23. Сенсаційне повідомлення Пономаренка

Провістив собацюра, винюхав усі краплини поту по моїх слідах; з сусідами-пияками поспілкувався, а тепер — сенсаційне повідомлення! Батьки відомого журналіста відреклися сина з остраху, що на нього впаде чорна позначка їхньої долі. Пономаренко доводив до свідомості читачів, що батьки журналіста були запеклими націоналістами, в шістдесяті роки, ще підлітками пишалися своїми батьками-бандерівцями, від котрих й начіпляли собі націоналістичної зарази… Такою ж була і Бела Харитонівна Вовк, яка все своє життя ненавиділа Росію, мешкаючи в одному із селищ Хироманського краю…

Газету принесла мені Тамара Шведченко. Поки я читав, сиділа на кухні, зціпивши пальці рук на колінах, не піднімаючи голови. Чути було тільки її важке дихання. Знаючи мою натуру, чекала, мабуть, від мене емоційного вибуху, але як прикро мені не було, в глибині душі я був надто вдячним Сергію Пономаренкові за обдарованість вихованого радянською владою шавки. Не знаю вже, наскільки все, що він писав, було правдою, але я й справді відчув глибоке почуття вдячності до своїх батьків. Я й досі не знав що з ними сталося, куди водночас зникли, навіть не попередивши зовсім малого ще на той час сина.

Але ж… Пономаренко! Він, мабуть, гадав, що таким чином пошле мене в нокаут! Син українських націоналістів, вдерся в довіру викладачам університету, студентам; навіть губернатор його шанував, але ж не ризикнув, злякався зайняти високу посаду, боявся що таким чином скоріше відкриється правда його походження!

Смішно і сумно! Але ж треба було якось означити цю подію. Яких тільки собак вже не начіпляли на Україну, яких брехеньок не навішали, тепер взялися за окремих осіб. Аби тільки забруднити все, що якимось чином пов’язано з непокірним народом.

Я дістав з холодильника непочату пляшку виробленого в Росії коньяку, знайшов дві чарки, промив під струменем води гроно чорного винограду.

— Вище голову, Тамарочко! Це кращій із творів нашого друзяки Сергія Васильовича. «Амурська зірка» має пишатися своїм відповідним секретарем, котрий добився свого, бо наступного тижня, в понеділок займає посаду шефа прес-бюро при губернаторі…

— А як же Василь Негода, він куди тепер? — здивовано коливнула чорною взірцевою бровою Тамара.

— За Негоду, дівонько, не турбуйся, урядовці спровокла підіймаються кар’єрними східцями. Це нам з тобою: штовхнули — побіг, вдарили в пику — зупинився, і так до нового поштовху. А Сергія треба підтримати, побажати успіху на новій посаді. Чи не хильнути нам з цього приводу по чарочці!

— Ти що, Тарасе? Сергій ганьбить твоїх батьків, твою тіточку, а ти… за нього пити!?.

— Ганьбить!?. Ні, любо, це не ганьба. Він подарував мені крила… Й досі не знав якого я роду-племені, а тепер… мої батьки герої!

— Ти збожеволів! Невже оті що в Чечні… бандити..?

— Для росіян бандити, але для чеченців… Кожний народ має право на свою незалежну державу. Іншого погляду на цю проблему бути не може…

— Тарасику, любий, вони ж терористи!

—А хто сьогодні не терорист? Влада, яка підтримує в державі відверте рабство? Учорашній спекулянт-підприємець? Не пам’ятаю вже хто це казав, але казав вельми влучно. Джерелом всіх багатств є праця. Будь це автомобіль, рояль або мішок картоплі — все це створено руками робітників. Обман і шахрайство починається потім, коли справа доходить до розподілу. Тисячі комерсантів ламають голови, задумуючи, в яку лазівку пролізти, щоб опинитися в найбільшій вигоді. І цих-то спритників і пройдисвітів називають бізнесменами. Підійди до вікна, подивися, бачиш біжіть вулицею спритна жіночка, з лантухом китайського мита на голові. Вона поспішає на базар, де робить свій бізнес: куплене в Китаї за карбованець — продає за три, а якщо пощастить і дорожче. Це Алена Когут. У свій час вона закінчила медичний інститут, працювала дільничним лікарем, але — захворів батько, захворів тяжко, надовго, на лікування потрібні гроші, а як фахівець-лікар вона отримувала за свою нелегку працю стільки, що не вистачало розрахуватися за однокімнатну квартиру. Тепер вона «човник», опертя базарної економіки. На її голові не лантух з китайським митом, на голові в неї сидять мільйони урядовців, яки щоденно паскудять мільярди папірців, перетворюючи їх у престижні будинки, яхти, банкети по закритих рестораціях для особливо важливих персон. Кінець-кінцем, вони зовсім виживуть хворого фахівця будівельника, з його донькою «човником», на смітник сучасної демократичної перебудови.

Вішаючи на вуха Тамарі не дуже свіжу локшину, я почував себе справжнім сином своїх батьків-націоналістів.

