Розділ 28 - 29

Розділ двадцять восьмий

За Багряним Мухенею

Уявні мандри найприємніші, бо позбавлені клопоту. Лісові пахощі я вдихаю, читаючи романи Григорія Федосєєва, але Юрко Дунський наполягає, що нам обов’язково треба спуститися по Мухені до Синдинського озера. Слідів Івана Багряного вже не знайдемо, бо минуло сімдесят років, але місцеві річки зосталися від старих часів. Вміючи міркувати, можна побачити минуле в сучасній добі. Для письменника чи митця це не велика складність. Відмовитися від такої пропозиції я не міг. Довезти до села Мухені нас взявся Юрко Захаров. Шлях не близький, але Захаров не тільки сам любив мандри, він шанував поетів, бо сам складав неабиякі вірші. Особливо на політичні теми.

Мені подобалися розповіді Захарова про свої пошуки, та мандри. Про широчезну річку Дуки, що плинула поміж дивовижних берегів. Але його балаканина заважала мені думати, так що життя моє було облегшене, коли “Ніссан” Захарова зупинився на узбережжі річки, вода в котрій, на перший погляд, була нерухомою.

З нами їхав молодий поет Василь Деркач. Спочатку він відмовився було сплавлятися на гумовому човні досить таки бурхливою річкою, але побачивши яка вона спокійна та лагідна, погодився. Я не знаю, яким чином він опинився на нашому «кораблі», я його не запрошував, а Дунський якось обмовився, що марне я його взяв. А я навіть не спитав, від кого Василь взнав про нашу подорож?

Непомітно настав вечір. У дві помпи ми накачали повітрям човен, розпихали по відсікам запаси їжі на тиждень, і, подякувавши Захарову за доставку на місто нашого старту, відійшли від берега.

Тиша навкруги стояла така, що було чути, як дзвенять листям осики, як махають нам своїм, поки що незайманим спекою віттям.

Дунський, сидячи до мене спиною, керував човном. Довга жердина пружинила й трохи навіть згиналася в його звичних до цієї праці руках.

Дивуйся, людино, щиро палай жагою свого серця. Очманіти можна від такого вечора. А коли вже зовсім зсутеніло, коли дерева на узбережжі об’єдналися в одну довгу стінку, звідкись з-за лісу, з-за гір Сіхоте-Аліню виповз місяць. Не божим оком ввійшов в світ, а величезним матовим плафоном, за склом котрого сяяло безліч лампочок. Місячна ніч не була для нас несподіванкою. Дунський не перший раз сплавлявся горяними річками до Амуру, так що добре знав, де, коли і звідки вилізе це нічне диво.

– Давайте, хлопці, вибирайте місце для багаття та відпочинку, тільки подалі від лісу, а ще краще – на будь-якому острові. Де-не-де річка розпадалася на два рукави, але вузькі кам’яні островки Дунського не влаштовували. – Зробимо так, – додав він після недовгого мовчання, – удамо що, ви, Олександр Олександрович, мисливець Сірко, я – його син, а Василь, як молодший з нас, Іван Багряний. Ми пливемо по Мухені. Ніч, тридцять шостий рік. Забудьте, що в гумовому човні пливемо. Його ми зробили з дошок. Зараз ми трохи притомилися й вибираємо місце для вечері та відпочинку. Ми квапимося, але не дуже. Відпочинок подарує нам снаги та силу-силену нових вражень. Не забудьмо, що мисливець в тайзі це перш за все митець, а солонина в кадібках життєва необхідність.

Ліворуч на узбережжі Мухені темніла кам’яна височина, скеля, з трохи похилою площиною зверху. Величезна кам’яна колода.

– Постамент для пам’ятника Багряному та його друзям, – озвався Василь. – Може тутечки й заночуємо?

– Це ідея, ми, живі істоти, замість пам’ятника біля невеличкого багаття. Вітру немає, комарів трохи. Як на вашу думку, шановний пане Сірко, зупиняємося?

– Мені подобається, а далі, чуєте, наче вода з гір біжить?

Правобережжя тут гористе, струмки де-не-де підживлюють річку. Є, навіть, величезні взірцеві водоспади. Але це трохи далі, вниз по течії.

Василь Деркач любив побазікати, особливо читати вголос вірші. Після цього намагався доповісти нам, що саме він хотів сказати, та які рими йому особливо подобаються. Спочатку я намагався перетинати потік красномовства, але потім довірив ці справи Дунському.

– Справжні вірші говорять самі за себе, шановний наш поете. Не треба їх розжовувати як гумку.

