14 частина

Частина чотирнадцята

— Де в біса пропадає отой Вовчик? Хлопці федеральної служби безпеки пронишпорили ледь не все місто. Ніхто не бачив слідчого. Мені треба було кинути все до бісової матері і повертатися в Хабаровськ. Печериця заспокоїв мене, сказав що Будинок ветеранів пильнують добрі фахівці, але Вовчик звір ще той…

— Якщо звір, кого намагається з’їсти?

— Як не дивно — батька, а можливо, разом з батьком і Сергія Кригу. За їхні голови оголошена віддячена. А Вовчику остогиділо по таборах блукати. А може навмисне блукає, відшукає сліди своєї жертви.

— Не дуже мені така підозра подобається. Вовчика знаю не перший рік.

— Замилювати очі він вміє. Читаючи твій нарис про героя слідчого, я думав, який ти, Олександр, наївний. А коли ти погодився йти з ним в гори, рушив з вами. З остраху за тебе.

Спочатку я думав що Євген збиткує над моєю наївністю, нахваляється перед Василиною, але в очах Печериці я бачив справжнє занепокоєння. Коли ж, гортаючи альбом із фотокартками, поряд з Василиною я побачив знайоме жіноче лице, і мені сказали що воно належить, жінці з якою з’їхав Вовчик, не став гаяти й хвилини. Я негайно побіг на зупинку автобусу. Печериці сказав:

—Я все зрозумів, пробач.

— Обережніше там, з Вовчиком грати небезпечно.

Мені щастило. Увечері я був у Хабаровську. По телефону домовилися зустрітися з Леонтієм Григоровичем. Приїхав таксомотором. На варті за скляним вікном побачив Лесю, яка готовила собі каву, так що я прослизнув майже непоміченим.

Коли ввійшов, Гордейчик уважно подивився на мене. Я ж дивився на нього з ваганням. На Леонтії Григоровичі був халат підперезаний червоною мотузкою.

— Сідайте, — запропонував господар.

Я рушив до крісла в кутку за книжковою шкапою.

— Ви, бачу, з дороги, може по чарці?

Я дивився на Леонтія Григоровича, намагаючись завбачити чи не здогадується господар за яким бісом я так несподівано до нього вдерся?

— До мене якось завітав ваш героїчний майор, — заговорив Гордейчик, наповняючи горілкою чарки.

— Чого йому треба? — досить гарячково перепитав я.

— Він працює на мене… Але, на мою думку, перегинає палицю. Базлав що дуже бажає зустрітися зі своїм батьком. — Гордейчик іронічно усміхнувся. — Його батько мешкає за межами Росії, так що йому треба спочатку подумати про наслідок такого пошуку. Але у мене до нього інші справи. Він допомагає мені знайти любого друга...

— На мою думку Вовчика більш за все вабить віддячена за пійманого месника-батька.

Леонтій Григорович навіть отетерів трохи.

— З такими думками ви писали про нього нарис?

— Тоді я багато чого не тямив. Майор, який позбавляє терміну безвинно засуджених! Слідчий прокуратури працює проти прокуратури. Хіба не виняток?

— Головне… під її крильцями. Хіба це не викликає підозри?

— Які у Вовчика претензії до свого батька?

— Ужалене самолюбство. Тільки даремно, його батько одержує невеличку пенсію від невеличкої держави. Він сам виявив бажання жити як усі пенсіонери. Ви знаєте, Вовчика навіть сльоза пройняла, коли він почув про це. Сльоза погорди за свого батька. Думаю, ви помиляєтесь, тримаючи Петра за дурну людину.

Старий заплющив очі, губи його беззвучно ворушилися.

— Але Вовчик небезпечна людина, — проговорив він нарешті. — Це стосується і вас, Олександре. Він певен що ви володієте потрібною йому інформацією.

— І що далі?

— Далі… Він знає як катувати людей.

— Буде трощити кістки?

— Не дивуйтеся. У нашій державі під охороною закону живуть хіба що грошові магнати. Рада відає для них особливі закони.

— Міркуєте, таке надовго?