— Когорта месників. Ленін помстився царату за страченого брата, Єльцин нібито за репресованого батька. А кому помстився: Сталіну, Хрущову, Ягоді? Та ні, шановні друзі, він помстився ні в чому не повинним людям, молодим, талановитим фахівцям, які від безробіття, втрати ідеалів, щоб не дійти розбрату, кінчали життя самогубством. А скільки загинуло в Чечні, а скільки від серцевого нападу, від крововиливу в мозок. Скільки моїх друзів, молодими зійшли в могилу. Я що, маю право бути месником? Та й кому сьогодні мстити? Помста прийде пізніше. Коли підіймуть голови закріпачені сучасними волоцюгами люди. Бо рабство довго триматися не може. Гроші, гроші, гроші… Вони вже давно перетворилися в символи зла, навіть церква лізе ген зі шкіри, аби якось нахапати оцих кольорових папірців! Поневолені, примушені займатися проституцією, дівчата; робітники, які замість платні, отримують дулю під носа. Ви тільки подивиться в які ганебні шати загнав Росію великий месник Єльцин! І за це йому — музеї, пам’ятники. Беріть люди приклад з великої людини, підхоплюйте його ініціативу помсти народові за злодійства влади… Пошана церквам, які змалечку втовкмачують діточкам, що вони раби божі, що повинні бути слухняними, цілувати хрести і руки безсоромним намісникам Бога на землі. А хто і яким чином посадив людству на голову оцю облудну трійцю — отця, сина та божого духа. Вогнем та шаблюкою принаджували розумних людей скорятися темній силі. Не встигли вилізти з багнюки, як нас знову зштовхують до неї. Змалечку зштовхують, роблять з нас ідоловірців, начебто, так названі поганські боги, були гіршими ха християнські опудала. Але ж всю людську мудрість злочинно позабирали у поганських богів, навіть поганські свята привластили як свої християнські…

Довго я ще говорив. Чесно сказати: зачепив мене Пономаренко за живе, але — ні, не своїми розвідками, а тим, що весь час умовчував про те, що накопав. Що робив все тишком-нишком, самовдоволено потираючи долоні від думки, якого він ляпаса задасть своєму конкурентові. Саме так — конкурентові, бо ж не його, а мене першим запросив на посаду шефа прес-бюро губернатор Бердник. І сумно було мені трошки, і смішно, отож і запропонував я Тамарі сходити, провідати друзяку з пляшкою коньяку, подякувати за статтю, побажати успіху в новій галузі журналістської роботи.

Вона спочатку відмовлялася, боялася що наша розмова з Семеном обов’язково дійде до бійки, але я заспокоїв її: «я не собачої, а вовчої породи», сказав, поцілувавши жіночку в краєчок коньячного подиху вуст.

Найдивовижніше для мене був дзвоник Ніни Смілянської. Ми саме купували з Тамарою в магазині коньяк і фрукти, коли він пролунав. Спочатку я не впізнав голос своєї коханки, бо настільки зворушено вона ще не зверталася до мене. Вона підбурювала мене помститися Пономаренкові, бо на її думку, саме він засунув у зашморг голову Бели Харитонівни. Зникнення моєї дружини Тойли з синочком — хіба не його рук діло!

Довіривши Тамарі докупити все необхідне, я відійшов подалі від стоячих у черзі людей і, дослухавши гнівно-зворушений монолог Ніни, запросив її почекати нас з Тамарою біля дому Пономаренка, куди ми хвилин за десять дійдемо. У вухах все ще дзвенів голос Ніни: «Соромітник! Нахаба!..»

Смішно, звичайно, в нашу добу обдаровувати людину таким епітетами. Хіба думав Пономаренко, коли писав, про якусь там Белу Харитонівну. Він виконував чийсь наказ, і скоріш за все наказ Бердника, котрий тільки й чекав нагоди зробити мені якусь підлоту.

Коли ми з Тамарою підійшли до дев’ятиповерхового будинку, у котрому мешкав Пономаренко, Ніна вже чекала нас, нервово никаючись під стриженими тополями. Мене трохи здивувало, що завжди вишукано одягнена, на цю нашу зустріч, Ніна прийшла у домашньому одязі, мабуть дуже поспішала.

— Не бери цього поганця близько до серця, — вигукнула вона, тричі цілуючи мене в щоки. — Але в пику йому заїхати треба, якщо не ти — я це зроблю. Що за люди, а… Тамарочко. Хіба ж він був коли таким, Сергій Васильович Пономаренко! Комсорг факультету!..

Тамара намагалась заспокоїти Ніну.

— Вочевидь вельми припала Сергію до серця посада при губернаторі. Це ж можливість професійного росту…

— Як, ви вибачаєте йому таку зухвалість, таку підлоту? Тарасе, я не впізнаю тебе!

Ніна схопила мене за плечі, і, дивлячись саме в очі, раптово посіпши, вигукнула.

— Що з нами сталося, чи се ми, га?

Я, як міг, заспокоював її. Такою Ніну я ніколи не бачив, і оця її запальність збуджувала мене. Якби не Тамара, я б плюнув на візит до Пономаренка, і запропонував розпити пляшку в її салоні. Вона добре знала мене, щоб не помітити переміни моїх бажань.

— Який же ти дурень, Тарасе. І як я раніше не помітила цього. Невже ти вибачиш Сергієві, га?

— Я не певен, що моя тіточка читала, або навіть чула про Сергієву статтю. До Чорної Річки газета на той час ще не дійшла. Причина в чомусь іншому, а що стосується мене, Ніно, до ладу зі своїм сумлінням я поки що не дійшов. Мені треба побачити лице свого друзяки…

З пошаною до Пономаренка

Пономаренко мешкає на сьомому поверсі, ліфт на ремонті, ми потихеньку піднімаємося бетонними сходинками. На другому поверсі за смітниковою трубою спить на бетонній долівці п’яний бурлака. Їх можна побачити в кожному домі. Ніна докоряє мені, що й досі живу в обідраному будинку, збудованому ще за часів Хрущова, що не маю навіть закордонного паспорта, що жодна сучасна жінка довго зі мною не житиме.

—У домі, де мешкають Пономаренки, на кожному поверсі — квіти, квартира в чотири кімнати, кожного року вони з дружиною відпочивають у Таїланді…

Я відверто сміюся з натхненного докору моєї найлюб’язнішої коханки.

