Розділ 5

Баба Дуся та інші

Про кого б не писав, я завжди пишу про себе. Блукаючи по селам в пошуках фактів відбування вироку Іваном Багряним, я зустрічався з жінками, котрі майже нічого про письменника не знають, але дуже їм кортить допомогти мандрівнику в його нелегких пошуках. Таким чином вони не стільки допомагають, як сплутують освідчення дійсних подій. Одна – десь, щось, про щось чула, друга – була свідком подій, але віком не вийшла, щоб зустрічатися навіть дівчинкою з письменником. Але ж не будеш суперечити жінці, коли в її пам’яті зберігся образ вродливого молодого парубка, який сходив з лісових нетрів наче янгол з небес, і гойдав її на своїх руках, підкидуючи до самого сонця.

Чимало доброго та злого бачила далекосхідна земля, але все зле геть знесли в море весняні та серпневі повені, зосталося в пам’яті людей тільки добре, а що до злого, хай про оте зле пишуть письменники. Вони нагородять такого, чого не було й не могло бути. Але коли вже їм здається, що воно було, нехай так і буде.

Так, сидячи в тайзі на пеньку, філософствувала баба Дуся (Євдокія Петрівна Кабанюк) з містечка Хор, коли одного разу зустрілися ми з нею на узбережжі однойменної річки. Вона вийшла з лісу, щоб змити з лиця огидно-липке павутиння, а я саме сидів на березі, чекаючи товариша, який погнав човна на протилежний берег, де за його відомістю зустрічалися ліани актинідії з надзвичайно крупними плодами.

Баба Дуся була дуже старою лицем, але тіло мала молоде, наче дівоче, тому без сорому роздяглася поряд, і, входячи в бурхливі струмені річки, попрохала щоб повартував одяг, бо лісові примари одного разу пожартували з нею, переховавши його в іншому місці.

–А потім зирили з кущів, наче спокусливі хлопчиська, думаючи, що вона лісова мавка. А як розгледіли на лице, повтікали, залишивши мене без одягу.

Коли повернувся човном Володимир Казимирович Кочковський, баба Дуся трохи навіть засоромилася, а як одяглася, почала розповідати, як в тридцять шостому році, зовсім ще молодою дівчинкою, зустріла в тайзі парубка, якому дуже сподобалася, і він, читаючи вірші, допомагав їй збирати гриби. І ще він казав, що обов’язково напише про неї книжку, в якій вона буде лісовою мавкою.

– Бо я й справді була дуже смішною дівчинкою, гостренький довгенький ніс, величезні блакитні очі, і смачні, як вареники з вишнею, рожеві губи.

Вона на все життя запам’ятала ім’я парубка – Іван, але прізвище спросити забула, не до прізвища було, бо зачарував він дівчинку віршами, а коли вийшли на шлях, поцілував в щоку й щез, наче його й не було…

Отакі зустрічі зосталися в пам’яті людей похилого віку. Коли збереш до купи розповіді жінок, здається Іван тільки й знав, що висліджував в тайзі молодих дівчаток, щоб почитати їм вірші, жодного рядка з котрих вони так і не запам’ятали.

А баба Дуся потягла Казимировича в тайгу, бо бачила десь кущі актинідії ще з крупнішою, аніж у нього, ягодою. Повернувся Володимир Кочковський без ягоди й без баби Дусі, але з осмішкою людини, яка знайшла те, чого бажала знайти. А ніччю ми гостювали у Євдокії Кабанюк, пили горілку місцевої гуральні, «сучок» щоправда, але іншої горілки в Хорі не уживали. Вона розповіла, що їх родину вивезли з України після того як розстріляли батька, який не хотів іти до колгоспу. У Дусі було сім сестричок, але дорогою молодшенькі три повмирали і їх не дозволили навіть поховати. Мати вмерла в сорок першому році, в день, коли Дусі сповнилося сімнадцять. Назавжди вона запам’ятала той день і не тільки з-за смерті матері. В той день вона одержала листа з Україні від Івана Лозинського, в якому адресант поздоровляв її з днем народження віршами.

Лісова красуня, диво півдня,

То не сонце сяяло в очах,

А твої дівочі очі дивні, –

Чарівніших бо не зустрічав.

Квітка України, все що маю

Я віддав би, щоб побачить знов

Посмішку твою в отому краю,

Де пташки співали про любов.

Як ти бігла стежкою лісною,

Сонячні ловила промінці,

Будь ти завжди, дівчинко, зі мною,

З усмішкою щастя на лиці.