— В Росії так… Дуже ретельно почали плодитися павуки, які затягують у свої тенета людей, щоб вижити. І що особливо дивно, сьогодні це заохочують не тільки влада але й церква. Здається мені що урядовці ніколи не читали книжок Золя, Бальзака, Діккенса. Вони ховаються за спиною церкви. Свята наївність.

Я одним духом хильнув чарку горілки. Намагаючись мислити логічно, із наївності своєї, я забарився десь у другій половині восьмидесятих років минулого століття. Але мені здавалося, що Леонтій Григорович чогось недомовляє. «На небі написано вірша, намальована гола натурниця, мчать коняки Делакруа, видко криваві плювки… Але скільки не чекай — янгола не побачиш».

В голові виникли вірші японця Дзюна Такамі.

Леонтій Григорович втупився в мене довгим поглядом. В ньому я угледів відбиток недовіри. Мабуть я все ж з докором подивився до нього.

— З Гірного Вовчик збіг з жінкою, яка сьогодні у вас вартує. Збіг, не попередивши нас з Євгеном.

— З яким Євгеном?

— Печерицею. Фахівцем федеральної служби безпеки.

— Його в Гірний які чорти занесли?

— На це питання може відповісти тільки сам Печериця.

Тремтячою рукою Гордейчик наповнив чарки.

— Мені здається людство сьогодні знаходиться в напівбезтямному стані. Ця хвороба протікає гірше ніж у тридцяті роки. Тоді наші голови шаленіли ідеями всесвітнього братерства, сьогодні — грішми. Щодо майора Вовчика — спадщиною батька його не цікавить. І не тому що її не існує. Генерали КДБ піклувалися людиною, поки мали від неї деякі здобутки. Так що і маєтки і все інше, відразу після оголошення Росії незалежною від будь якої влади, генерали поклали по своїх кишенях. Викинувши на смітник нашого месника. За що він і помстився. Поки батько Вовчика живий друзі генерала не почувають себе в безпеці. Вовчик розуміє, ніхто йому винагороди за пошуки батька не дасть. Він щезне, як щезають тисячі людей, начебто вкрадених НЛО.

— Батькові Вовчика вже за сімдесят, якщо він помре?

— Вовчик втратить останню повагу до себе. Бо він романтик.

— Але ж… ходить чутка, що вона не існує, ота спадщина.

— Досить того, що вона існує в мозку генералів. Думають взяти Вовчика на живця. Тільки даремне, не така він людина.

Деградація людей, що перебувають у рабстві, домірна лише деградації людей, які панують над рабами. Зі смаком робити рабство — це один із складників релігійної чесноти. Якщо вже небо плаче, плачуть і тирани, шкодуючи, що не мають поряд людини, яка здібна зупинити їх на ганебних шляхах терору.

***

На осяяному сонцем річковому березі береза занурено дивиться у воду. Течія у цьому місці ледь помітна, річка неглибока, камінці в ній лежать, як на долоні. Здається, вони повертаються з боку на бік під натиском водяних струменів. Хребти в снігових капелюхах оточують нас звідусіль, чим далі від очей тім прозорішою вважається їхня блакить, а ті, що недалечко, стоять наче занурені в важкі життєві роздуми, тому й здаються нам темнішими, непривітними. Стою на камені, відчуваючи як здригається він під натиском водяних струменів. Камінь мені здається живою істотою, або десь там під каменем лежить хтось живий, намагаючись видертися на волю, але ж не полізу я в воду, щоб спробувати зрушити його з місця. Як сміятимуться хлопці, почувши від мене вигадку про заховану під каменем істоту. А хіба я сам не стою під важким каменем своєї долі, чи недолі, не знаю вже й як с казати. Чи варто в моєму віці блукати дикою тайгою, повзати майже навколішки по крутосхилам, плигати із каменя на камінь, перетинаючи бурхливі гірські річки?

Опинитись у безвиході, коли друзі-пиятики тупцяються попід вікнами, а улюблені жінки кличуть по телефону снідати, або до вечері, таке трапляється, я вам скажу, не часто. Чи мандри по Мяо Чану втомили мене, чи повсякденне, протягом тижня, кохання Марії? А може втрата орієнтира життєвого, бо після розмови із Леонтієм Григоровичем виникла підозра, що навіть Євген Печериця не та людина за яку себе видає.

