість років, а я дивлюся на неї, як на диво-дивне: кожна зморшка на лиці прикрашує її, кожна родимка на тілі викликає захват. Недаремно ми з нею зробили такого синочка!

Жінки мого останнього часу: Галина, Олена, Стефанія, з кожною я святкував вибухи справжніх почуттів. Галина зрадила мені. Олена мене приваблює не гірше за Катерину, але кохатися мені приємніше зі Стефанією. Можливо причина в тому, що її чоловік був, а може й зостається, коханцем моєї Галини, можливо мене вабить до неї бажання помститися? Минуло майже десять років, а мені не дає спокою пророцький сон, у якому я побачив в ліжку Галину з Миколою. Особливо запам’яталися дві деталі: мавпа на майці у Миколи, що показувала мені язика, та лице самої Галини, наче пелюшок полум’я, рожеве від насолоди. Такою я Галину ніколи не бачив. Мабуть щось у Миколи було таке, що завдавало Галині найбільшої насолоди. Мені з Галиною було не зовсім затишно, та й кохалися ми не дуже часто, бо мозок мій був завжди спрямований на пошук себе в мистецтві. З Оленою, коли вона не в відрядженні, ми кохалися кожну ніч, але справжню насолоду з нею я відчував, коли в уяві тримав Катерину, або Стефанію. Особливого збудження досягав, уявляючи отой сон з мавпою на майці Миколи Миколовича. Я добре розумію, що в цьому випадку мене збуджувала ревність, майже ненависть до Галини, яка з такою безсоромністю зраджувала чоловікові.

Чоловік Стефанії бентежив мене більше тим, що мені доводилося його стерегтись. Це ж саме почуття викликало в мене особисту прихильність до його дружини. Якщо ми за зустріч, починали любитися вдруге, я насолоджувався не стільки Стефанією, як помстою Миколі, в ритмі рухів подумки повторюючи слова: «Оце тобі Миколо, за Галину, за Галину. Яка ж вона гарна, яка солодка, твоя жіночка! Як вона палахкотить! Як стогне…» Стефанія в простоті душевній сприймала мене як безтямно закоханого в неї чоловіка. Я не скупився на добрі слова, а можливо й справді кохав Стефанію, вона була мені зрозумілішою за Олену, завжди чимось заклопотану, заглиблену в свої думки та почуття. Стефанія ж була відкритою, як сонячний день. Вона не затаювала свою радість, своє горе, не умовчувала, що окрім мене іноді зустрічається зі своїм старим коханцем, і хоча він їй не подобається, але відмовити йому вона не може. Спочатку це мене дратувало, а потім, як кажуть «проїхали», я забув що він існує. А може й не було у Стефанії того коханця, а таким чином вона збуджувала мене на нестямні ласощі, коли до кохання приєднувалися ревнощі? З боку Стефанії це була небезпечна форма наївності. Якщо вона таким же чином почне поводитися зі своїм Миколою, це може кепсько закінчитися. Думаю, не задарма мавпа зі спини Миколи, кожного разу як заплющу очі, висолоплює мені свого язика. Олена й та попереджала, що мені краще не зустрічатися з дружиною Миколи, бо вагітна Галина знайшла собі заможного мужичка, а Микола, так сказати, піймав облизня.

Я не боявся стати посміховиськом в колі своїх знайомих. Розлучення з дружиною не така вже й новина в нашому колі. А що до коханок, кожна натурниця художника, з часом може опинитися в його ліжку. Кажуть що у художниці Ганні Гідної чоловік, відома в нашому місті людина. В коханцях у неї нібито Степан Бабура, що не заважає Ганні після чергового свята прокинутися в ліжку одного із майстрів мистецтва. Я не вірив отим байкам, бо не такою здавалася мені Гідна. Ця халепа своєю схильністю до жартів псувала мені настрій. В її очах я був скнарою, бо, як кажуть, зоставався останнім нескореним верхів’ям. Останні дванадцять власників художніх студій вже лежали біля її блідих ніг скореними. Кращім із коханців Бабура називав себе, зі його істотним примітивізмом. Мої знайомі митці майже не звертали на Ганну уваги, своє відношення до неї виказували загадковими усмішками. Але фахівцем вона була відмінним. Її недорогі пейзажні акварелі купувалися, як подарунки друзям на день народження. Над ліжком моєї колишньої дружини й досі мабуть висить пейзаж, який вона подарувала собі, як взірець справжнього мистецтва. Акварель мала назву «Бабки над ромашковим полем». Бабки на малюнку були так ретельно окреслені, що здавалися живими. Одна, сама визначна за обсягом, сиділа, смоктала солодкий нектар з квітки, друга вже визначила собі кошик з медом, а десять бабок ще знаходилися в повітрі. Щось мені нагадував цей малюнок, але я довго не міг втелепати що?

