09
9
Десь вже в сутінках, коли я сів за ноутбук з бажанням написати чергову гумореску для газети, до Василини прийшла сусідка. Господарка запросила Катерину до хати, але та наполягала посидіти на лавочці під кущами бузьку.
– Остогиділо в приміщені сидіти. На роботі не продихнути, вдома теж. Два роки як загинув чоловік, два роки вірність берегла, отож думаю чи не одружитися бува.
– А що… є бажаючій?
– Знайдеться… Мені пощастило побувати в Туреччині, так я звідти таких речей привезла, очманіти можна. А які парфуми! Чекаю нагоди причепуритися…
Хотілося б мені на той час побачити лице Василини. Певен на ньому грала не зовсім іронічна усмішка.
– Щоб одружитися невже обов’язково показувати себе кращою аніж ти є?
– Обов’язково! Мужики люблять очима…
– А що він , твій чоловік, побачить ранком, коли прокинеться: невмита, не розмальована, з брезклими очима…
– Казатиму, щоб каву в ліжко приніс. Поки він готуватиме ту каву, я знову стану красунею.
Василина трохи запізнилася з відповіддю. Мабуть метикувала, чим можна спантеличити сусідку..
– Але ж на це потрібен час.
– Купуватиму темні фіранки на вікна.
Після довгого мовчання знову голос Василини. З присмаком щирої гіркоти.
– Краще вже одиначкою жити. За таким побутом не помолодієш.
– Або заможного коханця під боком мати, – безумовно маючи на увазі мене, уїдливо промовила сусідка.
– Коханця… де його тепер знайдеш. Порядні стоять в черзі до заможних жінок.
–З твоїми даними, Василино… Скільки за тобою молодих хлопців убивалося? Хіба забула?
– Їх мої стегна вабили. Добра іграшка для молодика. Але зокрема стегон треба щось у голові мати…
– У тебе вища освіта!
– Так це для сучасних невігласів учнів. Я маю на увазі не диплом, а освіту.
Мені соромно чути їхню розмову, але зачинити вікно теж соромно, бо таким чином можу образити якусь із жінок. Певен, що сусідка схилила Василину посидіти під бузьками не без задньої мислі.
А сусідка вже похваляється не тільки завезеним з Туреччини митом.
– Від чоловіка в мене такі доладні костюми зосталися, сорочки, взуття, а письменник твій, як подивлюся, з дешевих джинсів не вилазить.
– І що ти пропонуєш? Одарувати його одягом з плеча покійника?
Я не чекав такого звороту в розмові. Підійшов до вікна, щоб таким чином примусити сусідку змінити тему. Нічні ліхтарі по вулицях нагадували однооких циклопів, з віями які доставали неба. З гір на селище наповзав легкий прозорий серпанок. Мабуть десь горіла тайга.
Сусідка першою побачила тінь у вікні.
– Чи не запросить нас до себе пан письменник?
Вона явно зверталася до мене.
– Будь ласка, – відповів я, вихоплюючи з темряви невеличку постать Василини.
– Тоді вже краще до мене. чай пити. Я часом пиріжків з брусницею напекла. Запрошую вас, Олег Данилович.
Наодинці вона зверталася до мене на «ти», але при сторонніх переходила на «ви», підкреслюючи таким чином що я для неї являюся тільки квартирантом.
Сусідка була в захопленні.
– Пиріжки та ще з брусницею. Щастить вам, вчителькам. Батьки учнів не забувають подякувати, обдарувати чимось смачним.
Я зачинив стулки вікна, закрив на ключ двері, в сутінках ночі лице сусідки здалося мені знайомим.
– Мене звуть Настя Короткова, – відверто залицяючись, зустріла вона мене. Навіть долоню до сідниць притиснула. Не знаю вже з якого глузду почала натякати що вилікує мене від скрути, подарить натхнення плідної праці. Василина глузливо зиркала на неї, але нічого супроти не говорила.
Першим не витримав я.
– Співчуваю вам, але ні сіло ні впало такі справи не робляться.
