Казка тисяча другої ночі

Гаврила Степанович давно б помер, якби йому дозволили, та не дозволяють чудилові діти. То їм півника-свистунця зроби, то самоката на підшипниках, а то, бач, про його дружину-відьму, їхню бабцю, повідай. Дуже дитятам подобаються пригоди невгавної баби Христі. З години на годину вони чекають, що вона виникне в них перед очима, бо відьма ж! Не така вже вона, баба Христя, недосвідчена, як то може здаватися читачеві. Та й бабусею кличуть тільки за тою ознакою, що двох онуків виняньчила. Бабі Христі п’ятдесят років, діду, її чоловікові, п’ятдесят чотири. На його думку Христя загинула в серпневу повінь на Амурі: біси потягли її на оті затоплені розбурханою водою острови. Пішли з товаришкою Таїсією Семенівною на їхню улюблену дачу за огірками, та й згинули десь обидві. Допливти до китайського берега, як міркував рятівник по водах, Петро Збруч, вони не спроможні були, бо в таке водопілля це просто неможливо. Але Сашко, онук баби Христі, дораджував рятівникові не поспішати з висновками.

— Звичайна бабуся може й не допливти, але ж з відьмами все трапляється інакше. Відьма не тільки до Китаю допливе, при нагоді вона китаянкою зробиться, молодою, вродливою, щоб діда Гаврилу Степановича завидки з’їли. Бачив Сашко, як бігав дідусь до сусідки Ґандзі, як вони голубилися, розмовляючи в коридорних сутінках. Це було надто ризиковано — при живій дружині шмигати до сусідки. Про можливість зловитися в обіймах з Ґандзею Сашко вже натякав дідові.

— Щастя наше, діду, може раптово урватися, та й твої справи підуть погано, бо, який-не який, де-не-де, але ж чоловік у Ґандзі побутує…

Дід Гаврила пирскав від задоволення.

— Ах ти, бісовий Ярема, — хапався він за неіснуючого паса. — Сусідка зомліла, так я їй допомогти хотів. А він, бачте, — тішився я з Ґандзею. Щоб тебе підняло та гепнуло, Сашко. Ти мабуть і до моєї дружини Христі таке промовляв.

— Ти чого, діду. Чи я зовсім дурний! Вона ж відьма, а відьма сама бачить, що поруч діється. Я пам’ятаю, як вона тобі дорікала: бігаєш павичем навкруг Ґандзі, тобі з дитинства курячого гарему не вистачало. Чи, може, не було між вами такої сварки?

Дід Гаврило почухрав пальцями потилицю, відпустив хлопцеві щиглика в лоба.

— Все то вони пам’ятають, бісові діти, на все вп’ялять свої зіньки. Треба було мені теж вчитися чаклунському ділу. Була мені від Христі така оферта. Не сновигав би я думками: де вона зараз, бо ворожбити все бачать…

— Отож і треба було вчитись, — зирячи діду в очі, насідає онук. — Ти ж сам казав, що сусідка Ґандзя теж відьма, що бабуся навчила її, як мужиків химородити.

— На мені вони тоді й проводили свої досліди, — оживляючи лице усмішкою біса, жвавішав Гаврило Степанович. — А ти, Сашко, думаєш що я бабусі зраджував коли? Вона чарівна жіночка, ми з нею до одної школи ходили, в одному класі вчилися, отож сама вона наполягала щоб я допомагав Ґандзі по господарству. Коли з її чоловіком оте лихо трапилося, ходила наша сусідка, як сновида, ні жива, ні мертва. Наче сомнамбула яка. Якби не ми з бабусею, невідомо чим би все докінчило.

За перемовою дід з онуком не помітили коли в розчинених дверях опинився рятівник по водах Петро Збруч. Очевидно його давно вже цікавили таємниці родини Дибенків. Від несподіванки дід Гаврила закахикав, а Збруч відразу нашорошив вуха, бо був він насправді не рятівником по водах, а слідчим місцевої прокуратури. Підозри на діда у нього не було, бо чимало дачників бачили Христю з Таїсією і на пароплаві, а потім і на дачі, але ж ніхто не бачив щоб вони поверталися пароплавом до міста.

Нарешті дід Гаврила стямився.

— Ви не слухайте нас, пане рятувальник, — кліпаючи очима, зовсім як мала дитина, обізвався він до молодого парубка в форменому одязі міністерства надзвичайних становищ. — Христя з сусідкою дослідження наді мною проводили. А я й приваблювався. Відьми авжеж. Зустрічаєш Ґандзю у коридорі, думками між небом і землею шмигляєш, а вона як зиркне, як опалить очищами, не встигнеш отямитися, а сам ти вже навколішки перед нею стоїш. Та хіба ж я в тому повинен. То ж від чаклунства все. Від їхніх дослідів бісівських… Та й чого ми ото стоїмо, — занепокоївся дід. — А сідаймо-но, парубче, до столу. Вип’ємо по чарочці… Тебе як по батькові, хлопче?

— Петром Андрійовичем мене звуть, — відрекомендувався рятівник, який весь час стояв, усміхнено і якось навіть розгублено дивлячись на діда з онуком. А хіба не диво: бабуся загинула, а онук з дідом потішаються, наче вона на цілющі Анненські води відбула.

Гаврило Степанович хутко дістав з холодильника пляшку горілки, та двійку шматків смаженої риби-горбуші, побачивши яку, у Петра Андрійовича аж слинки потекли.

— Цокатися будемо, чи як? — поцікавився він, сідаючи за стіл..

— Обов’язково будемо, — надто наполегливо відповів Гаврило. — Якщо Сашко певен що бабця жива, навіщо нам її хоронити. Вип’ємо за її китайське задоволення. Вона жіночка жвавенька, на мою гадку, ще китайченя від чаклуна-китайця народить. Буде ще один дядько у мого онука… А ти, хлопче, не смійся, не лупай очима. Він, бачте, — звернувся дід Гаврило до рятівника, — почув від сусідки, що в селі Дада, живе ворожбитка-нанайка, яка може ймовірно сказати де, з ким і що зараз робить наша бабця-мандрівниця.

— Не ворожбитка, а шаманка, — виправив діда онук. — Вона в бубон б’є, і якщо бабуся жива, обов’язково на луни бубна озветься. Коли щез Гришка, чоловік сусідки Ґандзі, на бубон шаманки ніхто не озвався, тоді вона казала де його шукати. Знайшли похованого на смітнику…

— Досить, Сашуню… замовчи. Хіба оце за столом про такі страхіття гуторять…

— Але ж знайшли отих недолюдків, — ставлячи чарку на стіл, поморщився Петро Андрійович.

— Чи й справді за допомогою шаманки? — поцікавився Гаврило.

— Їхній собака знайшов. Всі околиці оббігав. А потім і убивць отих винюхав. А згодом й собаку вкрали… безпосередньо з квартири поцупили. Можливо, навіть, спільники отих людожерів помстилися. Собаці за вірність.

— Після такої розмови не те щоб риба, горілка в горло не полізе. Чи може все ж таки вип’ємо, Андрійовичу? За собачу відданість людині.

Рятівник прихопив двома пальцями чарку, підійняв, не знаючи цокатися з дідом, чи ні.

— Якщо за бабцю треба цокатись, — наполягав Гаврило, — а потім вже пом’янемо отого собаку. Якби в нашій прокуратурі такі слідчі працювали. А то, бачте, собака їхню роботу зробив. Не люблять слідчі людей, хапають безгрішних, працюють про людське око, та люди, бачте, не дурні. Тільки заляканими живуть: богом, владою,навіть ділянковим міліціонером. Воно й справді, нічого доброго ми від влади не бачили. Жахалися навіть місцевих урядовців. Ти, Сашко, кого найперше жахаєшся? — звернувся дід до онука.

Треба доповісти читачеві, що Сашко на той час, про який іде розповідь, мав чотирнадцять років, вчився у восьмому класі, а брат його, Йосип, на два роки молодший, вчився в п’ятому класі в другу чергу. Обидва жили з дідом Гаврилом, бо батько загинув, відбуваючи термін за продаж наркотиків, а мати швендала по смітниках з такими ж, як вона, пияками. Сашко з восьми років сидів за комп’ютером, який подарував йому батько. Мати хотіла викинути комп’ютер на смітник, бо — куплений за продаж наркотиків, але дід запевнив її, що вкладав у комп’ютер свої гроші. Сашко прожогом навчився блукати по темним закуткам Інтернету. Спочатку частував родину анекдотами, потім сороміцькими віршами, бо читати рідною мовою дід навчив його ще змалку…

Випили чоловіки за бабцю Христю, не перериваючи розмови. Тим часом рятівник зацікавлено дивився на Сашка, хотів знати що ж сьогодні більше за все лякає хлопчиків його віку.

Міркував Сашко недовго.

— П’яниць ні… не лякаюся, обминаю, бо мерзотні. Лякаюся попів, якісь вони наче й не люди… А ще мені здається, вони самі людей жахаються, бо смішні в чорних своїх балдахінах.

—А ділянкового вашого? — поцікавився Петро Андрійович.

— Івана Петровича? А чого його лякатися? Він,здається мені, сам з постійним почуттям страху живе. У будинку, що напроти, живуть цигани, вірмени, чеченці. Там завжди як у магазині. А що продають, усі знають. Знає й ділянковий, але знає й про те, що торік без сліду щез наш сусід, батько Григорія. Ото був міліціонер! Тепер його дружина тіточка Ґандзя одна живе, з дідом нашим, Гаврилом, знається…

— Ти ревнуєш? — поцікавився Збруч.

Сашко дістав і знову поставив на полицю книжку. Помітно було що він хвилюється. Чому за стіл не сідає разом з ними, рятівнику було відомо: не любить п’яниць. Виказує дідові, щоб багато не пив, бо ж хто тоді за них піклуватися буде? А що стосується сусідки Ґандзі, тут не ревність була. Мабуть Сашко здогадувався що бабуся загинула, але підтримував думку що вона жива ще, щоб дід не одружився за сусідкою. Вона хоча й молодша за Гаврила, але порається коло нього, доглядає. Та й дід упадає біля неї, бо жвавий ще. Сусідка якось казала Сашкові: не зовіть Гаврила Степановича дідом. Який же він дід, п’ятдесят три роки. Нічого тоді Сашко сусідці Ґандзі не відповів. Хіба що усміхнувся зневажливо, за що потім довго катував себе. Але не вибачився. Бо гордий, у діда характером пішов. Йосип той навіть уроки вчить у сусідки. Мамою, правда, ще не кличе, але так буває тільки на людях. Сашко був певен, що, залишаючись наодинці з Ґандзею, він звертається до неї, як до матері. Бо рідної майже не знав. А все з-за отієї триклятої перебудови. Батько при комуністах мав добру посаду, мати викладала марксизм-ленінізм у партійній школі. Правда й тоді вже на свята напивалася до бісиків в очах.

— Так воно всюди було, — обнюхуючи пусту чарчину, і зморщуючи носа, вимовив рятівник, — та по-іншому й не могло бути: номенклатурний, запнутий в своєму колі, загал. Гуртувалися в тій же партійній школі, напивалися, як останні свині. Потім чоловіки роздягали жінок, щоправда вже в сауні, питаючи: чи не потерти тобі, секретарко, мачулою нижче сідниць? А та реготала, пожадливо граючи стегнами. Партійна секта, нічого не поробиш!

Дід скрушно хитав головою.

—Раніше комуністи гуртувалися в саунах при якомусь закладі, а зараз урядовці будують собі сауни при жіночих монастирях, бо, бачте, монахиням теж треба гроші на прожиток заробляти…

—Ну це вже ви, Гаврило Степанович загнули…

Дід тільки плечима стенув.

— Йшов би ти, Сашко, братця Йосипа зустрічати. А то ж не дійде додому, почне з хлопцями м’яча буцати…

— Йосипа тіточка Ґандзя зустріне, — відмахнувся Сашко, — а що до вашої розмови, в Інтернеті не таке пишуть. Ти, діду, що мені подарував? Антологію «Невідома Україна», а ти сам читав про що в отій Антологію пишуть? Ні? Ото й добре, що ні. Бажаєте послухати розмову Павлика Морозова з пророком Миколою?

—А чого б не послухати? — зрадів Гаврило Степанович.

— Може не треба? — застережливо зауважив рятівник.

— Нічого там охайного не може бути, — гнув своє дід. — Я читав прізвища авторів, там навіть Олександр Довженко є. А це ж велич яка…

Сашко засміявся.

— Видавці Велич в кінець запхали, а попереду надрукували епічну трагедію «Павлик Морозов». Отож слухайте. «То ти пророк святий?» — питає Павлик пророка Миколу. Той йому відповідає: «Так, я пророк — педант-акуратіст, Молюся богу я і пизджу фарісєїв». Знову Павлик: «Але ж його нема. Так в школі я учив, Що все зробив не бог, а обіцяна» Далі відповідає пророк. «Сказала це тобі та срака п’яна, Що їсть її Альонушка тепер». Далі Павлик Морозов кричить до піонерів: «Хлопці, на..бували нас, бог є!» Це найскромніша з розмов героїв трагедії. Отакі, діду ти мені книжки купуєш, — реготнув Сашко.

— Сам повигадував мабуть? — дід Гаврило спробував вихопити книжку з рук онука. — Давай сюди, невже до такого сорому видавці дійшли. Зізнайся, що пожартував?

— Які там жарти. Мабуть є попит на такі книжки, а видавцям аби гроші, — зауважив рятівник, і не порозуміти було, підтримує він сучасні видавництва чи засуджує?

Дід таки вихопив книжку із рук хлопчика. Розгорнув, почав було читати наголос, але затнувся, витріщивши очі.

—І ти… ти, Сашко, оце все читав?!.

— Швидко остогиділо, бо не порозумів про що, та навіщо?

Дід полегшено зітхнув.

— Вибачай, синку. Першою думкою було, жбурнути книжкою продавцеві в очі, та, думаю, вона сама не знає що продає. Запитав: чи є щось про сучасну Україну, вона й показала мені сучасну. Надалі буду обережнішим. Перше ніж купувати, спочатку сторінки погортаю. А цю гидотну на смітник винеси.

Рятівник заперечливо похитав головою.

— Навіщо ж відразу на смітник. Це ж взірець нашої демократичної сучасності. Я так міркую собі, наклад у видання був невеличкий, доживе Сашко до вашого віку, букіністи візьмуть книжку за чималі гроші. Нехай лежить собі, їсти вона не просить...

—А якщо онучок Йосип знайде?

— Знайде, а далі що? — стенув плечима рятівник. — Ти Сашко як себе почуваєш після знайомства з епічною трагедією. Матюкатися вона тебе не навчила?

Сашко всміхнувся, стукаючи себе книжкою в лоба.

— Наче яблуко з гноєм покуштував. Якщо раніше траплялося матюкався іноді з хлопцями, так зараз наче хто кляпа в рота засунув.

— Од, бачте, — піднявся з-за столу Петро Андрійович, — Розумному оця гидотна в книжці розуму прибавляє, а невіглас дурітиме від неї, як від наркотику. Так що лихо не без добра. На цьому дозвольте мені відкланятися. А якщо Сашкові шаманка намовить чогось путящого, дзвоніть, не соромтеся. Бо загадкове зникнення вашою дружини Христі з Таїсією Семенівною завдало нам чимало клопоту.

Петро Андрійович протягнув Сашкові свою візитну картку.

Дід Гаврило всміхнувся.

— Може по чарці на стремено?

Не зовсім приємно осміхаючись, Петро Андрійович дав зрозуміти, що пити, більше ніж випив, йому заборонено, бо ж — робочий час. Але ж осмішка рятівника боляче шкрябнула діду Гаврилові по душі. Здалося враження, що рятівник підозрює саме його, чоловіка Христі, в зникненні жінок. Начебто його упадання за сусідкою дає йому на це якісь підстави?

— Не беріть у голову, дідусю, — помітивши, як спохмурніло дідове лице, озвався Сашко. — Цей Петро Андрійович, на мою думку, зовсім не той фахівець, за якого себе видає. Рятівники так не нишпорять очима по кутах в хаті. І не з міліції він, слідчі більше прискіпливі в допитах.

Дід Гаврило взяв з руки Сашка книжку про невідому Україну.

—А хто ж тоді, на твою думку, відвідав нашу обитель?

— Думаю, бабуся шпигунів нам засилає. Випробує нас на стійкість. Ти ж пам’ятаєш, як вона ставилася до тебе, коли мамуся наша по руках пішла? Саме твою кров звинувачувала: вона, мовляв, спаскудила життя доньці. Оце ж тобі іспит від бабусі: чи не запиячиш ти від нудьги?

Дід Гаврило тільки головою похитав.

— Не по рокам ти, філософе, розумником став. Виходить бабуся наша жива? Можливо, навіть, у товаришки своєї, Таїсії Семенівни, живе? А коли так, якого я біса маруджуся з її пошуками. Хіба то дружина, яка щезає, не попередивши чоловікові куди саме? Як ти маєш, Сашко, чи не засватати мені сусідку Ґандзю? Йосипові вона що мати рідна, та й до тебе ставиться доброзичливо. Скільки ж можна мені парубкувати? Минуло вже ледь не півтора року…

Допитливо зиркаючи на онука, дід Гаврило чухмарив собі потилицю. А Сашко тільки плечима стенув.

— Кажуть, треба перше висновку дійти, чи жива бабця?

—А якщо моя залітна… пам’ятаєш, вона про свою першу, ще дошкільну, любов розповідала. Якщо вона саме до тої любові й перемахнула? Отож вона з любим живе, а мені скільки ж можна одинцем картатися!

Саме в цю хвилину пролунав дзвоник.