— Ти, Ніно, схибила на грошах. Гроші, гроші, гроші. Розжитися грішми сьогодні хіба проблема. Воно яку ти собі добру годівницю придбала. Вішаєш локшину людям на вуха, а готівка знай у кишені капає. Але для нас з Тамарою невеличкий гонорар за чесно написану статтю набагато цінніше мільйона, кимосьвтраченого, або навмисно покинутого на нашому шляху. Пройдемо, не звернувши уваги. Не нами покладене, або зароблене, нам не належить.

— Жартуєш, Тарасе Павловичу, в сучасному суспільстві такий вчинок до снаги хіба що божевільному. Навіть святий спокуситься на великі гроші.

Логіка Ніни, її іронія трохи ошелешують мене: раніше вона такою не була. Дивно, що так швидко повіви нової ідеології починають кільчитися в умах і серцях дорогих мені людей.

—В університеті за спільне ліжко ти в мій гаман не зазирала. На долю не скаржилася…

На згадку про наші з Ніною відносини, Тамара сором’язливо червоніє і опускає долу очі. Потім говорить.

— Якщо вже скаржитися на долю, така причина є у кожного, бо те, про що ми мріяли, на що надіялися, розвіяли кримінальні вітри російського невігластва.

Я помічаю як зосереджено зиркнула на мене Тамара. У неї була надія що для Ніни я більше не існую, також як і вона для мене. Але нічого не зробиш, минуле б’є мені в очі, сліпить, викликає в уяві те, про що забути майже неможливо. Ніна це знає, але не ущипнути Тамару не може.

— Ви все ще милуєтесь, чи, нарешті, дійшли кондиції, — ще більше вганяючи Тамару в рум’янець, злословить вона.

У відповідь на зачіпку Ніни я лукавлю.

— Ми не поспішаємо… випробуємо свої почуття. Якщо Тамара не відсахнеться бандерівського прихвосня, пошлюбимо й повернемося в Україну.

— Чи надовго? — іронізує Ніна.

— Що надовго?

— Товктись у шлюбі будете. Полум’я і крига…

— Та ми вже якось подбаємо, — озвалася Тамара. — Буде необхідність, кригу недовго перетворити в окріп, особливо коли полум’я поряд. Полум’я допоможе…

На цій ноті ми опинилися перед дверима Сергія. Ніна грайливо торкнулася пальцем цятки дзвінка.

— Відчиняй, Сергію, тут до тебе захекана делегація притопала!

За дверима тиша, помітно тільки що у дверне вічко хтось на нас зирить.

— Не ховайся, відчиняй, будемо споживати принесене. Пам’ятаєш, як ми весело це робили у гуртожитку…

Пономаренко явно барився, можливо, побоювався що я прийшов помститися.

— Відчиняй друже, ми тебе й без штанів бачили, — пошуткував я. — У нас знайдеться що випити і чим закусити!

Нарешті двері відчинилися. Лице Сергія в червоних плямах, де-не-де сліди помади. Дивиться на нас трохи зніяковіло, але ж милуватися з дружиною йому ніхто не забороняє. Правда в квартирі панує надзвичайна тиша. Дружину Сергія я бачив хіба що на весіллі, та одного разу в редакції: святкували п’ятдесятиріччя газети.

— Вибачай, що зігнали з солодкого, — жартує Ніна. — Не соромся, Катерина, всі ми грішні на цьому світі. Зустрічай гостей.

Але замість дружини з ванни, палаючи золотим ластовинням, вийшла Марія Горинь. Такого дива ніхто з нас не передбачав. Особливо я. Марія Горинь — коханка мого друзяки Пономаренка. Я спіймав біглий позирк Тамари: мабуть знала таки про наші з Марією шури-мури. Що не кажіть, а головна героїня мого так і недописаного роману! Але як його дописати, коли життя підносить такі несподівані сенсації.

— Дружина на роботі, доведеться господарювати коханці, — уїдливо коментує ситуацію Ніна, і, відпустивши мені в лоба щиглика, добавляє: — тепер ти бачиш звідки ноги твого націоналізму ростуть…

Ніна завжди була кмітливою жіночкою, але уїдливості я за нею раніше не помічав. Я першим подав Сергію п’ятірню, міцно потис, і негайно передав торбинку з продуктами.

— Заїдки я організую, — перехопила торбинку Ніна. — У Марії, бачу, пальці дрижать, ще пораниться. А ти, Сергій, влаштовуй стіл, де ми пирувати будемо. Можна прямо на кухні, нас тут небагацько…

Пономаренко хотів щось сказати Марії, але не наважився. Та ступила було до дверей, але я утримав її за руку.

— Можна вигадувати все, що нам заманеться, але так нахабно залишати друзів?.. Ми не рахунки зводити прийшли, а відсвяткувати нову посаду Сергія Васильовича. А що стосується моїх батьків, істина є істина, брехня є брехня. Якщо ви справді знайшли аргументи, що мої пращури підтримували національний рух Бандери, я можу тільки поклонитися вам за клопіт. Нарешті я можу розправити плечі, і ходити, як півень, з високо задраною головою… В першу чергу приношу подяку тобі, Маріє… Ніна відразу скумекала звідки ноги ростуть… Але як бути з моїм сином Іванком, чув що ти доводишся йому ненькою? А Тойла де? Де його мати, Тойла Павлович? Поміркуй над моїми питаннями, дівонько, поки я не оголосив їх у місцевій пресі…