Все це лежить на мені страшним моральним тягарем. Бажання усунути повсякденні справи та їхати до Віктора Леонтовича Гордейчика, то виникало то ущухало знову, поки я не дізнався що він попав до лікарні із жовчнокам’яним захворюванням.

Куди не підеш якась халепа та вкоїться. Добре що не пияка, а то, дивися, без голови залишиться. Мужнє життя заради пухкого зів’янення. Це про Віктора Леонтовича. Весь час його хтось підтримував. Бабій був, як усі партійні функціонери. Але люди говорили про Гордейчика: журбою опалене серце. Весь час він чекав нападу зі спини. Жив майже завжди поза домом. Гарцював по селам на своєму пошарпаному на лісовозних шляхах «Газику». Дружина знала про коханок Віктора, але про розлучення не говорила. Спочатку божеволіла від страждань, потім потихеньку звикла, бо чимало доброго було даровано Віктором саме для неї.

Життя подарувало мені головне, я побачив те, чого не бачили інші. Я побачив що ворог може бути братом, а брат ворогом. Таким чином я порозумів що ворог це збита з пантелику людина, а добрий сусід — звір за походженням, бо шкірить на мене ікла тільки за те що я його сусід.

Сталін хворів на голову, як кожна людина що вчилася в духовній семінарії. Попівство вкладає в людину велике зло — дивитися на себе як на іскру божу, котрій дозволено карати чи милувати. Стільки людської крові, як християнство, не пролила жодна релігія. Бо катований бог не може стати рятівником, він завжди був, є, і буде богом помсти. Спантеличені жахливою сказкою про Христа, люди навіть думки такої лякаються. Бо, як же, кажуть, без Бога.

***

Немає причини, брате, розсипати кислиці по сонячній траві-мураві. Зблиску від твоїх сліз на землі більше не стане, не запаморочиться від твого горя срібна голова сонця, а що до Бога — йому велика річ — людська віра. Вона може створити психозу жаху, і вона ж спотворює зворушливу ілюзію небувалого чуда.

За дві тисячі років ім’ям «Спаситель» пролито стільки крові що боги разом із богородицею та янголами захлинулися в ній, а спасаються тільки попи, бо брати до рук зброю їм заборонено. Попові все байдуже, бо чужі сльози йому в радість.

— Матінко, дай шматочок хліба!

— Нехай тобі жаба цицьки дасть…

Сміх з дотепу як можливість виборсатися з пекельної млості. Сміх, сміх, сміх… Смійтеся, бо смієтеся зі своєї глупоти. Сміємося аж комашки йдуть поза шкірою. Наче сміх це музики.

Обіч дороги під жовтою тополею полягали ми спати,

Спати в обіймах з нелегкою долею два сини та мати.

— Йшли б ви куди подалі з вашими проблемами, у мене своїх вистачає, — промурмотіла жінка, тримаючись лівою рукою за стовбур спиляного дерева, а передпліччям правої витираючи спітніле чоло.

Сидіти дивитися просто себе в землю, або гарцювати верхи на соняшнику ромашковим полем, не відаючи скільки під сонячним покривалом землі лежить знищених війною людей, таке можливо лише в дитинстві. А як подивишся очами істориків у минуле, то вже ні на владу, а особливо на церкви та їх мовчазних мешканців і дивитися без жаху неможливо.

***

В синіх зіницях Марії блукають, мерехтять вогники щастя. Розбите на дрізки тридцять років тому воно вже не здібне збігтися до купи, до веселого родинного багаття, але жінка вдоволена тим що має. Як небагато треба отим бороданям, життя котрих цілковито в картоплі та хлібі. Так, здається мені, писав колись Сергій Єсенін. Марії щоб одержати повне щастя не вистачає мене. Мені… дізнатися б — що воно таке оте повне щастя. Коли я запитав Леонтія Григоровича, людину яка на протязі шістдесяти років ризикувала своїм життям заради, нібито, вітчизни, коли спитав, чи щасливий він був, то почув категоричне — ні! А чому ні, так і не спромігся пояснити. Комуністичну владу порушили, Україна стала незалежною, хіба не про таку помсту вбивцям діда думав він у дитячі роки, складаючи своїх сумних пісень? У відповідь — іронічна посмішка. А через хвилинку:

— Написав учора вірша. Маразм, розумію, але в моєму віці вчасно впасти в дитинство.