— Оце вже твоя Ґандзя повідомляє, що зустріла Йосипа, а разом запрошує нас на вечерю.

—А не соромно йти… отак з пустими руками?

— Чого соромитися, хіба ви Ґандзі грошей не підкидаєте. На які кошти вона живе?

— Вона працює, Сашко. Ота чаклунка, яка має в кожному номері газети дві шпальти на останній сторінці, хіба не вона?

—І чого вони коштують, оті дві шпальти?

— Не знаю… не питав.

Сашко відчинив двері.

— Заходьте Ґандзю Стефанівна, а ти, Йоська, чого засоромився? Запрошуй свою мамку до нашої хати…

«Дуже він балакучим робиться, онук мій Сашко, міркував тим часом дід Гаврило. Не в батьків діти пішли. Сльозову не точать перед труднощами…»

Коли ввійшли Ґандзя з Йосипом, Гаврило Степанович не втримався на ногах: сів на стільчик, охопивши голову долонями.

Ґандзя занепокоїлася, підійшла, стала перед ним навпочіпки.

— Що з тобою, Степанович, чи не захворів бува?

— Дідусь наш, як побачить вас, так і хворіє, — уклинився в розмову Сашко. — Бо молодий ще, кров вирує, а дружина, бачте, втекла…

— Це що ж виходить, я шкідливого вірусу на Гаврилу Степановича надихала? — пожартувала Ґандзя Стефанівна. — Але, хоча я й вірусоносій, ми з Йосипом запрошуємо вас на вечерю. Яке-не-яке, а свято…

— Свято!?, — схопився зі стільця Гаврило. — Боже милостивий, сьогодні ж шосте липня, день народження нашої красуні. А я, старий пеньок, забалакався з рятівником, і ти, Сашко, не нагадав.

— Кличуть, так ходімо, — з усмішкою спостерігаючи як гасає біля шухляд книжкової шкапи дідусь, квапив його Сашко. — Якщо дарунок шукаєш, він на комоді, а квіти під пожежною драбиною.

Гаврило Степанович зовсім було розгубився, звеселивши таким чином онука Йосипа.

— Троянди я ще ранком подарував мамі Ґандзі, — визираючи з-за спідниці сусідки, мовив хлопчисько. — Збрехав, правда, що ти, дідусю, порадив, але ж ти спав, а мені треба було до школи бігти.

Гаврилові нічого не зоставалося, як спіймати та поцілувати онука в потилицю.

— Може ти й статуетку Венери вже подарував?

— Ні, статуетку не я, статуетку Сашко дарував, — відгукнувся Йосип.

— Від твого імені, діду, підтверджуйте, Ґандзя Стефанівна.

— Обидва казали, що від тебе, Гаврило Степанович, клянуся.

Гаврилові Степановичу зосталося тільки поцілувати іменинницю в обидві щоки, і поряд з нею, услід за онуками, йти до сусідчиної квартири.

Не будемо розповідати про святкову вечерю, бо яке може бути натхнення, коли слина з язика потече? Страв наготувала Ґандзя чимало, та ще й смачних таких, що Гаврила Степанович їв, ледь стримуючи сльозову на очах. Оскільки святкували день народження з дітками, ні гіркої, ні вина на столі не було. Пляшка шампанського з’явилася після того, як діти, залишивши діда в квартирі сусідки, пішли спати. Самі розумієте, що після пляшки шампанського та смачніших за все смачне страв, коханцям закортіло чогось ще смачнішого. Таким чином можна сказати, що Гаврило Степанович вранці прокинувся в одному ліжку зі своєю, хоча поки що й громадянською, але коханою дружиною.

Онуки цю новину сприйняли по-різному: Йосип, підплигнувши, охопив дідову шию, й почав його цілувати, а Сашко тільки зітхнув тяжко.

— Я, звісно, підтримую ваше вирішення, але ж треба було нам спочатку до шаманки поїхати. А що як бабуся знайдеться, чи до потреби вам, Ґандзю Стефанівна, будуть відразу три гаврика в двокімнатній квартирі?

Ґандзя витерла сльози шовковим русявим волоссям Сашка.

— Витримаю, синку… Все витримаю, що життя подарує.

— Не дуже вони взірцевими будуть оті життєві подарунки, — зовсім вже по-дорослому філософствував невгамовний Сашко.

2

До шаманки вони таки поїхали. Поїхали Сашко з дідом, бо Ґандзя по суботах вичитувала свої дві шпальти в місцевій газеті, яку дід називав «зухвалою брехенькою», але терпів, бо саме від тої брехеньки його коханка одержувала деякі гроші. Йосипу ж на тій добі приспічило позмагатися в місцевому математичному конкурсі, бо математика була його улюбленим предметом. На літературу та історію він дивився як на щось зайве в житті, але знав їх відмінно. В цьому безперечно виявлявся вплив Ґандзі Стефанівни, яка в свій час отримала освіту філолога, але вчителювати в дев’яності роки не вистачило спромоги. Особливо після того, як місцевий кримінальний авторитет почав домагатися щоб його син став кращим учнем взірцевої в місті математичної школи. Від Ґандзі Стефанівни невіглас отримував тільки двійки та одиниці, попри усі зусилля батька купити вперту викладачку літератури. Сам авторитет був людиною начитаною: давалися взнаки роки відсидки по в’язницях та таборах. Він таки примусив вчительку покинути школу. Таким чином опинилася вона спочатку позаштатною оглядачкою творчості місцевих літераторів, а далі пішло-поїхало: писала все, що в першу чергу читали покупці газети. Отак і перетворилася Ґандзя Стефанівна з викладача літератури в газетну характерницю. Звідки до неї прийшло вміння чаклувати, краще не питайте, бо сама не знає. Але була в неї підозра, що від великою любові до творів Миколи Гоголя. У шанувальників Ґандзі Святої, а саме під таким псевдонімом вона друкувала свої пророцтва, погляди збігалися на тому, що вона майже не помиляється в своїх висновках. Що до Гаврила Степановича, він обожнював свою коханку, шпальти з її творами підшивав і зберігав у особистій теці, під назвою «Підсумки підсвідомого». Сама Ґандзя Стефанівна ставилася до своїх текстів досить іронічно, називаючи їх «Маячням сивої кобили». Вважаючи свої тексти марнослів’ям, вона мріяла повернутися до школи, але чутка, що Свята Ґандзя, була в минулому викладачкою літератури в математичній школі, давно вже розбіглася містом. Знайомі педагоги при зустрічі посміхалися, учні, яких вона колись вчила не звертати уваги на дошкульне місце людини, а навпаки, виявляти поблажливість, бо можливо саме ця людина і виявиться з часом носієм щирої правди. Від Йосипа вона знала, що учні поміж собою кличуть її не інакше як Носієм істини. Так що про повернення до школи можна було не думати. Отож, коли Гаврило Степанович з Сашком зібралися їхати до шаманки, в неї аж п’яти горіли від бажання поїхати разом. Шаманка, на її думку, могла порадити якою стежкою їй посуватися далі? Але засоромилася, і хоча свої шпальти давно вже вичитала, послалася саме на таку необхідність.

Так що дід з онуком поїхали самі.

Подорож в чотири години не дуже їх притомила. На Зеленому Мисі автобус зупинився на півгодини. Вони випили по келишку кави з молоком. Хотіли купити в хлопчини цеберку грибів-боровиків, які він наполегливо пропонував разом з цеберкою, але Сашко запідозрив, що боровиків покладено тільки зверху, а під лісовими делікатесами, напхано усякого лісового сміття. Мабуть так воно й було, бо продавчина наполягати не став, втративши усяку зацікавленість до діда з онуком. Так і простояв він мовчки, чекаючи поки автобус рушив.

Гаврилу Степановича здивувала недовірливість онука.

— А я б купив, хоча й вчений-перевчений вже. Такі у хлопчика були чисті прозорі очі.

— Соромливого одурювати людей не поставлять, — напоумив діда онук. — Бачили мужиків, які сиділи з торбами біля кав’ярні, а поряд іржаві цеберки, кожна з котрих більше ніж на пів начинена жовтим листям.

Теплою долонею Гаврила Степанович скуйовдив на голові онука шовковисте вигоріле на сонці волосся.

—А ти, як подивлюся, хлопець спостережливий. Не слід тільки в таких випадках наражатися на неприємності. Бізнес на мужицькому рівні теж буває кримінальним. А що поробиш, у такому часі живемо.

Далі їхали мовчки, вирячивши очі в розташований над головою водія телевізор.

Дев’яносторічну шаманку Тойлу знайшли біля човнів з рибалками. Вона щось втлумачувала своєю мовою, такому ж сивому, як сама вона, рибалці, можливо синові. Хлопчик, який допоміг їм знайти шаманку, звернувся до неї російською.

— До тебе, бабусю, гостинці з Хабаровська приїхали, — увірвав він повчальний монолог шаманки.

Гаврилові Степановичу здавалося що всі хлопчики народу нані мають одне лице. А їх біля човнів крутилося чимало. Саме в цей час Амуром на нерест йшла літня горбуша. Старим рибалкам діти допомагали переносити спійману рибу до возиків, допомагали молодим зштовхувати човни в воду, граючись, заплигували в човен, а потім втікали від погрозливих вигуків рибалок. Старі люди перегукувалися рідною нанайською мовою, нанайською зверталися й до дітей, і ті, якимось дивом розуміли їх, але гуторили російською. Гаврило Степанович розгубився, не знав кого з хлопчиків віддячити за допомогу в пошуках Тойли. Їх було так багато, і всі снували поміж човнів та людей, наче підхоплені вітром папірці та пакети. Добре що Сашко запам’ятав не тільки лице хлопчика, але й прізвище та ім’я його: Свмар Гена. Гаврило Степанович намагався усунути в кишеню хлопчикові якісь гроші, але той відскочив, наче його зміюка ужалила.

— Добрі діла за гроші не робляться, — нагадала Тойла Гаврилові Степановичу прописну істину. По вашій справі я не знаю що й думати. Я маю щось сказати про вашу доньку, матір онука, а щоб натрапити на вашу дружину, мені треба простежити її зв’язки з донькою. Можна йти довшим шляхом від онука, але відверто кажу, виряджаючись у таку подорож, я можу помилитися. Бо в тілі онука взагалі вирує кров його батька.

Гаврило Степанович з недовірою йшов до цієї зустрічі. Йшов, можна казати, на поводу в онука. Але він уважно вдивлявся не тільки в лице шаманки, але й в те як вона рухалася. Нічого незвичайного в постаті Тойли не було, хіба що якась хвороблива зосередженість пальцями лівої руки, яку вона тримала, наче пестувала в долоні тільки що вилуплене з яйця пташеня. Очевидно вона користувалася якимись, тільки їй відомими, потоками енергії. Іноді її оголені до ліктів руки вкривалися ледь помітними світовими лелітками: срібними з блакитним. «Якщо вона підключається до космічних енергій, чи не спалить Тойла себе одного разу, сполохнувши блискавкою?» — міркував, спостерігаючи за жінкою, Гаврило Степанович. Він був аж надто збентежений, коли шаманка тут же порадила йому думати не про неї, а про свою дружину, бо таким чином він допоможе їй зблизитися з енергетичним полем Христини. Сашко зиркнув на діда, наче питаючи його: «Ну як, що я тобі говорив?!»

Але Гаврило Степанович думав вже не про дружину. В його душі вперше зародилася підозра, що людина не таке вже й просте явище на тлі природи. Що саме цивілізація відібрала у людини її вміння розмовляти з Богом. Не без заміру намісники Бога на землі знищували людей, які за часи язичества були не тільки добрими лікарями, не тільки вміли віщувати майбутнє, але володіли талантами, котрі сьогодні бачаться за межами можливого. Християнство обікрало людину, примусивши її плазувати перед дурною казкою. Комусь у голову прийшла думка, що духовність виховується за допомогою пугала. А оскільки рабовласницький лад починав порушувати трони царів та їхніх приспішників, на трон посадили Христа. І полилася кров кращих людей землі. Не прийшов до церкви — єретик. Допоміг сусідові вигоїти дурну хворобу, так за його ж доносом опинився спочатку в христовій катівні, а потім вже в полум’ї багаття. Бо не твоя турбота лікувати людей: ти — раб, ти — убозтво, твоя доля з дитинства до смерті плазувати перед рядженими потворами. А сьогодні в нього найвизначніша подія: він крокує поряд з людиною, яку й жінкою вже не назвеш, але вона своєю долонею промацує не тільки давню давнину, і не тільки сучасність, але й далеке майбутнє.

— Доньку вашу можна ще врятувати, — говорить Тойла наче сама з собою. — Якщо заночуєте в мене, завтра ми прослідкуємо шляхи вашої пропажі. Я вже покликала вашу доньку до необхідної вам зустрічі. Ти, хлопчику, на матір зла не тримай. Привітай щиросердо, а я вже зроблю все можливе, щоб витягти твою матір з багнюки. Дуже вона батька вашого поважала. Не кожен чоловік заслуговую такого кохання.

—Але ж він повернеться, відбувши термін… — виказав свою думку дід Гаврило.

— Не повернеться він, — заперечила Тойла. — Коли я думаю про твого батька, хлопчику, мої очі наповнюються морем крові. Очевидно хтось натякнув вашій доньці, щоб марно не втрачала часу. Що живим її чоловік з допру не вийде. Відтоді й жила вона наче в дурному сні з такими ж, як сама, невдахами. А як дізналася, що її чоловіка вбито в таборах, знайшла можливість помститися вбивцеві. Сьогодні ви її не впізнаєте, бо за допомогою криміналу вихопила себе за волосся з багнюки. Як таке сталося вам краще не знати. Та й мені теж… Останнім часом від клопоту по господарству продихнути ніколи. А тут, бачте, риба пішла. Дають право нанайцям десять хвостів виловити. Більше не дозволяється. А в мене є бажання зладнати собі нову сукню з рибної шкіри. Та й не смоктати рибу на протязі зими, а їсти. Ми завжди тільки рибою й харчувалися. Але про що це я…

Тойла зупинилася, затулила долонею очі.

— Хвилинку… я зараз. Щось у голові запаморочилося. Останнім часом важко даються мені розмові з місцевими севенами. Не шанують вони стару шаманку,бо заміни собі не виховала. Працювала з дівчинкою, так вона дружиною до лочі пішла, а онук сусідки Сойго не спромігся вивчити рідної мови. А шаман без знання рідної мови, то вже не шаман. Севени з ним спілкуватися не будуть. Познайомилася я якось з одним парубком. Назвався онуком відомого в свій час шамана Сену, навіть трохи камлати вмів, але перетнути уявою не вмів не те щоб землю, але й відстань поміж братами. Дивлюся я на вашого онука, є у нього нахили провидця. Мені б його в учні, але ж треба нашу мову вчити. Севені чужою мови ніколи не порозуміють, бо на мою думку, вони саме й є — наша мова…

—Вивчу, якщо будете вчити, — озвався Сашко. — Тільки навіщо це вам…

Гаврилові Степановичу не сподобалася ота блискавка, що майнула в очах шаманки. Була підозра, що шаманка давно вже мала на увазі онука, бо останнім часом тільки й чути було від Сашка про оцю шаманку з селища Дада. Можливо вона й навіювала йому думки про своє існування?

Жила Тойла одиначкою у невеличкій хатині, рубленій з круглої деревини. Дві кімнати, кухня та невеличкий коридорчик. Тепло, затишно, заспокійливо пахтіло травами. На вікнах фіранки з візерунками народу нані. І ні тобі севенів вирізьблених з деревини, ні рушників по стінах. У кухні газова плита, два балони з газом. «Запаслива жіночка», — відзначив Гаврило Степанович, але поставлені поряд балони, на його думку, свідчили про непередбачливість господарки. Тойла поралася в другій кімнаті, але зуміла таки почути уявне зауваження гостя.

—Не жахайтеся, балони пусті, — долинуло до кухні ущипливе зауваження Тойли. — Влітку їжу краще готувати на дворі. Бачили навіс ліворуч від крильця, там є невеличка піч. Нарубати дров я поки що спроможна. А що стосується вашої доньки, не треба турбуватися. Вона не буде надто завантажена нашою увагою. Викликати сумнів, загоджувати її райським життям у родині, було б надто. Бо криза поміж дочкою і батьком обов’язково назріватиме. Дратуватиме доньку любов вашого молодшого онука до сусідки. Найменша зачіпка викликатиме сварку. Так що, у вас ще залишається час поміркувати…

— Міркувати, що робити з дочкою? Повернемо до життя, а там вже подбаємо, як порозумітися. Чи я не так кажу, Сашко?

— Ти, діду, втечеш, не виконавши своїх зобов’язань. Йосипа, звісно, прихопите із собою. У вас все буде гаразд… А я, мабуть, вчитися до пані Тойли поїду. Якщо, звичайно, погодиться…

— Ти маєш на увазі, що ми тебе залишимо?

— Комусь потрібно буде поратися з матір’ю. Чи забув яких вона коників викидала, з’являючись додому устілку п’яною?

Сашко почувався дуже впевнено. Гаврило порозумів, що хлопець не вибачить матері отих самих «коників», кожен з котрих виставляв родину на глум. Попри закони товариства, діти насміхалися над ним в школі, казали що в майбутньому на нього чекає теж саме. Тому й зненавидів Сашко пияк , не визнаючи жодного компромісу.

Тойла саме готувала для гостей салат з огірків та помідорів, нарізала до нього кропу та петрушки, зовсім як бабця Христя. Але юшку з риби вона готувала по рецепту народу нані. Аромат був дивний, а головне ні з чим не схожий.