Моя, заскорузла від сумніву, вічна душа спить мушлям у стулках перебіжного тіла. Замість образи, на ганьбу реагую сміхом, бо хіба саме життя — не ганьба? Академік розповідає по телебаченню про Чингізхана, який рубив голови жінкам і діткам, і тут же оголошує, що допомагав йому одержувати перемоги сам Господь-Бог. Отакі у нас фахівці-академіки, отакий він, Бог — це любов. До такого Бога відправляє мати своє малятко, кидаючи його на землю з сьомого поверху з вірою що у Бога в пазусі дитина буде почувати себе краще ніж на землі. З такою думкою відправляються до свого Аллаха самовбивці-терористи. Скільки ж можна тримати в облуді людей, перетворюючи їх у слухняних рабів, вже не божої, а земної влади, яка рукою Бога посилає їх перетворювати в руїни нескорені держави…

Марія мовчить, втупивши очі в долівку. З Марією і Ніною ми начебто однодумці, Тамара тільки посміхається, слухаючи нас. Про що вона думає — таємниця за семи печатками. Сергій розгублено всміхається. Йому зараз треба підтримуватися офіційної ідеології, бо кращій провідник по кар’єрній драбині сьогодні — Бог. Так що розмови про Бога сьогодні не буде. Нехай щастить нашому друзяці Пономаренкові в його кар’єрному зростанні. У сучасної демократії навіть стіни навчилися все чути і бачити…

На початку трапези Сергій досадував що не чекав гостей, не заготовив напоїв і заїдків, але, хильнувши пару чарок, виставив на стіл по пляшці вина і горілки, знайшлися огірки і шинка. Він вже зиркав на годинника, жахаючись думки, що з появою дружини можуть випливти його інтимні зв’язки з Марією, але я заспокоїв його, розташувавши жінок по містах: хто такі Ніна з Тамарою Катерина добре знала, а Марію я означив як свою наречену. Мабуть, Сергій все ще побоювався, що я можу йому помститися, сказати хто є хто. Мені було трохи прикро що за довгі роки дружби, Пономаренко так до кінця і не порозумів моєї життєвої вдачі.

Щоб не схибити в бесіді, коли за столом з’явиться дружина Сергія, я звернувся до Марії з питанням, котре давно цікавило мене: хто сьогодні господарює в Маліївці — губернатор Бердник чи Василь Касянович. І яку посаду займає вона у цьому кримінальному кублі? І, нарешті, куди спровадили все ж таки вони з батьком спровадили Тойлу?

Мене трохи бентежила поведінка Марії. Іона й зараз показувала себе тріумфаторкою у нашій психологічній боротьбі. Тому й відповідала трохи уїдливо.

— Куди кого спровадили не скажу… бо не знаю, але бити на сполох не раджу. У кожного своє життя, мене справи батьків давно вже не цікавлять.

—А Світлана Георгіївна, від неї два роки ні слуху, ні духу…

—Мати мешкає десь в Англії, але…

Семен не дав їй договорити.

— Негаразди у них… маті з’їхала, бо почали чіплятися органи.

— Зараз і в Англії надійного притулку не знайдеш, — зауважила Ніна. — Щойно Хмелик забігав, казав, що даремно з’їздив… був у нього намір влаштувати в Англії неньку, але виявилося що не все так просто. Навіть великі гроші не допомогли.

—І де вона зараз? — поцікавилася Марія.

— Хто?

— Євдокія Павлівна?

Ніна лише всміхнулася у відповідь, але за роки щільного спілкування я добре вивчив звички цієї жіночки. Тому був на сто відсотків певен, що мати Хмелика знаходиться під її охороною. За великі гроші, звичайно… З-під уваги Ніни моя здогадка не вислизнула, і це її трохи збентежило. Клялась, мабуть, Хмелику, що таємниця не вислизне за поріг її квартири. Але що особливо мене зацікавило, це знайомство Ніни з Хмеликами. В один гурт у моїй уяві відразу скупчилися Василь Касянович Горинь, Микита Хмелик і Смілянська Ніна. Усі троє були не просто по-сучасному заможні, але персонами, котрі мали можливість підживляти деякі владні побудови, наприклад, як було вже сказано — фахівців прокуратури.

Треба сказати, у мене не раз виникала підозра, що двоє з цієї трійці, а саме Горинь і Хмелик, якимось чином причетні до вбивства Степана Юрченка, Соняшника, Макогона, але за яким бісом? Чого вони не поділили? Ще більшу підозру викликала втеча Світлани Георгіївни за кордон. Думаю і Хмелика вже в Росії не знайдеш. Законспірувавши матір, гасає світом у пошуках надійної схованки. А що до Марії, вона до їхніх справ непричетна. Хіба що притягнуть мене, бо впритул зв’язувався з живими і мертвими. Та ще оця публікація Сергія Пономаренка в газеті… Мені й справді було над чим поміркувати. Невідомо ще — сама Харитонівна в зашморг полізла, чи її примусили. Спочатку грабунок, потім… не такого вона ґатунку, моя тіточка, щоб отак здуру кінчати життя самостратою…

Мені здалося, що ввійшовши в квартиру, Катерина з підозрою подивилася на Марію. З Ніною і Тамарою привіталася, наче з сестрами, а Марію обійшла мовчки. Треба було якось редагувати ситуацію.

— Катю, ти не поважаєш мого вибору? — вигукнув я, цілуючи подану Катериною руку. — Це донька моїх добрих друзів Горинів, поки що коханка, але незабаром будемо запрошувати на весілля…

Катерина не дала мені договорити.

— Ти, Тарасе, певен що вона ощасливить тебе?

Я стримано усміхнувся.

— Це вже, дівонько питання філософське. Колись я був певен що наше з Ніною щастя буде вічним, але, бачте, як все обернулося. Сучасні жінки не пристосовані до родинного життя…

—А чоловіки? — встряла в розмову Ніна. — Скільки їх у тебе зокрема мене було?

—Але ж ти перша вискочила за Порохню, бо — кандидат, доцент, не якесь там писарча провінційної газети. А з Марією ми одного куща ягоди.