Не лякаючись ні бога,

Ні його пекельних див,

Я окрім синів нікого

В усім світі не любив.

Не навчився шанувати

Тих, хто владою посів,

Хто розіпне рідну матір

За негожий владі спів.

Хай тупцяються у церквах

Поневолені раби,

Що поробиш коли смеркла

В серці жага боротьби.

Одинцем живу з дитинства,

Помираю одинцем,

Помираю з ненависним

Самому собі лицем.

— Чим же вам ваше лице не подобається, Леонтію Григоровичу? Слово честі, ви ще молодому фору дасте.

— Бо знаю те, чого не знають вони... молоді.

«У кожного своя доля та свій шлях широкий…». Життя в Гірному для Марії завжди було суцільною нудьгою, але повертатися до міста думки не було. В трикімнатній квартирі тепер ворогували її сини, рідні брати, і себто не саме сини, а їхні дружини. Кожна намагалася зжити зі світу не тільки суперницю, але й її чоловіка, а якщо пощастить — можна й свого. Марія в цій бійці чужих інтересів стояла осторонь. На неї накидалися усім галузям, досить тільки з’явитися на порозі.

Коли Марія щось питала я не завжди здобувався на відповідь, настільки глибоко поринав у свої думки. Я пам’ятав хлопчиків Марії ще малини. Вони були ввічливими, стриманими в розмові з матір’ю і поміж собою. Шанували й мене, а що було далі… невже все з-за мене? Іноді така жаль до Марії опаляла душу, що я не міг стримати сліз.

***

Кинувши очима на осяяні сонцем гори за вікном, Торосова на мить затулила долонею очі. Лише на мить. Потім посміхнулася, наче вибачилась за слабкість, й почала говорити, дивлячись на зблискуючи сонячними промінцями дошки підлоги.

— Я викликала вас на побачення, друзі мої, не по приватних справах. Викликала повинитися за свої не завжди добрі вчинки. Вибачайте, будь ласка… не сьогодні так потім, як випаде нагода. Ми не завжди здібні порозумітися… але це й добре. У кожного з нас своя доля...

Знову оті шматки вогню в повітрі, сліплять до різі в очах. Хитнулася, затулила долонею очі, ледь втрималася щоб не сісти. Захистилася долонею від співробітників, від молодих і не зовсім молодих жінок. Від блискучого сонця за вікном. В уяві виникла зустріч з сином. Смуга землі вздовж лису захаращена уламками розчавлених машин, уламків бетону, сміттям… Збиралося на дощ. Син дивився на неї явно глузуючи. Вона ніколи в житті не зустрічала таких крижаних очей, синьота під смугами поземки. Не все запам’яталося, що говорив син, але дещо укарбувалося в пам’яті надовго.

—Мені осоружна наша сучасність. Там, де дозволено все, бракує розуму. Суспільство загалом пхають за брами спортивних стадіонів та церков, намалювавши на вікнах мистецтва іронічно-усміхнену дулю. Але чимало молоді живе не м’язами, не іклами, а мріями про велике духовне багаття, яке має сполохнути світлом саме від слова, яке було нашім пращуром, а сучасні політики зробили його приладдям виховання озброєних іклами істот.

Знову ми в тенетах, знову в милі.

Ми голодні знову і дурні.

Знову перед владою безсилі,

Знову неспроможні до борні.

Від церков та від зірок на сцені

Стільки сяйва, стільки метушні.

За спектаклем трапези щоденні.

Що ж… шлунок опора для душі!

А по смітниках та по шпаринах

Животіють, наче таргани,

Люди тільки в тому і повинні,

Що живуть по-божеські вони.