— Дочекаємося приїзду Тамари Гаврилівни, бо потрібна вона нам, щоб прояснити долю її матері. А там вже дивіться самі. Кажуть, що й на смітниках люди знаходять справжнє щастя. Там вони не від кого не залежать. А щоб жити в родині потрібна мужність. Хіба не так, панове?

Вона на щось натякала, і Гаврила знав на що. Зятя свого, чоловіка Тамари, Гаврила Степанович недолюблював. Дуже бундючний був, сікався до кожного влучно сказаного слова, а головне, настирливо чіплявся до надто старшої за нього сусідки Ґандзі. На думку Гаврила, Тамара згодна була терпіти любовні походження чоловіка. Але не втерпів такого Гаврило Степанович. Коли одного разу Ґандзя поскаржилася на нахабну поведінку зятя, Гаврило Степанович так влучив йому кулаком в живіт, що той навкарачки до ліжка повз.

— Почую — тижнями будеш в ліжку валятися, побачу — замість статевого органа язиком бабу лизатимеш.

Чи то й справді налякав Гаврило зятя, а можливо й жив він з Тамарою, пестячи надію спокусити Ґандзю, а імовірно саме за його втручанням щез чоловік сусідки, дільничний міліціонер. Якщо Тамара знала про стосунки чоловіка з батьком, можливо й збігла із дому, щоб його не бачити. Бо в розлученні з чоловіком звинувачувала саме батька.

Ніяких напоїв Тойла на стіл не виставила. Але, пообідавши, Гаврило Степанович трохи сп’янів. Шаманка наче помолоділа. Гай, що майже впритул досягав селища, позеленів, замайорів веселими лелітками, старі будиночки, поставлені ще при царі Горосі, заграли свіжими фарбами. «Невже від рибної юшки може трапитися таке диво? — питав себе Гаврило Степанович. — Чи якимось наркотичним зіллям присмачує Тойла юшку?» Допитуватися до шаманки він не став, чекав що буде далі. Коли вже прийшли, назад повертатися немає сенсу. Він зробить що завгодно, щоб захистити себе та онука. Але поведінка шаманки приваблювала не тільки його. Сашко метушився, допомагаючи Тойлі поратися в городі, приносив воду, дрібнив сокирою надто товсті за його думкою дрова.

Тойла назвала крайній термін приїзду Тамари: в пообіддя, десь о другій годині наступної доби. Ввечері до шаманки зайшли сусідки: нанайка Анна та росіянка Лариса. Анна скаржилася на чоловіка: «Скільки б хвостів горбуші не спіймав, усі міняє на горілку. При цьому горілка відверто низькопробна. Мужики випили по склянці, зараз до них лікарку покликали, а та в нестямності, не знає що робити. Бо молода ще, не вистачає досвіду. Тойла й сама заметушилася, почала похапцем складати в торбинку пляшки з таємничими напоями. Діда Гаврилу залишили доглядати за молоком, яке повільно упрівало в духовці, щоб до ранку перетворитися в смачну ряжанку.

Сашко став свідком одужування отруєних горілкою рибалок. Анна з Ларисою давали сполотнілим мужикам покуштувати по ковтку якогось узвару, і через одну-дві хвилини рибалки заспокоювалися.

— Отак вас, дурнів, і вчать, — коментувала подію Анна, чоловік котрої все ще ніяк не міг отямитися.

— Можна мені подивитися на пляшки з горілкою? — звернулася Тойла до Анни, яка клопотала біля свого чоловіка, дорікаючи йому в безглуздім відношенні до свого життя. Жінка наполягала побити пляшки, а скло закопати в землю. Але мужики трималися іншої думки: «Не горілка повинна, а втома. Дві безсонні доби на тоні зіб’ють з ніг доброго коняку. А тут живі люди. Тойла мовчки підійшла до човна, в якому під мокрою парусиною та іншим рибацьким приладдям, в очікуванні чергового свята, спочивали пляшки з горілкою. Вона навіть не озирнулася, коли з кабіни невеличкої вантажної машини пролунав жахливий зойк. Спочатку з-за машини з’явилася жіночка, яка стрімголов, не роздягаючись, побігла до річки, плигнула в воду, а потім вже з’явився і водій, який стояв, непорозуміло розводячи руками. Очевидно підприємницею була смаглява красуні-жіночка, а водій, якщо і працював на неї, до якості горілки не мав ніякого діла. Він підійшов до води, довго мовчки спостерігав за безтямним борсанням жінки в воді. Мовчки дивилися на жінку і присутні на березі люди, повставали з землі навіть отруєні горілкою рибалки. Спиною до жінки стояла тільки Тойла. Вона не зводила очей з парусини, під якою лежали пляшки з горілкою. Сашко підійшов до шаманки, торкнувся пальцями засмаглої до чорноти долоні. Вона взяла його долоню в свою.

— Може вистачить з неї? — спитав Сашко. — Якби я вмів чаклувати, я б краще рибу рибалкам повернув, а горілку хай охопить полум’я. А що до жіночки, отої, що у воді, пробачте її, у неї такі вразливі очі…

Лице Тойли сяйнуло ледь помітною усмішкою. Вона поквапливо відсторонила хлопця, не по рокам швидко підійшла до води, присівши навпочіпки, простягла обидві руки над водою. Жінку наче хто в спину пхнув, наче пробудив від сну: вона злякано озирнулася і мовчки рушила до берега. Щось нервово крикнула водію, а потім також нервово почала роздягатися, віджимати мокрий одяг. Молодий рибалка підбіг до неї з пляшкою горілки.

— Два ковточка, красуне, щоб зігрітися. Це не ваша дурна горілка… це коньяк.

Очевидно слово «красуня» надто сподобалося підприємниці, вона влила в себе декілька ковтків коньяку, і попросила хлопця розстебнути ліфчика, що він негайно й зробив.

Підійшовши на той час до берега Гаврило Степанович помітив, як сполотніло лице онука, як зашарпав він пальцями по своїх хлоп’ячих грудях.

— Якщо вона зніме труси, мужики попадають, — промовив Гаврила Степанович, звертаючись до стрибаючого від захоплення рибалки.

— Огрядна, стерво, — погодився мужик, — є за що триматися.

Молодий рибалка зняв з себе сорочку і накинув її на плечі підприємниці. Та зробила ще декілька ковтків коньяку, і, повертаючи пляшку, поцілувала хлопця в підборіддя. Він хотів щось сказати, але вона вдруге поцілувала його, тепер вже в губи.

— Якби лишень знайти мені такого солодкого коханця, — промовила жінка, і, відібравши у рибалки пляшку з коньяком, крикнула водію, щоб той негайно приніс її кулькову ручку. Написавши щось на етикетці, жінка повернула пляшку хлопцю.

— Доведеться бути в Хабаровську, подзвони… я поверну тобі сорочку…

Через декілька хвилин машина щезла за зворотом дороги.

Хлопець сунув шийку пляшки в рота, і так стояв, задерши голову, поки не випив рештки коньяку. Потім довго дивився на етикетку, не знаючи що робити з пляшкою, і зовсім вже хотів швиргонути її в воду, але його утримав Гаврила Степанович.

— Що вона тобі отут написала? — спитав він. — Номер стільникового телефону? Заможна, бестія. А скільки вона людей паленою горілкою потруїла…

Хлопець сунув пляшку в кишеню штанів і пішов собі, а Гаврила Степанович, повертаючись до Сашка довго ще подумки повторював номер стільникового телефону підприємниці, яка прямо таки приголомшила його своєю вродою…

А Сашко стояв наче приголомшений, не зводячи очей з куряви, яку підняла за собою накрита брезентовим наметом вантажна машина жінки, котра ошелешила його своєю нетрадиційною поведінкою.

3

В глибокий сутінках до Тойли зайшов місцевий нанайський поет Коачика Заксор.

Ви чули, як плачуть вдови?

Не чули,

Ото і добре,

Бо не слізьми вони плачуть,

А ненавистю до влади,

Влади, яка зростає

На їхній жіночій крові.

Ви чули як плачуть матері?

Не чули,

Ото і добре,

Бо не слізьми вони плачуть,

А ненавистю до Бога,

Що стогне від насолоди,

Милуючись бойовищем.

Ви чули, як плачуть сироти?

Не чули,

Ото і добре,

Бо не слізьми вони плачуть,

А ненавистю до лочі,

Який грабував народи,

Вкладаючи їх під Бога,

Купленого у диявола,

Щоб зробити нас рабами.

Згадуючи вчораденні пригоди, Гаврила Степанович особливо пишався онуком, який спілкувався з дорослими на рівній, зробив навіть зауваження поетові, яке той підтримав із чималим захопленням. Воно й справді, вірші Коачика Заксора були не стільки фантастичними, як фанатичними. Тойла натякала, що складає поет вірші тільки під спиртовою парою, але ж мислить тверезо. Ніхто ці вірші, звісно, не надрукує, бо якою б не була влада, вона не любить, коли її гладять проти шерсті. А писати в угоду владі Заксору забороняє пошана до своїх праотців. Звісно, що згідно паспорту він був Миколою Заксором, але мати назвала його Коачикою, і на ім’я Миколи він ніколи не відкликався. Навіть коли до школи ходив. Вчителя не хотіли ображати талановитого, охочого до освіти хлопця. Коачикою кликали його й учні, як росіяни так і нанайці. Він добре знав рідну нанайську мову, сам перекладав свої вірші російською. Щоправда, тільки ті, які Сашко назвав фанатичними.

Доля Заксора до спазми в горлі схвилювала Гаврила Степановича, правда, ненадовго. Десь о дванадцятій годині він спитав у Тойли, чи певна вона, що його донька приїде на її покликання. «О другій буде», — надто якось буденно відповіла шаманка. Сашко був в захопленні не стільки від приїзду матері, як від надзвичайного хисту Тойли, домовлятися з людьми на чималому віддалі. Сам Сашко декілька разів намагався знайти матір, та даремно. Іноді йому здавалося, що старчихи навмисне приховують від нього місце її перебування, не міг тільки порозуміти6 за яким дідьком? Ходив Сашко смітниками, руйновищами, яких було чимало на околицях міста, але відторгненні суспільством люди животіли по своїм невідомим Сашкові законам. Більше ніж три роки не бачив Сашко матері, але особливих радощів від прийдешній зустрічі не відчував. Виникало навіть почуття відторгнення: яка вона мати, коли втекла від зовсім ще малого Йосипа? Про себе Сашко не думав, йому й з дідом жилося добре. А Йосип на сто відсотків певен, що його мати Ґандзя, а батько — Гаврило Степанович. Перший рік Сашко турбувався про матір, чекав що вона обов’язково повернеться, а потім поступово почало виникати почуття зневаги до злидарки. Хоча у діда ще була надія вхопити щастя за хвіст завдяки повернення доньки до своїх дітей, але Сашкові не дуже кортіло такого щастя. За півгодини до визначеного Тойлою часу, Сашко підійшов до діда, притиснувся лицем до його спини, і тихенько, боячись, що почує Тойла, промовив.

— Дідусю, рідненький… можна я піду…

— Далеко?

—З рибалками побуду, на березі. Щось мені знеможеться…

— Невже так і залишиш мене сам-на-сам з донькою. А якщо я паса зніму, та усиплю твоїй неньці по перше число?

— Краще вже мені всипати. Цікаво, чи пожаліє мати сина?

Ніхто з них, ні батько Тамари, ні її син не знали про що з нею говорити. Головна мета — визначити, чи жива бабуся, а якщо жива, означити місце її перебування. В таємничих печерах душі Гаврила Степановича жила надія, що дружина загинула в повені, бо він навіть уяви не мав, що доля не дозволить йому з’єднатися в шлюбі з Ґандзею. Він встиг відвикнути від дружини, все добре що колись об’єднувало їх, щезло в збаламучених життям вирах минулого. У Сашка можливість повернення бабусі викликала подвійне почуття: він усім своїм чулим серцем бажав її повернення, але при цьому добре розумів, що повернення до минулого вже неможливе. Отож обидва вони з острахом чекали який вирок їм винесе Тойла.

Тамару вони спочатку не впізнали. Вона пішла в матір, чорноволосою, кароокою, а перед ними стояла огрядна, з довгим, білим, як сонячне павутиння, волоссям, жіночка, вибагливо грюкаючи залізною клямкою хвіртки.

— Заходьте, будь ласка, — не вість звідки долинув голос Тойли.

Хвіртку міг відчинити й Сашко, але він стояв нерухомо, міцно вчепивши пальцями долоню діда. Якби мати прийшла старчихою, він би зі слізьми кинувся до неї, але коштовне вбрання, з блискучими намистом на шиї, і особливо по-сучасному укорочена спідниця, викликали у сина почуття схоже з обуренням. Зате полегшено зітхнув батько.

— Так ось ти яка, зозуле наша невмивана? — вигукнув Гаврило Степанович, крокуючи назустріч доньці. — Подивися, синку, яка вона цяця, твоя матір! Чи не на своєму джипі приїхала часом?..

— На джипі, ти, тато. вгадав. Он де під тином стоїть, до хвіртки не підкотила бо калюжі тут у вас. А за яким бісом приїхала… втямити не можу. А ти, Сашко, чого похнюпився? В місті при зустрічі не впізнавав мене, зиркав з презирством. А мені наче й байдуже, рідний син носа воротить…

Сашко мовчав, стояв, як до стіни прикутий. Брови здивовано підняті, на лиці вирази гострої відрази. Тойла й та принишкла, вийшла з-за куща бузьку, відкинула з лоба сиве волосся, замість очей на лиці чорні видовжені леза.

Гаврила Степанович звертається до доньки з питанням.

—За чиї кошти вичепурилася, чи у вас, безпритульних, є свої спонсори? Чи може нового чоловіка здобичника знайшла?

— Знайшла, батечку, здобичника знайшла. Познайомилися в його халупі на смітнику щоб невдовзі одружитися. Ото ж і покохав він мене, так покохав, що майже через місяць заможним став. Будинок купив, машину, і все заради вашої доньки…

Тамара не вимовляла, а вигукувала слова, вигукувала з горючістю, майже з розпачем. Вона посувалася на батька, наче викликала на бійку.

— Ти чого, доню, чи не здуріла бува? — не знаючи відступитися, чи схопити доньку в обійми, — промимрив Гаврило Степанович. — Якщо тобі пощастило з новим одруженням, а твій чоловік не бажає з нами знатися, ми не в претензії… правда, Сашко? Потурбували ми тебе тільки заради матері, щоб дізнатися чи жива ще вона?

Лице у Тамари сполотніло, очі спалахнули зблисками гніву.

—І куди ви всі лізете, сиділи б вдома, не рипалися… Я гарно вдягнена, їжджу на джипі, живу, не дай бо кожному. Сьогодні є тільки одна професія, яка дозволяє людині піднятися зі смітника до заміського будинку. І мій чоловік обрав її! Обрав заради мене! Хоч тиждень, а поживемо, як білі люди, казав він мені. І я не суперечила йому. Тепер знатися з вами мені не дозволяє моє сумління. Боюся накликати поталу на вас і ваших онуків…

Раптом наче вітрець по лицям сковзнув, Тойла простягла долоню, несподівано обриваючи монолог Тамари. Гаврило Степанович був вражений поведінкою доньки: вона якось, зовсім по-дитячи, затупцювалася на місці, потім почала мацати долонями по кишенях.

— Ключі запалювання в машині, — підказала Тойла. — Йди собі… не треба знущатися над батьком та сином. Далебі в мене була гадка яку долю уготувала ти своїй ненці. Але ж хіба в таке повіриш!..

Останні слова Тойли викликали у Тамари жах, вона відсахнулася від неї, як від примари. Гаврилі Степановичу здавалося що вона зараз знепритомніє і упаде, але шаманка застерегла її від падіння. Тамара рвучко обернулася і, не озираючись, побігла до машини.

Гаврило Степанович іронічно осміхнувся:

—Навіть не запропонувала довезти нас з Сашком до міста…

—Я б не дозволила вам їхати з нею, — промовила Тойла. — Якщо доля не пожаліє вашу доньку, не пожаліє й вас. А що до вашої дружини, Гаврило Степанович, вона жива, але забудьте про неї. Ваша Христя животіє в оточенні людей, які цілком занурилися в світ, якого не існує. Виходу звідти вона не знайде, та й не шукатиме…

—А мама що ж, мордуватиметься під грозьбою чоловіка? — ледь не зухвало запитав Сашко, бо не знав ще, де правда, у Тойли, чи у діда?

— Вона не мордується, синку, — утішливо погладила Сашка по голові Тойла. —Краще тобі забути про цю зустріч з ненькою. І вона забуде, інакше ця зустріч обернеться для вас чималою небезпекою. Що станеться, страшно вимовити. Але нічого не поробиш. Краще рік чи два пожити серед розкошів, ніж все життя животіти на смітнику. Так думають ваша донька з її новим чоловіком. Він, як ви здогадалися, фахівець по…

Гаврило Степанович аж підстрибнув, запобіжно махаючи руками. Він знав яким чином у сучасному суспільстві можна одержати чималі швидкі гроші. Вбивства, зникнення людей, проституція, рабство…

—У вас є горілка? — подумки, щоб не почув Сашко, звернувся він до Тойли.

—А як же Ґандзя, — також подумки, питанням на питання, відповіла шаманка.

—І то правда, — всміхнувся Гаврила Степанович. — Я думав що серцю вже не буде чим горіти. Що зі своєю душевною порожнечею загрузну в побуті, віддавши онуків на свавільство долі. Але ж треба жити, пишатися такими як ти. Тойла, людьми. Сашко про тебе давно мені багато чого доброго говорив, та я ж Хома невіруючий… Чим ми зобов’язані тобі, Тойло, за твої турботи?

— Навідуйтесь іноді до мене, — всміхнулася шаманка. — Ти, Сашко, збігай до берега, подивися чи все там гаразд з нашими пияками.