Не певен, що Катерина повірила мені, але Сергія на нову посаду ми супроводили без родинного герцю. А вже на вулиці, куди Пономаренки вийшли проводити нас, Катерина сунула мені в кишеню клаптик паперу, і цілуючи на прощання в щоку, шепотнула:

— Подзвони, будь ласка…

Я по-братські обійняв Сергія, потис йому обидві руки, побажав успіхів на новому поприщі. Про публікацію навіть не натякнув, хоча, сказати чесно, було бажання сказати, що друзі так не поступають, міг би й попередити. Але що сталося, те сталося.

В ту ніч ми розійшлися кожен по своїх домівках. Наступного дня, десь о десятій ранку, я подзвонив Катерині. Вона, чи заклопотана була, чи кудись квапилася, бо тільки й мовила:

—Я запам’ятала твій телефон, при нагоді потурбую.

Нагода випала десь через тиждень. Ми вже встигли поховати Белу Харитонівну, замість пам’ятника, посадили, як Бела побажала, морозостійку яблуню місцевої селекції. Саджанець викопали в садку Марії, бо в селекційному центрі нові руські все вже встигли знищити. Марія була незвично мовчазна, уникала мого зору, прикрасив квітами могилу, випили по чарці, мовчки посиділи. Я не покликав її до хати Харитонівни, вона мене до своєї. Так і розійшлися. Це було в середу, а в п’ятницю, десь о шістнадцятій годині, подзвонила Катерина.

— Вибачай друже, в банку останнім часом людей — не продихнути. Але треба перемовитися, далі гаяти нікуди. Ти можеш приїхати?

— Далеко?

— До мене… Сергій у відрядженні, знайомиться з крайовими редакціями…

Я на хвильку задумався, а трохи згодом сказав.

— Краще затишно посидимо у моїй холостяцькій. У вашому елітному навіть стіни мають вуха.

— Мені байдуже хто нас пізнає, але цікаво побачити як ти живеш. Сергій єхидує, що ледь не злидарюєш… Сучасний освічений безрідник…

— Сергію видніше. Боротьба, що точиться зараз у суспільстві, роз’єднує людей. У нас з Сергієм розбіжні погляди на майбутнє…

Домовилися зустрітися з Катею біля крамниці, розташованій проти дому в якому я мешкав. Я вийшов відразу після розмови, дещо прикупив до кави, хвилин десять тинявся на автобусній зупинці. Нарешті вона приїхала, як завжди вишукано вдягнена, і не така пригнічена, якою бачив її минулого разу. Вона грайливо схопила мене під лікоть.

— Ну що… веди в свій холостяцький палац.

Катерина не звернула уваги на кімнатне вбрання, хіба що пробігла очима по шерезі книжок на полиці, та визирнула у вікно.

— Що будемо пити? — спитав я. — Є горілка, вино, кава…

— Трошки горілки розмові не заважить, а далі побачимо.

Ми повсідалися за стіл, прикрашений купленими в крамниці заїдками з овочів, м’яса і риби. Улюблена українська горілка «Хлібний дар» дочекалася свого часу: ми випили по чарці, Катерина негайно запропонувала наповнити по другій. Я чекав від дружини Сергія чого завгодно, але її монолог приголомшив мене.

— Мені прикро бачити як Сергій віддає себе в лабети сучасного кримінального патріотизму. Я розумію, що з Сергієм ви давно дружите, тому й взяв ти його гріх на себе. Що з Марією у нього роман знаю давно. Відчуття мерзенне, але нічого не поробиш, Сергій з нею не по любові, він на її батька око жмурить. Прочитала в газеті його замітку про тебе. Ледь не знудило, бо таким чином він заробляє собі високу посаду. Нехай би й підписувався своїм прізвищем Василь Горинь, що сфабрикував цю цидулку. Так ні… поручів Сергію, щоб посіяти поміж вас ворожнечу. Ось він, папірець, який знайшла в кишені Сергія. Соромно читати, бо довго не могла втямити, навіщо це здалося Касяновичу. Нещодавно, займаючись банківськими рахунками Василя Касяновича Гориня, зацікавилася кому останнім часом він перераховував гроші. І кому ти думаєш — слідчому Яшникову, журналісту Пономаренкові і… не повіриш, Белі Харитонівні Снитко. Кожному по дві тисячі доларів. З першими двома все зрозуміло, а за які гріхи твоїй тіточці. Думаєш вона знала про ці гроші! До останнього дня — ні! Але який довід для гризотні поміж родичами! Газету Харитонівні привезли задовго до того, як наклад вийшов з друкарні. А далі вже не знаю, сама вона це зробила, або хтось допоміг, бо газети так і не знайшли…

— Якщо це факти, звідки вони?

— Від надійної людини, але не питай якої. Краще вип’ємо. Кажуть, нема на землі кращого добра крім Бога і дороги до нього. Не знаю, що там з Богом, а за дорогу до нього не зайве хильнути. Якою б вона не була, аби подорожні люди були справдешніми…

— Та ти, Катю, філософ.

Ми випили по другій, потім я запропонував по третій на посошок.

— Ти мене випроваджуєш?

— Якщо ми вип’ємо всю пляшку… розумієш? Але ж Сергій мій друг…

— Тобі буде легше якщо я це зроблю з кимось іншим?

— Ти не можеш вибачити зради?

— Мені вже двадцять сім, Сергій робить все, щоб я не завагітніла, бо тоді прощавай кар’єра… Мені подобається твоя життєва позиція… Я чекаю від тебе дарунка, а далі життя покаже.

—Я не відчуваю до Сергія ні злоби ні заздрощів. Можна сказати, я його по-своєму люблю, як друзяку юнацтва, звичайно. Розумію й тебе, Катю… Але давай не сьогодні, майбутнє треба робити на тверезу голову.