– Яка користь з того що ви мені співчуваєте. Співчуття на хліб не намажеш.
Короткова продовжувала розповідати свої казки, коли ми посідали за стіл, в очікуванні окропу для чаю.
–У мене в хаті хтось ночами наче скиглить. Їй-бо правду кажу. Я під ковдру з головою сховаюся, бо лячно ж…
Василина порається біля плити на кухні, але розмову нашу чує. Розповідь сусідки коментує здаля.
– Мабуть тінь чоловіка ходить, недоторканість твою стереже…
Короткова майже у розпачу.
– Так мерці ж не ходять… Може до мене підемо… с пиріжками. Я води зігріла, можна купатися…
Голос її став м’яким, тихим, наче й справді сполохалася, що чоловік може підслуховувати.
Василина не втрималась.
– Годі тобі, Насте, нісенітниці нести. Якщо тобі й справді лячно, залишайся ночувати в мене.
Від несподіванки сусідка навіть підскочила.
– Нічого то ви не розумієте!..
Я думав вона демонстративно вийде, аж – ні. Залишилася, бо дуже смачним був аромат пиріжків з брусницею. Після вечері всі розбіглися по своїм куткам. Короткова більше не залицялася, навіть не дивилася на мене.
Десь перед світанком я прокинувся, здалося хтось шкребеться пальцями у вікно. Мене наче полум’ям охопило: невже сусідка? Тихенько встав, підійшов до вікна, відчинив стулки. За вікном накрапував дощ. Вітер шерехтів віттям бузьку. Мені зробилося так сумно, що хотілось завити. Мабуть я все ж плекав надію, що Настя не витримає, прибіжить до мене.
Ранком, коли Василина пішла до школи, я довго ходив подвором, зиркаючи по вікнах сусідчиної хати. Осипана краплинами дощу огородина зблискувала веселими промінцями. Настя поралася біля льоху, не звертаючи на мене уваги.
З далеких сопок зірвався вітрець, пробіг вуличкою, зазирнув на подвір’я. Зашерехтіло листя під кущами бузьку. Думав собака який, аж – ні, вітер ганяв під кущами чорного целофанового пакета… Ну сущій собака, я не втримав, розреготався. І наче забув про Настю, почав голитися, збираючись з думками, з якої справи розпочинати день?
Бонаква – вода в пляшках. Під цією назвою її виробляє місцевий підприємець. Купив, чи вкрав де, верстат для закрутки пляшок, а пусті пляшки йому завозили потягом з усіх залізничних містечок. Він надрукував у газеті допис, нібито має наміру збудувати собі з плішок не тільки хатину, але й теплицю, паркан, альтанку… Воду набирав із річки, яка протікала відразу за його житлом…
Люди надто швидко переходять до другої віри. Учорашній секретар партійного комітету спочатку став православним, потім баптистом, сьогодні він з натхненням вивчає книгу мормонів. Зустрівши якось, сказав мені.
– Кращого за бога мормонів не знайдеш. Забігай, погуторимо…
Його очі й досі палахкотять незламною вірою в побудову комуністичного завтра.
Ранковий туман клубочить над яром, невеличким шматтям сповзає ухилами залізничного насипу. За високим парканом місцевого теслі голосно каркає крук. Я думаю: чого б це він? З ким дискутує в такий ранковий час. А потім дотепів, то зовсім не крук, а місцевий добродій-промовець . На майдані в центрі містечка стоїть незламна трибуна, на трибуні літня людина з бородою Лева Толстого горлопанить на всю міць голосу.