– Але ж ви не втямили, яку я вкладав у цього вірша думку. Який скритий сенс вони мають.

– Якщо відразу не втямили, то вже не втямимо, – не зміг утерпіти я.

– Чи все ви тямите у того ж Багряного, – єрепенився Василь. – Я читав його вірші. «Ти ж геній геніальний!» Масло масляне. Мене за такі ляпсуси...

– Помовчи, поете, краще прив’яжи до скелі човна.

Повечерявши, полягали спати. Під відкритим небом, на схилі плоскої кам’яної скелі. Я дивився на річку. Виникало враження, що не вода біжить довгим широким шляхом, а якась казкова мереживниця нап’яла на межі пагорбів палаюче срібними нитками мереживо. Воно коливалося, іскрилося, вибухало фонтанчиками пряженого молока, – то гралися в своєму казковому господарстві невеличкі форелі. Оточуючи кам’яні нагромадження, вода кипіла, виблискуючи біля скель золотистою молочною плівкою, а ближче до центру була біліша молока, і тільки в річці – блакитною з білим кипінням над підводними камінцями.

Нічого особливого в особі, яку звуть Василем Деркачем, ви не побачите, і не почуєте, але він представник сучасної молоді, за плечима академія фізкультури та спорту, в якій за часі навчання він був зовсім непомітним студентом, поки не став писати сатиричні вірші для веселих та спритних. Була чутка, що сатири писав за нього батько, можливо й так, але ми познайомилися з Деркачем, коли він вже встиг надрукувати невеличку добірку віршів в альманаху «Світанок». Вірші я не читав, але чув від друзів-поетів, що Василь людина небезталанна.

Я давненько не вчащаю на літературні вечори, де сучасні молоді, і не зовсім молоді люди, б’ючи себе кулаками в груди, кричать, що їх вірші це взірці світової поезії, а члени СП їх ігнорують, бо живуть минулим днем. А коли оті вірші лягають мені на стіл, я не знаю що з ними робити. Бо не торкають вони ні серця ні мозку. В такому разі я звертаюся до Деркача, читай, кажу, до мене не доходить геніальність автора Грицька Заброди. Може я й справді став глухим до справжніх поезій? Василь читає:

Я навчився балакати з Богом,

Я снагу його в серці несу

До отих, хто не бачить нічого,

Копирсаючись пальцем в носу.

Деркач регоче:

–А що, трохи по-російські, але з гумором!

Ходить пиха, важке його черево,

А до нього коханка моя

Так і лізе, таке воно, стерво,

Бо не знає ще, що таке – Я.

– Ось і я не знаю, хто він такий, Грицько Заброда. Чи справді геній, чи пише, копирсаючись пальцем в носі? Це кращий з його творів, а почитай на п’ятій сторінці?

Деркач морщить лоба, чеше потилицю, але читає:

Я купив собі добру гвинтівку,

Інкасатора я підстрелю,

Буду пити коштовну горілку,

Навіть друзям по чарці наллю.

Кулю в лоба пущу інваліду,

Бо не бачу я смаку життя,

Коли ранком на вулицю вийду

І зустріну цього молодця.

Виб’ю око лихому шоферу,

Що в грязюці поета скупав,

Бо за діло, він дав таки деру,

Коли я перед ним виступав.

Ну, а потім? А потім в’язниця,

У в’язниці убивець в честі.

Буду доброму Богу молитися,

Й президенту писати листи.

Все у нього гаразд, але вбивати інвалідів, стріляти в інкасатора, це що гумор такий?

Деркач робить здивоване лице.

– Авжеж гумор, чорний гумо! Знаєте, як студенти та починаючі поети реагують на такий гумор! Це своєрідна боротьба проти церковного заміряння на людські душі. Невже не розумієте, що він ваш союзник?

– Не розумію за що вбивати інваліда, грабувати інкасатора, та вибивати око шоферу. Якщо це сучасна філософія молоді, тоді я йду до попів, хай мене зараховують до своєї чорної гвардії, вони хоча б брехати навчились по людські.

Деркач регоче, він в своїх віршах нікого не вбиває, але друзям і недругам робити цього не забороняє.

– Ми живемо у вільній державі, нічого не поробиш – демократія!..