…Як ми милувалися з нею в коридорі одному бісові відомо.

Вона прийшла до мене через три доби. Не знаю вже від чого я плакав, кохаючи Катерину, від щастя, чи від сорому перед друзякою Сергієм Пономаренко. Потім, майже три місяці, прибігала до мене двічі на тиждень, кожного разу попереджаючи, що робить це в останній раз, бо моє зажерливе кохання може закінчитися втратою дитини.

Тамара виходить заміж

Цілковито поглинутий своїми думками, сприймаючи негативно все, що відбувається в державі, я все ж не допускав думки їхати кудись у пошуках кращої долі. Бурлаків у сучасній державі вистачає без мене. Вони тільки й вміють валашатися світом, вивихнувши свої мізки соціальною безпорадністю в рідній державі, та проклинаючи батьків по усіх абияк обґрунтованих кутах планети. Де б не уживатися, аби не вдома! Гетьчисто видмухнули з серця повітря рідної землі, мову свого народу, хіба що заплачуть іноді за чаркою горілки віршами Тараса Шевченка

«В Україну ідіть діти, в нашу Україну, попідтинню сиротами, а я тут загину.»

Так і загибаємо ми «Тут», бо в Україні своїх бідолах вистачає. Вищих урядовців влади більше цікавить політика, аніж розвиток народного господарства. Що їм люди, коли свербить душа бажанням викинути такого коника, щоб весь світ заляскав долонями! «Оце так президент! Справжній козак!» А козак отой від італійського слова «коза-ностра», шагу не ступить, щоб не блиснути помпезністю, а що має на умі — сам Господь-Бог жахається.

Зовсім несподівано, подзвонила Марія.

— Мої батечко в Москві, я вже тиждень живу в батьковій квартирі. Зайди негайно, є слушна розмова…

— Не було в мене бажання їхати в отой фешенебельний будинок, але питань до Марії у мене на той час виникло чимало.

Йшов від дому пішки. Був саме червень, в небі щось гуркотіло, зблискувало, але дощу поки що не було. Я знав, що перед дощем, як завжди, налетить шквальний вітер, почне метляти кучмами дерев, бити в лице сміттям з тротуарів. Нічого краще таких хвилин в житті не буває. Скільки себе пам’ятаю, завжди перед грозою виникало почуття, що саме в таку хвилину життя подарує мені можливість отримати крила і піднятися в небо. Нехай, навіть, схопившись за вогняну блискавку рукою. Хвилин з двадцять стояв я отак біля будинку, в якому мешкала Марія, чекав грози, але хмара, іронічно посміхнувшись, посунула на південь. Облишивши мене самої заповітної надії.

Неспішно східцями підіймався на третій поверх. Навіть у цьому фешенебельному будинку закутки біля сміттєпроводу були замальовані чорною свастикою. Добре ще, що не було Хайль Гітлера!» Але я уявляв собі хлопчика, років отак дванадцяти з чорним фломастером у руці. Його презирливо усміхнене лице, тверді рухи руки. Він ненавидів сучасне суспільство, метою якого було надбання коштовного мита. Сам хлопчик теж був із заможної родини, але зневажав батьків за їхню зажерливість.

Не встиг я подзвонити, як Марія відчинила двері. Красуня ліплена! Подумати не міг, що одяг може так преобразити жінку. Підскочила, охопила мене руками й ногами, з безсоромною несамовитістю почала обціловувати лице, поки не вп’ялася ледь не зубами в губи.

— Моя іграшка жадає твоєї, — задирливо верещала поміж поцілунками. — Але ми спочатку по грамульці вип’ємо. Обов’язково вип’ємо… по грамульці коньяку. Пляшка прилетіла од самої Франції…

Я не відразу порозумів про які-такі іграшки йде мова. Та й яке може бути порозуміння, коли переді мною метеликом-махаоном, в якомусь японському вбранні, пурхала весела красуня, скрашаючи стіл ласощами про які я раніше й мріяти не міг. Не запам’ятав навіть присмаку коньяку, бо наповнивши чарки, сіла до мене на коліна, примусила пити на брудершафт. Тут вже не до заїдків було. Переді мною була Марія, але не та, що колись була моєю коханкою. Це була зовсім інша жінка. Неочікувана в поведінці. Стрімка в рухах, несподівана в словах. Я розумів, що вона пройшла добру школу кохання, але не допускав і думки, що сексуальний досвід може так преобразити жінку. У Марії це вже був не досвід, не сексуальна навичка, а справжня філософська школа.

— Заспокойся друже, налагоджуйся на секс, як на даровану богами гру. Брешуть що Бог один, богів було декілька, жінки і чоловіки. Спочатку вони самі випробовували цю гру, а вже потім прийшли висновку засіяти людьми і тваринами землю. У сексі вони сконцентрували сенс життя, його головну насолоду. Родина, дітки — побічний, але не кращий продукт цієї гри. Коли за допомогою розумних людей я дійшла цього, почала шукати належну собі іграшку, але кращою запам’яталася твоя. Ти тільки глянь як я підготувалася до нашої гри.

Не підводячись, Марія підняла ноги на стілець, розсунула їх в колінках, показуючи мені кумедно підстрижене лоно і з насолодою погладжуючи його долонею.

— Роздягайся, Тарасе, годі нам воду в ступі товкти. Мене вже нетерплячка б’є, поцяцькатися з твоєї іграшкою. І не дивись на мене так здивовано. Мені треба наздоганяти втрачене. Двадцять сім років береглася, безтямна баба, думала ощасливити когось, а тепер все… треба наверстувати усілякими способами…

Вона говорила, говорила, говорила, і таке говорила, що мені зробилося моторошно: чи не помішалася бува? Дійшло до того, що вона сповзла на підлогу, зігнулася в три погибелі і невтішно заридала. Цього тільки мені й не вистачало. Я підняв її і бережно положив у ліжко.