Після того, як завдяки міністру, я одержав нове приміщення під студію, Ганна напросилася відзначити подію, «щоб міністр не забував про інших митців». Звісно, що під словом «інших» вона мала на увазі себе. Я ж, навчений гірким досвідом з Бабурою, обдзвонив своїх друзів, так що в назначену Ганною годину, моя студія була вщент заповнена народом. Окрім художників та поетів, прийшли знайомі дівчата з бібліотеки, Стефанія з Миколою, і звичайно Олена, як головний захисник від надзвичайних ситуацій. Останнім часом я трохи підупав в очах моєї дружини, але переселення в нову студію поставило мене в шерегу кращих митців міста.

На входини Ганна Гідна подарувала мені свою нову акварель під назвою «Моя сліпуча нагота». Я майнув по акварелі очима й віддав її Олені, яка на правах господарки приймала від гостей подарунки. Святкували майже до півночі: етикет був простий, правіла поведінки вишикувані, що дивувало не тільки мене, але й відомих у митецькому загалі марнотратів життя. Ніхто не вибухав, не докоряв мені заступництвом міністра. І що особливо дивно, горілку пили коньячними чарочками, не помічаючи навіть розташованих на столі гранчастих склянок. Так що горілки в моїй новій студії залишилося ще на одне свято. Я багато чого не міг порозуміти. Щоб, скажемо, Бабура випив дві чарки й не спровокував свари? Такого на моїй пам’яті ще не було. Коли о дванадцятій годині усі запрошені пішли собі геть, подякувавши нас з Оленою за приємний вечір, я поцікавився, чи не дружина своїм досвідом упередження катастроф так вишикувала моїх завжди невгамовних друзів?

У відповідь Олена тільки сумішкою сяйнула.

На ніч ми залишилися в студії. Доброго ліжка в мене ще не було, отож ми полягали прямо на долівці, розіславши деякий одяг, та ковдру, якою я притинав свої малюнки. Я вже намірився вимикнути світло, коли Олена спитала.

— Ти хоча б подивився на подарунок Гідної. Я не великий фахівець по справам мистецтва, але маю зауважити, що ви Ганну недооцінюєте. Кожна її акварель має свій особливий сенс. Як я розумію, Ганна намагається затягти тебе в ліжко. Мабуть усі художники для неї випробуваний загал. Кращим вона визначила Степана Бабуру. Остання загадка для неї — ти. А зараз подивися на її «Сліпучу наготу». Ця акварель не тільки мужчину, мене збуджує…

В мене вдих перехопило, коли я побачив Ганну роздягненою. Не знаю, чи такою вона була насправді, але від малюнка відлунював струм такої хитні, такою Ганна показувала себе невідхильно привабливою, що будь вона поряд, я б не втримався від спокуси відвідати отої сліпучої наготи.

Гідна тримала в собі те, що я так давно і безнадійно шукав. Вона навчилася змальовувати свої бажання. Але як це їй вдається? Раптом спала на думку акварель Ганни «Бабки над ромашковим полем». Заплющивши очі, я побачив пейзаж в уяві. Дванадцять бабок над ромашками і кожна зацікавлює своєю особистою взірцевістю. Одна з дванадцяти вже сіла на квітку, останні ще не зробили свій вибір. Сів Степан Бабура, це було ясно, як божий день. Надходить до меті ще одна бабка, це звичайно Мирошниченко за тиждень до самогубства. Я був певен що в студії Ганни Гідної можна побачити незакінчений пейзаж ромашкового поля, над яким ще літає остання дванадцята бабка, а одинадцять вже п’ють солодкий нектар її зажерливої вроди. Невже й справді п’ють поодинці, коли відпочиває у себе в студії майже завжди п’яний Бабура? Відразу майнула думка:

«Якою б Ганна себе не намалювала, нектару з її солодких вуст я не нап’юся».