—І що далі? — присідаючи перед сином навколішки, запитала Торосова. — Покличемо на допомогу каменярів Івана Франка? Спочатку будемо трощити владні скелі, потім одне одного… Це вже було, сину. Перемогти тиранію можна тільки об’єднавши суспільство нестерпною жагою до волі. Незламність духу, сумління, не церковне, де злодія мають пожурити й нацькувати на новий злочин. Сумління людини, вихованої під знаменом високого мистецтва…

Торосова не помітила що давно вже розмовляє не з сином, а з його тілом. В очах замерехтіли гострі, наче зірки в небі, вогники. Вона не відразу угледіла в синові задатки Віктора Леонтовича Гордейчика, тільки останнім часом зрозуміла звідки у нього це блюзнірство, бажання слави на кістках ближнього. Яблуко від яблуні… майнуло в голові, але впало не яблуко, а вона, знепритомнів від сліпучого спалаху сонця. Син конав на її очах у розчавленій вибухом машині. Вона не плакала, бо пам’ятала тільки одне: цю машину подарував синові Віктор Леонтович Гордейчик.

Дзвінко луснуло з морозу дерево, тінь летяги промайнула над головою, а може птаха який? Віктор Леонтович довго стояв, вслухуючись у спів морозної тиші. Торосова, вставши навшпиньки, поцілувала коханця в підборіддя. Вона була щаслива. Вони опинилися серед холодного безгоміння, хіба що шурхіт камінців під ногами, та долинаючи здалека луни сягаючого на скелі моря. Суцільною нерухомою стіною стояла за ними засніжена тайга. Навіть гіллям не шелесне. Мовчазна, зворушлива, байдужа, і чимось неприємно схожа з її коханцем Віктором Леонтовичем. Все що нуртувало в ньому — бажання слави, пожадливість, хтивість, зблиски сумління, жалю, він навчився стримувати в собі, заради самому йому невідомої принади, на яку обов’язково має натрапити на шляхах свого життя.

Що до Торосової був Віктор?

Людмила не оскаржувала його. Після того як вмер син, хотіла було плюнути йому в лице, але втрималася. Наче з години на годину чекала на смерть Віктора. Вона не помилилася. Коли він помер, довго сиділа мовчки, заглиблена в себе. Вона не вкоїла нічого такого що могло наблизити його смерть, але не зробила й того, що давало йому можливість жити. Для неї він був мерцем з тої години, коли, роздягнуту, швиргонув на потіху Першому.

— Отакі вони, сучасні комуняки, — сказав тоді Перший. — Заради посади здібні на все.

Вона й сама не знала від котрого з ґвалтівників народила сина, який вже від нерідного батька одержав, не зовсім для неї приємне, прізвище Вовченятко. Вони й місяця не прожили після одруження. Не могла Торосова примусити себе жити з нелюбим. Іноді, знемагаючи від жаги впасти Віктору в обійми, ніччю бігала вулицями містечка, винюхуючи чию дружину він сьогодні облизує, але й знайшовши, бігла геть, бо починала ненавидіти його такою люттю, що лякалася самої себе.

Таким же чином Торосова любила і ненавиділа свого сина. Що він був за людиною, які рисі характеру запозичив у матері, які придбав за добу виховання та освічення, на ці питання відповіді вона не знала. Все дурне складати на батька було не зовсім правдиво. Віктор Леонтович ставився до загалу по-батьківські тепло, чуже горе сприймав як своє. Якби не схилявся перед вищими урядовцями, не прагнув крісла у Москві, його б можна було тримати за взірець партійного працівника. А що до жінок, самі дурні, вішаються, як іграшки на ялинку. Торосова не соромилася визнавати себе такою ж іграшкою. А що до сина, було у нього й добросердя, й сумлінність була. Він соромився заходити в розмову із обмеженими людьми, вважаючи себе за людину, яка окрім освіти має чималий хист в усіляких галузях мистецтва. Особливо в літературі.

Кого вдає він з себе коли спить,

Коли сидить в полоні, як на троні.

Уявою втікаючи погоні

На конях у розчахнуту блакить.

Він певен що ніхто не дожене.

За мить він щезне, щоб оволодіти

Освітою, що ворога зігне,

Що вартий лише він тої освіти.

Звичайно під словом «Він» син мав на увазі себе. Більш за все він соромився брати з бідних людей хабарі, але на багатого зиркав з думкою, як би спіймати його на чомусь кримінальному. Якось прийшов до Торосової розгублений чоловіче, стояв розводячи руками.