— Заспокойся, а я піду собі. Тобі треба відпочити, забути на якийсь час про іграшки, вони тебе до добра не доведуть. А про розумних людей ми ще поговоримо!

Марія все ще рюмсала, але бганки свого розкішного пеньюару соромливо натягувала на своє помітно нагуляне тіло. Мабуть все ж таки не числила вона свої вчинки доречними і справедливими.

— Вибачай, Тарасе, мені справді треба лікуватися. Не вдовольняють мене коханці, котрих маю в наявності. Кохаюся з ними, а в уяві тримаю тебе. Сина твого, Іванка, виховую з надією, що одного разу він помирить нас з тобою. І все ж чогось не вистачає. Знати б — чого? Якби хто зміг заглянути в моє серце і втовкмачити що я таке, і чого мені на землі не вистачає? Батько забезпечив мене добрим житлом, митом, грішми… вистачить на все життя. Але саме це й не дає мені спокою. Розумієш! Не працюючи, розкошувати? Був інститут, була надія зробити щось необхідне загалу. Зараз сільськогосподарський інститут готує менеджерів і юристів, фахівців по бізнесу. Мені це здається смішним. Я у відчаї, не знаю що робити далі. Залишається тільки насолоджуватися грою богів. Але я бачу, тебе така гра не влаштовує. Хоча ти бабій ще той. Невже не кортить проскакати галопом по Європам? Жіночки у нас яскраві, є на що подивитися… Приїжджають навіть француженки…

—У кого це — у вас? Гра богів це що, секта така?

— Ні, це товариське об’єднання по пристрастям. Люди там не будь які… заможні, з вищою освітою… Гуртується в Маліївці, у приватному комплексі губернатора…

Марія вже не нюняла, якоюсь незбагненою силою її на мить викинуло з запрограмованого кута, і тепер вона знову поверталася до нього. Без жартів, Марія була психологічно травмована. Спроба докопатися до істини могла привести до страшних наслідків. Перше ніж зробити вагомий крок, треба поговорити з Ніною Порохня. Але чому саме з Ніною? Від питання, яке я завдав собі, в ділянці серця війнуло холодом. Я вдруге вже помітив що з лиця Марії пощезало ластовиння.

— Йди вже, — сказала Марія — з тобою каші не свариш.

—А як же твоя іграшка?

— Ти кепкуєш з мене…

—Я боюся дурної хвороби…

Мені здалося що вона посміхнулася. А може тільки здалося.

— Йди вже, — прошепотіла вона, — і захлопни дверний замок.

—Я — йду!

Це вигукнув не я, але саме мої вуста винесли сказане не зовсім поки збожеволівшому загалу.

Відразу ж подзвонив Тамарі Шведченко. У цей час вона була ще в редакції, а мені спало на думку, що в свій час вона готувала чимало статей про місцевих сектантів. Можливо вона щось чула про іграшки богів?

— Нам треба зустрітися?

— Це неможливо, ми зараз у театрі, через пару хвилин почнеться спектакль.

— Ми це хто?

—Я і мій наречений, по негайним справам дзвони в редакцію…

Це був удар нижче паса. Тамара в театрі з нареченим?!. Але ж весь час вона кохала мене, я приберігав її на останній притулок. Вона була моїм невичерпаним резервом. Ніколи раніше я не відчував такого жаху. У мене перехопило подих, серце провалилося в шлунок, а може ще нижче. Першим бажанням було бігти в театр, знайти її, впасти перед нею навколішки. Хіба ж так можна! — кричати. Я ж був певен, що ти моя назавжди, що ти носій справжнього, великого кохання!

Але панікував я лише мить. Хоча Тамара не мала звички брехати, але я заспокоїв себе, що це було лише жартом з її боку. Повинна ж вона колись приструнити мене, поставити питання руба. Щоб цілком заспокоїтись, я сів на зупинці в дачний автобус і вийшов за містом, щоб пройтись неораним степом, насолодитися ароматами трав і квітів.

Серпень. Спека. Пропливає над степом павутиння, блимає каплею роси, наче гострим, кмітливим оком. Дивиться — за яку б гілку зачепитися. А назустріч уквітчаною стежкою саме я чалапаю. Помітив павутинку, уклонився: не вистачало мені сивини в чубі! А крапля відчепилася від свого носія і впала мені на вухо. А вухо візьми та засверби. Що за нечиста сила. Витер вологу рукавом сорочки, шкарбаю вухо нігтями, а воно ще дужче свербить. І не тільки вухо, а вся ліва щока. Побіг до балки, балкою до криниці, вмився холодною джерельною водою. Наберу в долоні і хлюпаю собі на лице. А тепер вже все лице горить, наче хто мене у кропив’яник лицем впхнув. Очманіти можна! Ні, думаю собі, треба заспокоїтися. Це не від краплі роси, це щось нервове. Треба негайно дзвонити Тамарі. Для мене зараз втратити Тамару — рівнозначно втратити себе. Набираю номер — мовчить: або відключила стільниковий, або знаходиться на недосяжних зв’язку теренах краю. Виходить, правду сказала: сидить у театрі з якимось бабієм! Можливо, навіть, одруженим! Вішає жінці локшину на вуха, а вона, дурна, вірить. Надіється створити родину, народити діточок… Після театру він поведе її до готелю…

