Частина 21
— Нація живе, поки є люди, готові за неї вмерти. Це так, але спочатку нехай помре той, хто понукає мене вмирати. Помре не насильницькою смертю, а політичною. Життя, окрилене повагою до батьківщини, навіть покрите осугою буденності, іноді народжує перлини, несподівані навіть для деспотичної влади. Запобігаючи загрози від суспільства, влада знищує талановиту молодь, перш за все через релігійні заклади, може хоч Богу поталанить зробити з розумної дитини ідіота. Але вояки розуму як приходили у світ, так і будуть приходити. Вони, як сполохи наступного ранку на зовсім ще темному небі. Сяйне за мить і згасне. Біда коли народжений у Києві українець віддає перевагу Москві, дивлячись на неї знизу догори, як осліплена вірою людина дивиться в небо, звертаючись, начебто, до Бога. Але не любить вона ні Москви, ні Бога, бо з-за своєї слабкості, не зможе подолати крутосхилу, чіпляючись пальцями за начебто існуючи опертя. А існують вони тільки в уяві. А що до Бога,його треба сприймати так, як сприймав наш великий поет Тарас Шевченко.
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю.
Шевченко був сином своїх батьків, сином рідної землі, сином України.
—З його хистом, підкорись він царевій владі, складай вірші російською, жив би Тарас Григорович приспівуючи. У Москві чи Пітері, мав би чималий заробіток, шикарне житло, дружину, діточок… Що ще потрібно людині?
— Гоголь так і зробив, а що далі? Збожеволів, порозумівши, що обрав не той крутосхил. Тарас Григорович не тільки прагнув, він дивився на сучасність очима метелика, якому надрізали крильця, щоб зробити з нього гусеницю. Але ж літав, та ще як літав на підрізаних крилах. Які не були гноблення, все витримав, не перетворився в гусінь, яка повзе стовбуром дерева з надією поласуватися смачним молодим кількам.
П’ять років я животів безпритульним бродяжкою, але були випадки знайомства з рукописними книжками, які знаходилися в обігу поміж творчої молоді. На шпальтах газет про випадки гноблення мистців інформації не було, бо інакше як ворогами народу їх не називали. Здихатися невірних легше мовчки, про що ще в сорокові роки писав невідомий суспільству україномовний поет Володимир Колісниченко.
Ми непомітні у Бога,
А у влади, як на долоні.
Ніччю пчихнув у ліжку,
А ранком влада питає:
З ким та про що балакав
На протязі ночі?
Фахівець на державній посаді забуває не тільки про батьківщину, але й про своїх іномовних пращурів. Для нього громадянська війна не закінчилася. Якщо батька чимось не вдоволила влада, котрій він прислуговує, відцурається батька. Яку б, навіть невеличку, посаду не отримав фахівець, він дивиться на загал, як на смітник, ускладнюючий йому життя. Я був жертвою обставин. Я палаю від сорому, споминаючи як збігав свого мовчазного батька, як мріяв переспати з його новою дружиною. То було закликом до помсти за матір. Мені й на думку не спадало, що батька на протязі трьох років отруювали в таборах ліками, яки перетворюють людину в мовчазного слухняного робота. Про це розповів мені поет Ігор Чепурний, який відбував термін у сибірських таборах і не з чуток знав мого батька. Коли на початку дев’яностих я приїхав в рідне село, знайшов тільки батькову могилу, а красуня Владарада, його посиротіла дружина, змарніла настільки, що я її не відразу й впізнав.
— Тобі б знати як вмирав твій тато, як він кликав на тебе, як зогнивав живим від отриманою в таборах отрути…
На могилі батька ми плакали, стоячи навколішки на вологій після рясного дощику землі. Я дивився на його поличчя під прозорою плівкою і не міг порозуміти, як може людина в шістдесят років показувати себе таким старезним, наче йому не шістдесят, а всі сто років. Мене й досі точать сумніви, чи може людина жити в ладах зі своїм сумлінням, чи не наробив я помилок, втікши з Будинку для враженят? Можливо саме моя втеча стала причиною трагічної долі батьків, моя непокора владі була означена як виховання дітей з ворожим відношенням до комуністичного режиму.
Мої надії досягти успіхів у малюванні розліталися на скалки. Портрет Владаради, який я намалював в свої чотирнадцять років, вона знищила, бо чутка про нього розповсюджувалася в мистецьких колах. Сприяла тому сестра матері Віра Миколаївна, яка на той час одержала втрачену посаду при новому секретарі місткому. До родини батька почали навідуватися переодягнені в цивільне хлопці державної безпеки. Добре що Марина встигла підійняти портрет на горище, а шукали вони саме портрет, подивитися на котрий закортіло голові міста.