— Обіграли мене до цурки, витягли з кишені все, що можна було витягти. Як жити далі буду?

—Був би смалець в голові, вижити можна завжди, — поглузувала тоді Торосова. — Невже ви насправді думали виграти?

— Так жінки ж вигравали.

— Жінки вони в команді, гравець ловить вас на живця, а ви слиною спливаєте.

Посиділи, погуторили про життя.

— Про смалець в голові ви добре сказали, — висловився скаржник, — якби тільки знати, що воно таке, отой смалець. Я маю дві вищої освіти, мав чималу посаду на суднобудівельному заводі, а зараз обживаю смітники. Викинуто мене, як ганчірку.

— Дружина мабуть подбала? — усміхнулася Торосова.

— Атож… Умовила майно продати та їхати до Америки. Спочатку вона поїхала, влаштуватися. Я жив в родині дружини… А вона що, халепа, га? До Америки з радянським інтелігентом! Його там розжують та й сплюнуть. Так і пішов я зі своїм фахом на смітник.

— Якщо є досвід, освіта, чого на завод не вертаєтесь?

— Де вони… заводи? Хіба що снить іноді.

— Воно й справді, — зітхнула жінка, — живемо ми наче блохи на волохатому тілі держави. Ссемо нафту, газ, голимо сибірські та далекосхідні терени…

Сподобався Торосовій скаржник. Граків шукати заборонила, пообіцяла влаштувала Олега Зінченка вартовим на одному з базарів. Але прийшов син, двадцятирічне Вовченятко, схопило гостя за комір та й виштовхнуло на двір. Торосова була ошелешена такою поведінкою сина, але захистити Олега Зінченко не встигла. Син дав їй такого стусана, що вона ледь встояла на ногах.

***

Дивитися на вибрики Вовчика мені остогиділо ще до того, як Печериця відкрив мені очі на його кримінальну вдачу. Мені він не сподобався за часи нашої сумісної подорожі до таборів, розташованих у північно-західному напрямку від Комсомольська-на-Амурі, за річкою Силингою, в селищі Старт. До якої перемоги стартувало огороджене колючими дротами суспільство, засуджене до суворого режиму, сказати важко. Кого розшукував Вовчик, набридаючи обслуговуючому персоналу своїми настирливими питаннями я так і не порозумів. Невідомо було й друге, яке значення в його пошуках грав саме я, як журналіст? Я гуляв на свободі за дротами. Небо в борознах білого смутку, схожих на залізничні рейки, по котрим невдовзі посунуть в блискавках та громах важкі ешелони грозових хмар. Блукав лісом поки не смеркло, потім довго сидів на лавочці біля гуртожитку. Ніч блимала зірками, наче невгамовна удовиця, бажання котрої мали занадто більшу потужність мов можливості коханця. Згодом до мене підсіла спочатку одна, а потім і друга жіночка. Одна білява, друга засмагла з чорним волоссям і карими, блискучими, наче зірки, очима. Підійшов Вовчик, схопив чорняву за плече долонею.

— Ходімо зі мною, — сказав занадто таки наполегливо, але жіночка енергійно відкинула його руку. — Хто ви такий... якого біса прискіпаєтесь?!.

Жінки були явно спантеличені поведінкою Вовчика, я теж не знав як з ним триматися далі. Тоскно було дивитися як кочевряжиться слідчий, виставляючи мене перед жінками якщо не дурнем, так людиною, яка швендає безкоштовним приладдям до його персони. Нарешті мені осточортіло дивитися на його артистичну гру. Не втримавшись, я вдарив його кулаком в лице, і пішов у гуртожиток відпочивати.

***

Широко відчиненими дверима ми з Євгеном ввійшли до голови адміністрації. Горобець саме розпікав когось по телефону.

— Просіть, вимагайте, нам потрібна передплата. Буде передплата, будуть мідь і вольфрам. Біса зробимо якщо знадобиться. Мені людей підтримати треба, розумієш…

Поклавши трубку, Горобець вийшов нам назустріч.