Коли Сашко зеленою стежкою попрямував до берега, Тойла міцно, всіма п’ятьма пальцями вчепилася Гаврилі Степановичу в зап’ястя лівої руки.

— Слухай що я скажу тобі, синку. Не чіпляйся ти до Ґандзі, не твоя вона жінка. Нехай виховує твого онука Йосипа й чекає на того, хто ніколи до неї не прийде. Вона може бути тобі доброю коханкою, але дружиною — ні. Вона дурна в ревнощі, та й тобі вона необхідна, поки ні до кого притулитися. Але ж мозок твій вже тримає надію на можливість зустрічі з жінкою, про яку я нічого не скажу, щоб не облишити тебе щастя жити і кохатися в необізнаності. Ще ось що тобі скажу: якщо примусить життя стати суперником онука Сашка, треба буде тобі поступитися, бо загине хлопець. Бо твою кров гонять його судини. Про це добре запам’ятай, а далі як знаєш…

Не завадило б Гаврилі Степановичу відступатися від своєї давньої мети одружитися з Ґандзею. Але якось воно так сталося, що чітко окреслені губи сусідки, після повернення від Тойли, викликали в його душі підозру, що вона ледь стримує себе, щоб не висловити своє обурення його тимчасовою відсутністю. А тут ще Сашко почав у захоплені розповідати про зустріч з ненькою: як вона гарно одягнена, яка огрядна, який у неї джип. А про Тойлу розповідав, наче на крильцях літав: така вона мудра, співчутлива, все бачить, все знає, лікую людей від усіх хвороб. У Ґандзі склалося враження, що Тойла не дев’яносторічна бабуся, а молода вродлива жіночка, на яку поклав око не тільки Сашко, але й сам Гаврила Степанович. Вона не запрошувала мандрівників до столу, правда до вечері покликала таки, бо Йосипу було цікаво поспілкуватися з братом, що теж дратувало сусідку. Взнавши, що Христя ніколи більше не повернеться до свого чоловіка, Ґандзя залишила Сашка ночувати з Йосипом, а сама прийшла до Гаврила Степановича в ліжко. Вона була дуже ласкавою, дуже бурхливою в коханні, але відчуття п’яти пальців на зап’ясті лівої руки заважали йому забутися в безтямних ласощах жінки. Оті п’ять пальців шаманки Тойли звідтоді він відчував повсякчасно, де б не був і щоб не робив. Здавалося, що йому на зап’ястя Тойла наділа пекуче кільце, як нагадування, про своє застереження. Ґандзя поки що не натякала сусідові на можливість одруження, вона робила все, щоб завагітніти, і Гаврилові Степановичу спало на думку, що вона здібна завагітніти від когось іншого, щоб тільки утримати його біля себе. Така підозра виникла, коли, повертаючись одного разу з роботи, він звернув увагу на те як захоплено Ґандзя розмовляє з молодим таксистом. Чи то від ревнощів, чи Тойла підказала йому давно забутий номер стільникового телефону підприємниці, яка так схвилювала його, коли після довгого борсання в воді, безсоромно роздяглася на березі Амуру. Він аж присів від несподіванки на лаву, яка стояла у сквері біля будинку. Повільно набрав номер, затамувавши подих, чекав відповіді.

—Тат-так, пробачте, я передзвоню, — пролунав до нього дзвінкий жіночий голос.

Спочатку Гаврило Степанович не міг порозуміти, як це вона передзвонить, коли не знає його номеру, але потім втямив, що номер висвітився на екрані її стільникового. Він не знав як її звуть, не знав про що буде говорити, просто сидів, чекаючи на те, чого на його думку, не може бути.

Але вона подзвонила.

— Знаєте, я чекала вашого дзвоника.

Гаврило Степанович хотів попередити незнайомку, що він зовсім не той молодик, який напував її коньяком на березу Амуру, але вона попередила його.

—Я здогадалася хто ви: високий, сивий красунь, який дивився на мене, наче вперше побачив роздягнену жінку. А поряд з вами стояв хлопець, мабуть ваш онук. Дуже вразливий хлопчина. Помітила я це краєм ока, але щось мені підказало, що ви обов’язково подзвоните. Мене звуть Кірою Марківною, а вас як?

— Гаврилом Степановичем, — трохи розгублено відповів він. — Я що хотів спитати, чи можемо ми десь зустрітися.

—А треба? — дзвінко, як мале дівчатко, пожартувала вона.

— Не знаю… мабуть да…

— Вдень я, Гаврило Степанович, обмежена часом. — Але о дев’ятій вечора можемо зустрітися. Краще в мене дома, дуже я не шаную ресторанів.

— Так де мені на вас чекати?

— Машину мою запам’ятали? Під’їду о дев’ятій на зупинку, яка до вас ближче… Домовимось, на площі Леніна… О дев’ятій.

Коли Кира Марківна відключила зв'язок, у нього від несподіваної відповіді запаморочилося в голові. На поверх підіймався наче на ватяних ногах. Досконало знав, що знайомство відбувається ні без втручання Тойли. Правду казав Сашко: вона не від світу цього. Саме таких людей християнство нещадно знищувало протягом сторіч, бо саме обдарованих богом осіб і боялася потопаюча в неуцтві церква. А потім ще й шаманів почали обсміювати, начебто божкам моляться. А вони єднали душі людей з природою, яка і є справжнім Створювачем усього живого на землі…

Гаврило Степанович соромився сказати Сашкові, що сьогодні вночі він може надовго затриматися по своїм справам. Він приготував онукові вечерю і дещо на сніданок. Не давала спокою думка, як поведеться Ґандзя, взнавши про його нічні походження, чи не вижене геть Йосипа?

— Якийсь ти сьогодні, діду, не такий, — поцікавився за вечерею Сашко. — Чи не викликають часом з відпустки на роботу?

— Щаслива людина яку рідні онуки без слів розуміють, — відповів Гаврила Степанович. — Мені й справді треба сьогодні зустрітися з жінкою, котрій вдень на це не вистачає часу. Ти вже не хвилюйся, якщо затримаюсь.

— Ґандзя якщо спитає, що казати?

— Нічого не кажи. Подзвонили, покликали, ото й пішов.

До розпачу доводила Гаврилу Степановича думка про Ґандзю. З його боку хіба не зрада йти до другої жінки, коли ще минулої ночі кохався з сусідкою? Йому здавалося що навіть Сашко зиркає до нього осудливо. Виникала думка залишитися дома, забути про Кіру Марківну, про Тойлу, навіть про доньку. Виховувати онуків разом з Ґандзею, бо жодна жінка не буде так турбуватися за Йосипом, як вона. Правда Сашка, як помітив Гаврила Степанович, вона не шанує. Дуже він, на її думку, не по віку розумний. Все бачить, все знає. Якось вночі зробила натяк: чи не віддати хлопця до військового училища, може з нього добрий генерал вийде. Цей натяк дуже не сподобався Гаврилі Степановичу. Пальці Тойли на його руці стислися до відчуття опіку. Він застогнав навіть, від болю, чи невдоволення, але застогнав. Ґандзя почула стогін, але змовчала. Мабуть не укладався Сашко в її майбутнє життя. А Гаврило Степанович мучився сумлінням, що не відповів жінці як слід на її дурне питання. Що Сашко для нього дорожче за усіх разом взятих жінок на землі. Він про це сьогодні і Кларі Марківні скаже. Щоб потім непорозумінь не виникало. І про Ґандзю скаже.

О пів на дев’яту він вже ходив стежинами скверу, за декілька метрів від зупинки. Тремтів від хвилювання, як сорок років тому, коли вперше прийшов на побачення зі шкільною ще своєю коханкою. Боже, як це давно було, але почуття залишилися ті ж самі. Хлопець в обшарпаному светрі підійшов до нього, наче фокусник, граючи коробочкою сірників, попросив цигарку. За все своє життя не випало навіть нагоди, щоб Гаврила Степанович мав при собі оцю гидотну. Не сподобалася йому і поведінка хлопця. Надто неприємно було бачити як хлопець рухає тілом. Але відмовити хлопцю було соромно, вин звик віддавати злидарю останню копійку.

— Скільки коштують сигарети? — спитав він, — п’ятдесят карбованців вистачить?

—Звичайно-звичайно, — ще грайливій почав сіпатися хлопець. — Решту я вам поверну… миттю.

— Не треба решти, — відмахнувся Гаврило Степанович, зиркаючи на годинник у стільниковому телефоні.

Хлопець побіг до ятки купувати сигарети, і Гаврило Степанович відразу ж забув про нього. Залишилося тільки тепле почуття від зробленого людині задоволення. Але виник і неспокій: раптом відчув, що йому чогось не вистачає. Десь він щось загубив, чи що? Почав було нишпорити по кишенях: стільниковий телефон, блокнот, кулькова ручка, все при ньому… А як майнуло лице жінки з чорними видовженими очима, згадав шаманку Тойлу, і відразу відчув відсутність її пальців на зап’ясті лівої руки. «Знати б про що ти мене попереджаєш, віщунка бісова!» — вимовив у голос, звернувши на себе увагу молодої китаяночки. На хвильку вона зупинилася, зацікавлено дивлячись йому в очі.

—Ні-ні, це я так… про себе, — всміхнувся Гаврило Степанович. — Чи, може, ви теж віщунка, тоді вибачайте…

Китаяночка засміялася, відкривши біленькі маленькі зуби і заплющивши очі.

— Ви добрий, — сказала вона, — купіть у мене стільниковий телефон… недорого…

— Зараз не можу, — відповів він, ніяковіючи перед її усміхненим лицем. — На побачення йду, розумієш? Жінка може побажати до ресторану піти, або ще куди. Без грошей ніяк не можна.

Вже зовсім засутеніло, з півдня посувалася чорна хмарина. Йому треба було поспішати, але ж приємно було поспілкуватися з балакучою китаянкою. За звичаєм вони не дуже щоб дуже йшли на контакт з росіянами. А тут на тобі! Не вечір, а роман з хвилюючими несподіванками.

— Домовився, треба йти, — зітхнула жінка, — а якщо вона тобі не сподобається, зладимося на завтра з тобою. Я тут тебе чекатиму… о восьмій.

Гаврило Степанович ледь втримався щоб не зареготати. І як це він раніше не блукав вечорами по вулицям містечка? Виявляється, він ще може бути удачливим рибалкою.

Він схопив руку китаянки і поцілував теплу запашну долоню.

— Докладу зусиль, — поза бажанням вихопилося з нього. — Тільки довго не чекай, якщо прийду, прийду раніше…

До міста побачення залишалося декілька кроків. У Гаврила Степановича виникло бажання чкурнути куди подалі, або сісти в автобус. Защемило серце від жалю до Сашка, який залишився один в квартирі, було якесь темне, самому незрозуміле, незадоволення собою, що залишив китаянку одиначкою в чужому, можливо зовсім незнайомому місті. Так би воно й сталося, якби не зціпила Тойла пальці на його руці, да так боляче, що Гаврило Степанович не втримав стогону. «Оце я ускочив в історію, — майнула думка. — Вона що ж, так і триматиме тепер мене на ланцюжку? Прямуй тільки до Кіри Марківни і ні кроку вбік! Ну що ж… Кіра, так Кіра! Подивимося, що вона за цяця? Перший погляд на жінку, та ще на роздягнену, завжди сліпить очі…»

На призначене місце вони прийшли майже разом. Добре що Тойла відчепилася відразу, як тільки Кіра відчинила дверцята джипу і покликала на нього. Не встиг він сісти, як машина рвонулася з місця.

— Зупинятися тут заборонено, — сказала жінка, опаливши його своєю світосяйною посмішкою.

Гаврило Степанович розглядував Кіру в легких сутінках салону. Вона здавалася йому надзвичайно вродливою: засмагле обличчя, величезні карі очі, невеличкий ніс, а що до посмішки, вона була як наслання, опікаюче душу. Він не міг повірити що така вродлива жіночка може жити одиначкою. Довкола таких красунь водять хороводи молоді хлопці. А тут ще красуня та на власному джипі. Гаврилові Степановичу стало якось не по собі: серце наче в шлунок провалилося, озвавшись в ньому непізнаним досі болем.

— Навіщо я вам, Кіро Марківна? — спитав, всупереч своєму бажанню.

І знову оця опаляючи серце усмішка.

— Про це тебе, сивий спокусник, треба спитати? Занепала я в бажання згоріти в твоїх обіймах. Можливо, зопалу, після отої лихоманки, яка товкла мене тоді в Амурі. Змерзла я тоді, заклякла, а як побачила твої очі, наче вогонь крізь мене пройшов. Думаєш чого я не дивлюся на тебе? Боюся осліпнути…

Вона скерувала свій джип до нового двадцятиповерхового будинку. Загальмувала на спеціально збудованій стоянці, легко, як балерина, випурхнула з кабіни.

— Не наклич тільки на мене журби своєю поведінкою, — Кіра схопила Гаврила Степановича під лікоть. — Я ж тебе до шлюбу поки що не тягну. Мені вже сорок, розумієш… сорок. Жеребці в мене викликають нудоту. Відразу, щоб не було нарікань, кажу, були в мене жеребці, таскали мене по коштовних готелях, я ж не з деревини зароблена. В квартиру мою жодна чоловіча нога не ступала. Я маю на увазі оцю, нову квартиру. На старій ми жили з чоловіком і була у нас… — Кіра міцно стисла пальцями зап’ястя його лівої руки. — І була у нас донька, Ясонька була… Леся…

На п’ятий поверх вони підіймалися пішки. Кіра ховала від Гаврила Степановича заплакані очі, але за руку трималася щільно. Йому не треба було питати що сталося з чоловіком і донькою. Він добре знав в якому суспільстві живе. І знову отой пекучий жаль в душі. Знову виникає бажання, зціпивши зуби, битися лобом у стіну, бо ні бог, ні друзі, ні родина, ні суспільство, не погасять вогню, який опалює його з того самого часу як нова влада вщерть постоптувала славу і душу робітничого класу. Скільки фахівців загинуло, скільки опинилося на смітниках, скільки полягло на Кавказі, коли п’яний дурень пообіцяв полоненим народам волю, а, отямившись, пішов проти них війною. Росія завжди була ласа на чужі ковбаси, про громадян і думки не було, тільки всесвітня ідея — на крови загублених народів створити непорушну імперію…

Кіра відчула яка колотнеча струшує його тіло, як затверділи м’язи, як він важко дише, як гнівно креше чобітьми по мармурових східцях міжповерхового прогону. Вона не могла збагнути що з ним чиниться. Мужики, які водили її до готелю, ледь під спідницю не лізли: цілували руки, плечі, намагалися торкнутися долонею сідниць, а цей вп’явся незрячими очима в підлогу і все думає, думає про щось своє. Чудернацька людина!

Кіра міцніше стискувала пальцями зап’ястя лівої руки Гаврила Степановича, щільніше притискала його лікоть до свого тіла, і він стримано відкликався на її безслівну обіцянку. Але робив це чисто машинально, бо непередбачена доступність красуні викликала в його мозку якесь маячіння — пересохлі від хвилювання губи дружини Христі, яка стоїть навколішки. Губи рухаються і чути шипіння якесь, чи шерехтіння. Таким чином вона звертається до свого бога. А бог сидить у м’якому фотелі, широко розчепіривши ноги: сидить голий, рожевий, в жовтих плямах по череву, і важко дише, бо надто тривним був сніданок. І принаджує він Христю до себе пухкою долонею, вказуючи очима на свій сутевий, ліниво тремтливий орган. І Христя повзе до нього, втупивши очі долу. Таку картинку він бачив якось по телебаченню, і довго не міг втямити, який треба мати хист, щоб довести людину до останньої межі дурисвітства?

Кіра сміється, торкаючись пальцями його вуст.

— Не порядок це, посуваючись зі мною, поринати в своє минуле…

Вона відчинила двері своєї квартири, умкнула світло. Гаврилу Степановича осліплює вбрання коридору, який надто більший його самої великою кімнати. Дзеркала, настінні люстри, картини, кольорові лелітки в блискучому паркеті. Він трохи розгубився, не знав куди сунути своє взуття, бо показувало воно себе на цьому паркеті не зовсім охайно.

— Тримайся в мене, як у себе вдома, — промовила Кіра, і, не роззуваючись, не розмикаючи на зап’ясті пальців, повела його до світлиці. Він таки скинув свої туфлі, не міг бруднити взірцеву долівку своїм давно не вощеним взуттям.

— Якщо цікаво, подивись мою бібліотечку, а я швиденько приготую вечерю. У мене зранку макової росинки в шлунку не було.

— Книжки потім, при нагоді, а зараз я хотів би побути з тобою. Може щось допомогти треба…

Кіра збиралася частувати гостя золотими заморськими винами, стравами, збуджуючими хіть до довгого кохання. Звичайно він все це буде їсти, буде повзти до неї навколішки, бо граційна статура жінки захоплює його до безтями. Він все ще не вірить в реальність того, що відбувається на його очах. Якщо це не сон, то щось схоже на казку тисяча другої ночі…

4

Кажуть непереможними оптимістами бувають тільки дурні. Але звинувачувати у невігластві Кіру він не міг: не кожна жінка спроможна тримати три магазини в місті, та ще декілька довколишніми селами. Може й бреше Кіра, що сама вона і водій і експедитор, бо скільки не наймала водіїв-експедиторів, кожен з часом починав домагатися її тіла, міркуючи що з часом посяде її бізнесом.

