24

24

Через два тижні ми поверталися літаком до Хабаровська. Я читав книжку Терлецького, але читав поза свідомістю, бо поряд зі мною палало невичерпне багаття жіночого кохання.

–Я вмру без тебе, Олежко, чуєш?

– Чую, кохана, чую! Може влаштуватися тобі на заочне? Бо я відчуваю себе шматочком цукру, який тане в солодкому окропі твого ошкіреного рота.

– Цукор в солодкому окропі, хіба це не справжнє раювання.

– Хто тебе такому навчив?

– Знайшлися фахівці...

Таким чином ми перешіптувалися, сидячи поряд у салоні надсадно гудучого літака. А що до головного героя Терлецького, він поки що нічім не нагадував мені мого батька. Тільки й знав що думав про останні хвилини життя Лева Толстого.

Як домовилися, прийшов я до університету, зустрів мене професор:

– Чи не хильнути по чарці? – запитав.

Я відмовився: без горілки била колотнеча. Аудиторія – осіб тридцять не більш: п’ять, або шість – парубки. Не встиг я привітатися, а вже питають:

Ми бачили ваше прізвище, вибите на мармурі братньої могили, що б се значило?

Питає студенточка, в золотих кучерях лице. Сама дивиться на професора, мабуть всі питання були оговорені завчасно. Відповідаю, як заучений урок.

– Там поховано не людей, а шматки засмаженого вибухами м’яса.

– Але ж ви живий, як таке сталося?

– Мене викинуло з машини за хвилину до вибуху.

– Самі вистрибнули?

– Не знаю… не пам’ятаю, утямилося тільки що мене знудило, я нахилився над бортом кузова, щоб не забруднити друзів і наче в провалля пішов.

– А далі?

– А далі стікав кров’ю, поки мене не підібрала якась жінка…

– Думаєте це божа воля?

– Я атеїст.

– Але ж знудило саме за хвилину до вибуху? І нікого іншого окрім вас. Хіба це не боже провіщення?

– Я вже сказав, що я атеїст. Якщо вже дарувати кому, так моїм пращурам за добре розвинене передчуття небезпеки.

– Ви фаталіст.

– Я матеріаліст.

– Але ж герої ваших гуморесок мандрують потойбічними світами, розмовляють з мерцями, як це розуміти?

– Надто просто. Потойбічні світи, як і та сила, яку дехто сприймає за божу, існують у мозку кожної людини. Це досвід пращурів. Занурення в неясні марення дарує мені насолоду смаком минущості. Можливо таким чином я переживаю життєві пригоди моїх предків.

– Філософія не нова, але вчені люди її ігнорують.

– Вчені ігнорують, а мені вона допомагає жити. Люди з довгою пам’яттю, розповідають сни, яких лякалися ще немовлятами. Переляк консервує у пам’яті жахливі бачення. Якось мати розповідала мені, малому хлопчиську, що одного разу я ледь не вистрибнув у неї з черева. Я ж розповів їй, що сталося таке саме тоді, коли в лісі на мене напав ведмідь. А далі вже мати згадала розповідь діда, який потрапив у обійми ведмедиці ще в позаторішньому віці.

Декілька хвилин в аудиторії панувала мертва тиша. Потім озвався професор:

– Здається мені, Олег Семенович, що ви стверджуєте можливість мандрів шляхами минущості.

– Безперечно, тільки це будуть мандри окремої людини, або родинного згуртування. Брати та сестри від одного батька, або матері.

– На вашу думку, чия пам'ять довша, материнська чи батьківська.

– Завжди була материнська, але надалі перевагу триматиме чоловіча.

– З якого бісу?

– Ми позбуваємося пам'яті пращурів за допомогою наркотиків, тютюну та горілки. Мої батьки такої пристрасті не мали, сам я ніколи не курив цигарок, не маю пристрасті до спиртових напоїв. Я мандрую шляхами моїх батьків.