— Ми його порізали й спалили в пічці, — розповідала Владарада, коли ми з нею поверталися лісовою стежкою з місцевого кладовища. — А що було робити? Твій батько не хотів повертатися в табори, він вже був людиною занадто хворою, зломленою життям. В голосі Владаради чулася зла іронія. Вона ще не втратила свого негативного відношення до українських комуністів, які, роззявивши роти, слухали і виконували вказівка московської партійної еліти.
Марина на той час мала свою родину. Чоловік її працював на скіповому стовбурі шахти, збудованому недалечко від села, заробляв добрі гроші, але ще добріше пиячив.
— Воно й звісно, хто з мужиків сьогодні не п’є, — виправдовувала зятя Владарада. — Працювати на шахті й не пиячити майже неможливо. Гроші для шахтаря по суті нічого не важать. Шахтар це білка в колесі, біжить без упину. Одна тільки розвага — кухоль пива, щоб спати без задніх ніг, бо коли прокинеться йому знову треба бігти…
Від батька нічого в хаті Владаради не зосталося. Навіть фотокартки. Хіба що у Марини, яка збирала малюнки батька, зроблені за часи його вчителювання в селянській школі. Бідні мої батьки! Вони стали жертвою обставин. Щоб помститися за них мені не вистачає хисту. Як намалювати комуніста-чекіста щоб людство жахнулося його. Щоб поличчя Сталіна, Гітлера, або того ж Хрущова збуджувало обридливість? Намалювати символ Влади, яка катує людей тільки за те, що вони не люблять її? Життя мене дечому навчило. Не навчило тільки зобразити чорну душу ката на прикрашеному мистцями лиці людини покликаної до влади. А поряд з ним раба, отупілого від щастя стояти поруч і виконувати його перший-ліпший наказ.
Але я так і не намалював своє дитинство в короні тополі. Жахливим воно було, чи щасливим, сьогодні я вже не скажу. В моєму віці дитинство, навіть голодне, завжди бачиться раєм. Наприклад, ніч проведена в копиці вогкого різнотрав’я. А на світанку знайомство з дідом Опанасом, який казав що моїм пензлем керує сам Бог. Це був жарт, правда не зовсім мені приємний, бо батьки виховували мене з вірою в могутність людини, а не якогось там казкового Бога. Колі віруючи біля церкви заходяться бубоніти якісь ,не зовсім на мою думку, розумні молитви, у мене виникає бажання втекти куди подалі від цього закатованого ланцюгами рабства світу, або надіти зашморг на шию.
Тільки глибоко релігійні люди здібні були вчинити в шістдесяті роки катівню прогресивної молоді в угоду російському диктату. У шістдесят восьмому році, коли я вже мешкав у Хабаровську, від неньчиної сестри Віри Миколаївни я одержав листа. Вона писала: «Добре, Петре, що ти з’їхав подалі від України. Тут у нас сусід Степанко повернувся з таборів. Тож він розповідає, що ведмеді на Далекому Сході поводяться з талановитою молоддю по-людські: тримають на ланцюжку, але за грати не пхають…» Дивного листа написала мені рідна тіточка, на жаль, хтось з моїх друзів мистців прибрав його до своєї кишені. Про мого батька та його дружину Владараду в листі ні словечка. Розповіді митця Бабури, сусіда по майстерні, про арешті в Дніпропетровську, про псування владою відомих і не зовсім письменників, пошуки крамоли в романі Олеся Гончара «Собор». Капітан КДБ Микола Кравець, мистець і добрий наш прибічник, виказував думку, що українські урядовці з’їхали з глузду, вислужуючись перед московською партійною елітою.
— Лячно їм зостатися без державної посади. Слідкувати за збігом часу не вистачає глузду, так що живуть заповітами Сталіна, — підтримував капітана Бабура.
Я в такі розмови не встрявав. Народжений рабом, я не цурався прагнень до свободи, але прямував до неї своїми шляхами, більш за все у світі шануючи українську мову, мову моїх пращурів. Спочатку в Хабаровську на мене дивилися як на божевільного, потім почали звинувачувати в нелюбові до усього російського, а коли вже я заговорив суржиком, зробили висновок, що за вродою я не маю хисту до навчання іноземних мов.
А що до арештів в Україні, про їх подальше поширення я не міг не думати, після арешту батьків. Оббріхуючи громадян, як кому заманеться, українські партійні урядовця сягнули не тільки на вимовлене слово, але й на саму думку, звинувачуючи людину в тому, що першотравневим днем вона перебувала у глибоких роздумах. На думку урядовців тільки відвертий ворог не радіє загальному святу весни та праці.