–У нашому житті нема жодного глузду! Злодії дочекалися свого часу. Це заповіданий нам євреями апокаліпсис. Інтелігенти забалакали народну владу. Замість того щоб навчитися працювати на розвиток народного господарства, вони всіляко рушили його. Ця, остання у двадцятому віці, руїна поховала надію на досягнення людством царства чистого розуму. Ми блукаємо в чагарниках поміж казковими і реальними тиранами. Кому ми тільки не молилися: Богові, Цареві, Сталіну, а тепер… подивіться кому ми молимось тепер! Кримінальному авторитетові! Міліція перед ним навколішки стоїть. Де наш хвалений робочий клас, де освічене селянство? Нас знову занурюють у релігійне багнище. Не бійтеся, вбивати нас не будуть, ми поздихаємо самі…
Люди проходять, не звертаючи на оратора уваги. Мовчазні лиця: ні тобі усмішки, ні зблиску в очах. Їм давно вже осточортіло пусте базікання, бо оратор підіймається на цю трибуну кожного ранку, а у влади не доходять руки знести її. Бо – це символ демократії – скільки не базікай, тебе ніхто не почує. Матюкнув святого президента Єльцина? На здоров’ячко! Він того заслуговує. Що йому до твоїх матюків, президент у кюветі п’яний сопе. Насолоджується вільно-волею. Що йому до хлопчиська, котрий сидить обіч тротуару з простягнутою рукою. Сьогодні кожному все байдуже. А завтра буде ще байдужіше.
Моє серце гупає з перебоями. Я простяг хлопчику руку, але він відсахнувся від мене наче з переляку.
– Ходімо поснідаємо, – запропонував я.
І відразу ж здогадався що він відповість. Цей хлопчисько працює на дорослих. Він такий жалюгідний, такий кволий, худорлявий… В кучмі білого волосся він схожий на величезну квітку кульбаби. Моє дитинство таким не було. Ніхто з нас не ходив з простягнутою рукою. Ми кормилися з колгоспних ланів та з чужих городів. Ми були вільними птахами Ніхто з дорослих не сідав нам на карк. А сучасні Олівери Твісти, якими вони виростуть? Поневолені вовками вовчата! Як казала одна сучасна поетеса: «Я не прислуга бога, і не слуга, я – його раба!» Отак і діти, тільки вже не божі вони раби, а раби батьків-алкоголіків, або сусідів-пияк. Я сунув у руку хлопчику п’ятдесят карбованців і рушив далі.
Мене наздогнала Ніна Василівна, схопила теплою долонею під лікоть.
– Ми запрошуємо вас до школи. Прочитаєте двійку кумедних гуморесок діточкам, щось промовите про себе: як вчилися, що читали? Діткам буде цікаво послухати. Вони горять бажанням цієї зустрічі.
Особливого бажання йти в школу в мене не було. Не знаю вже, який біс заштовхав мене до педагогічного інституту. Скоріше це було бажання батька, щоб син отримав вищу освіту. Освіту я отримав, але вчителювати не пішов. Відповів, як завжди.
–Я не здатний на подвиги заради освіти, Ніно Василівно, – Життя моє досить не зразкове, а брехати я не вмію. Може не треба?
Вчителька дивиться мені в очі і зітхає, зітхає так тяжко, що я відчуваю себе останньою гидотною на землі. Вона знайшла мені притулок. Її знайома жіночка причащає мене сніданками та вечерями, а я відмовляю в самому простому.
–Добре-добре, пробачте... сказав не подумавши. Я обов’язково зустрінуся з учнями… почитаю байки.
Вона дякує мені поцілунком у щоку, називає час зустрічі: о шістнадцятій! Я помітив що місцеві жінки дуже люблять цілувати мене і чомусь саме у праву щоку. Наче попереджують, що поважають гостя, як журналіста, а не мужчину. Не всі ще жінки на пострадянських теренах живуть так, наче незабаром наступить апокаліпсис. Натякни красуні, що, дивлячись на неї, ти втрачаєш розум, вона негайно покличе тебе до свого помешкання. Таким чином одружені жінки мстяться своїм невідомо куди зниклим чоловікам, а жінки-одиначки мріють на дурничку повечеряти.
Діти горять бажанням зустрітися! Чи й справді, горять діти, чи це тільки намагання вчительки порушити затхлу атмосферу провінціальної школи?
– Пан журналіст великодушно зволив поспілкуватися з нами.