– Та бреше він все, фантазує, – раптом вигукнула якась студентка, з кучмою білого волосся на голові. – Цигарка допомагає мені зосередитися на темі, знайти правильне рішення проблеми…

– І позбавитися частини мозкових кліточок, – з диявольським натхненням відрізав я, – у сорок років ви будете показувати себе бабусею, мовчу вже про те, що залишиться у вас від вашої освіти.

Так буває, коли косар порушить у траві осине кубло. Наче у тисячі сопілок заграють обіч розлючені оси. І кожна норовить ужалити, помститися за поругану родину. Отак вибухнула аудиторія починаючих журналістів. Про мене вони наче забули. Кожен зі студентів намагався перекричати сусіда. Студентка під білою кучмою опинилася на столі, демонструючи свої взірцеві ніжки. Ще й стала в позу стриптизери коштовного ресторану: того й диви зірве з себе останню одежину.

Про що сперечалися студенти, втямити було неможливо. Як і вгамувати. Я підійшов до гарцюючої на столі студентки, протяг їй руку.

– Злазь з п’єдесталу, красуне. Зараз тебе ніхто вже не почує…

Вона сплигнула, охопивши мене руками за шию. Покліпавши віями, збудливо всунула мені коліно поміж ніг. Ще б трохи і залізла в штани рукою. Але я перехопив руку і чемно притулив до своїх губів.

– Не показуй себе стервом, дівонько. Тобі це не лічить…

На тому й закінчилося моє спілкування з молодими, починаючими журналістами. Про мою поведінку в аудиторії дізналася Вероніка, а мені зовсім не хотілося завдати їй будь яких прикрощів.

–Хапати обіруч життєві подарунки – звичка, як кажуть старі люди, не зовсім добра, бо таким чином можна хапнути й дурної хвороби. Хапаємо допіру спроможні, а далі або доля прихопить, або болячка яка. Зараз, якщо щось не так, копилимо губи. Знизуємо плечима, почувши що проґавили зацікавленість вродливиці-жіночки, а згодом будемо мружити очі від болю в серці, бо – лікоть поруч, та вже не вкусити.

Все наше довкілля сповнене постійного руху. Особливо в полі, або в лісі, та й небо, якщо пильно придивитися, постійно рухається, мерехтить ледь помітними барвистими лелітками-метеликами. Про нічне небо я вже мовчу, там можна таких див набачити, що слів не знайдеш щоб виразити.

Лице Вероніки, аж очі в себе ковтає. Слухаю як вона щебече, і ледь не плачу від щастя, що це диво не зиркає очима обіч, а щось необхідне йому бачить саме в моєму єстві. Я лупаю на неї очима: чи не метелик вона, чи не розтане на тлі містечкового скверу? Отож раптом щось так залоскоче під ребра, так защемить, аж очі соловіють. А вона це помітить, схопить під лікоть: «Ходимо, мене теж нетерпець ссе!» І біжимо ми з нею до свого кубла, поки що до кімнати в квартирі баби Ганни Йосипівни. Вона, якщо й дома сидить, негайно виходить до літніх жінок на лавочці під березами, де вони базікають про свої болячки та життєві примхи. А ми тимчасом угамовуємо свою спрагу в нашому вузенькому ліжку, де, кохатися, все гаразд, а відпочивати можна тільки в щільних обіймах один-одного. Отак і засинаємо, знесилені коханням. Вероніка в сльозах, бо раювання з неї витікає сльозою, а я смакую її сльози, і не можу врозуміти, чому це я раніше не відчував нічого навіть близько схожого на те, що пов’язує сьогодні нас з Веронікою. Уходила ранком Світлана з мого ліжка: «Та йди собі, – думав, – відпочину трохи від тебе!» Таке було майже зі всіма коханками, хіба щось схоже іноді виникало в обіймах кухарки Клари. Але це вже здавалося мені таким далеким, і таким не моїм, про що вичитав у романі Флобера «Мадам Боварі». Звичайно я розумів, що чималу снагу нашому коханню наддає саме мадам Боварі. Ніщо так не збуджує мене в коханні, як розповіді Вероніки про свої сексуальні походження. Вона й сама розпалялася саме від них. Щоправда, мене жигала не тільки хіть, іноді виникало бажання відлупцювати коханку, як слід, і бігти від неї куди подалі. Але ж – хіба очі не бачили, що брали. Після статевого вибуху, лежачи навзнак біля коханки, я майже завжди згадував матінку Вероніки, Таїсію Петрівну. Вона була прямою протилежністю доньці.