Божевільне маніяцтво. Щоб не прогледіти крамоли, державні фахівці застосовують залякування освічених людей. На допит викликають навіть учнів, щоб верзли догану на свою родину, нацьковують дітей проти батьків, гендлюючи націоналістичну небезпеку.
Перемелені в жорнах русифікації, діти цуралися мови батьків. Під знамена російських урядовців ставали їхні українські посіпаки. Тоді в середині шістдесятих я намагався змалювати політику Росії в барвах. На зеленому тлі білі краплини розірваного на дрізки сонця, виточують ледь рожевіючу кров знівеченого владою народу. Білих краплин так багато, що краплинами здається зелене тло. А з краплин, якщо пильно придивитися, виникають виснажені життям обличчя жінок та дітей. Знайомі мистці дивилися на полотно нічого не розуміючи. Згодом я намалював на ньому портрет матері міністра мистецтва, який йому дуже сподобався.
Пригадую випадок за часів своїх блукань. В Палаці мистецтва містечка Рівне, що на Луганщині, я читаю вірші Тараса Шевченка. Читаю по-пам’яті все що пам’ятаю, звісно рідною мовою. Мені тринадцять років, Прочитати зі сцени вірші Шевченка мене довго нацьковував Іван Тарасович Бойко, купив мені новий одяг, домовився з організаторами свята. Про те, якою мовою читати умовляння не було, ото ж я й читав собі, як вмів. Але недовго. Не встиг я дочитати «Розриту могилу», як швидкою ходою до мене підійшла жінка, казали потім — директриса Палацу, упхнула мені в руки російськомовний Кобзар, і наказала читати хрестоматійне. «Причину». Я читав, але знов таки українською мовою, на що слухацький загал відповів дружніми оплесками. Окремим святом була мені пошана Бога, себто Івана Тарасовича, копця колодязів. Не біда що нам довелося тоді з’їхати з Луганщини до Херсонщини. Відтоді я добре запам’ятав, що українська молодь шанує рідну мову.
Ще дитиною я мріяв стати головним помічником у батька. Тому й вчився малювати. Спочатку копіював батькові малюнки, особливо обличчя малюків. Так що вже в першому класі вмів зобразити олівцем на папері поличчя своїх друзів. Малював і вчителів, але так щоб ніхто не бачив. Особливо подобалося мені лице викладачки рідної мови і літератури, Віри Дмитрівни Цюпи. Вона з таким натхненням читала вірші Лесі Українки, що доводила мене до сліз. Малював я Віри Дмитрівну в місячному сяйві, сидячи навколішки на підвіконні. Досить було заплющити очі, щоб вчителька з’явилася переді мною: жвава, натхненна, краща за усіх викладачів школи, і навіть за матір, бо неньку захоплювала філософія — Розанов, Лосєв, Камю… Іноді в них з батьком виникала суперечка. Я не встигав запам’ятовувати прізвища філософів, але про сенс суперечок здогадатися було не важко. Розмова завжди йшла про втрачену Україною можливість стати незалежною, і що повинні в цьому саме українці, бо не можуть дійти згоди у простішому питанні: хто ми є такі? Зверталися вони за допомогою до Бердяєва та Леніна, але Леніна я не шанував. Щось в його прізвищі було тривке, лінійне, як рейки залізниці, не надійно скріплені шпалами.
Пам’ятаю, як одного разу мій батько склав вірша.
За сучасною освітою чи блимне
Не ліхтар, хоча би каганець,
Щоб з’єднати в полум’я єдине
Лелітки знівечених сердець.
За декілька хвилин мати написала відповідь.
Блимне, друже, якщо не килими
Будемо стелити школярам,
А вогнем Шевченкової рими
В їх серцях збудуємо свій храм.
Тоді вперше я почав малювати полум’я. На мою думку полум’я не тільки руйнує, воно дає людству можливість побачити дещо таке, що досі зостається неосяжне художнім зором. Декілька разів я намагався намалювати катованого вогнем Тарасу Бульбу, намалювати як переможця, як великого сина українського народу. І що дивно, вогонь, підіймаючись від багаття, здавалося, держався осторонь від тіла Бульби, а дим підіймався до неба, зсукуючись у спіралі, які роздирали небо на шматки, загрожували йому проникненням у саме серце безжалісного творця, який нібито створив людину за образом і подобою.
На жаль я надто добре розумів, що моєю рукою керує моя ненависть до суспільства, яке дозволяє не зовсім розумній людині поставити себе врівень з Богом. Я мав на увазі не тільки Сталіна, але й Хрущова, а далі вже й Брежнєва, бо його появлення на посаді генерального секретаря не утримало чекістів від поневолення талановитої української молоді.