Такими словами завжди починаються зустрічі журналістів або письменників з школярами. Подумки я хихотів, бо був певен, що зустріч зі мною для учнів тільки чергова розвага. Можливість відпочити від набридлих понукань втомлених нескладним життям викладачів. Мене, звичайно, зустрінуть бурхливими оплесками. Чи як то кажуть – аплодисментами. Я облизав пересохлі від хвилювання губи. Не люблю публічних виступів. Особливо коли слухачі діти. Розповісти їм про своє полонення, про боротьбу чеченців за незалежність свого народу. Але що це їм дасть? Школа і ЗМІ їх повчають бути патріотами Росії, що у Чечні з російськими вояками б’ються не чеченці, а закордонні наймити.
Я подивився в небо, невеличка хмаринка чимось скидалася на лице моєї тіточки. Таке ж розчухране волосся, темні провалля очиць, навіть презирливо-іронічна усмішка. І раптом: «Пливла по небу хмаринка, весела така хмаринка, пливла в пошуках дощової хмари, до якої можна пристати з надією перетворитися в прохолодні краплини дощу. Але важка хмара нехтувала пухкими хмариночками. Вона плекала надію зімкнутися з більшою за себе хмариною, щоб вибухнути блискавками та громами. А що вона може отримати від цієї пропливаючої небом пір’їночки?!.» Хіба це не тема для чергового опусу? Хіба не сучасне спрямування владних структур. Війна з терором. І чим більше того терору, тим легше закупорити роти голоті. Я майже біг до свого притулку на подвір’ї Василини Олексівни. Ставлення пухкої білої хмаринки до важкої хмари, яка її ігнорує! Про таке слід написати. Мені здавалося що мого лиця вже торкаються не бризки дощу з величезною чорної хмари, а теплі сльозинки від пухкої. Щоправда величезна хмара ще тільки народжувалася, сповзала з небокраю, чи наповзала на нього. А небесними прозорими теренами вільно прогулювалося сонце. І пухка маленька хмаринка йому зовсім не заважала…
Сівши за ноутбук я написав: «Семен Остапчук опинився в скрутному становищі: государеві пільги і платня за квартиру з’їдали весь його прибуток від торгівлі художньою літературою. Яток у нього був невеличкий, книги поступали з Москви за власним розсудом постачальника, що зовсім не задовольняло Семена Семеновича...» Але далі писати не міг. Дотиком пальця до клавішу знищив написане. І полегшено зітхнув: сьогодні так не пишуть.
Тяжко мені чомусь. Тяжко і тужно. Наче хтось слідкує за мною, шепоче до вуха: «Не їдь потягом через Благовещенськ. Краще о сьомій їхати до Комсомольську. Не знаю вже що робити, якому собі вірити? Впертому журналістові, чи сину своїх батьків, які виховували мене з довірою до внутрішніх почувань. Дістав з кишені квиток. Сьомий вагон, сьоме місце. Але чому купейний? Я купував плацкарту. Добре пам’ятаю – плацкарту. Бо й раніше ніколи не витрачався на купейний. Виходив з вокзалу подивився, перевірив. Точно – плацкарта була. Де я роздягався. Хіба що учора в ресторані тіточки, поки голубці зі сметаною їв. Невже Марківна підмінила? Але ж до столу не підходила, а піджак мій висів на спинці стільця. Тільки за яким бісом, вона зараз кожну копійку перераховує. Хіба що кухарка Клара? Вона підходила двічі, а може й тричі. Питала, чи смачно? Підсовувала ближче стільця, сиділа поряд. Мабуть таки вона. Але що б це позначало?
Сиділа, натякала щоб при нагоді зайшов. Чоловік з сином начебто у відпустці, поїхали в Україну до батьків… Он де її хатина… світло у вікні. Часу вистачить, треба зайти спитати. В уяві спливло усміхнене лице, згадав як грала очима, кінчиком язика, а це вже явний натяк на можливість інтимних стосунків…
Ноги самі привели мене до хвіртки. Пальцями намацав гачок, ввійшов подвору, тихенько пальцями пошкрябав у скло вікна. Визирнула роздягнена в ліфчику. Шия, груди, ліфчик зовсім як у Світлани. Кров ударила в голову, я навіть злякався, що не втримаю, зґвалтую жінку відразу як ввійду в приміщення. Клара відчинила двері, майже силою втягла до сіней, вп’ялася язиком мені в рота.