Кіра надто відверто розповідала про свої справи, опалюючи Гаврилу Степановича своєю усмішкою, зблискуючи дивними очима, хвилюючи зморщечкою над переніссям. А він сидів, торкаючи пальцями зап’ястя лівої руки, викликаючи таким чином на зв'язок шаманку Тойлу. Цікаво було йому знати як довго триватиме оця неймовірна на його думку пригода? Він був певен, що сидітиме із Кірою, а можливо й лежатиме в ліжку завдяки саме Тойлі. Але за що йому такий подарунок? Звідки в шаманки таке уподобання до нього? Які в неї заміри? Кажуть же мудрі люди, що безкоштовним буває тільки сир у пастці.

А бісики в очах Кіри все не щезають. Вона наче насолоджується можливістю сяйнути перед Гаврилом Степановичем своєю гостинністю. І, звичайно, своєю вродою. Так вже склалося життя Гаврила Степановича, що про свою чоловічу принадність він ніколи не думав. Він високий, русявий, не товстий та й не худорлявий. Таких осіб можна зустріти на кожному кроці невеличкого містечка. А тут на тобі…Любов з першого погляду, або пустотливий жарт Тойли. Подарунок на пам'ять.

Вино в чарах грає золотими лелітками. На пальцях у Кіри жодної каблучки, але самі пальці, нігтики, коли вона тримає в руці келиха, — сама чарівність. Ніколи раніше Гаврило Степанович не бачив у жінок таких вродливих рук. Та й сама Кіра Марківна — взірець жіночої вроди. Знову і знову спадає на думку, що і сама Кіра і їжа на столі, все це тільки сон, який навіює на нього Тойла.

— Перший тост за вами, пане, — Кіра підняла келих на рівень очей.

Гаврило Степанович встав. Він поки що не тямив що сказати. Віно в чарах грало золотими блискітками, ще більше їх було в темних очах Кіри. Він подивився в вікно: на дворі вже панувала ніч.

— Мій тост за подаровану мені казку. За казку тисяча другої ночі. Цієї казки мені вистачить щоб дожити свій вік щасливим…

Кіра так рвучко схопилася зі стільця, що вино ледь не виплескалося із її келиха. Майнула думка що вона запропонує випити на брудершафт, що було б надто примітивно. У всякому разі зовсім не казкова подія. Але, ні. Кіра підійшла і ніжно торкнулася вустами його губів.

— Випити за казку… це так чудово!

Вона схопила його руку, і тримала пальці в долоні поки не випила вино. Від долоні Кіри до нього впливали струмені почуття схожого на розпач. Так що вино він ковтав разом зі слізьми, які перехоплювали спазмами горло, заважаючи відчути смак цього чудового напою.

Кіра запрошувала його куштувати приготовані саме для нього страви. Він погоджувався, хитав головою, але не до їжі було йому зараз. Губи опалювало бажання припасти до усміхнених вуст Кіри, і назавжди застигнути в досі непередбаченому почутті раювання. А десь на самому донці мозку приховано жила думка, що Тойла постійно стежить за ними, і несподіване райське обожнювання раптово може спотворити почуття огиди, яке обов’язково має виникнути в осліпленому чаклунством Тойли серці, очевидно не його рівня жінки.

Тільки марними були його тортури. Гаврила Степанович сам не помітив як опинився із Кірою в ліжку. Як потім вони разом сиділи в наповненій водою купелі, як солодко позіхала вона ранком, не бажаючи вставати. Як ластилася до нього, запрошуючи обов’язково прийти наступної ночі, обіцяючи дзвонити йому при кожній вільній хвилині.

За всю минулу ніч Гаврила Степанович жодного разу не згадав про своїх онуків. Обидва були в школі, коли, приємно втомленим, причвалав він у своє лігвище. Саме таким після Кіриних хоромів побачив він своє кубло. Він не відчинив дверей, чуючи настирливі дзвоники сусідки Ґандзі. Не було бажання готувати Сашкові обід. Він відчував себе втомленим спекою, зів’ялим деревом, підтримати життя котрого можуть тільки солодкі обійми Кіри. Але зготував таки, щоправда похапцем, юшку, засмажив декілька січеників до відвареної картоплі. Весь цей час він картав себе за дике, на його думку, почуття небажання щось робити. Час-від-часу виникала думка, чи не стануть йому в тягар онуки, коли Ґандзя відмовиться від Йосипа, а Кіра запропонує одружитися?

Він не сказав Кірі, що вдома його чекають онуки: не до онуків було. З Ґандзею в коханні в нього не все складалося, як треба. Ні він, ні вона не могли порозуміти, чому? Можливо, причина була в тому, що вона декілька років жила одиначкою, а йому не зовсім подобалося, як пахнуть її пахви. Вона ж потіла з великого бажання догодити йому, і панікувала, коли не вистачало гараздів.

Тепер же він був певен, що платонічна любов може тривати й палахкотіти усіма кольорами веселки до часу, поки коханці не зійдуться в одному кублі. Не кожні коханці витримують випробування ліжком. Можливо це запрограмоване самою природою? Не кохайтеся, бо народите калік або невігласів! Але зі п’яну хто чого не наробить! Коли опалює нестерпне бажання про наслідки не думають…

Сашко в той день показався Гаврилові Степановичу якимось незвично мовчазним. Декілька разів поривався щось спитати, але стримався, не спитав. Діду щастило вже на тому, що онук добре вчився, багато читав і в своєму класі числився ледь не кращім учнем. Ще краще під доглядом Ґандзі вчився Йосип. У відпустку Гаврило Степанович останнім часом йшов саме у вересні, щоб підтримати онуків: вдосталь накормити, допомогти зорієнтуватися Сашкові у вивчені алгебри, яка не зовсім легко йому давалася.

Вдень він трохи поспав, а прокинувся від жахливого сну, начебто вони разом з Кірою з’їхали на джипі зі шляху в якесь бездонне провалля. Що було далі він не бачив, бо вчасно прокинувся. Але вирішив попередити Кіру щоб не була такою хвалькуватою в керуванні машиною. Куди вона завжди поспішає? Невже за чоловіком та дочкою, котрі загинули, коли на швидкості чоловік не упорався з кермом. Можливо, таким чином вона бажала доказати чоловікові, що вона, навіть літаючи над прірвою, надійно втримує кермо? Хто їх порозуміє, талановитих енергійних жінок, які починали свій бізнес на голому місці, і якщо досягли чогось, досягли завдяки вмінню орієнтуватися в сучасному загалі.

Місячне сяйво розпалося на мільярди жовто-блакитних метеликів, які билися крильцями в скло, намагаючись домогтися його пам’яті, його серця, нарешті; викликати занепокоєння за майбутнє життєвого розвитку на землі. Гаврило Степанович декілька разів поривно труснув головою, намагаючись зігнати геть опікаючу очі примару, але зробити це було не так вже й легко: від рвучких рухів паморочилося в голові.

Він з якоюсь хворобливою трусаниною чекав дзвоника від Кіри. Одна думка пропікала тіло від потилиця до п’ят: а що як не подзвонить! А що як вона зараз з іншим підіймається сходинами до своїх хоромів, всміхається йому, тримається за його лікоть? Сашко в своїй кімнаті сидів, читав книжку. Ще вчора Гаврило Степанович до одурення любив свого онука, а сьогодні його дратувала звичка Сашка читати тексти наголос. «Теж мені, артист!» — якось самі собою виникали в мозку коментарі, і він жахався їх, починаючи ненавидіти самого себе. Але тривога розпалялася. І якось зовсім несподівано до нього долинув голос онука:

— Ти, діду, йди на місце вашої учорашньої зустрічі. Вона обов’язково під’їде.

— Хто вона? — гаряча кров ударила Гаврилові Степановичу в голову.

— Та жінка, що запалену горілку на кету обмінювала, ви ж з нею вчора були.

— Тобі, синку, звідки таке відомо?

—Не знаю… відомо і все… Ти сьогодні наче сомнамбула який. Дивився на мене, але мене не бачив, бо бачив тільки її…

Гаврила Степанович не встояв на ногах: сів на стілець, витираючи долонею з чола краплі холодного поту. А Сашко продовжував розкручувати свій хлопчачий непокій: «Мати нас покинула, бабуся покинула… якщо, діду, з тобою така біда станеться…»

Гаврила Степанович не дав йому договорити, підбіг, впав перед ним навколішки,міцно обійняв.

— Не дозволяйте мені цього зробити. Можливо це в моїй родині така негідна кров, що донька покинула діточок. Бо таке ж саме сталося колись з моїм братом Михайлом: бігав від діточок поки зашморг на шию не надів. І ти мене порозумій, синку. На мою думку, це нестямне кохання причепила до мене саме Тойла, улюблена твоя шаманка. Я не знаю що зі мною діється. Якщо я не дочекаюся дзвоника Кіри Марківни…

І дзвоник нарешті пролунав, пролунав так несподівано, що у Гаврила Степановича невистачило сил відразу піднятися з колін. Сашко вскочив як ошпарений.

— Тоді вже йди, поспішай…

Він витяг з кишені стільниковий телефон, з’єднався з Кірою. Він навіть не помітив, як раптово сполотнів онук, як осип його голос, коли він порадив дідові поспішати на дзвоник.

— За п'ятнадцять хвилин я буду на зупинці. Вибачай, любий, справи затримали…

Дві чи три хвилини він ще сидів на долівці, дивлячись в лице онука, і не бачачи його.

— Що казати коли подзвонить Ґандзя?

Знову оце дике питання.

— Не знаю… нічого не кажи. А краще, що покликали з відпустки на роботу. Щоб не турбувалася.

— Вона що… зовсім не того? — повертів пальцем біля скроні Сашко. — Вона учора прибігала, дуже незадоволена була…

—А ти?

—Що ти?

—Ти, бачу, теж не задоволений.

Сашко мовчки закрив лице книжкою.

Ноги Гаврила Степановича бігли на місце зустрічі, а душа поривалася повернутися додому. Але що таке душа? На таке питання не відповість навіть шаманка Тойла, великий знавець людських поривань. Він озирнувся на вікна Ґандзі: світилося лише одне, в кімнаті онука Йосипа. Можливо Ґандзя зараз на вулиці, можливо стежить за ним, несподівано підійде до машини саме в хвилину його зустрічі з Кірою? Гаврило Степанович зупинився біля яток з сигаретами та напоями. Дбайливо озираючи протилежну частину вулиці, в душі навіть хихикнув з себе: шпигун чвалає назустріч інформатору. Старий дурень заблукав межі двох сосон. І не соромно? — питав він себе. Як і учора, Кіра під’їхала хвилька в хвильку з його появою. Відчинила дверцята, і не встиг він сісти, як джип зірвався з місця.

— Пробач, мене б’є колотнеча. Була думка, кинути до бісу свої магазини, тільки тим і займатися, що бігати від ліжка до ванни.

Він не зовсім розумів, жартує вона, чи говорить без витівок?

Наступної ночі безмежне щастя кохання урвалося питанням Кіри, чи не хотів би він назавжди залишитися з нею. Гаврило Степанович не відразу найшовся що відповісти. Він був певен, що почувши про онуків вона вижене його зі своїх хоромів на вулицю, і буде він чвалати майже через все місто до свого родинного кубла. Але іншого виходу в нього не було.

— На сьогодні ти не все, що в мене є, — сказав він, відчуваючи, як, від хвилювання та остраху, студеніють ступні ніг. — На мені лежать турботи по вихованню онуків, Сашка та Йосипа. Батько їх нібито загинув, мати показала себе зозулею, а дружина моя, Христя, занепала в релігійні тенета, і кажуть що це назавжди… Отакі у мене справи, дівонько.

—Я передчувала що отак воно все й буде, — Кіра вперше всміхнулася не так, як завжди. Це була навіть не усмішка, а вищир невдоволеною собою людини. — І що вони від себе мають, твої онуки?

— Сашкові чотирнадцять років, Йосипу одинадцять…

— Хто їхня мати?

— Думали, злидня, а невдовзі приїздила на лімузині, вся з себе, але я ж кажу, зозуля.

— Пробач, Гаврик, мені турбот по бізнесу вистачає…

Вона вперше назвала Гаврила Степановича цим не зовсім йому приємним словом Гаврик. Але він навіть не помітив цього. Він чекав що вона казатиме далі? Чи це обов’язково йти відразу до шлюбу. Хіба її не вдовольняють оці казкові ночі кохання? Питань до Кіри в Гаврила Степановича було чимало, але він чекав що скаже вона, господарка хоромів та доброго десятка магазинів.

— Мені що… вдягатися? — спитав він, відчуваючи як шоколадного кольору тіло Кіри Марківни укривається білизною паморозі.

— Як прізвище твоєї доньки? Я знайду її, і поставлю вимогу негайно забрати діточок до своєї нової родини. Вона їхня мати, вона зобов’язана це зробити!

Гаврило Степанович назвав прізвище Тамари, пригадав навіть номер її джипу. Кіра відразу потеплішала, але бурхливих любощів відтоді вже не виявляла. Навіть заснула, повернувшись до нього спиною.

А він так і не заснув, переживаючи гірке почуття втрати несподіваного щастя. Звичайно. Кіра знайде Тамару, але їхні зустріч йому не допоможе. Можна віддати онуків до дитячого будинку: чимало зараз сиріток бігає по Росії. Не може ж він конати своє життя одинцем, виховуючи онуків. Якщо Ґандзя залишить Йосипа при собі, чого б їй не виховувати одностайно і Сашка. Він хлопець добрий, розумний, буде Ґандзі надійною підтримкою.

Ранком, коли Кіра голою вилізла з-під ковдри, сонце й те на мить заплющило очі: такою спекотною була її врода. Гаврила Степанович стояв біля книжкової шкапи, гортаючи сторінки розкішної Біблії в малюнках. Кіра підійшла до нього, швиргонула книжку на долівку.

— Чи я обридла тобі, любий?, — спитала розстьобуючи сорочку. — Мені осточортіло жити одиначкою, твої обійми для мене справдешнє свято. У нас ще є час… не треба бути таким образливим… Вже в ліжку, сидячи на ньому верхи, вона продовжувала висловлювати свої міркування, — Осточортіли мені самці-невдахи, мата котрих отримати частину мого майна…

— Замовчи! — не утримався Гаврила Степанович, — Що воно таке, твоє майно? Сьогодні ми живі, а через годину летимо над прірвою… Я певен в одному, обійми коханої жінки підтримують мій настрій, добавляють здоров’я, привносять віку…

Кіра закрила рот коханця поцілунками.

— Що ти про мене знаєш, горлань любий. Можливо я й працюю, щоб не зійти з глузду. Працюю поки не впаду від втоми, або засну за кермом.

—В тій катастрофі… хто був за кермом?

— Звісно хто… чоловік. Але він не повинен. Його наздогнав водій вантажної машини. Казав що не помітив, бо все сталося вночі… йшов дощ. Від машини майже нічого не залишилося. Від доньки зосталося…

Кіра рвучко відштовхнула коханця від себе, впала на ліжко лицем у скуйовджену ковдру. Але не плакала, тіло її, спина і сідниці були нерухомими. Гаврило Степанович не знав як давно відбулася та катастрофа, але, мабуть, давно, або Кіра мала залізні нерви. Коли він присів край ліжка, вона хутко перевернулася на спину, схопила коханця за шию і почала нестямно цілувати його лице, від підборіддя до лоба… Потім, якось не тільки несподівано, але й загадково, для Гаврила Степановича спитала.

—Отой хлопець, що з тобою біля рибалок стояв, він і є твій онук?

—Сашко, а що?

—Вразливий молодчага…

Поза вікнами майоріли блискавки розсипаного по росах ранкового сонця. Гаврила Степанович сунувся було обійняти Кіру, але її поряд не було. Він так швидко звівся з ліжка, що в шиї наче щось луснуло, бузкова пляма заяріла перед очима, змивши чіткі обриси кімнатного умеблювання. Нудота підкочувалася під горло. Несподівано на бузковій плямі виникло лице дружини Христі: блукаючі в довгих чорних віях очі, осугою суму усмішка на вустах. Виникла в пам’яті її любима приказка: «Усі люди, як люди, а я така вродлива, аж лячно!» Пригадав, як уже, заблуканій в релігійній філософії, зовсім ще малий дев’ятирічний Сашко намагався утлумачити своє бачення світу: «Не молитися треба, а вчитися, осягаючи неможливе, не нудитися богові про своє незадоволення життям, а допомагати йому, заблудлому в пітьмі тисячоліть…» На той час Гаврила Степанович всерйоз не сприймав раптове прив'язання Христі до релігії. Він тільки посміювався, дивлячись на все, як на чергову примху своєї неврівноваженої дружини…

Бузкова пляма спочатку затьмарила світ, потім поступово стала розповзатися на шматочки, поміж котрими виникало кольорове різноманіття, поволі перетворюючись у реальні предмети заможного Кіриного житла.