Несподівано виникло питання:

«А що як саме в цьому нектарі приховано те, що відкриє мені шляхи до мети?»

Олена вихопила з моїх рук малюнок і швиргонула кудись поза головою.

— Після неї до мене краще не з’являйся. Я терплю Стефанію, бо ваше кохання мені не загрожує. Вона буде микатися зі своїм Миколою до останнього часу. А Ганна знайде можливість довести тебе до божевілля…

— Це що… пророцтво? Невже Андрій знову взявся за старе?

— Це моє пророцтво, Петре Семеновичу. Андрій пророкував за моєю допомогою. Пророкував, поки мені не обридло дивитися на його постійно зростаючу скнарість… Ти бачив що я сьогодні зробила з твоїми гостями? Таким же чином я працюю з ушкодженими в катастрофах людьми. Але ти про оці мої здібності повинен забути… Окрім звичайно Ганни, бо її на тебе цькує Степан Бабура. Заздрість могутня сила, Петре…

В ту ніч я не кохав Олену, не міг перемогти в собі почуття якогось, незнайомого досі, приховано виникаючого жаху. Заснув тільки перед світанком, а коли прокинувся Олени в студії не було. Пішла, залишивши записку: «Лечу на Сахалін, там робиться щось надзвичайно жахливе… Твоя Олена!» Добре, що написала «твоя», а то я вже почав підозрювати, що ця ніч була останньою в нашому подружньому житті. Вчора в мене була думка, що дружина знищить малюнок Ганні Гідної «Моя сліпуча нагота», але ні, стояв на підвіконні, повернутий лицем до мене. Майже годину я стояв перед ним нерухомо, прикипілий до місця, і не міг порозуміти: в фарбах, чи в хисті художниці прихована приваблива, і разом з тим ворожа міць малюнка? Незважаючи на свою переконаність, що ніколи не піду на поводу Ганни, я того ранку палав нестерпною жагою щоб вона подзвонила мені. Подзвонила негайно, бо я вже не міг здержувати свою хіть до її надзвичайно привабливого тіла.

І вона подзвонила…

Нічого особливого, жінка, як жінка. В порівняні зі Стефанією — нікчема, з Оленою — теж. Але я її покликав сам. Покликав щоб спитати, яким чином вона досягає в малюнку такої притягальної сили? Мене дратує її усмішка, її вульгарне похитування стегнами. Вона починає роздягатися, подумки я кричу не треба, а сам палаю від бажання негайно роздягти її, й опинитися на розкиданих по долівці речах. В уяві писане сонцем зауваження Олени: «Після неї до мене краще не з’являйся». А як же бути з тополею дитинства? Якщо Ганна буде моєю коханкою, вона обов’язково відкриє мені свою таємницю. Нарешті, ми можемо одружитися. Бабуру в розрахунок можна не брати: він неук і п’яниця. Не йому, а мені міністр запропонував нове приміщення під студію… З вигляду в Ганні нема нічого надзвичайного… Цікаво, плавки вона зніме сама, чи буде чекати поки це зроблю я? Груди в неї й справді чарівні, Маленькі, але дуже приємні на дотик. Я ще не торкався її грудей, але відчуваю приємність такого дотику. Такі груди приємно цілувати, а потім, коли напружаться соски, їх приємно колихати носом. Такі ласощі дуже любила Катерина. Груди в неї були трохи більшими, але такими ж пружними і зухвало вродливими. Боротися із нестерпним бажанням мені допомагало питання: «Плавки вона зніме сама, чи буде чекати поки це зроблю я?» Зніми Ганна плавки, я б не втерпів, пірнув би до неї в обійми. Але вона гаяла час, вона барилася, що мабуть робила, коли приходила в студії інших митців. Вона не хотіла порушити одного разу запровадженого правила. А я хотів щоб вона роздяглася сама, щоб першою почала ласувати моїм тілом. Усвідомлення своєї незламної впертості допомогло мені вийти переможцем у цьому розпочатому Ганною романі. Можливо мені допомогла Олена? Не скажу, не знаю… можливо й вона, але я заспокоївся настільки, що почав не поспішаючи збирати розкидані по долівці речі й складати їх на стілець.