Яка там подорож! Який Апостол! Який квиток! Мене роздягають, обсмоктують як цукерку. В мозку яскрить ревнива думка: «Вона і з чоловіком така? А може й з коханцем?» Я добре пам’ятаю що наголос такого не говорив. Але Клара наче читає мої думки.
–Я завжди така, любий мій соловейко. Співачок натхненний. І гробачок твій як цукерка, і вуста як дверцята до пекла… вдих перетинає.
Щось вона ще там шепотіла, не врозумів навіть якою мовою. Коли схлинула перша несамовита хвиля кохання, я почув від Клари щось зовсім несподіване.
– В мене порада тобі, Олежку, не рипайся нікуди. Нічого тобі у тому Хабаровську робити. Тиждень або два посидь у мене. Пиши свої ущипливі співанки. Їжі нам вистачить. Все в хаті, все при тобі, і я при тобі, любий. Якби ти знав, як я жадаю тебе. Як побачила, охопило полум’ям. Від п’ят до потилиці…
Я опинився в полоні її невгамовної жаги кохання. В кав’ярню на роботу вона бігла о десятій, поверталася десь опівночі, щоб спала не помічав, але трималася і показувала себе завжди знадливою, яркою як багаття вночі. Я починав втрачати почуття часу і простору. Клара висмоктувала мене, знесилювала своєю невгамовністю. Здається вона чимось збуджувала мене, добавляла щось у їжу. Вона бігла на роботу, я засинав і спав майже до вечора. Потім сидів за ноутбуком тупий, як колода. Жодної думки в голові, жодного порівняння, не кажучи вже про метафору або рядок з присмаком гумору.
Я не міг навіть збагнути до раю попав, чи в тенета павука? Гойдався в шезлонгу сонячних промінців, втрачаючи помалу життєві соки… а що далі? Що у Клари в голові, чи не рецепт нової страви з мого висмоктаного й засушеного в павучих тенетах єства?
Можна, звичайно, відчинити стулки вікна й бігти по своїх справах. Можна вийти о десятій разом з Кларою у відчинені двері. Але щось утримувало мене. Якась непорозуміло приваблива пристрасть до палкого жіночого тіла. До тіла Світлани чи Клари, я вже не міг втямити. Клара була наче осяяна якимось незбагненним досвідом провідниці Галини й акторки Світлани. Щоправда ні та ні друга не були такими винахідливими в коханні. А можливо квітка не розкрилася? Та й де Галині було розкритися? На дзиґлику у тісному приміщенні вагонної провідниці. Про Світлану в такому розкладі я і думати не міг. Не міг допустити думки, що зокрема мене вона тримала когось у коханцях. Я й досі ставився до Світлани як до святої. Можливо Клара допоможе мені подолати дурну пристрасть до Світлани. Можливо оця думка й утримувала мене біля кухарки ресторану моєї тіточки Єлизавети Марківни.
Але скільки таке могло тривати? За тиждень, який я перебував у заточенні, на електронну пошту прийшло декілька листів. Аж п’ять від авторитета Апостола. Два від Надії Жаронкіної, і що дивно… одне від Світлани. «Якщо живий, озвися. Я жадаю тебе!» Прочитавши таке я ледь з глузду не з’їхав. Невже я краще за якогось там Казанови? А може й не було ніякого Казанови? Але редактор! Редактор був, рекламував акторські таланти Світлани Жаронкіної. Невже заради вразливих очей? Звісно ні… редактор спав ледь не з усіма журналістками газети. Тому деякі уходили від нього, не встигнувши надрукуватися. Невже й Світлану затягнув у своє ліжко? А може рекламував з надією, що затягне. Не така вже вона й дурна моя Світлана, щоб лізти в павукові тенета.