Виникало, правда, питання. Вероніку вона народила в шістнадцять років. В п'ятнадцять завагітніла. Можливо я помиляюся в своїх висновках, і… яблуко від яблуні… І знову таки – яким я був в свої чотирнадцять років? Про що мріяв? Чи на кожного підлітка «Мадам Боварі» Флобера справляє таке враження, яке він справляв на мене? Вероніка, як я помітив, на книжки дивилася як на щось зайве, була певна, що в недалекому майбутньому настільною книжкою кожної освіченої людини буде Інтернет. Я тільки посміхався у відповідь. Бо ставився до книжки, як до коханої жінки, або грайливого маляти. Від книжки віяло чимось загадковим, теплим… А Інтернет що… нічне небо в холоднім ластовинні зірок. Можна дивитися годину, дві, але ж обридне…

Не чіпали мене поки що й Апостол з Караєвим. Клара дзвонила, розповідала як заселяють діточками Закрите містечко. Андрій Хмара, закінчив художню облямівку будинків, і знову здичавів від горілки. Чоловік Клари приїхав, промайнув тижнем, і знову полетів на заробітки. Я питав: «Знайшла мабуть коханця з їдоків адміністрації ?», вона кокетливо відповідала, що ходить до неї один, ні риба, ні м'ясо. Але такі розмови вже не збуджували мене. Тільки десь у глибинах єства виникав неприємний щем, наче ворочалося щось зовсім мені чуже, притаманно проникши у мою кров.

Я двічі прочитав Терлецького. Багато виникало питань, порівнянь, гадок, але урозумів одне: батька мого ніхто не вбивав, живий він, і мешкає в Україні, мешкає одинцем, нехтуючи сучасною течією державного життя. Мабуть, навіть, працює над мемуарами, коли вже слідкувати роздумав героя Терлецького. Про що пише? Звичайно, крокує державним поступом впертого комуняки. Надіється мабуть, що повстане голота, дасть прочухана ненажерливим павукам-хрестоносцям. Щось не заладилося у нього в сучасному житті. У бізнесі все йшло до пуття, але обридло мабуть жити заради прибутку. Все, що мав, віддав сестрам. Якщо герой Терлецького вивчав останні дні життя Лева Толстого, що тоді спонукало батька до одиноцтва? Лабуда все, дурниця. Хіба що очунявся, розгріб нагромадження сміття в голові. Гребуючи сучасними покетбуками, звернувся до світової класики, мозолить мозок пошуком гідного людини життєвого напрямку. Він не недоук, буцім би не тільки в школі, в інститутах вчився. Що читав тільки покетбуки, так не вистачало часу на філософів. А може остерігався людей, що сиділи обіч? Чимало заздрісників нишпорять очима по наших кишенях? Жив залежно від обставин, намагався так жити далі, та, бачте, прокинулося сумління. Осточортіло куплене раювання. А ще може потягло до втраченого, порозумів нарешті, що провідною зіркою в його житті була саме моя мати, і припекло йому йти далі її шляхами.

Та й мені треба було вирішити що робити далі. Павуче сучасне суспільство впливало на мозок, не зважаючи на моє бажання. Кликав Караїв, – біг стрімголов. Чекав Апостола, бо бачив у ньому свого надійного заступника. Мабуть не мав я неньчиного нахилу аналізувати свої і чужі вчинки. Не міг без огиди дивитися на подув доби, коли собака волочить на мотузці мужика, а він захекався, бідний, ледь навколішки не падає, молитви творить: будь ласка, погодь, дай віддихатися трохи!