Навіяні світанковими барвами почуття передати словами майже неможливо, тільки талановитий митець може зупинити мить, відбити її на полотні. «Хвилина, зупинися, ти прекрасна!». Дунський запитав: чи не краще сказати – чудова? Може й краще відповів я, але «прекрасна» доповнює прислів’я алітерацією «на-ні-на», а я в’язень співзвуччя, до того ж «на-ні-на» – приспів багатьох нанайських пісень. І не тільки народних. Ми зупинилися на відпочинок. Поки Дунський купався в протоці, я просиджував на скелі, дивуючись як граються в повітрі пташки. «Щасливі, – думав я. – Дитина народжується в полоні батьківської опіки, живе під пильним оком держави, і навіть мертва лежить в одному строю з іншими мерцями. Мені вдалося звільнитися від батьківської опіки, не втратити крил, коли влада клацала наді мною велетенськими нижницями, а я, щоб зістатися вільним у смерті, повинен вмерти або в морі, де мене швиргонуть за борт, або в лісових чагарниках, за сотні кілометрів від ж житла.

На обід Василь Деркач приготував гороховий суп з рибою. На сліпучому осонні під безоднею неба за схожим на стілець каменем, ми їли варену рибу, а юшку непомітно від Деркача, виливали в щілини поміх камінням. Правда, обід закінчили на оптимістичній ноті, слухаючи спечений на багатті твір Деркача.

Тиняючись по узбережжю,

Я розумів, що не знайду,

Ні радість плакати безмежну,

Ні дуже радісну біду.

Поет з митцем носи вертають

Від юшки з рибою, вони

Свій кулінарний настрій мають, –

Додати в юшку білини.

Я пожурив Василя за такі вірші.

– Такі дива обіч нас, такі барви, а ти складаєш вірші про юшку з рибою. Я дивлюся на купу дерев ліворуч від скелі, і в мозок лізе відповідь на твої вірші:

Не кидай слова на вітер,

Не такі вже вони й гарні,

Подивися, як по віттям

Ходить промінь неслухняний.

То лазуровим засяє,

То вкрапленням жовтим блимне,

То музиками заграє

Про життя природи дивне.

– Неслухняний промінь – стрижень, довкола нього усе обертається. Але картина не повна. Не тільки по віттям, подивіться як неслухняний промінь грає на щоках, скронях та щелепах скель. А якими барвами осипав їх кам’яні груди! Деякий час я жив в селищі Марусино Лазовського району, писав там картину: ліс, скелі і червоний вовк, з червоно-іржавим хутром по боках. Проходив старий мисливець, подивився, головою похитав. «Від скель, та від зеленого віття червоні вовки бачаться не зовсім червоними, друже. Вони вражають розмаїттям фарб». Я був змушений два тижні блукати з мисливцями пор тайзі, поки біля Печери вепря не побачив зграю червоних вовків. Треба визначити, що ми багато чого не бачимо, наше око замаслене висновками фахівців. Так що на природу треба не тільки дивитися, але й бачити в ній дещо.

Вранці ми оточили пісковий намив, на якому пластувалася риба завдовжки з півтора метри.

– Яким чином тут опинився амур, – здивовано вигукнув Дунський. – Невже втік від недбайливого рибалки?

– Посував, мабуть, сам не знаючи куди. На Амгуні я спостерігав явища, які вам і не снились, – відштовхуючи рибу подалі від води, погордливо заявив Василь Деркач.

Дунський, не гаючись, прочитав вірш нашого поета:

Виходить риба з ополонки

Та лізе в торбу рибаку.

– Отут сидітиму я поки

Мені не зварите таку.

– Така риба водиться, мабуть, тільки на Амгуні, – продовжував чіпляти поета Дунський. – Яка б дурна риба не була, сама в торбу не полізе. Таке тільки тобі може на думку впасти.

– Якби не впало ви б не запам’ятали. Література подобається,коли в ній є щось надзвичайне. Наприклад:

Лягаючи спати в кишеню

Кладу своє сонце, а вітер

Запхаю з дощем у легені,

Де сплять ненароджені діти.

Дунський сміється, хлопаючи себе долонями по литкам. Але в моєму мозку виникають асоціації з Лоркою. В іспанського поета теж є вірш про ненароджених дітей. Але чіпляти Василя, починати нову дискусію, я не маю бажання. Безтурботні мандрівники з невичерпним гумором, бо відірвалися від повсякденних турбот. Невдовзі дійсність розіб’є вщерть наші надії знайти на Мухені щось надзвичайне. Таке, що за думкою Василя Деркача, впаде на пам'ять читачеві новітньої літератури.

Сукняні штани, якщо й намокли, на сонці висихають швидко, а вовняні сорочки треба довго викручувати, остерігаючись, щоб не наробити дірок. За рибою ми полювали години з півтори. Не давався амур в руки, хоч ти вбий. Вимокли, як цуценята, а від Сіндинського озера, хоч воно й далеко, вже потягло свіжим повітрям. Довелося розпалювати багаття, варити рибу, але їсти так і не стали. Не давала спокою думка, за яким бісом амур виліз на пісковий намив. Чи не подихати? Може в ньому була яка зараза? Так і попливли далі, викидавши м'ясо амура узбережними камінцями.