Ранком наступного дня, восьмого дня свого заточення, я сказав Кларі що мені треба зустрітися з начальником залізничної станції. Чекав що здивується, почне заперечувати, але ні… «Якщо треба, Олежко, йди, тільки повертайся щоб сусіди не бачили. Бо набазікають чоловікові чого й насправді не було». Я ледь втримався щоб не засміятися. Звісно набазікають чого не було насправді. Я не проминув спитати: «Я ж не втерплю коли твої приїдуть, невже й тобі не кортітиме?» «Це вже мої справи, – всміхнулася Клара, – заради такої цукерки я на все піду!» На що «все» вона піде я питати не став. Але довідатися про те, що наші стосунки не припиняться після повернення чоловіка Клари, мені було дуже приємно. Тепер вже, навіть одружившись зі Світланою, відмовитися від Клари я б не зміг.
Клара показала мені куди покласти ключ від хати. Попередивши щоб не запізнювався побігла до своїх кухарських справ. А я в пообіддя, тишком-нишком поза кущами бузьку, сусідськими городами перейшов на протилежну вуличку, і з полегшенням у душі скерував до залізничної станції.
Начальник станції Василь Васильович Скалозубов зустрів мене ледь не з обіймами.
– Ти кудою запропав? Мені вже хто тільки не дзвонив. Загубили тебе, розумієш. Позавчора була людина від вашого Апостола. Попередила місцевих злодіїв що за тебе сім шкір здеруть. Ото вже й мені цікаво стало, що ти за людина така? Добре газетники, але авторитет! Ти що справи які з ними мав?
– Нічого я не мав ні із адміністрацією, ні із авторитетом. Я дві статті вже звідси в газету відправив. Їх, звісно, не надрукували, але, думаю, якимось чином вони потрапили на очі Апостолу. Мабуть зацікавився моїми поглядами на сучасну дійсність. Вже тиждень як одержав запрошення приїхати, але щось мене втримує. Сьоме почуття підказує… не поспішати.
– Ото й добре, пане журналісте. Вірно розумієте боротьбу кланів. Вони наче по різні боки барикад, але дують в одну дуду. Щоб підтримувати бідноту грішми, треба ті гроші мати. Але ж авторитетам працювати заборонено. Звідки тоді в Апостола гроші? Крадуть, звісно. Не знаю правда хто більше, урядовці, чи злодії?
– Урядовці більше, вони на бюджеті сидять.
– Не скажіть, Олег Семенович, авторитети якимось чином одержали у приватну власність заводи та фабрики, накупували за якісь воші будинків, які здають підприємцям під офіси. Звідки у них такі гроші? Мабуть за радянських часів ще нахапали…
– Ваучерів нахапали, за пляшку горілки, за буханку хліба. Людини всунули в руку якийсь папірець, а що з ним робити не сказали. Хто скумекав той і пан. У кого вистачило сумління хапати все що кепсько лежить ті теперечки й панують.
Василь Васильович сидів за своїм начальницьким столом, поклавши долоню на телефонну трубку. Наче збирався комусь подзвонити. Але розмова точилася й далі.
–Я так міркую, – говорив він, – треба згуртувати людей супроти мафії. Вишколених радянською владою почесних фахівців у нас вистачає.
– Але це вже війна, пане Скалозубов.
– Війна нам і потрібна.
– Пани деруться у батраків чуби тріщать. Гинути будуть безвинні, обдурені пацюками хлопці.
– То що ж… пацюки будуть плодитися, а почесні люди потрапляти до них у рабство. Гуморески твої мали б силу за часи радянської влади, бо це когось та чіпляло. А зараз яка влада? Або її зовсім не існує, або вона потакає злочинцям.
– Перше за все треба скликати до тями державних урядовців, прокуратору, суди, міліцію…
– Закон сучасним урядовцям – гроші. За хабарі вони державу продадуть. Сьогодні навіть вбивці отримують умовний термін. Війна йде вже давно, тільки без опору…
– Ми з вами не вбивці… Мені приватна власність не потрібна. Але ж боротьба йде саме за неї… Оці машини, вагони, навантажені деревиною, куди вони йдуть. За кордон, звісно. Хто за них гроші отримує? Не загал, звісно. Кожен краде, як вміє. Хіба не вашими рейками йдуть оці вагони. І що цікаво, не всі повертаються. За кордоном їх купують як крицеве шмаття.