Гаврилу Степановича не лякали, і навіть не нащулювали дедалі частіше виникаючі приступи випадання із реального побуту. В дитинстві життя, в подобі однокласника Петра Гмирі, боляче вдаряло його по жижкам, він довго терпів, бо ж таким чином поводився Гмиря й з іншими учнями. Але з часом Петро шаленів. Буцаючи м’яча, він намагався вдарити когось з учнів чобітьми як можна сильніше, щоб той заскавчав від нестерпного болю, а потім жбурляв до нього камінцями, або всувався в бійку. Любив Петро Гмиря битися, особливо з хлопцями відомо сильнішими, призвідцями, перед котрими плазували не тільки рівні йому, але й міцніші учні. Одного разу, граючі на уроці фізкультури в футбол, Гмиря так вдарив Гаврилу чоботом по нозі, що він впав на землю ледь не горлиць. Можливо так і лежав би, чекаючи поки підійде вчитель, але образлива усмішка на лиці Петра Гмирі, викликала в нього вибух гніву. Він тоді звівся пружиною і так вдарив Гмирю головою в підборіддя, що той упав на землю непритомним. Дивлячись на лежачого біля ніг напасника, Гаврило відчув нестерпне бажання бити його черевиками куди слід і не слід, і було вже замахнувся ногою, щоб ударити в лице, і таким чином назавжди стерти з нього погорду усмішку класного призвідця, але блискавкою в мозку промайнув рядок вірша Тараса Григоровича Шевченка «Хоча лежачого не б’ють, та й полежати не дають…» Один рядок, а як легко відразу стало на душі, як затишно. Ледве стримуючи біль, пошкандибав він до школи, піднявся на другий поверх, схопив свій портфель з книжками та зошитами, і, нікого не попередивши, рушив додому. Батькам казав, що впав, збігаючи східцями з другого поверху. Мати наполягала йти до лікарні, бо пухлина на нозі точилася пасокою. Незважаючи на біль і майже безсонну ніч, він таки прийшов до школи, сів за парту, дивуючись, що учорашні друзі начебто відвертаються від нього. Так воно й сталося. Учні підтримали версію Петра Гмирі, що Гаврило вдарив його не заві що. Підійшов собі і вдарив, бо дуже не любить коли хтось краще за нього буцає м’яча. Гаврило тоді дивився на своїх друзів, чекаючи від них підтримки, але вони лише потуплювали очі долу. Тоді він подивився в очі Гмирі, на лиці котрого застигла ота сама учорашня зухвала усмішка. І знову його серце сполохнуло гнівом, і, зціпивши зуби, стиснувши кулаки, рушив він на свого напасника. Рушив з таким зблиском очей, що Петро злякався, заверещав, хапаючись за спину вчительки. І тоді повернувся Гаврила лицем до своїх учорашніх друзів і сказав.

— Слухайте, ви,страхопуди з синцями на жижках, чого це ви мовчите, не захищаєте свого улюбленого ката? Ви ж завжди вважали його за бога. То ж плазуйте, моліться на нього…

Вчителька не дала йому договорити, схопила за плече, з наміром швиргонути в кут за дошкою, але раптом схопилася з-за парти сама непомітна дівчинка в класі, Христя Батіг, і закричала так, що налякана вчителька сахнулася від готового дати вчительці опір Гаврила.

— Чого ви до нього причепилися, Гаврило помстився за усіх хлопців. Ви подивіться на їхні ноги! Покажіть, ти, Данченко, покажи, ти Білоконь…

Лице Христі було осяяне якимось таємничим, потойбічним світлом. Вона вийшла з-за парти, підійшла до Гаврила, відсунула долонею вбік пасомко його русявого чуба й тричі поцілувала в лоба, в щоку, в губи. І так же мовчки, запалена від хвилювання сіла на місце.

— Покажи ногу, — звернулася вчителька до Гаврила.

Розчулений до сліз вчинком Христі, Гаврила підійняв колошу.

Сполотнівши лицем, вчителька вийшла з класу. За нею вишмигнув Гмиря. Те, що відбувалося далі, й досі викликало в душі Гаврила Степановича почуття жалю до вчителя фізкультури, якого звільнили зі школи. Можливо так воно й треба було, бо ж не міг він не знати про хворобливе бажання Петра Гмирі знущатися над слабкішими за нього товаришами. Вчитель фізкультури потім пішов працювати на завод, де його покалічило, і зустрічаючи його на вулиці з милицею в руці, Гаврило Степанович подумки просив у нього пробачення. Щоправда, тільки подумки.

Одного разу Христя, яка з часом стала його дружиною, сказала, що іноді розкаюється за свій виступ фактично проти вчителя фізкультури. Що вона не мала морального права вмішуватися в шкільні справи. Гаврило Степанович не погодився з нею. Про яку мораль може йти розмова, коли людину звинувачують у тому, чого вона не робила. І не тільки звинувачують, але й підводять до вироку: залишатися йому в школі, чи ні? Таке творили носії Ленінської філософії, таке на протязі двох тисячоріч витворювала філософія християнства. Нехай будуть прокляті слуги господні, машкари в жіночих спідницях, під якими вони приховують свою ненажерливу хіть до молодих дівчаток. Ледащо, вони тільки й мріють одержати божий хист перетворяться в голубів, та шастати по ліжкам одружених жінок, робити синів божих, поки чоловіки вродливих жінок горбатяться під важкою працею…

Якби знав Гаврило Степанович, що його дружина Христя, давно вже плазує перед божим невігласом, який тримає в полоні своєї філософії добру сотню жінок, він не став би так категорично відкликатися на її допустові висновки. Але що сталося, те сталося. Переконавшись, що Кіра залишила його в своїй квартирі, він жахнувся: чи не угодить таким чином в якусь подобу релігійної секти? Йому треба було давно бути вдома, зустрічати зі школи онука, а він опинився замкненим у чужому житлі, і не знає, що робити далі. Гаврило Степанович не відразу втямив, що можна подзвонити Кірі Марківні, бо отетерів від несподіванки, від жаху, що його можуть звинуватити в крадіжці коштовних речовин. Добре що стільниковий нагадав про себе, мулячи йому ногу з кишені. Відгукнулася вона відразу.

— Прокинувся, сплюха. Обід знайдеш собі на кухні, а про Сашка не турбуйся. Ми обідаємо з ним у кав’ярні пана Голобородька. Я передаю йому телефон.

Сашко, як завжди був у доброму гуморі.

— Тримайся, діду, бо зараз зомлієш. Твоя Кіра Марківна погодилася дочекатися поки я виросту. А потім ми з нею одружимося. Бо я від неї в захопленні.

Гаврило Степанович хотів на жарт відповісти жартом, але телефон перехопила Кіра Марківна.

— До речі, з нами твоя донька, Тамара Гаврилівна, але балакати з тобою відмовляється. Їй, бачте, соромно.

— Як ти її знайшла?

— Це комерційна таємниця. Та й біс з нею, з твоєю донькою. Вона вже пішла, бо дуже поспішає. Головне, що вона дала згоду… соромно, щоправда, казати… за гроші відмовилася від сина. Від Сашка, звичайно. Про Йосипа ґелґотати відмовилася, бо налякана вмінням якоїсь там Ґандзі чаклувати. Тамара таксує, ото ж лякається, що затьмарить чаклунка очі і полетить вона в тартари разом зі своїм таксомотором. А тобі самому не лячно? Донька натякала, що ви з Ґандзею були коханцями.

Гаврило Степанович мовчав, бо не знав що казати. Кіра порадила йому пообідати, бо в холодильнику є чим, а потім з годину-дві поспати, бо в його віці безсонна ніч здоров’я не прибільшить. Вона заспокоїла коханця, пообіцявши, що додому приїде з Сашком.

Новина була настільки несподіваною, але на той час душа Гаврила Степановича була уявлена зауваженням Кіри Марківни, що в його віці безсонна ніч здоров’я не прибільшить. Виходить, вона тримає його за перестарка. Після такого зауваження він ні їсти ні спати вже не міг. «Біс їх розпізнає, оцих жінок, — думав він, сидячи в фотелі, напроти книжкової шкапи. — Вчора наполягала, щоб повернув онуків батькам, а сьогодні Сашко згоден на ній одружитися. Бісове маля! Серце Гаврили Степановича тремтіло від збудження. У нього було бажання негайно їхати до Тойли, цілувати їй руки за подароване щастя. Він встав з крісла, і вперше за часи перебування в квартирі Кіри Марківни, почав ходити з кімнати в кімнату, озираючи меблі та картини на стінах. Кімнат, зокрема кухні, було п’ять. Були ще якісь замкнуті двері, стоячи біля котрих, він вирішив, що це двері в кімнату Кіриної дочки. Що все в ній залишається так, як була за часи її життя.

Приїхали Кіра з Сашком десь о шостій годині вечора. Гаврила Степанович думав, що Сашко розгубиться, потрапивши в житло сучасної заможної жінки, але він повівся, наче ввійшов до себе в квартиру.

— Тобі, тату,треба придбати темні окуляри, — сказав він жартома, — інакше осліпнеш у цьому зблиску.

Кіра поцілувала Гаврила Степановича в неголену щоку, бо поголитися він, далебі, забув. Не до того було. Сашко обходив кімнати, довго стояв перед книжковою шкапою, іноді надто емоційно виражаючи свої почуття. Комп’ютер на робочому столі Кіри Марківни йому не сподобався.

— Щоб працювати за фахом, треба купувати сучасні моделі, — сказав він господарці.

— Добре, Сашко, буде у нас з тобою нова модель, — озвалася Кіра, — а, звертаючись до Гаврила Степановича, добавила. — Твій син, Гаврюша, сьогодні запропонував мені таке, на що я ніколи б не звернула уваги. Він у нас готовий фахівець по менеджменту.

— Він у нас? — Гаврила Степанович розчулено обійняв Кіру, і заговорив, шепочучи до її вуха, щоб не почув Сашко. — У мене виникає питання, він буде при мені, чи… у нас?

— Давайте домовимося, пошепки в нашому домі не говорити. Сашко, тебе можна на хвилинку?

— Він з’явився, тримаючи в руці книжку гуморесок Павла Глазового.

— Натрапив я в книжковому шкапі на Біблію в малюнках, і знаєте, спочатку навіть злякався, Невже, думаю, така розумна жінка вірить в бога. А потім натрапив на закладку в книжці Глазового і сяйво охопило душу. Жінку, яка вміє сміятися з Біблії, в сучасному суспільстві знайти не просто. А ми, тату, знайшли.

Оце двічі за декілька хвилин повторене «тату» породило в душі Гаврили Степановича неймовірну погорду за свого онука. І в кого він розумний такий? Знає, що Кірі Марківні приємніше чути слово «тату», аніж «діду», і тепер вже він не онук мені, а син. А Сашко поміж тим вже декламував гумореску Павла Глазового, яка мала назву «Гулящий предок».

Про Біблію розмовляють

Старенькі міщанки.

—Мабуть, Адам був єдиним,

Хто не мав коханки.

Не було умов належних

Тоді для гуляки:

Кругом жили шимпанзяки

Та всякі макаки.

Не міг же він за коханку

Мати шимпанзянку…

Друга каже: — Мав напевне,

Бо коли не мав би,

Не повірили б, що люди

Походять від мавпи.

Нині в кожному народі

Є порода всяка:

В одних була мати Єва,

А в інших — макака…

Сашко впав на долівку і реготав, як скажений, а потім, сидячі на долівці, казав.

— Мабуть все-таки, тату, наша родова від макаки. Бабця зрадила тобі зі святим прихвоснем, донька твоя народилася зозулею, невже й на мене чекає доля якогось собаки… Одна надія, що врятує нас з тобою красуня, яку зробили Адам з Євою, або Єва зі Змієм, кажуть, саме Змій був першим сином Бога.

—А кого б тобі, Сашко, хотілося мати праотцем, Адама чи Змія? — жартуючи спитала Кіра.

— Звісно, Змія… Поки Адам облизувався під яблунею, Змій понадкушував усі яблука, бо не міг він допустити, щоб усі люди на землю прийшли такими ж невігласами, як Адам…

Тепер настала черга сміятися Кірі Марківні.

— Тепер я певна, що Інтернет саме Змієва вигадка, — ледве стримуючи сміх, промовила Кіра, — а потім вже серйозно добавила: — Я буду пишатися тобою, Олександр Гаврилович.

Тепер вже заплакав Сашко. Став навколішки перед Кірою Марківною, обійняв руками її ноги і заплакав.

— Сашко, ти що… що з тобою? — вона схопила його під пахви, допомогла піднятися, притисла свою голову до його грудей. Як і Гаврило Степанович, він був на цілу голову вищим за неї. — Тільки не плач… не треба. Я все розумію, бо бачила, як ти дивився на матір. Все бачила, все розуміла. Ти молодець, втримався, не пустив перед зрадницею сльози. Бо твій праотець справді був Змієм: чесним, гідним кращих синів людства. Синів, яких Церква катувала, спалювала на багаттях, утримуючи таким чином у суспільстві філософію рабства. Вставай, друже, я в тебе вірю…

Гаврило Степанович відвернувся, щоб приховати розгубленість. Він жахався гіршого. Якщо їхні стосунки з Кірою тільки примха шаманки Тойли, як же тяжко буде Сашкові пережити ще одну родинну трагедію. Він все ще не міг повірити, що Кіра Марківна покохала його без втручання Тойли. Останнім часом, коли нікого не було поряд, він зупинявся проти дзеркала, дивився на своє зображення в ньому, і не мів втямити, що вона в ньому знайшла? Ні, на п’ятдесят чотири роки він себе поки що не показував. Лице майже без зморшок, статура міцна, такою вона була й в тридцять років. Але ж сивина, але втрата дружини, доньки, зятя… Далебі, він на місці Кіри Марківни й не зиркнув би на такого. Так що ж ото сталося з ними на узбережжі Амуру. Кіра обмінювала горілку на рибу, бізнес, прямо скажемо, не зовсім цнотливий. Він й досі не питав у неї, навіщо їй здалася тоді ота риба? Що б вона на ній заробила? Невже ніколи не задумувалася, за яким бісом полізла одягнена в річку, чи треба їй було роздягатися до трусів на очах у рибалок? Звісно, все це були витівки шаманки Тойли. І про це не може не здогадуватися Сашко. Але ж він певен, що Кіра Марківна буде його усиновляти… І раптом наче блискавка вдарила в мозок, згадав останнє напучування шаманки Тойли, щодо онука Сашка. Він майже доречно запам’ятав її слова, але не придав їм значення. «Ось що тобі скажу: якщо примусить життя стати суперником онука, треба буде тобі поступитися, бо загине хлопець. Бо твою кров гонять його судини. Про це добре запам’ятай, а далі як знаєш…»

Він зиркнув на Сашка. Який сидів у кріслі, не зводячи очей з Кіри Марківни. Вона теж зиркала на нього, з якоюсь притаманною усмішкою, чи материнською, чи улюбленою, порозуміти поки що було неможливо.

Багато питань виникало у Гаврили Степановича, але відповідати на них доведеться Кірі Марківні. Про себе він вже якось і не думав. Головне, подарувати щастя онукам. Якщо Сашко й справді подарував Кірі деякі комерційні ідеї, вона його від себе не відчужить. Бо після загибелі дочки та чоловіка утрималася на землі тільки завдяки своєму бізнесу. Для неї головне не гроші, а вміння їх добувати. Це рівно як бути картярем, хвороба така. А хіба Інтернет не хвороба? А його біганина від Христі до Ґандзі, від Ґандзі до Кіри, а потім… Раптом на пам'ять прийшла ота жіночка з видовженими очима, китаяночка, чи кореянка, а можливо донька якогось іншого народу. Незважаючи на те, що поряд знаходилася красуня з красунь, його коханка Кіра Марківна, у Гаврили Степановича якось раптово виникло бажання ще раз зустрітися з незнайомкою. Хіба вона не казала, що буде чекати його на місці їхньої першої зустрічі? Гаряча кров прилила до його стегон, бажання бачити незнайомку стало нестерпним, хороми Кіри ніби витискували його, заповняючись якоюсь гнітючою суспензією, яка кільчилася, збільшуючись у нього на очах, перехоплюючи подих.

— Сашко там… на квартирі, газ, воду… ти все позакривав?

Він чекав відповіді скоріше від Кіри, аніж від онука. Йому треба було вирватися на свіже повітря. Йому кортіло волі…

— Ти збігай, любий, поки ми з Сашком розберемося в наших справах… І візьми з собою ключі від квартири, вони там на гвіздочку висять.

Гаврило Степанович не втямив про які справи йде мова, але ключі взяв. Збіг східцями зі п’ятого поверху. На мить зупинився у дверях будинку. На дворі було ще зовсім світло. Сонце, щоправда, вже рожевіло, сповзаючі за будинки. Люди поспішали по своїм справам, ніхто на нього не звертав уваги, навіть маленький собака, який сновигав клумбою ярко палаючих квітів. Чекати автобуса довелося недовго, та й пасажирів було небагато, були навіть незаймані стільці. В квартиру не йшов, а крався, боячись що його повернення помітить Ґандзя. Але на нього чекали. Сусідчині двері відчинив Петрик.

— Ти де. Діду забарився, ми з мамою усі очі прогледіли?

Йому нічого не залишалося зробити, як зайти до сусідки. На лиці Ґандзі сяйнула якась раніше небачена усмішка: суміш втоми, іронії і образи. Вона підійшла до нього, підставила губи для поцілунку. Гаврила Степановича охопило жагуче бажання схопити жінку на руки і віднести до свого ліжка. Він поцілував її так палко, так щільно притис до себе, що сам злякався свого сполоху.

— То ж, досить, — промовила Ґандзя, — вечеряти будемо?

Він підійняв, притис до грудей Йосипа. Запитав.

— Двійок не начіпляв?

— Що ти, діду, які двійки, — з дитячим завзяттям вигукнув онук. — Все у нас гаразд, зокрема хіба що… — він зиркнув на Ґандзю, яка заперечливо похитала головою. — Все добре, без усякого зокрема…

За вечерею Ґандзя сказала:

—Я дзвонила, хотіла покормити Сашка, але його не було вдома. Чи не захворів бува?

— Ні, не захворів.

Коли він уходив, сказала:

— Будь ласка, відчини на дзвоник…

Це було як удар блискавки. Невже вона не здогадується що він спить з другою жінкою? А казали, що чаклунка: все знає, все бачить?

— Краще я сам подзвоню тобі, добре?

— Вона якось покірливо хитнула головою.