Коли Мухені тече по каменю, вода її схожа з довгим жіночим волоссям, золотавим на світанку, блакитним з білим виляскуванням днем, і вогняно-рудим за заході сонця. Каміння буває сірим, рожевим, навіть зеленим, а над всіма оцими фарбами, срібними метеликами, або маленькими рибками плигають вогники. Дивитися на таку воду довго неможливо: йде обертом голова, починається нудота, не вистачає повітря, не допоможе навіть ковток горілки. Тому під час сплаву в блискучий сонячний день ми більше дивимося в небо, або на правобережні скелі, з яких де-не-де спадають пронизливо холодні струмки. Особливо дивною буває далина, коли насунуть на небо хмари, а перед очима відкриються розвали гір. Наче гейзери, з нетрів тайги виривається пара, а може, навпаки, нетрі таким чином втягують в себе вологу, від нетерпіння, чи недовіри до погрозливого небесного війська.

Коли сонце сідає в білий згусток туману на обрії, здається, що ви стали свідком вибуху вулкана, вогняна магма виривається з кратера, заливаючи гори, фарбуючи хмари в багрові та жовті кольори. Таке диво теж буває недовгим. Довго можна дивитися на модрину, яка виросла на височезній скелі. Висока, струнка, стоїть над прірвою і не падає. Дивишся й самому хочеться бути таким же міцним, як дерево на скелі, а ще краще – скелею.

Коли зустрічалися чималі водоспади, я благав пристати до берега, і довго сидів, дивлячись на майже білу дівочу косу, сподіваючись, що через мить з-за гори висуне своє лице красуня мавка, про яку не раз згадував в своїй книжці Іван Багряний. Про що думав, Іван Павлович, дивлячись на цей водоспад. Збігає він до Мухені по трохи похилій скелі, яка наче збудована з брунатних плит, які накладаються одна на другу, утворюючи дашки та піддашшя, або дзьоби гігантських птахів, тіла котрих було замуровано в ці скелі в далекі доісторичні часи.

Іноді було враження, що величезні шматки каменю на узбережжі річки було оброблено й принесено сюди шліфувальником велетом. З такого каменю можна було збудувати палац, або храм Природі, яка на кожному метрі дивує нас вразливими несподіванками. Що оті храми придуманим людиною богам, коли диво-дивне переповнює душу гордістю за природу, за себе, за своїх друзів. Ми дужі, ми дружні, ми здорові, ми щасливі! Слава тобі, матінко-Природа за безцінний подарунок – Життя.

Хтось казав, що з часом усі брехливі релігії і брехливі боги щезнуть з лиця Землі, залишиться тільки шаманство, релігія, поєднуючи людину з Природою. Тільки тоді настане велике щастя і велика правда. Поки існує на землі брехня про бога, людей будуть принижувати, катувати, знищувати в таборах та війнах. Тільки велика Правда Природи може врятувати людей від релігійного лиха.

Ви бачили кам’яні водоспади? Якщо не бачили, пройдіть шляхами та стежками Івана Багряного, які він проторував на Далекому Сході, і ви побачите такі дива, які не снилися навіть самому Господу Богу. Загнавши човен в невеличку затоку, ми довго стояли без руху, ледь стримуючи погорді сльози. Такі дива творить природа, що осягнути їх розумом просто неможливо. З височезного стрімчака, закручені в бурхливі спіралі, спадають до самого узбережжя гірські струмки каменю. Який велетень позаплітав схили скель в довгі дівочі коси? Вони висять рядочком, скільки їх – одна, друга, третя... Десять, чи дев’ять, питаю я друзів, але й вони не можуть опам’ятатися, дивлячись на це природне диво.

– Ось вона справжня поезія, – трохи отямившись, промурмотів Дунський.

Василь Деркач ховає в устах ядовиту усмішку.

–У Олександра на цей поетичний витвір є своя думка.

– Я тримаюся позиції Багряного, яка не виключає і ліричних творів. Але, пробачте, поет передусім людина, яка повинна захищати недоторканість не тільки своєї особи. Я добре запам’ятав, що сказав Багряний ще в 1929 році, коли йому було двадцять три роки: «Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині – це категорія злочинців, до якої не належав і ні хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо слово «поет» стало визначати: хамелеон, повія, спекулянт, авантурник, ледар». В одному з віршів поет розкриває цю тему так:

Поети – євнухи у наш двадцятий вік!