Скалозубов встав, відчинив бічні двері, рухом руки покликав мене за собою. Ми ввійшли в невеличке приміщення для відпочинку. Канапа, стіл, чотири стільця навколо. За вікном розбита машинами асфальтова дорога. Відразу за нею кучугури деревинного шмаття, надалі ліс, прозорі у сонячному сяйві схили сопок.
– Вино яке поважаєте, біле чи червоне. А може горілку?
Я ледь не сказав: «А щодо коньяку як?», але втримався, тільки всміхнувся подумки. З невеличкої шкапи Василь Васильович дістав пляшку червоного вина, шматок шинки (чи не від поросяток моєї тіточки?) чотири чималих стиглих помідора. Потім, покумекавши, поставив на стіл пляшку горілки і дві чималі чарчини.
– Сідай, відпочинь, я зараз, – сказав виходячи до свого кабінету.
Я чув як він комусь подзвонив, але підозри на щось лихе не було. Здогадався, покличе когось щоб принесли хліба. Бо неможливо пиячити без хліба?
Я поки що не зовсім розумів чого Скалозубову від мене треба. Я не сів, підійшов відчинив стулки вікна. Тепле поліття переходило в звичайні по цих теренах тривкі серпневі дощі. Сьогоднішній ранковий дощ прийшов на розвідки, прибив пилюку по шляхах, і побіг ліворуч від селища, оглядати, якою міццю води можна буде завалитися на де-не-де вщент вискублені людиною ліси. У заповнених водою кюветах голосно кумкали жаби. Пахло м’ятою, терпкою після дощу прохолодою.
Я ще стояв біля вікна коли Скалозубов повернувся, тримаючи в руці ресторанну тацю зі шматочками білого хліба.
– Завжди забуваю про хліб, – промовив він, наче виправдуючись.
Я змовчав. Безмежна просторінь з тайгою та сопками міцно тримала мене в своїх обіймах. Трелювальний трактор тарахкотів на звороті шляху, він щойно витяг із лісу чимало підготованих до навантаження балансів.
Звичайно місцеві урядовці знали місце відрядження цієї коштовної деревини. Безперечно знав про це і Василь Васильович. В мене не було сумніву, що якась доля прибутку осідає в його кишенях. Інакше не могло й бути, бо саме з його станції відбувають вагони з деревиною. Не міг я тільки відгадати в яку гру він намагається втягти мене.
Ми випили по чарці горілки, закусували шинкою з помідорами. Мені здавалося що смачніших помідорів я не куштував навіть у Хабаровську.
– Наші місцеві городниці вирощують, на зовсім непридатних для землеробства ґрунтах.
–Український досвід допомагає, – підтримав я співрозмовника.
Але після другої чарки Скалозубов повернувся до незакінченої теми.
– Нам треба налагоджувати потаємну війну не стільки з хвацькими на крадіжки невігласами, як з обдарованими владою хижаками. Саме про це з тобою буде балакати Апостол. Про це мені повідомив його гонець, який через годину відбуває до Хабаровська. Якщо є бажання зустрітися, ми це влаштуємо.
Я заперечливо хитнув головою, вгризаючись у виблискуючу цукром м’якоть помідору. А, проковтнувши, додав.
– Нехай собі їде. Мені треба обміркувати як поводитися з огляду на обставини.
Лицем Скалозубова майнула не зовсім я б сказав улеслива усмішка. Скоріше іронічна.
– Обміркувати треба, Олег Семенович. Але маю попередити, що завтрашнім потягом повертається господар вашого сьогоднішнього притулку. Дружину він повідомив що прилетить через тиждень, а прилітає у Хабаровськ сьогодні о сімнадцятій…
Мабуть я мав дуже комічний вираз лиця.