Але неприємності народжуються як грози над безмежною просторінню океану. У мене була невідступна думка улагодити справи з Караєвим. Точніше не з самим Караєвим, а з моєю сестрою Інгою. Треба сказати, я так і не повірив, що вона моя сестра. Не помітити цього Караїв не міг, а це порушувало його певність на моє уживання в його, невідомих мені, прожектах. Була гадка, що прибутками свого бізнесу він підтримує чеченських повстанців., і що сам я, якимось чином, пов'язаний у цьому бізнесі. Мій попит покликати на відверту розмову Апостола наслідків не мав. Володимира лякав навіть натяк на особливості бізнесу чеченської мафії. Намови, вітруваті містечкові чутки, мене не цікавили, хоча диму без вогню не буває.. Войовниче поводилися кримінальні укрупнення, особливо безконтрольна спортивна мафія, а чеченці діяли тишком-нишком, уникаючи гучних герців.

– Будьмо, – промовив тост Караїв.

Докори сумління тихим скигленням відлунювали з глибин моєї душі: «А воно тобі треба?»

– Будьмо! – відповів я, ненавидячи себе за випиту чарку.

Інга подала мені рожеве яблуко.

– Покуштуй, воно з України.

Я з насолодою поглинаю кисло-солодке рожеве яблуко, а Інга, сидячи напроти, верзе щось несусвітнє про невпинну боротьбу чеченського народу за незалежність батьківщини. Караїв пильно стежить за виразом мого обличчя, але мені байдуже що чекає Росію після того як вона опустошить свої надра. Мене майбутнє Росії майже не хвилює. Також як і доля чеченського народу. Ми вже видудлили пляшку горілки і я почуваю себе не в своїй тарілці. Базікаю не тямлячи що.

– Дозвольте мені жити так, як мені подобається. Говорити те, що спадає мені на думку. Не лізьте в душу, не чіпайте за волосся, щоб вткнути лицем у багно. Але не дають, розумієте… не дають. Їм би тільки губами плямкати: такий-сякий президент, від Росії носа воротить, плазує перед НАТО. Російські політики кумкають, наче жаби на болоті: брати до НАТО повзуть, треба їх отверезити, вгамувати. Не дамо газу, навшпиньки до Москви бігатимуть. Московітам аби тільки острах посіяти. Не можуть вони второпати, що «молодший брат» з переляку вчепиться за гвинтівку і почне палити. А як почне, його вже не зупиниш…

Інга підходить і затуляє мені долонею рота. ЇЇ долоня пахне яблуком. Тільки яблуком і анітрохи долонею неньки. І я не можу повірити що вона моя сестра. Це стверджують її зауваження:

–Ти, братику, маєш на увазі Україну, а ми гуторимо про Чечню.

–Я маю на увазі людину взагалі. Людину, але ніяк не бізнесмена. Ви зневажаєте мене аж занадто. Зневажаєте за те, що я не хапаю те, що можу вхопити. Але нічого ви зі мною не зробите. Мене не навчили хапати зі столу останній шматок. Яким би я голодним не був. Хто завгодно, тільки не я… А за горілку і яблуко дякую… Мені б ще взнати хто і за що вбив мою матір.

– Нашу матір! – поправила мене Інга.

Але я не звернув на її зауваження уваги. Мені було байдуже сестра вона мені чи ні, не цікавив мене і вбивець матері, бо можливо цим вбивцем був саме я. Не покликав на допомогу лікаря, байдуже пройшов повз молодої жіночки, що сиділа на лавочці недалечко від зеленої хатини. Можливо тою жіночкою була саме Інга. Я не розгледів її добре. Бо дуже поспішав на потяг…

– Дивись, хлопче, з нами так не грають, – попередив мене, перед тим як зачинити двері, Караїв.