— Дякую за сеанс, Ганно, але мені потрібна інша натурниця…

Я вперше побачив, коли у жінки червоніє не тільки лице, але й все тіло. Навіть литки на ногах. Вона ступнула до мене з бажанням впасти в обійми, але мені не сподобалася її червоне тіло. Було таке враження, що, зроби я крок назустріч, і жінка сполохне червоним полум’ям. Уникнувши обіймів, я підняв з долівки спідницю Ганни, потім кофту, а вона все ще стояла, дивлячись на мене нічого не розуміючими очима. Я вже лаяв себе: що я за чоловік, коли відмовився від її кохання! Але така думка трималася десь далеко позаду, бо перш за все я почував себе переможцем, і був певен, що Ганна ще не раз прибіжить до мене в студію, і я доможуся таки, що вона вижене геть свого Бабуру, розлучиться з чоловіком, і відкриє мені таємницю своєї надзвичайної майстерності.

Випроваджуючи, вже за дверима, я все ж таки поцілував Ганну в краєчок вуст. Губи в неї були холодними, на лиці ще тримався рум’янець. Ледь-ледь помітний він був прикрашенням її лиця. Услухуючись в дрібне перестукування каблуків на східцях, я раптом відчув такий глибокий жаль до Ганни, що ледь втримався щоб не побігти слідом. Мені здавалося, що я її невиправдано скривдив, що нічне базікання Олени нічого не коштує в порівнянні зі стражданнями Ганни. Якби не дзвоник Стефанії, котрий застав мене за два кроки від малюнка «Моя сліпуча нагота», я б не витримав, подзвонив по стільниковому Ганні, з проханням повернутися назад.

Стефанія повідомила, що знаходиться поблизу від студії і бажає зустрітися.

— Надіюся твоя… вже пішла? — спитала з неприхованою іронією.

—Я чекаю на тебе, Стешо, — відповів я, зовсім забувши про нічне попередження дружини.

На мою думку Стефанія занадто переймалася дрібницями. Останнім часом з книгарні почали зникати книжки місцевих поетів.

— Злодія не було, а батька вкрадено, — журилася вона, коли після ліжка ми сиділи випивали по келишку кави. — Директор змушена була увести до штату двох охоронців, але хлопцям соромно обшукувати сивоволосих відвідувачів бібліотеки. Скоро будуть роздягати й розбувати, як перед посадкою на літак.

— Так самі поети й крадуть, — пожартував я, будучи певен, що воно саме так і є. Якщо хтось з поетів дарував мені свою книжку, потім питав чи не може забрати, бо жодної не залишилося. Мені зоставалося тільки стенути плечима: — Забирай, коли є потреба…

Мої стосунки з письменниками я б не назвав добрими. Мені подобалися поезії витончені, багатокольорові, так що поетів, які складали рядки про славетні перемоги радянської влади поважав не дуже. Не сподівався я й такого, щоб видатний письменник, після горбачовської реформи, йшов пробоєм до збагачення, прихиливши голову до місцевого авторитета, злодія в законі Дублета. Раніше ми з ним спілкувалися, мені подобалися його пишнобарвні оповідання про далекосхідну флору та фауну. Я ілюстрував декілька його книжок, за одну Василь Скрипка одержав два дипломи книжної ярмарки. Але останнім часом героями своїх оповідань він зробив людей, які провокували криваві бійки поміж кримінальними кланами. Позичив починаючий бізнесмен два мільйони рублів у дружини заможного підприємця і таким чином зробився таланистим фахівцем у політиці. Бо, вбивши жіночку, купив собі посаду. Скрипка в своєму оповіданні підносив це не як злочин, а навпаки — як правову норму стартового капіталізму. Бо, бачте, герой оповідання, не тільки упорядив жінці розкішний похорон, але й поставив на могилі неабиякий пам’ятник.