– Не розладнуйся, – засміявся Скалозубов, – якщо сподобалася цукерка, наша Клара й біса довкола пальця обведе…
Ото вже був натяк так натяк. Отака вона, Клара! Безумовно в свій час була коханкою Скалозубова, або ще чиєюсь. Бо звідки він знає про її улюблене слівце… цукерка… Спочатку мене навіть холодом обдало, а потім виникла думка… а чому й ні! Любить жіночка раювати, коханця така красуня знайде завжди… І все ж таки гробачок ревнощі вже вселився в мене, починав зовні підточувати. Але я не проминув поцікавитися.
– Як здогадалися про місце мого перебування?
– Бачив як ти прослизнув до неї. В кабінеті біля вікна стояв, чекав, бо знав яким потягом їдеш.
– Дякую за мовчання…
– Чого там… Може ще по чарці… на посошок. І останнє… черкни двійку слів Апостолу. Візитер від нього залишив мені трохи грошів… на пошуки, так сказати. А коли ти вже сам знайшовся, оце тобі гонорар за роботу.
Скалозубов витяг із кишені невеличку купку карбованців і поклав поряд з моєю чаркою. Я дивився на гроші трохи розгублено. Спочатку було бажання кинути гроші йому в лице, потім майнула думка: тільки дурень не візьме!
– Спочатку треба на посошок випити, чи не так, Василь Васильовичу?
Скалозубов наповнив чарки.
– За дарунок вельми дякую, але не візьму… Не втримаю бридоти в душі… знудить.
Ми цоркнулися чарками.
– Тоді ось що, треба повідомити Клару що сьогодні о двадцятій прибуває її чоловік…
Я ледь не захлинувся від сміху. Навіть до вікна підбіг на усякий випадок.
– Ну Василь Васильович, ну Скалозубов!
Вийшовши з вокзалу я подзвонив на стільниковий Кларі.
– О двадцятій прибуває твій чоловік…
А сам почвалав до Василини Олексівни.
Зустрів мене Коровин на вулиці. Поручкалися.
– Тобі Василина подобається? – спитав.
Я був чимало здивований таким питанням.
– Вона розумна жінка, красуня, така не може не подобатися. А що?
Коровин тільки рукою махнув.
– Нічого ти не розумієш… вона ледь з глузду не з’їхала як ти пропав.
Пішов я далі, похнюпившись, наче чимось незадоволений. Біс їх врозуміє оцих сучасних мужиків. Хотів сказати «міліці-онерів», та – міліціонер це посада, а мужик він завжди мужик. Не думаю що допитується з-за ревнощів. Коровин одружений, має двох дочок, дружина його при місцевій раді працює, освічена, соковита. Жінка навдивовижу чудова. Невже й справді заклопотаний долею нещасної вчительки, яка втратила сина й чоловіка. Та ще як втратила. Мабуть і за самою Василиною пильно слідкують чиїсь владні очі. Вперше я дивився Коровину услід з якимось невиразним щемом у шлунку. Мабуть він бажав Василині щастя. Мав надію що ми одружимося з нею. Можливо я чогось не розумів. Не біда що Василина на вісім років старша за мене. Можливо й не прожене як прийду до неї в ліжко. Тільки що це мені дасть? Краще вже з Галиною, та вміє розважити зголоднілого чоловіка. А Василина в моїх обіймах буде споминати коханого чоловіка, оплакувати його. А мені що… все життя за неї богу молитися?
Але як звільнитися від болісних думок?
Дивно повелася зі мною Василина Олексівна. Коли я прийшов вона була вдома. Вибігла на поріг, охопила руками шию, впала лицем на груди і довго отак стояла мовчки, наче шепочучи щось. Я запідозрив чи не молиться вона? А коли підняла лице, очі її сяяли якимось дивним, опікаючим серце сяйвом.
– Якби мені не сказали що ти у Клари, я б померла.
І, вставши навшпиньки, поцілувала мене в губи. Поцілунок отой був як дотик прохолодної квітки, ніжний, духмяний, сказав би ще який, та не вистачає слів. Ніколи в житті я ще не відчував себе таким негідником, як тоді перед нею.