Частина 05

Ранком я прокинувся в обіймах Катерини. Про нічне кохання пам’ятав непевне. Було невиразне передчуття, що Лариса так раптово від’їхала по настійливому проханню сестри. Від вишневої наливки за сніданком я відмовився, відверто заявивши, що більшої насолоди від кохання отримую, коли зовсім тверезий. Статурою Катерина була вродливіша за Ларису. На ній не було надлишку жирових складок. Я милувався її тілом, її зашареним обличчям, і в пообіддя, коли Катерина пішла кудись по своїм справам, почав малювати її голою.

Мене охопила потужна, оригінальна, щоправда, трохи загальмована острахом, уява. Не кожній жінці подобається, коли її малюють голою. Я працював олівцями на жорсткому не зовсім білому папері, процес малювання заворожував, в уяві виникали сотні її усмішок, стогонів, промінців у очах, навіть рум’янець палахкотів кольорами відтинків, які можна було змалювати тільки олійними фарбами. Я ледь втримався щоб не швиргонути олівці у відчинене вікно. Уява виштовхувала з себе фантастичні деталі, вона давала мені можливість намалювати щось гідне не тільки статури, але й духовної вроди Катерини. А я не мав можливості це зробити, бо у мене не було не тільки фарб, але й пензлів, не було ґрунтованого полотна. Я бачив іронічну усмішку, з якою виходило, несподівано завітавши до мене, натхнення. Фарби можна купити в магазині, але де взяти грошів? Була одна можливість: розмалювати хатину Семена Хмари. Але щось у його хатині мене нашорошувало. Я був певен, якщо ввійти у житло Хмари із палаючим смолоскипом, вогонь відразу ж вщухне. Як вщухає сяйво в моїй душі.

Катерина вернулася далеко за південь, я вже почав хвилюватися. В клунках було чимало тюбиків із олійними фарбами, набір пензлів, палітра для змішування фарб, склянка з олією.

Я настільки був розбурханий догадливістю Катерини, що впав перед нею на коліна, нестямно цілуючи сховане під спідницею тіло. Таким чином ми знову опинилися в ліжку. Потім, поклавши голову мені на груди, вона розповідала, як познайомилася з художником, що продавав свої пейзажі. Він напоумив її що треба купити, щоб вдоволити молодого талановитого художника. Що було особливо дивно, лежачи поряд із Катериною, я не помічав різниці у літах, що неприємно відчувалося, в стосунках із Ларисою. Тому із якимось навіть острахом я чекав на повернення Лариси. Поряд з Катериною я відчував приємну затишність не тільки у душі, але й у тілі. Коли вже засутеніло, я відважився запитати, що за людина Семен Хмара. Лицем і статурою шляхетний чоловік, а душа моя його не сприймає. Коли я дивлюся на нього, тіло огортає жахї, що ще трохи і я почну хрюкати. Хоча, думаю, людина він добра, запропонував мені безкоштовне житло, не квапить розмальовувати стіни. Почекаємо, каже, коли прийде натхнення.

Катерина міцніше притулилася до мене, наче побоювалася, що нашу розмову може хтось підслухати.

— Вчені люди кажуть, що уява кінець кінцем перетворюється в дійсність. Вона дарує мистцю натхнення, спортсмену бадьорість, а кар’єристу посаду. Не знаю, про що у дитинстві мріяв Семен, що робив в уяві, але у житті він був катом. За часи сталінської доби знищував ворогів народу. Зате сьогодні він самий заможній пенсіонер на нашому терені.

На ніч розпукувалися під вікном Катерининої спальні фіалки. Від їхнього аромату йшла обертом голова. А тут ще оця розмова про Семена Хмару. Він ніяк не асоціювався в мене із постаттю ката. Але в уяві вже виникали люди, заточені в мури катівень. І Семен Хмара, із наганом у руці, стріляє людям у голені потилиці. Що за потреба така вбивати людей, і хто йому дав на те дозвіл? Моє хирляве уявлення відразу ж зробило мене месником, тепер вже я тримав у руці наган, бажаючи стрілити Семену у лице і таким чином помститися за знищених у мурах людей. Але яким же важким був отой пістолет, і які яскраві добрі очі були у Семена Хмари. Він дивився мені у лице й посміхався, посміхався не зловтішно, не іронічно, а якось начебто задоволено: я був вбивцем, а тепер твоя черга носити тавро ката! І раптом я побачив його молодим, із розкошланим чубом, особливо на потилиці, де він був густий і буйний. Я зовсім було вже зібрався швиргонути наган геть, але відчув приткнуте до потилиці дуло гвинтівки. Я відразу зрозумів: якщо не я, так — мене! Але ж очі людини, прозорі, глибокі, як небо. Нехай би він повернувся до мене спиною. Стріляти в потилицю легше. Спокійніше. Наче не в людину стріляєш, а в опудало якесь. І раптом я відчув на собі погляди багатьох людей. Обливаючись рясним потом, я не знав що мені робити. Вбити Семена, чи загинути від кулі? Чекав не тільки кат за спиною, чекала зігнана до катівні громада. Я прокинувся від спопеляючого серце жаху, і криком налякав Катерину.