— Що за держава. Постачання обов’язкове, а платня — як будуть гроші. А звідки вони будуть, коли усе по кишенях розштовхане. На якогось задрипаного футболіста мільйони доларів знаходять, а на злиденну платню робочим… як будуть.

— Кажуть, робочі попанували, прийшла доба панувати злодіям.

Це сказав Печериця, вояк федеральної служби безпеки.

Горобець рухом руки запросив нас сідати.

— Чув від Василини, що опанувало вами бажання попрацювати, — почав було Горобець, але раптом заспівав стільниковий телефон.

— Га, це ти, Стеменко! Щоб вони сказилися оті твої посередники. Якщо співпраця, тільки напрямки, чуєш! Так їм і скажи! — він пхнув телефон в кишеню. — Тонка проноза цей наш Стеменко. Хитра бестія! Все під себе копає. З посередника щось одержить, від комбінату, а що селищу три чисниці до смерті, наче й не бачить. Якщо ви,Євген Олександрович, отримаєте посаду мого заступника по загальним справам, вистачить у вас мужності не хапнути хабарів?

— В мене вистачить досвіду зробити так, що рука спокусника відсохне на півдорозі до кишені.

Горобець недовірливо зиркнув до мене.

— Не вірите? — посміхнувся Печериця.

— Жодного урядовця в Хабаровську не бачив з відсохнутою рукою. Чи може хто з вас бачив?

— Мені не дають, — засміявся Печериця. — Довіри не викликаю.

—У мене не матимеш десятої долі гараздів, якими оточує тебе федеральна безпека, — уважно дивлячись в лице Євгена, напучував Горобець.

— Не все що занадто здорово.

— Тоді пішли кататися…

Машина, проїхавши попри сидячої на лавочці варти, м’яко покотилася по схилу жорсткої кам’яної дороги. Гасло, писане червоною фарбою по бетону, ще за часів радянської влади, не минуло нашого зору.

«Ув’язни язика, бо він тебе ув’язнить!»

— Що занадто то нездорово, — помітив Печериця.

— Мовчанка ніколи не зашкодить, але на ті часи досить сміливо, — зауважив я.

— Декому це гасло й сьогодні очі мулить.

Біля невеличкого скверу Горобець зупинив машину, заглушив двигун. Посідали трохи осторонь в альтанці за столом. Розминаючи в пальцях цигарку, голова адміністрації спитав, звертаючись до нас обох.

— Не обридло вам, хлопці, на чужині микатися? Чи, думаєте, не буде гараздів в Україні?

— Не буде, це як розуміти? — питанням на питання відповів Печериця. — В Україні й сьогодні гараздів вистачає. Люди не бідкують, як у Росії. Скажемо, за яким бісом ви нас подалі від людей завезли? Щоб ніхто не почув нашої розмові, хіба не так? Бо можна втратити посаду. Росія з Україною не в зовсім доброму стані.

— А вам не лячно?

— Мені втрачати нічого, завжди радий послухати вельми яку новину із України. Окрім того, звичайно, що брешуть російські ЗМІ.

— В Росії живемо, а нудимо Україною, га? — пробубонів Горобець. — Нажаль виоране телебаченням поле дає не наші парості. Жахаються діти українців навіть коріння свого. І церква і секти тримаються однієї думки — не було такої держави, як Україна. Околиця Росії і усе вам… Якщо Ющенко не підтримає рідну мову, не знаю вже яким чином це можна зробити, з’їдять діти рідну неньку.

— Росія ще за часи Петра висмоктала українську кров. Скільки козаків було спроваджено до Казані, Астрахані, в Лівонію, промовчимо вже про Азов з Кримом. А Катерина останнє, що залишалося, вискребла, засіявши Україну сім’ям москалевих залоз.

— Але ж тримаємося ще…

— Триматися ніколи не зашкодить.

Я пообіцяв Печериці що обов’язково приїду на їхнє весілля. Марія супроводжувала мене до Комсомольська, весь час тримала мою руку в своїй, теплій. Зазирала в очі. Але я уникав зору, сумління опаляло груди. Я знав, у таких випадках мене надовго не вистачає. Одноманітність роз’їдає гірше сірчаної кислоти. Ще трохи і я почну упадати за Василиною.