Я мовчки збіг східцями з другого поверху нового елітного будинку. Горілку наче й не пив: голова була ясною, тільки десь під серцем, вище шлунка, почував неприємний палючий щем.

Алкоголізм як протест, насильницькі прищепленій нам, чужорідній вірі. Слов'янин завжди жив у міцній спільності з природою, поклонявся Землі, Небу, Рослинам, почуваючи життєву єдність з ними. Єврейський бог – рабовласник, на рівні підсвідомості слов'янин отримує від праотців незгубний протест проти рабства взагалі, і бога-рабовласника особливо. Слов’янські народи розчинюються в міцному розчину єврейського зневажання до людини. Сьогодні це особливо помітно по відношенню влади до простих смертних. Подивіться скільки людей нишпорить по смітниках, скільки безпритульних діточок бурлакує по теренам Росії. А поряд з цим виростають десятки тисяч церков, як могильників слов’янства. Христос – це любов, але не до людини, любов до грошей, до мита, до срібляних та золотих устаткувань по церквах, при загальному вбожію народу.

Сьогодні Росія слабка, як ніколи. Не озброєнням слабка, а народним духом. Я не піду захищати товстосумів, які накупували собі маєтків по усьому світові. І синам своїм накажу, щоб, отримавши зброю, підняли її проти своїх командирів, які прислуговують злочинній владі. Вона шукає засобів боротьби проти терору, а сама породжує його повсякденно…

– Звідки такі думки, Вероніко?

– Їх вітром нам наносить, Олежко. Ти погомони зі студентами, особливо коли вони після третьої чарки. Кожний другий мріє працювати за кордоном, майже кожний шукає спроможності не попасти до армії. Бо армія на думку кожного це каторга, де тебе можуть забити, отруїти, лишити розуму. Особливо зараз, коли замість політробітників насаджують невігласів попів. Одурювання йде по повній програмі. Краще відбувати термін в таборах, ніж слухати єврейських проповідників. Від однієї думки, що мене буде в чомусь напучувати священик, мене починає трясти пропасниця. Буде повчати мене – не убий, і тут же – убивати. Вбивство, коли ти вбиваєш сам, і – господнє благословення, коли ти вбиваєш за наказом командира. Виходить, що мій Бог – командир, сержант, що отримав хіба що начальну освіту. Виникає думка: чи розумнішим був сектант Ісус, коли блукав по селам, проповідуючи свої теорію непротивлення злу?

Я повністю поділяв переконання Вероніки в напряму релігійної освіти. На жаль таких викладачів у нашій школі поки що небагато. Але майбутнє за ними. Якщо Вероніка насправді погодилася викладати якісь дисципліни в школі Апостола, можна собі уявити, до якої біди це може довести. Я й кроку не зроблю, щоб застерегти Апостола від можливого вибуху. А можливо саме на це він і чекає. Бо закінчує вже писати чергову повість про свої походження на волі. Про те як прибирають за безцінь до своїх рук заводи та будинки місцеві урядовці. Скільки бюджетних грошів вони гонять за кордон. Які там купують собі будинки. Коли я прочитав другу книгу апостола у мене волосся на голові дибки стало. Чого коштують мої сатири поряд з інформацією, якою володіє місцевий авторитет. Але ж не боїться. Сьогодні більша половина учорашніх кримінальних товстосумів лежить під взірцевими мармуровими надгробками. Їх відстрілюють навіть в камерах завчасного ув’язнення. Як вдається Апостолу лавірувати в бурхливому океані російського криміналу не можу порозуміти. То він у Москві, то у Мінську, то десь за кордоном. То знову повертається у Хабаровськ до матері… Дзвонить мені, питає: як справи, чи не одружився ще? Я жартую.

– А тобі не обридло по чужих жінках бігати?

– Не зівай, Хомка, на те ярмарок.

– Скаредна ти людина, кажуть, ви з Кротом приятелювали?