Обережно склавши папірця, баба Дуся сховала його в альбом зі старими фотокартками. Хвилини з три ми сиділи мовчки, потім, зітхаючи, господарка пішла на кухню готувати каву.

– Ви знаєте яке прислів’я було в побуті в тридцяті та й в п’ятдесяті ще роки. «Хто на сусіда донесе, тому Бог щастя принесе». Спочатку лихословили начебто з гумором, а коли наклепників почали визначати як героїв, прислів’я перетворилося в повсякденну практику.

Я подумав що баба Дуся шуткує, але коли вона показала наклеп, написаний на неї в сороковому році молодшою сестричкою, мені аж подурнішало.

– Добре що сестра Катерина підгледіла та відшмагала тринадцятирічну Олесю пасом, – продовжила свої спогади баба Дуся. – А наклеп отой, як взірець часу, я скільки не поривалася спалити, не перемогла в собі недовіри, що таке й справді могло бути.

Вона показала нам пожовклий за довгим часом папірець, на якому дитячим ще почерком, слинявим хімічним олівцем було написано таке:

«Товаришу Сталіну від Оксани Кабанюк.

Моя сестра Дуся ворог, вона шанує батька, що зрадив не тільки вас, товаришу Сталін. Але й революцію. Прошу…».

Якої милості просила дівчинка у товариша Сталіна можна тільки здогадуватися. Згодом, коли батька посмертно реабілітували, Оксана була певна, що таким чином Хрущов зраджує діло Леніна-Сталіна, а помилка Сталіна в тому, що він не розпізнав у Хрущові ворога. Конала Оксана від серцевого нападу, коли до влади прийшов Єльцин. Вона не могла повірити, що радянської влади біль не існує.

– Деякі місцеві комуністи плакали над її труною, називаючи Оксану лицарем революції, але на могилу після похорон ніхто не приходить, хіба що іноді ми з Катериною.

Клаптик пожовклого паперу та іржава зірка на сталевому конусі, усе що залишилося від Оксани Кабанюк. Правда, є ще пам'ять, але гіркота від тої пам’яті й досі зосталася в серцях сестер. Баба Дуся певна, що в трагедії Оксани повинна мати, яка виховувала молодшу доньку в дусі божому. Оте неньчине напучення й згубило Оксану. Вона шанувала Бога як вищу іпостась любові, але шанувати треба не Бога, й не його замісника на землі, товариша Сталіна, а своїх батьків, які несуть в собі спадщину багатьох поколінь. А ми ганьбимо їх пам’ять лицемірними молитвами православ’я.

Не було б жахливих тридцятих коли б не вбита в мозок поколінь казка про Христа рятівника, бо не рятівник він, а руйнівник. Не любов він, а – зло, сам того не відаючи, приносить людству.

З такими дурними думками розмовляв я з жінками прихильного віку, бо чоловіків дев’яносторічних в селищах Зеленого Клину майже не зосталося. Знайшов, правда, в селищі Польотному поета, так він, окрім своїх віршів, ні про що більше розповідати не хотів. Він і про тридцяті, і про сорокові-фронтові, і навіть про сучасність складав віршовані рядки, жодного з котрих ніколи не було надруковано. Як розпізнати ворога, як влізти

В думки сусіда, коли він мовчить,

І навіть не запрошує поїсти,

Коли шлунок від голоду шкварчить.

Він ворог, бо не зве мене до хати,

Щоб голодом мене закатувати,

Коли я біля хвіртки стовбичу…

Тож я сусіда-ворога провчу.

Звуть діда Остапом, прізвище Когут. На Далекий Схід приїхали з батьком у 1915 році з Нікополю. На той час Остапику було три роки, тепер йому за дев’яносто, але пише.

Померти з бомбою в руці

У кабінеті мера,

Бо оті мери не отці

Людині, а химера.

Жодного рукопису Остап Когут мені не дав, бо мав я в його очах непевний вигляд, і, ніби то, намагався надрукувати його вірші під своїм прізвищем. Засуджувати поета нізащо – бо занадто вже він був старим. Так і вмер, не надрукувавши за все своє життя жодного рядка. Всі його рукописи спалила донька, друкую те, що зосталося в пам’яті після нашої зустрічі.

Як потім з’ясувалося, складала вірші і баба Дуся, все надіялася що приїде до неї її любий Іванко, і вона зустріне його віршами про кохання. Коли вже чекати обридло, читала вірші своїм коханцям, особливо після чарки місцевої горілки. Але, взнавши що я поет, читати засоромилася, бо, як вона висловилася, – злякалася втратити яскраві ілюзії дитинства.