— Ти чого, Петре? Що з тобою?

— Вві сні мене принадили стріляти у Семена Хмару, а я не знав як бути.

—Але стрілив таки?

— Ні… не стрілив, прокинувся з переляку.

На третій день у пообіддя повернулася Лариса. Я саме малював Катерину. Роздягнену в поставі «Венери із дзеркалом» мистця Веласкеса. Не знаю, яким вже, сьомим чи восьмим зором, помітила, повернута до мене спиною Катерина, розлючену Ларису із коцюбою у руці. Вона так заверещала в ліжку, що я схопився на ноги і таким чином врятував голову від можливості втратити мозок. Першим спонуканням було вдарити очманілу жінку межі очі, але я втримався: вихопивши коцюбу, швиргонув її в розчинене вікно.

— Ти що… із глузду з’їхала! — налетіла не сестру Катерина. — На кого руку підіймаєш, він ще дитина, чотирнадцять років! Звідки в тебе оці дурощі у голові. Петро мистець, накупував фарб і малює із натури. Так працюють усі мистці у світі…

Вона ще довго дорікала сестрі за вибух гніву, а я сидів на своєму низенькому ослінчику з думкою: куди йти далі? Ларису я зненавидів, побачивши її дихаюче вогнем лице, бліді, крижані, наче мертві, очі. Як же я раніше не помітив, що вона за людина?

Коли отямився, почав складати у коробку фарби й пензлі, але на палітрі ще зоставалися фарби і я не втерпів, почав домальовувати вже досить виразно окреслене тіло. На той час сестри вийшли на вулицю, я чув їхні голоси, але про що говорять мене не цікавило. Я весь поринув у роботу. Моя душа поступово сповнювалася радістю. Не дивлячись на ліжко я бачив в уяві, осяяне трохи зеленкуватим світом з яблуневого садочку, тіло Катерини. Мозок палав думкою: як замалювати мерехтіння вилисків від листячка на золотавій, не торканій зів’яненням шкірі сорокарічної жінки. Я намацував тональність, яка здібна передати мою безмежну любов до Катерини. Це буде моєю помстою Ларисі за її бажання розтрощити мій череп коцюбою. Вже у присмерку я відклав фарби, ретельно відпрацювавши все, що залишалося на палітрі. Склавши фарби в торбинку, драбиною поліз на горище. Мовчки відмовився від вечері. Коли в отвору горища виникло лице Лариси, я жбурнув до неї жмуток спресованого сіна.

— Йди геть, — процідив крізь зуби. — ти не жінка, — вовчиця…

—Я бачила твого батька, — наче здалека долинув лагідний, покірний голос Лариси. — Ходімо до хати, я все розповім… І пробач, богом прохаю, пробач…

Я так і не зліз із горища. Не зліз, але й заснути не міг. Майже всю ніч просидів у садку під яблунею, гадаючи, що за новини привезла мені Лариса. Іноді виникало бажання зайти до хати, забратися до неї в ліжко, але неприємне почуття, близько схоже на нудоту підкочувалося до горла. Я знову ліз на горище, але заснути так і не зміг.

Ранком, сірий від безсонної ночі, за чашкою молока з печивом, я слухав розповідь Лариси. Катерина мовчки зиркала до мене, і від кожного її зору я спалахував вогнем. Трохи осторонь у кімнаті на збитому з рейок мольберті, стояв незакінчений малюнок лежачою у ліжку Катерини. Не було ще лиця, але тіло викликало чуттєвий запал. Мені поталанило намалювати його кращім ніж воно було насправді. Лариса не могла цього не помітити. Тому, мабуть, і не дивилася на мене, сиділа, впершись очима у скибку хліба, яку тримала в руці.