– А ти бачив які у його дружини стегна?

– Приваблива жіночка, згоден. Але ж…

– Але ж вона тямить, що жодний мужик не витримає, якщо вона своїми стегнами ворухне, а то ще й спідницю задере. Хіба я один спокусливий такий! Потрапить жіночка в твої пазурі, відмовишся, чи що? А вона настирлива, якщо закортить, від неї не втечеш.

Спочатку я думав: бреше Апостол, а потім пригадав попову жінку, яка полювала на молодих, не торканих хлопчиків. Так це було коли, ще за часів радянської влади! А зараз, після усього, що показує телебачення, жінки зовсім сором втратили. Кохання дня них – це кохання, а секс – це секс. Кохати можна чоловіка, а спати з ким завгодно. Аби збуджували. І що дивно, християнський бог їм цього не забороняє. Бо священики теж не проти укласти в ліжко кращу із прихожанок. Хоча вимагають, щоб люди відмовлялися від усього солодкого, що подарував їм Бог. А Крота вбили, і, кажуть, саме за його красуню дружину. Комусь вона натякнула, що авторитет тримає її ледь не в рабстві. Можливо це зробив саме Апостол, або його люди.

У нас на Сході жахливі перепади погоди. Три місяці, як приїхав, думав звикну, але в передгроззя ледь не втрачаю свідомість. Тьмариться в очах, нудить, тоскно на серці. Відчуваю, якщо не сяду, – впаду. Якщо ніде сісти хапаюся за гілку дерева, або обіймаю стовбур. Люди, звісно, різні. Один вірші Єсеніна згадає, другий буркне – треба пити менше. Так що, треба мені повертатися в Україну. З Веронікою солодко, але серце стогне, як пригадаю Світлану. Перша коханка, що не кажіть.

Неможливо шукати досконалості, маючі на увазі те, що ти йдеш у зворотному напрямку. За досконалість треба боротися зі своїми примхами. Я зійшов з шляхів, які вели мене до неї. Випадкові жінки, взаємозв'язки з Караєвим та Апостолом. Емоційне визволення у плані незгоди з ними не виводять мене на ліпші кола життя. Я залишаюся рабом обставин. Підлащуюся там, де треба ставити питання руба, Навіть в своїх рецензіях на твори Апостола. Які емоції вони викликають? Невже завжди позитивні? Звичайно – ні! Але я підтримую його, як підтримують такі ж, як він, страждальці, що отримали в сій час кримінальну освіту. Інакше б Апостол не був Апостолом, не був авторитетом, за котрим стоїть чимало злодіїв, а то й вбивць, що відбули свої терміни по таборах та в’язницях…

Доганяє мене якось страшний сивий дядько.

– Не впізнаєш? – питає.

Знизує плечима.

– Не впізнаю, – кажу, продовжуючи ходу обіч шляху.

Незнайомець буцає сиві баньки кульбаби, намагається спіймати білого парашутика, але це йому не вдається. Щось мені його поведінка нагадує. Але що?

А перехожий знову:

– Батько твій був директором, це так. Прізвище вчителя, якого ти не любив, Груба. А ми з тобою вчилися з шостого до десятого класу…

– Як це в одному класі? Вам скільки років?

– Як і тобі – тридцять!

Мене наче блискавка з ніг до голови прошила.

– Невже Вологодський? Василь Вологодський. Що це, що з тобою?

– Чепурюся, бач, під сивого дідугана…

Лице, шия Вологодського все жмурами пішло.

– Хвороба яка, чи що?

– Сунув носа, куди не слід, вгодив в атомне пекло. Атомного човна на брухт різали. Заможнім стати закортіло.

Василь не подав мені руку. Не знаю вже, чи боявся болю, чи викликати в мене почуття огиди, бо руки в нього теж були покриті рожевими брижами.

– Настрахало тебе життя. Я, бач, живий, здоровий, хоча й похований вже, в мерцях числюсь.