— Таким же чином відбувалося закладення підвалин капіталізму в Америці, і сьогодні це нікого не шокує, — вибухнув Скрипка, коли я назвав його героя мерзотником, якого світ не бачив.

Я не розумів цієї постанови: закладати в підвалини капіталізму мерців замість чесної заповзятливості. Голова комерційного банку, винахідлива жіночка, Тамара Ясенок, початковий капітал зробила на продажі голок та дешевих жіночій прикрашань, які завозила з Китаю. Тоді ще човниковий бізнес тільки розпочинався. З часом в неї з’явилося чимало послідовниць, але тоді вже такого попиту на китайські дрібнички не було.

Маю тільки повідомити, що письменницька вдача Скрипки закінчилася, як я й пророкував, він став жертвою розбирань місцевого криміналу. Йому навіть пам’ятника не поставили, бо поразку в конфлікті потерпів саме його заступник Дуплет.

Мені треба було взяти на себе відповідальність за його життя, переконати, що письменнику не робить честі підтримувати злодіїв, в який би одяг вони не виряджалися. Але на той час в мене теж виникла проблема — настирливість в домаганнях Ганні Гідної посварила нас зі Стефанією. Збайдужіла до мене й Олена, яка, мабуть чекала що наше кохання виявить себе в змаганні з хтивою шукачкою любовних романів. А Ганна наче сказилася, ночами дзвонила на стільниковий, зранку грюкала в двері студії, навіть коли мене там не було. Таким чином вона провокувала сварки між сусідами. Дійшло до того, що ми вимушені були поставити крицеві двері безпосередньо на східцях перед останнім поверхом.

—В ліжку Ганна талановита як і в малюнку, — жартували хлопці, — оприбуткуй її і вона заспокоїться. Інакше доведе до божевілля.

Мені соромно було дивитися в очі Олені. Вона все розуміла, але угамувати Ганну за допомогою свого хисту рішуче відмовилася.

— Це вже твої справи, — відповіла рішуче. — Я тебе попередила, якщо вона затягне тебе в ліжко, до мене не торкайся. Досить того що я терпіла Стефанію.

Щось мені не сподобалося у цій відповіді. Олена сама дозволила мені зустрічатися зі Стефанією, мабуть розуміла, що її постійні відрядження, іноді надовго, іспит для мене надзвичайний. А тепер починає попрікати Стефанією. Я дивився на її молоде смагляве лице, на надто вродливі риси лиця, не міг тільки дивитися в очі. Вони наче відштовхували мене, стискували мозок, але поволі до мене стало доходити: цілком імовірно, що Олені потрібна зачіпка, щоб посваритися. Натомість я перевів погляд на екран комп’ютера. До мого появлення вона щось шукала в Інтернеті.

Я заглянув їй в обличчя.

—Я не думаю що… але добром прошу, якщо я тобі обрид, скажи чесно…

Мені здавалося, що я стою біля палаючого багаття. З таким почуттям я дивився як арештовують моїх батьків. Я витримав її погляд, погляд очі в очі. В груди клином ввійшов холод.

— Хто твої батьки? — запитала Олена.

Я майже виплюнув відповідь.

— Це має якесь значення?

Вона кивнула головою.

—В долі батьків є частина твоєї долі, я повинна знати на що надіятися.

— Кожна людина може надіятися тільки на себе.

— Твої батьки були осуджені… за що?

— За те що в пітьмі дещо бачили, тебе вдовольняє така відповідь?

Невміння говорити відверто найбільша проблема в спілкуванні подружжя. Поставлені Оленою питання не просто дратували мене, вони вбивали в мені кращі почуття до неї, викликали щось схоже на ненависть.

— Чого ж ти мовчиш? — вона відступила на два-три кроки від мене, наче боячись, що я її вдарю.

— Ніколи не питай про святе таким тоном, я в дев’ять років був враженям для влади, але збіг із в’язниці, бо ніколи не був і не буду рабом… Вітай від мене свого нового коханця. І бувай…

Можна було почекати, подивитися Олені в очі, але я прийшов в таке обурення, що не контролював себе. Змінилася навіть хода, я йшов підстрибуючи, наче замість підошов до моїх туфель були прибиті пружини.