Раптом у мене засвербіло все тіло. Навіть п’яти. Особливо поміж пальцями рук і ніг. Врятуватися можна було тільки за допомогою заспокоюючих ліків. Я знав що за гаєм, котрий зеленіє в кінці поля, розташовані дачі давно вже не існуючого заводу кольорових сплавів. На землю наповзали смерки. З-за обрію, де величезним багаттям ще жевріло сонце, дмухнуло прохолодою. Вітер погнав полем стадо іржавого листя, яке осипалося з віття опалених хворобою дерев, вишикуваних шерегами понад шляхом. Залізні брами дачного господарства були вже зачинені, але в лівім отворі існувала хвіртка, для безмашинного люду. З вартовим ми були знайомі, бо колись він давав мені інтерв’ю про те як його побили й пов’язали збірники металолому, а потім повивозили на вантажній машині все, що було залізного: бочки, буржуйки, навіть листи з дахів позривали. Надіслав я тоді листа Путіну, під яким підписалися дві тисячі дачників. Просили закрити приймальні пункти металолому, але президент відповів, що втручатися в справи малого бізнесу йому забороняє закон. Закон підтримуючий кримінальні об’єднання: рекетирів, злодіїв, бандитів… Вже тоді кожний дачник урозумів, що за людина посіла розграбованою вщерть державою.

Вартовий, Іван Головко, почувши яке лихо спіткало журналіста, порадив зайти до дачниці Лариси Павлівни Виноградової, лікарки саме по моїм захворюванням. Ділянка лікарки, з невеличким будиночком, знаходилася недалечко, а сама господарка відпочивала на лавочці під яблунею. Я запам’ятав її, коли вона підписувала листа президенту, але що вона лікарка не знав.

— Які люди ушанували, невже до мене! — вигукнула вона, зриваючи з голови косинку, під якою було сховане її золотисто-шовкове волосся.

—Я за допомогою. Ларисо Павлівно…

Виклав я лікарці все, як на духу, про бесіду з Марією, про дзвоник Тамарі, про краплю роси, що отруйною бомбою впала мені на вухо. Слухаючи мене, жінка тримала долоню моєї лівої руки в своїх теплих руках, і так доброзичливо всміхалася, що свербіння почало поступово сповзати з мене. Не помітив навіть як смерки заповзли в садочок, а потім і в приміщення. Дивно, що навіть у смерках, без світла, я добре бачив лице лікарки. Так виразно, наче осяяне воно було моїми очима.

—Я порозуміла, що ви, Тарасе, не одружений, дома на вас чекає одиноцтво, а це, в нашому випадку, не краща підтримка знесиленому організму. Краще тобі заночувати у мене, а я піду до сусідів, бо завтра недобрі плітки поповзуть, якщо залишимося удвох…

— Боїтесь, що дізнається чоловік, але чому він не з вами?

— Вже другий рік відбуває термін…

— Може підемо до мене, через півгодини буде останній дачний автобус. Ще встигнемо…

— Ви це серйозно? Вам скільки років, тридцять… а мені вже трохи за п’ятдесят… На вечір я не згодна, бо… самі розумієте…

— Ходімо, Ларисо Павлівно, забудьмо про роки…

Мабуть таки, руки добрі провідники наших емоцій. Похітлива лихоманка охопила нас з лікаркою воднораз, мабуть довго вона купчилася по наших тілах, а тут ще ота демонстрація Марією своєї іграшки… До того як піти до мене, ми, не роздягаючись, зробили це прямо на долівці, а потім, трохи втомлені, але щасливі ледве встигли на останній дачний автобус.

Лариса Павлівна приходила до мене тричі на тиждень. Дочка і син були вже зовсім самостійними, син працював програмістом при місцевому військовому штабі, а донька вчилася на третьому курсі медичного інституту. Якось я поцікавився:

— Ларисонько, скажи відверто, невже за два роки без чоловіка зі мною першим?

Вона лежала на мені, закривши золотисто-шовковим волоссям усі видимі і невидимі мені світи. Її поцілунки були наче дотики промінців вересневого сонця, я зомлівав в її обіймах, але відповідь почув таки.

— Не повіриш, навіть не кортіло… бо дуже любила свого чоловіка. Але ж ти… дурна баба, не треба було мені так довго тримати твою долоню в руках. Ти зґвалтував мою душу, а я… тільки не в помсту — твоє тіло… Якщо покинеш…

Лариса так і не сказала що зробить, якщо я одного разу не відчиню перед нею двері. Правда, інша зірка на моєму життєвому небосхили поки що не блимала.

Наприкінці вересня Тамара прислала мені офіційне запрошення на весілля. Я не пішов, не хотів бачити поганця, який лишив мене надійного поплавця, що так довго удержував мене на поверхні бурхливого життєвого океану. Тільки час-від-часу виникало в душі наче провалля яке, і я довго провалювався в нього, ледве утримуючи нестерпно больові почуття жаху і відчаю. Мабуть все-таки я насправді кохав оту чарівну жіночку, Тамару Шведченко.

Якщо по якихось причинах не приходила Лариса, я подумки звертався до Тамари: чи щаслива ти, дівонько, з отим своїм довгов’язим бездарним коментатором спортивних баталій? Невже не виникає потреби побачитися зі мною, побалакати про те, про се… І хоча наші недовгі інтимні стосунки не принесли нам тілесного і духовного задоволення, надія, що сьогодні все було б інакше, не давала мені спокою. Звичайно, що в нашому непорозумінні я звинувачував релігійне виховання Тамариних батьків. Вони пустили в її мозок вірус релігійної хвороби. З таким навантаженням вона буде жити зі своїм довгов’язим коментатором, і ніколи вже не ощасливить мене своїм коханням… Але я помилявся, Тамара таки прийшла, але про це буде трохи далі. Іноді життя дарує нам такі несподіванки, що голова обертом йде, а місяць вночі починає сяяти сонцем.