Був той самий час, коли, дві доби тому, він розмовляв на вулиці з китаянкою. Гаврила Степанович зупинився на тому самому місці, де тупцював, чекаючи на Кіру Марківну. У нього й думки не було, що вона прийде, симпатична китаяночка з видовженими очима. Він ніколи не милувався з жінками такого типу, хоча таке бажання жило на протязі останніх тридцяти років. Йому здавалося, що кохаються вони якось особливо, що влучаючи в їхні тенета, чоловіки або назавжди втрачають бажання кохатися зі своїми жінками, або отримують від них невгасиму жагу кохання з будь якою другою доступною жінкою.

Як і тоді, вона виникла раптово, наче з неба впала. Підійшла, озираючись, як зацькований звірок, а зустрівшись з його усмішкою, як і того вечора, осміхнулася, відкривши білі маленькі зуби.

— Як вам з нею було… з тією жінкою?

—З якою жінкою?

— Тією, що в джипі?

— Ти стежила за мною, і не соромно?

— Мені треба було продати стільниковий телефон.

— То й що… продала?

— Відібрали… хлопці якісь. Добре що не побили. А ви добрий, — сказала, торкаючись пальцями звороту його долоні.

Від цього соромливого дотику десь в шлунку виникло почуття дрожі, яке легкими брижами млосності почало розтікатися по тілу.

— Ти звідки сама будеш? — поцікавився Гаврило Степанович.

— З села Троїцького, три дні вже, як доньку в лікарню привезла. Перемагалася в родині свого брата, але мене там не дуже жалують.

— Ти донька народу нані?

— Не зовсім так, кличуть мене Гисе, японкою, бо моя бабуся, жила з полоненим японцем, а її онучка, моя мати, одружена за китайцем. Мене за звичкою, як і мою матір, японкою звуть…

Гаврила Степанович не зовсім втямив, хто кого народив, ясно йому було лише одне, жіночка опинилася в скрутному стані. Ні грошей, мабуть, у кишені, ні притулку в чужому місті. Що йому зоставалося робити? Добрий він, чи не добрий, але ж не залишати незнайомку голодною на вулиці. Не таким вже й довгим було його життя, але попадаючи в незнайоме місто, особливо, коли усі готелі переповнені, почуваєш себе не зовсім комфортно. Йому не раз доводилося ночувати на вокзалі, а одного разу навіть у парку на лаві. Але тоді в розпалі було літо, а вересневі ночі бувають дуже холодними.

— Підемо до магазину, а потім до мене, треба тебе улаштувати на ніч.

— Захворіла дочка, в крайову лікарню поклали.

З півдня на місто посувалася чорна хмара. Рвучкий вітер виникав нізвідки, швиргав в лице пожовклим листям. Жінка вже не озиралася, як зацькований звірок. Цупко тримаючись за лікоть, дрібцювала стежинками скверу. Не відчепилася навіть у магазині, коли він купував дещо на вечерю. Добра прикмета, коли жінка тримається за тебе, наче лякається заблудитися поміж двох прилавків магазину. Вона не відштовхне, якщо він прийде до неї в ліжко. Але ж треба подзвонити Кірі, попередити, що сьогодні він буде спочивати в своєму ліжку. Вона матиме час довше погуторити з Сашком. І знову ота блискавка в мозку: «Ось що тобі скажу: примусить життя стати суперником онука Сашка, треба поступитися, бо загине хлопець. Бо твою кров гонять його судини. Про це добре запам’ятай, а далі як знаєш…» Чи не ота його дурна кров жене його від Кіри Марківни, від Ґандзі в обійми незнайомки з видовженими очима. Що вона йому: цукерка на одну ніч? Чи можливість помститися долі за те, що зштовхує його зі власним онуком. Влаштовує йому трикутне кохання з жінкою, яка так спотайна впала на їхні дурні голови?

Гаврило Степанович накупував два пакунки їжі, один пакунок тримала в руці Гисе, другий ніс він. Поки йшли тротуаром у напрямку його будинку, Гаврилові Степановичу увижалося й вчувалося щось недобре. Він вже не думав про можливість переспати з жінкою, яка сховалася за якимось чудернацьким прізвищем — Гисе. Виникало бажання пурхнути в першу—ліпшу шпарину поміж будинками, залишивши в руці жінки обидва пакунки з купівлями. Потім наче вихор налетів, завиваючи гвинтом пилюку разом з опалим вересневим листям. Йому помарилося що хтось вихопив у нього пакунок, жбурнувши пилом в очі, і він відразу осліп, не тямлячи в який бік посуватися далі. Якось раптово щезла і рука жінки, даремно він шарпав у повітрі пальцями: ні жінки, ні пакунків, тільки шерех листя в повітрі та під ногами. Гаврило Степанович завжди був певен, що ловити гав не в його дусі, а тут на тобі — проґавив. Спіймався, як риба на гачок. Виплакавши слізьми частки пилу, хотів подзвонити Кірі Марківні, але телефону в кишені не намацав. Обурений, почав обмацувати свій одяг, потім асфальтову доріжку на якій стояв, але все даремне. Стільниковий телефон щез разом із жіночкою за прізвищем Гисе.

Збагнувши що його піддурили, як останнього йолопа, Гаврило Степанович рушив додому, привертаючи увагу кожного стрічного несподіваними вибухами сміху. Не міг заспокоїтися підіймаючись східцями до квартири. Вже з дому подзвонив Кірі Марківні. Розповів як його ограбували, скористувавшись раптовим спалахом вітру.

— Поки очі від пилу продер, ні пакунка з їжею, ні стільникового телефону в кишені…

— За тобою приїхати, чи маєш бажання поспілкуватися з Йосипом?

—А встигнете відпочити, ранком Сашку до школи.

— Сашко наполягає їхати.

Домовилися де Гаврила Степанович їх чекатиме. Швидко переодягся, промив теплою водою очі, і тихесенько навшпиньках вийшов з квартири. На цей раз його ніхто не затримав. На третьому поверсі стояли незнайомі хлопці, ковтаючи зі пляшок пиво. Вони не звернули на нього уваги. В душі Гаврила Степановича ворухнувся гробачок незадоволеності. Не треба було обдурювати Ґандзю, подавати надію, що він таки подзвонить до неї ніччю. Душею він поривався повернутися додому, але ноги вперто несли його до місця зустрічі з Кірою та онуком.

5

Сином? І як таке сталося, що службовці офіційних закладів радіють, коли онук наполягає, щоб рідний дід став йому батьком. І Сашко і Йосип визнають його татом. Не зовсім тільки зрозуміло службовцям, яким чином оформляти документи, коли в кожного з батькових синів своя мати. Сашко наполягає, що його мати Кіра Марківна, а мати Йосипа — Ґандзя Стефанівна. Обидві жінки погоджуються одружитися за Гаврилом Степановичем і взяти собі прізвища Дибенків.

В кабінеті працюють фахівці телебачення. Їх за добрі кошти запрошувала сюди саме Кіра Марківна. Комедійним чи трагедійним покаже себе сюжет, це не вагомо. Головне, що одного батька діти бажають вважати неньками різних жінок.

— Як же ви його ділити будете? — питає службовка загсу в Кіри Марківни. — Чи не виснажите чоловіка такі молоді та гарні?

— Ми татові допоможемо, — відповідає Сашко, із усмішкою чекаючи як сприймуть жінки його жарт.

Кіра Марківна сміється, Ґандзя Стефанівна дивиться на хлопця, наче вперше його побачила. А Сашкові найметься.

— Можете записати Кіру Марківну моєю дружиною, я згоден…

Тепер вже регочуть не тільки жінки, не тільки телевізійні фахівці, але й одинадцятирічний Йосип. Йому кортить підтримати жарт брата, але ж соромно. Від захоплення він тупцяється на місці, чекаючи від брата чергового жарту. При цьому з дитячим тріумфом зиркає в бік телевізійників. Але Сашко мовчить, бо певен, як не жартуй, а розіграна на його очах комедія, жарт не менший. Навіщо знадобилося діду погоджуватися з жінками, які наполягали, що тільки таким чином можна звернути увагу суспільства на проблему дитячої бездоглядності. Мати хлопчиків, Тамара Гаврилівна, написала відречення, так що Сашко з Йосипом отримали собі батька в лиці діда, чим були надзвичайно задоволені. Що стосується матері, очманілий від того, що коїться, Гаврила Степанович заради дітей був згоден одружитися з жінкою, яка візьме на виховання Сашка та Йосипа разом. Але обидві, як Кіра Марківна так і Ґандзя Стефанівна, відмовилися від такої його пропозиції. Бо Йосип тримався за руку Ґандзі, а Сашко, зовсім як дорослий, тримав Кіру Марківну під лікоть. На цьому театральна постанова й закінчилася. Щодо жінок, вони так сподобалися одна одній, що гуртом поїхали до хоромів Кіри Марківни, святкувати символічний перехід Гаврила Степановича з почесного віку діда до не менш почесного віку батька.

Можливо і тримала потай Кіра Марківна надію, що побачивши її хороми, Йосип змінить своє відношення до неї, але за весь вечір хлопчик так і не відійшов від улюбленої неньки. Мабуть думав, що свято відбувається в якомусь шикарному ресторані, а не в звичайному приватному кублі. Десь вже опівночі довелося Кірі Марківні доставити Ґандзю Стефанівну з Йосипом до їхнього будинку. З нею поїхав Сашко, а Гаврила Степанович залишився перемивати посуд. Робив він це без особливого задоволення, але й залишати посуд Кірі Марківні, було б з його боку неповагою до господарки.

Святкова вечеря відбувалася з суботи на неділю. Ранком, як завжди, Кіра Марківна поїхала по своїм справам, Сашко сів за комп’ютер, бо, як казав батькові, «натрапив в Інтернеті на щось надзвичайно цікаве». Гаврила Степанович сидів поряд.

— Далебі не знаю, як далі діяти, — міркував він уголос. — Не дуже мені подобається угодовство не тільки Кіри з Ґандзею, але й доньки Тамари. Та й жіночка ота в загсі, повелася досить, я б сказав, химерно. Не дозволяє закон йти до шлюбу з двома жінками, який сенс про це базікати? Та ще перед фахівцями телебачення.

Сашко вже з головою поринув в Інтернет, сидів, іноді скоса зиркаючи на батька. Над комп’ютером на стіні в облямівці висіло поличчя Кіри Марківни. Очі на її лиці існували нібито самі по собі. Начебто на лице Кіри Марківні хтось начепив очі другої жінки, або величезні темні окуляри. Щоправда, Гаврила Степанович не помічав цього, для нього усі жінки на фотокартках мали один вираз обличчя.

—А не здається тобі, тату, що мі самі собі готуємо пастку? — раптом заговорив Сашко. — Ти своїм угодовством, сліпою вірою в цнотливість, я — в провісництво шаманки Тойли. Мені здається, що Кіра Марківна зі твоєю донькою Тамарою знайомі давно.

— Що ти маєш на увазі?

—У нашій ситуації, в нашому моральному стану, ми з тобою, діду, не встигнемо обернутися, як втратимо свій житловий притулок. Кіра Марківна наполягає, щоб ми прописалися на її площі. Навіщо їй це здалося? Інша справа Йосип, Ґандзя Стефанівна відчуває до нього справжню прихильність.

— Кіра Марківна від тебе в захопленні!

— Припустимо… але вона гравець…

— Ти що, сину… ти що видумав?

—Я сподіваюся що серце її не зашкарубіло від гри в бізнес. Але даремно. Як тебе, діду, жінки, так її вабить майно старих заможних коханців. Особливо їхня нерухомість. Пам’ятаєш отой випадок з паленою горілкою? Навіщо заможній жінці розмінюватися на таку дрібність. Я давно вже катувався цією думкою…

— Ти з глузду з’їхав, Сашко! Звідки така підозра?

—З Інтернету, таточку. Я зробив покликання на ім’я Кіри Марківни і дещо знайшов. Бажаєш подивитися? Перед нами на екрані передсмертний лист якогось Петра Гнатюка. Лист-звернення до господарки оцих хоромів. Сідай в моє крісло, звідси зручніше читати.

Звернення було невеличким, але безжалісним. Гаврило Степанович читав його, сполотнівши лицем настільки, що Сашко злякався за нього.

— Брехня, підстава, — вигукнув нарешті. — Людина, яка запала у відчай, такого листа не напише. «Ти роздрібнила мою родину, втоптала в багно родинну перину…» Віршомаз, який одержав від жінки облизня! Ти тямиш як знищити оцю гидотну?

— Не показавши адресату? Якщо це наклеп, треба відучити віршомаза кляузничати. І одностайно подивитися на відголос жінки, з якою ти маєш пов’язати свою долю.

В пообіддя, коли Кіра Марківна запропонувала поїхати відпочити у знайомої жіночки, Гаврила Степанович не втримався, спитав.

— Тобі, Кіра, відома така людина, Петро Гнатюк?

Він чекав від жінки чого завгодно, тільки не іронічної усмішки.

— Петро Гнатюк, Гнат Петров, Ігнат Петренко, бачте скільки у мого братця псевдонімів. А що до його передсмертних звертань до мене, візьміть на полиці теку, я усі його листи роздрукувала через принтер. Там навіть фотокартки є: сто засобів виконання суїциду. Утішні взірці духовного переродження наркомана. Але дивитися на оту гидотну сьогодні не раджу. Неділя все ж…

Відпочивали в щойно збудованій фортеці, з бійницями замість вікон Тільки на третьому поверсі, з-за чималого святкового столу, можна було побачити сонце. В коридорах та кімнатах першого з другим поверхів панували електричні сутінки. Господарка, Галина Чимиріс, повідала гостям що під першим поверхом, існують ще два, і не якісь там темні, вогкі підвалини, а теплі затишні бункери, де можна відпочивати не ризикуючи своїм життям. Ця жіночка була дуже налякана жахливими телевізійними видовищами. Але ж щоб збудувати таке сховище потрібні абиякі кошти. Гаврила Степанович розумів, що на таке його питання Галина Чимиріс відповідати не стане, бо поряд височіють не менш коштовні будинки. І як глибко їх господарі зарилися в землю, відомо хіба що богові. Господарка в захоплені повідомляла гостям, що нічого доброго від свого майбутнього не чекає. В довід із вікна третього поверху показала гостям подвір’я сусіднього будинку. На пустощі близь нього, між довжелезними лозинами бігали невтомно-галасливі дітлахи. Усі дерева обіч фортеці було порубано за часи будівництва величної кам’яної горожі із залізними брамами.

— Господарює в цьому дитячому гуртожитку темна постать, яка виховує із хлопчиків-сиріток кримінальних осіб. Іноді вони тут такі бійки влаштовують, що волосся на голові дибки встає…

На третьому поверсі, зокрема банкетної зали, було ще одне приміщення — басейн з чистою зеленуватою водою. Від натяжної осілі в бузковій тональності, зелена вода відбивала усі кольори інтер’єру, і Сашкові було не дуже приємно пірнати в оту багнисту прірву, якою, на його думку, надто надмірно погорджувала господарка.

— Вам би ще вертольота на дах, — пожартував Сашко, — та кумпол з колючого дроту. Отоді вже це буде справжня фортеця. Жодний собака, жодна пташина не проскочить.

Гаврило Степанович докірливо зиркав на сина, але господарка не ображалася, навпаки, підтримувала жартівливий настрій хлопця.

—А чи таке ще буде на теренах нашої багатонаціональної держави. У моїх батьків була приватна хатина. І все було добре, жили, як люди, поки сусіди не продали свою хатину вірменам. І що ви думаєте! Почали вони наполягати, щоб ми продали їм свою. Батьки, звісно, відмовилися. Так нові сусіди довели батька до серцевого нападу, а мати щезла, коли замість хати зосталася руїна. Куди я тільки не зверталася за допомогою… все даремне. Нічого протизаконного! Навіть тунель під нашу хатину кроти проточили…

Галина Чимиріс мстиво зблиснула очима.

— Мати так і не знайшлася? — думаючи про свою дружину Христю, запитав Гаврило Степанович.

— Шукають, — іронічно всміхнулася господарка. — Але шукачі не знайдуть. Знайду я. Я з отих бандитів жили повитаскую. Руками отих хлопців, коли їх вимуштрують на такі справи.

— А вірмені, думаєте під вашу фортецю вони не підмиються? — поцікавився Сашко.

Чимиріс зареготала.

—Я все передбачила, любий хлопчику…

Сашкові здалося що, окрім Галини Чимиріс, ніхто в цьому будинку більше не живе. Усі їства, розташовані на святковому столі, набувалися по магазинах та ресторанах. На вигляд красиві, але не смачні. Кіра Марківна готувала набагато смачніше.

З застольної розмови виявилося, що Кіра з Галиною до 1993 року вчителювали, обидві викладали математику та фізику в школі. Їхні чоловіки служили офіцерами на атомних човнах. Чоловік Галини Чимиріс загинув у кримінальних бійках, але залишив дружині не тільки нерухомість, але й чималі гроші на особистих банківських рахунках. Чоловіку Кіри Марківни поталанило трохи менше. Та ще ота безглузда смерть у дорожній катастрофі. Хоча дехто й натякав, що таким чином йому помстилися за його нечесну поведінку в бізнесі, Кіра Марківна геть-чисто відвертала таку можливість.

Небо наче брижами вкрите, сонце медузою пульсує, буцімто воно вже й не небо, а море. Неозора широчина і ниючий біль у грудях. Знати б що там нудить? Чи виникає такий біль у тварини, чи це тільки людське надбання? Тонесенька яблучна шкірочка над морем вогняного хаосу.