– Читав я про тебе в газеті. Гуморески твої читав. Сумно все це.

– Що сумно?

– Неможливо одній людині викликати сумління у людей, які давно забули що це таке. Артіль – даремний труд, здається так називав безперспективні справи наш вчитель Груба.

Ми дійшли околиці передмістя з невеличкими хатинками в недуже охайних подворах. Я прямував до автобусної зупинки, щоб їхати далі, але Василь повідомив, що він вже дома.

–Я тут недалечко, відразу за отою цариною живу. Воно де за тополею хатка біла. Забігай, буде час…

– Чого ж ні, зайду.

Але не зайшов. Двічі підходив, стирчав біля хвіртки, кликав, чи є хто дома? Можливо Василь ще й глухуватим був. По школі я його особливо не запам’ятав. До книжок він неохочим був, тільки б м’яча буцати, та взимку на ковзанах бігати. Вчився він не гірше і не краще за інших.

Потім була ще зустріч, але вже з мертвим. Ховали ми з Галиною її батька, а тут і труну з тілом Вологодського підвезли. Я б не звернув на мерця уваги, якби не побачив знайоме лице. Леся Данкіна! Звідки? Вона теж впізнала мене. Підійшла, коли вже причепурили могили.

– Так ти дружина Василя?

– Тепер вже вдова, а не дружина. А ви кого ховали?

– Батька доброї знайомої.

– Василь бачиш… спортивний, здоровий був…

Батька Галини я не знав, живим на очі не бачив, так що поїхав поминати Василя Володарського. Все ж таки в одній школі, в одному класі вчилися. Друзів у Лесі було небагато, – сусідка та співробітниці з лікарні. Після другої чарки про мерця майже забули, поминки перетворилися в свято зустрічі однокласників. Сім жінок і поміж них один мужчина. Сусідці, Марині Гаврилівні під п’ятдесят, Леся – ровесниця, роками трохи старша за неї акушерка Клара, але на вигляд молодша, бо спритна, не утримати, і нахаба ще та. Відверто почала залицятися до мене. А в мене аж серце затьохкало. Дуже вона схожа була на мою матір, очима, статурою. Така ж маленька, чорненька. Дві санітарочки – Даша з Раєю, стрекотали, наче сороки, про зірок шоу-бізнесу. Була ще одна акушерка, Ганна Миколаївна, мовчазна, статурна жінка з кучмою жовтого волосся на голові. Пила вона більш ніж всі, чомусь загадково посміхалася, і першою, поки ще світло, простилася з нами.

– До коханця побігла, – коментувала подію Клара. – Щастить же людям, чоловік – відомий фахівець медицини, і коханець – відомий бізнесмен. І що вони в ній знайшли?!.

– Кажуть, якусь ізюминку має, – зітхнула Марина Гаврилівна, наче жалкувала, що не отримала такої сама.

Після п’ятої чи там десятої, не знаю вже, чарки заспівали пісень. Жінок дивувало що я й досі не одружений. Допитувалися, чи є коханка? Я сміявся: заходять іноді! Чому так мало друкуюся? А навіщо багато? Гроші мене не цікавлять. Майно? Мені вистачає ліжка та шафи з книжками. На кухні холодильник та плита. Квартира? З квартирами в мене гаразди. Однокімнатна в Хабаровську і двокімнатна в Миколаївську-на-Амурі. Та, правда, набита спадщиною від батька.

– Хто в ній зараз мешкає? – допитувалася Леся.

– Тиша очікування, – пожартував я. – Закрита стоїть, скоро рік, як не був.

– Так запрошуй нас! – обійнявши з-за спини і цілуючи мене в щоку, вигукнула Клара.

– Гуртом, чи як?

– А що? Можна й гуртом. З тою, яка більше сподобається, опорядкуємо весілля.

–Ні-ні, – запротестувала Леся. – Гуртового сексу не буде. Якщо їхати, поїду я, нам є про що поговорити, що згадати…