— Батько твій вже рік як повернувся із допру, живе у чужому домі за якоюсь місцевою удовицею із двома діточками. Про тебе, сусіди кажуть, і не згадує. А про неньку твою нічого не чула. Я удала себе робітником міліції, начебто шукаю тебе, але у батька розмовляти зі мною бажання не виникло. Здається мені, у нього не гаразди з головою. Тобі, Петре, треба поїхати до нього. Авжеж, батько…

Я дивився на Катерину. Думав: якщо поїду, тільки з нею. Вона захистить мене, не дасть в образу. Очі Катерини навдивовижу вразливі хвилюють и розчулюють мене. Мені уважається краса у кожному її русі. Я вже знав як буду малювати її лице, яки фарби змішувати, щоб зобразити сяйво, яке виблискує в її очах. Подякувавши за сніданок, вийшов за хвіртку, двічі, чи тричі пройшовся вулицею, чвиркаючи крізь зуби густою після молока слиною. Під впливом нових вражень мій розум почав формувати нове майбутнє, але чомусь вже без батька. До цього ранку, про щоб я не мріяв, батько завжди був зі мною. І оце на тобі! Зрадивши матері, він перестав для мене існувати. Я поїду, але не заради батька, поїду, щоб дізнатися що сталося із моєю ненькою. Якщо померла, знайду її могилу, і там на могилі на білому камені намалюю її живою. Щоб можна було приїжджати і балакати з нею. Дізнатися, хто зжив її зі світу? І помститися за її поругане життя… Вона загинула з-за якихось, не зовсім мені зрозумілих ідеалів. Хто їх вигадав, Маркс, Ленін, Сталін, чи там Хрущов, це мене вже не стосується. Я ненавиджу ідеали, якими б вони не були. Ненавиджу бога-отця і бога-сина, бо заради оцих казкових ідолів на землі загинули мільйони неповинних людей. А скільки знищено за комуністичну ідею… Мій батько був мистцем, він викладав малювання у нашій школі. Мати викладала історію і українську мову. У неї була невеличка книжка Фрідріха Ніцше. Мабуть саме за Ніцше батьки заробили термін. Я й досі пам’ятаю дещо із тієї книжки. «Я не сахаюся ідеалів, я тільки одягаю при їхній наявності рукавиці», — писав Ніцше. «Щоб не замазатися, якщо Бог подасть йому руку», — добавляв батько. «Або ще хтось…» — іронічно добавляла мати. Якого морального виродка зробили з мене батьки. Я ненавиджу все, що пов’язане зі владою. Ненавиджу так. що іноді непритомнію від сполохів ненависті. Але я люблю людей. Навіть державного ката Сергія Хмару. Поки він не вчепить мене за живе. Поки не повчає, як треба жити, кого шанувати, а кого люто зненавидить. То вже не його справи. Я сам знаю кого мені любити, кого шанувати, а кого обходити сьомими шляхами.

Я отямився від думок, коли ледь не зштовхнувся зі Сергієм Хмарою. Поряд з ним йшов невеличкий на зріст чоловік, волохатий і темний, наче казковий лісовичок.

— Оце він і є, наш невгамовний перукар по будівельним зачіскам, — жартував Хмара, міцно стискуючи мені руку.

—Я Навицький, Микола Навицький, художник. Озвався на запрошення Катерини Павлівни Приходько, приїхати, підтримати юного мистця. Ми разом купували тобі мистецьке приладдя.

Долоня Миколи була вологою, очі точилися сльозовою. Я відразу впізнав у ньому алкоголіка. Не зовсім пропащого, але працюючого тільки напідпитку. Колись такі дядьки приходили до мого батька, приносили свої малюнки, тривалий час розмовляли про занепад сучасного мистецтва. Весь час, поки ми йшли до двору сестер Приходьків, іронічна усмішка не сходила з синюватих вуст Савицького. А побачивши мій малюнок на стіні хати, він наче злякався, аж зблід, витріщивши до мене свої карі очі.

— І ви стверджуєте що Петро намалював оцей пейзаж за одну ніч? — звернувся він до Сергія Хмари. — Ви жартуєте, пане Хмара, чи не так?

— Не вірите, спитайте господарок. У сусідів, нарешті…

— Не зовсім за ніч, — озвався я, — змішувати фарби я почав десь ополудні, а далі сам не знаю як все вийшло. Місяць в оту ніч стояв у повні, а потім ще був ранок, усі в домі прокинулися, а я ще малював…

Як я й думав, свято знайомства із відомим художником без чарки не обійшлося. Спочатку спілкувалися на сучасні теми, потім Хмара став повчати митця, як треба жити, що та як малювати. Навицький слухав уважно, іноді почісуючи потилицю і уразливо усміхаючись. Нарешті вибухнув.