Справді-таки, за часи радянської влади: в сімдесяті чи вісімдесяті роки такого з Гаврилом Степановичем не траплялося. Тоді працював завод. Все було, як у людей, шістдесят копійок за добрий обід в столові. Веселі, безтурботні щиросерді люди… Куди все щезло? Обламане засохле віття на деревах нагадує чорні руки мерця зі скрюченими пальцями. Від погляду на них душу охоплює жах. Чи не вчепиться мрець тобі в горлянку? Та що там чорне віття, коли за горло не перший вже день тримає саме життя. Але ж сам він підтримав Горбачова. Була надія що життя спалахне усіма барвами веселки… Силкуючись зібрати думки докупи, Гаврило Степанович зосередився на пульсуючому в брижах неба сонцю. Чи неволять його оці розсипані небом хмаринки? Хіба не легше жилося йому, Гаврилові Степановичу за державними ланцюгами-брижами. Держава якимось чином стримувала нахабність релігійних ватажків, не дозволяла бур’янам засмічувати просторі лани мистецтва. А що робиться зараз? Хворі на психіку невігласи осліплюють людей другим пришестям Христа, руйнують родини, грабують стариків, і у цього свавілля є офіційна, стверджена державним законом назва — свобода сумління. У смороді цієї свободи згинула його дружина Христя. На невідомого вбивця полює дочка Тамара. Обмовилася ж Кіра Марківна, що Тамара шукає нагоду помститися за вбивство чоловіка. А чи було оте вбивство насправді? Чи не вигадав його, сучасний чоловік Тамари, щоб, занепокоївши душу, заволодіти тілом?

Всі радощі життя в неосяжну обладу хапають люди безсоромні, ласі до чужого майна, до чужої крові. Якою б добродійною не показувала себе Кіра Марківна, але ж не з грішми приїхала за рибою, а прихопила з собою запалену горілку.

Плазує ланами вітрець, розлітається увсебіч зів’яле листя, креше дикун-промінець лелітки на люстерці джерельця, що спить під кущем старої вербини. Де вони запропастилися, Сашко з Кірою Марківною? Він ще зовсім хлопчик: спадисті худорляві плечі, довга тонка шия. Якщо чим і приваблює, так це – розкутістю в розмові… Любить Сашко жартувати, начіпляв на себе анекдотів з Інтернету…

— Я таку дурницю впорала, — раптом пролунав за спиною втомлений голос Кіри Марківни. — Пішла по стерні в м’яких черевиках. А тут ще гілля від кущів шипшини розкидане. Чи не злим вітром натягло?

Гаврило Степанович підійняв очі до лиця осяяної усмішкою красуні.

—Сашко де?

—Сашко на гриби натрапив… червоноголовці… Скільки років як ліс вирублено під лани, а гриби на гривах не переводяться.

— Доки є грибниця будуть і гриби.

—А люди доки будуть?

—Людей будує сумління: поки воно є, будуть і люди.

—Сумління? – Кіра Марківна мерзлякувато стенула плечима, і повторила ще раз. — Сумління… А чи існує воно взагалі…

—В загалі – не знаю, а взагалі поки що, певен, існує.

—Хіба що у Бога?

—Якби він був, отой ваш Бог.

В понеділок, надійшовши додому після школи, Сашко застав батька в дурному настрої. Він сидів у кріслі, тримаючи в руках теку з фотокартками брата Кіри Марківни «Сто засобів виконання суїциду».

— Ти чого, діду, захворів на голову, чи що? — Сашко був чимало здивований, як кепсько себе показував завжди бадьорий, скорий до жарту дід.

Гаврило Степанович склав фотокартки до теки, в швиргонув її на журнальний стіл.

— Боюся, Сашко, що моя хвороба невигойна. Можливо й облудним було наше життя за часи радянської влади, але ж воно таки було. Нас захоплювала література, відчинялися нові небосхили, а сьогодні — криком кричи, ніхто тебе не почує. Чого коштує життя отого дітлахи, яке гасає в сусіда Галини Чимиріс за парканом? Вчитель буде насолоджувати свій шлунок, а хлопець відбувати термін за те, що плазував перед ним.

—Але ж Кіра з Галиною щасливі…

— Щастя Галини Чимиріс відбувати довічний термін у підвалинах власного жаху. Кіру Марківну, як ти сам казав, захоплює гра в бізнес. Хто не ризикує, той не п’є шампанського. Що вже ти їй там порадив, не знаю, а, бач, як схопилася за ідею. Наче від бога крила отримала.

— Ти, діду,безнадійний песиміст. За що тебе тільки жінки люблять?

— Про це ти Ґандзю питай. Окрім неї питати ні в кого…

—А Кіра Марківна?

— На мою думку, любов Кіри ніщо інше, як витівка Тойли. Подарувала вона мені оцю красуню. Кіра, як сновида живе, бачить мене наче в місячному сяйві, а як прокинеться — жахнеться. І почвалаємо ми з тобою, Сашко, до свого лігвища. Я почну плазувати перед Ґандзею, щоб вибачила старого бабія. Бо якби не чари Тойли ніколи б я Ґандзі не зрадив.

— Смішний ти, діду, то казав що ні в бога ні в біса не віриш, а в чаклування Тойли повірив. Га? Ти й справді бабій, діду. Помічав, як ти на вродливих жінок зиркаєш. Добре що баба Христя не звертала на твої витівки уваги. Казала: як ти був дитиною, так дитиною і зостався. Загравав до кожної дівчинки в школі, а посіла чільне місце в твоїх думках саме вона…

— Все це заяложені фрази: загравав, зраджував… Іноді виникає бажання перекинутися з незнайомкою двійкою слів, бо бачиш перед собою ледве не богиню. А відповість на твоє питання, аж ріже вуха дурисвітство. Облямівка приваблює, а суть блимає вогником на кінчику цигарки. Любов Христі для мене не була обтяжливою: ми з нею ягідки з одного куща. Інша справа — Ґандзя, а про Кіру вже мовчу, бо гарцюю попри неї верхи на соняшникові, як у дитинстві. Подивитися збоку — смішно, але ж кортить. Сіпає за гузно надія: а що якщо? А жінки, як подивлюся, обидві божевільні, що Галина, що Кіра. Не думаю, що Кіра Марківна примушувала чоловіка-офіцера заради грошів лізти до кримінального багнища. Не трималася такої думки й Галина Чимиріс. Але ж офіцери флоту! Які амбіції! Урядовці грабують, а ми що! Спочатку, звісно, купували ваучері, хапали все, що само припадало до рук. А вже потім один другому пазурами в горлянки уп’ялися. А заради чого? Духовні запити інтелігентних людей почали зводитися до рівня хижаків, що роздерли жертву. Новітньою релігією вони зробили гроші. Гроші — це божий промисел: любіть гроші, як бога любіть. Суспільне коло вакханалії Єльцина, в очолені криміналу, в оточенні партійної номенклатури.

Сашкові про таке можна було не нагадувати. В книжках про це не пишуть, у часописах теж. Губернатори місцеві часописи прибрали під своє крило: за мої гроші пиши які ми хороші! Зовсім інша справа — Інтернет. Туди чого тільки не напхано. Чоловік розумний загубився, пірнувши в безмежжя хаосу.

Іскри ратицями крешуть

Біс чи бог вже не збагнеш.

Бог про біса хутко бреше,

Біс про бога, і не вперш.

Хто з них святий, хто лукавий

Не питайте, кожен з нас

Бог і біс — мітці догани…

Тож багнюка так і пре

На людей з міських екранів,

З шпальт газетних, з божих храмів,

Треба ж школити баранів,

Щоб забули про старе.

Звикли дорослі люди блазнювати перед урядовцями, попами, навіть перед своїми дітьми. У заможних родин олійні картини на стінах, домашній кінотеатр. На екрані жіночі сідниці, що не вміщаються в око. Витріщив очі — стидовище яке! А далі аж мозок з вуха тече: чиясь рука із велетенських сідниць морквину за тичку тягне. І голос за кадром: «Купуйте овочі тільки з наших родючих ланів!» Кожному звісно, що родючою землю робить постійне угноювання. Але ж не з жіночого гузна.

Розумна жіночка, Кіра Марківна, вродлива. Особливе враження на Сашка справляє її смаглява шкіра. Вона здається йому молодшою за дівчат, з якими він вчиться в школі. Шкіра Кіри Марківни наче осяяна чимось зсередини. Вона вабить його до запаморочення. Одного разу він заскочив в кімнату, де вона одягалася, тільки-но вставши з ліжка. Сашко ледь не знепритомнів. А Кіра Марківна навіть не засоромилася. Промовила з усмішкою.

— Якщо до тата, він у ванні.

Сашко ошелешено спостерігав як вона одягає трусики. Потім, усміхаючись, вона попросила:

— Коли вже зайшов, застібни мені ліфчика.

Сашко вилетів з кімнати, як обпарений. З того часу постійно чекав, коли нарешті батько піде працювати в нічну зміну. Він був майже певен, що Кіра або прийде до нього сама, або позве до своєї кімнати. Ночами він прокидався від власного стогону, бо вві сні жінка приходила до нього. Він бачив її сідниці і оту кляту морковку, яку вона пропонувала витягти за чорну кучмату тичку.

Два чи три рази на тиждень Гаврила Степанович ходив провідати онука Йосипа. Ґандзя зустрічала його, допитливо дивилася в очі, потай усміхаючись своїм загадковим думкам. Вони разом вечеряли, розмовляли з Йосипом, потім вона йшла до квартири Гаврила Степановича, допомагала прибратися в похолоділому без людей приміщенні. Це були болісні для Гаврила Степановича вечори. Якась невгамовна сила приваблювала його до Ґандзі Стефанівни. Вона не була такою вродливою, такою яскравою, як Кіра Марківна, але від неї плинуло затишне тепло, домашнє, надійне, безперечно доброзичливіше, ніж обтяжливе останнім часом кохання Кіри Марківни.

А тут ще ота дурна підозра, що Сашко потай закохався у Кіру Марківну. Він нібито відразу підріс, зблід, почав помітно віддалятися від Гаврила Степановича. Нервово відповідав на питання. Кіра Марківна мабуть теж помітила закоханість хлопця: якось дивно помолоділа, показувала себе гарнішою, ніж завжди. А останнім часом почала натякати, щоб він більше часу приділяв Йосипу, бо молодшому онуку він зараз потрібніший за дорослого Сашка, який не тільки добре вчиться, але й працює на її бізнес, одержуючи за це чималі гроші.

Одного разу йому на роботу подзвонила схвильована Ґандзя, сказала, що Йосип прихворів, і звичайно йому потрібна увага від діда. Звільнившись після зміни,Гаврило Степанович поїхав до себе. Декілька разів поривався подзвонити Кірі Марківні, але не міг, подзвонив Сашкові, повідомивши що сьогодні додому не прийде.

—Я знаю, Йоська захворів, — відповів Сашко. — Ми з Кірою Марківною обов’язково приїдемо.

Вони приїхали зі знайомою лікаркою, привезли чимало ліків, гостинців. Сашко наче соромився діда, весь час балакав з Йосипом, допомагав Ґандзі на кухні. Кіра Марківна навіть не спитала, поїде Гаврило Степанович до неї, чи ні. Поїхали вже о дванадцятій ночі. І що дивно, Гаврило Степанович відчув якесь полегшення не тільки в душі, але й у тілі. Майнула навіть думка: «Баба з воза кобилі легше». Спати пішов до своєї квартири, до свого ліжка. Не роздягаючись, впав прямо на ковдру, і наче в тепле озеро пірнув. Так солодко не спалося йому мабуть ще ніколи за п’ятдесят чотири роки життя. Хіба що в дитинстві.

Всю ніч на відливах вікон дріботіли веселі краплини дощу, а ранок видався чистим, сонячним, не по-осінньому теплим. Прихопивши кошик, Гаврила Степанович поїхав першим дачним напівпустим автобусом у знайомий лісочок по гриби. У старі добрі часи вони із Христею частенько приїздили сюди. Приїздили й без кошика, щоб пораювати в затишку дерев, послухати як співають пташки, як лоскоче очі збудливе весняне сонце.

Важкою для Гаврила Степановича була оця подорож. Важкою ходою дійшов узлісся, сів на суху, обпалену сонцем та дощами деревину, й почав питати себе. Чи не обридло тобі, Гаврило Степанович, безтями ковзати по життєвій ожеледиці? Якщо й справді Христина не повернеться, якщо вона живою лягла до гроба, на що тобі надіятися? Ґандзя? Щось хворобливе, невиразне виплескує підсвідомість, коли виникає бажання зробить останній крок. Але й споживатися добротою Ґандзі чи не найгірша його не повага до власного сумління? А якщо раптом… Від такої думки перехопило подих. А що як раптом Христина схаменеться, якщо релігійна облуда сповзе з її очей. Хіба не доведе її до облуди черевань-нероба, що вивчив декілька фраз із єврейської міфології? Прийде вона з повинною головою: втомлена, розгублена Христина з восьмого «В» класу. Впаде навколішки, як блудний син перед батьком. А чи вибачить він її тоді? Зрозуміло, що не вижене… з ким не буває! А сам буде бідкатися в нестямній журбі по втраченому… Позбавлений життєвого смаку, що він робитиме, навіть у слушних побутових обставинах? Байдужість — не кращий напій для безпритульної душі. У доньки Тамари з’явилася мета помститися за чоловіка. Помститься вона чи ні, але ж сталося головне — вилізла зі смітника. А хіба Христя вгодила не в тенета чорного павука. Хто має помститися за неї? Чи не рушити йому самому в дорогу, знайти та зруйнувати лігвище релігійного звіра? Визволити з павучих тенет людей, які поступово божеволіють від вимуштруваного владою телебачення, куплених за три долари редакторів газет та часописів. Чи самому тобі не моторошно на все це дивитися? Хіба тебе не купили, дозволивши працювати за оті три долари в тиждень?

Солодка минувшина юнацтва. Безсонні ночі. Запаморочливі обійми на духмяному степовому килимі. Незабутні шкільні роки! Перші обійми, поцілунки, потім теплі листи Христі до військової частини, з привітом від доньки Тамари, яку вони зробили ледь не в шістнадцять років.

Блукав лісом, збирав у кошик невеличкі цупкі грибочки, знаходив полявина, де, перепочиваючи з Христиною, щулили очі на полохливе лісове сонце. Як раніше, кликав на Христю, коли та зникала з його очей поміж деревами та кущами. Кликав, прислухався, але відповіді не було. Хіба що луни реготали, осміюючи його бажання до оглухлого минулого.

Прийшовши додому, подзвонив у двері Ґандзі. Віддав їй кошик з грибами, а сам сів біля ліжка хворого Йосипа і почав розповідати йому про свої пригоди в лісовому царстві-господарстві.

—Йшов я лісом, бачив біса, так він дивно стукотав по камінцям копитцями, наче то були не камінці, а невідомий мені музичний інструмент. Такі музики звучали що навіть вітрець замовк, дивуючись. Я тому бісеняті й кажу: навчи мене грати, на все життя тобі й твоїм батькам вдячним буду. А бісеня знай собі витанцьовує, наче краплі дощу по підвіконню. Витанцьовує, зиркаючи мені в очі, і не порозуміти було, чи хибує, чи дражнить, викликає до танцю? А там вже я й прокинувся. Задрімав, розумієш, на осонні: ліс, тиша, запаморочливо духмяні квіти і, звісно, пташки. Цвірінькають, розмовляють проміж себе про щось своє, таємниче. І тоді спало мені на думку, що в пташок є своя мова. Навіть у дерев є. І, звичайно, в бісеняти. Кожна тварина. Кожна рослина, комашина спілкуються поміж собою на рідній мові. І така тоді мене жаль, такий біль охопив, що взяв я за зразок мелодію бісеняти, і склав свою пісню. А коли заспівав, усі наші діди-праотці її підхопили. І Христина, бабуся твоя, і батько твій і мати твоя Ґандзя, і Сашко, і ти, Йосипку… Навіть клени над головою облишили бити байдики, зашерехтіли золотим листячком. Навіть вітер, що тинявся по кущах, почав підспівувати на своїх свистунцях-півниках. Отаке сьогодні зі мною в лісі сталося. Отож і грибів приніс, бо самі вони з лісу оту нашу пісню прийшли послухати.

Йосип встав з ліжка, міцно обійняв Гаврила Степановича за шию, торкнувся теплим носиком неголеної щоки.

—Спасибі, тато… Гарну ти пісню склав. Тільки мамі Ґандзі її не співай, бо хворітиме. Якби ти чув яких сумних пісень вона вночі співає, як, плачучи, чекає твого дзвоника. Як тупцяється біля дверей, не може зважитися торкнутися пальцями дзвоника…

І заплакав тоді гіркими слізьми Гаврила Степанович: загортав, кутав у теплі покривала свого онука Йосипа, шепочучи йому до вуха, що більше ніколи-ніколи не дозволить його мамці Ґандзі співати ночами сумних пісень, не дозволить плакати, а якщо й заплачуть коли, так одностайно, як плачуть іноді, знайшовши одне одного на схилі літ, розкидані по світу безтямним життям брати сироти…

Гаврило Степанович поцілував кунячого від теплих дідових слів онука, навшпиньки вийшов до кухні, де Ґандзя поралася з грибами. Підійшов, обійняв зі спині, уп’ялився лицем в шовковисте духмяне волосся.

—Я більше ні кроку від тебе, — промовив тихо, і раптом пчихнув так голосно, що злякався, чи не розбудив Йосипа. — Вибачай, — сказав, в тебе таке волосся, що вдих перетинає. І як я раніше не помічав цього.

Гаврила Степанович взяв ножа й почав допомагати Ґандзі поратися з грибами. Він думав, що нарешті в нього буде нова родина, що Ґандзя кохає його і, звичайно, вибачить йому не по рокам нечулі, безжурні мандрування по жінкам.

Та, Боже, яким же нестерпним, яким жахливим болем відлунювало зап’ястя лівої руки…