— Навіщо мені ваші рецепти, пане Хмара. Я звик користуватися досвідом батьків, зоровим досвідом дитинства, а головне — чуттєвим… Несподіване суміщення кольорів утворює ефект руху. Але досягається це не майстерністю, а натхненням. Яка може бути майстерність у чотирнадцятирічного хлопця, але ж він схопив таки головне у малюнку. Збагнути світло можна, але проникнути у його глибінь, таке дається не кожному. Як не знаємо ми причину виникнення Всесвіту, не осягнемо розумом і душі мистця, бо саме вона і є першопричиною створення.

Розмова не заважала Навицькому випивати за чаркою чарку. А мені на думку спадали розмови мистців з батьком. Бучні бенкети згодом перетворювалися у повинність. Запрошують — йдемо, бо інакше тебе не порозуміють, — пояснював батькові схильність мистців к пияцтву, добрий наш знайомий В’ячеслав Дубов. — За громаду, кажуть, жид повісився. А як бути мистцю-одинцю? Його заклюють, зітруть у порохню: або ти з нами, або — ворог.

Сергію Хмарі давно вже обридло слухати Навицького. Якщо він і був якимось боком приторочений до мистецтва, творчість художника Навицького його не цікавила. Йому кортіло жити у розмальованій хатині.

—Я звик все робити спровокла, якісно, — вихвалявся зовсім вже сп’янілий гість. — Він не зводив очей з Лариси, особливо з викоту кофтини, в якому були відверто виставлені райські яблука, котрими біблейська Єва звабила Адама. Я дивився на нього, шукаючи відповідь на питання: чому Навицького вабить саме Лариса? Хіба Катерина не вродливіша? І чому я не помітив цього відразу, вирячувався на повні перса, та чималі сідниці? Чи не батько мене повчав, що гладкі молодиці занадто добріші за худорлявих. Це тепер я порозумів, що так буває не завжди, що справжня врода переховується під одягом. Я заховав мольберт з нескінченим малюнком Катерини подалі від очей Навицького, боячись, що перевагу Катерина віддасть йому, як старшому за віком. А я ще не все побачив, не все відчув. Щоб намалювати жіноче тіло на тлі розчиненого в степ вікна особливого натхнення не треба. Складніше намалювати лице у дзеркалі. Венера Веласкеса говорить тілом, її лице у дзеркалі не робить погоди, бо кам’яне. Може натурниця Веласкеса такою й була, не знаю, але на лиці Катерини я побачив дещо таке, що повинне затьмарити в очах глядача її голизну. Хіба не у цьому міститься справжнє мистецтво? З-за отої коцюби я не встиг схопити виразу її очей, коли вона блискавично зскочила з ліжка, щоб захистити мене від можливого каліцтва. Такого виразу очей я ще не бачив, тому, мабуть, не спіймав головного — якими кольорами спалахнули тоді її зіниці?

Я майже не чув про що балакали Хмара з Навицьким. Іноді Лариса встрявала у розмову, навіть намагалася сперечатися, але Катерина соромила її на правах старшої сестри.

— Головне у стосунках з жінками, не вагатися, — гнув свою тезу Навицький. — Або веди до ліжка, або я чкурну, тільки п’яти блискатимуть. А дурні нехай собі човгають довкола, слину пускають.

Думаю, Навицький мав на увазі саме мене, він був поганим оцінювачем жіночої психології. Особливо жінок-одиначок. Я за роки блукань побачив чимало жіночих сліз, принижень від вічно п’яних самців, які харчувалися на кошти удовиць, не допомагаючи їм навіть по господарству.

Дивлячись на поведінку Навицького, я не міг втямити, як поєднуються в ньому талан мистця і відверте зухвальство? Можливо це були ревнощі із мого боку, але ж мистець домагався жінки, яка на той час ще здавалася мені потворою, за спробу розтрощити мені голову коцюбою. Якби не добра усмішка Катерини я б мабуть виставив Навицького за поріг. І зробив би таким чином не пробачну помилку, бо мистець умовив таки Ларису поїхати з ним до Запоріжжя. Десь вже в смерках вони пішли до Семена Хмари, бо у нього було де заночувати. Була ще одна причина: Навицький погодився розмалювати будинок ветерана. Залишалося тільки домовитися за яку платню.

Коли Навицький від’їздив до Запоріжжя за фарбами, Лариса прибігала додому, нахвалялася який мистець добрий коханець, що обіцяє одружитися відразу після того, як закінчить розмальовувати будинок Сергія Хмари. На стіні, яка дивилася двома вікнами на вулицю, Навицький намалював радянського вояку, який кидає у вікно якусь вибухівку. Лицем вояк скидався на господаря будинку, що, як я помітив, потішало Семена Хмару. На другій стіні мистець намалював вибух, схожий на кущ лозняку. Що там він малював далі я вже не дивився, бо все, що малював Навицький, було відвертою базграниною.