Звичайно не усі і не на всій планеті.

Я лиш всього про земляків моїх,

Лише про них – про євнухів-поетів.

Родившись з крилами, не вчилися літати,

Родившись гордими – навчились плазувати…

«Співочий грім батьків» вони таять!..

І от тепер: вони в капелі состоять –

В капелі євнухів при каті!

– Ну це вже він загнув, – трохи навіть роздратовано, висказав свою думку Василь Деркач. – Чимало у нас в Спілці є справжніх поетів. Не обов’язково стояти вперши роги супроти влади, Маяковський, Єсенін, поети світового значенні, вони що, теж євнухи?

Сидячі в човні, Дунський чесав потилицю. Я поклав долоню на плече Деркача.

– Давай, Васильок, не будемо звертатися до російських поетів. Івана Павловича виховували на поезіях Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Це були поети бунтарі, їх метою була незалежність України. Незалежність від будь яких закордонних катів. І особливо від Москви. З отих позицій і треба вивчати творчість Багряного.

Шукаєм настроїв, метафор, асонації.

За влучну риму проміняли розум.

Поетики сплюндрованої нації

Пережили чудну метаморфозу.

Одні сюсюкають та марять Галатеями,

Другі над римою товчуться геніальною,

А треті музу українську прометеєву

Зробили дівкою інтернаціональною.

Деркач не витримав.

– Виходить за радянські часи в Україні не було справжніх поетів, лицарів духу?

– Мабуть, були, та загули, – зітхнув Юрко. – Настирливих постріляли, тихих знищили голодомором, а хто не бажав вмирати, писав «навіки з Москвою». А що було робити. Були, є, й завжди будуть талановиті поети в Україні. Але про що б вони не писали, слава їм вже за то, що спілкуються з народом на рідній мові. Бо більша кількість українців віддають перевагу російській. Як в прозі так і в поезії.

– І про що ж вони, україномовні, пишуть сьогодні, – явно хибуючи, продовжував тримати свій напрям Деркач.

– Є такий поет Андрухович. Далебі, цікавий поет. Недавно прочитав його збірку поезій. Ми про наші ЗМІ говоримо, а він пише.

Нову, курва, радіо, телебачення, преса.

Влада собі як влада: суцільні бандити.

Тодішні хоч мали страх, а ці

Нічим не кращі.

– Оце вам і незалежність. За радянською владою були бандити, а за незалежною українською – бандити, які не мають страху. Та ще й суцільні.

Вдень вони урядують,

На ніч повій купують.

Під пиво та риби шмат,

Ґвалтують вони дівчат.

– При радянській владі за такі вірші – десять років таборів, або куля в лоба, а за сучасною владою Андрухович – відомий не тільки в своїх гуртах поет. Книжки його сьогодні можна знайти в магазинах. А ми копилимо губи, коли з нами в Україні говорять мовою, продавці в кіосках «Преса», на мої питання, чи поступила в продаж газета «Донеччина», відповідають, що від газет українською мовою відмовляються, бо їх ніхто не купує. Не один, не два кіоски обійшов я в Донецьку та в Макіївці, і що ви думаєте: дуля мені з маком, а не газета!

Не треба було мені занепадати в свої повсякденні переживання. Особливо на Мухені, на річці, журливими водами котрої сімдесят років назад Іван Багряний з мисливцями сплавляв до Амуру солонину. Багато чого сталося в Зеленому Клині з того часу, якщо й робили хлопці які написи на скелях їх давно позмивало вересневими зливами. Про які важливі речі вели тоді розмови мисливці? Невже, як і ми, маялися над проблемами України?

– Все буде добре, ось побачите, – сказав Деркач, запалюючи на ніч багаття біля скельки до котрої ми прив’язали свій човен. – Кожна людина має свій хист, свою освіту, своє бачення того, що відбувається в суспільстві. Я вірю в майбутнє.

Ми стояли з Дунським спиною до скельки, дивлячись в небо над кам’яним водоспадом, а небо занадто вже швидко засівалося маленькими мерехтливими зірками.

Трохи постоявши, Дунський ліг горлиць на зелене ялинкове віття поруч з багаттям.

– Василь вірить в майбутнє, бо попереду в нього ціле життя, а ми стільки дурниць наробили, що набратися розуму невистачить часу.

Ми довго лежали поряд, не дивлячись один на одного. Наступного вечора, якщо вдосвіта встати, ми ввійдемо в води Сіндинського озера. Але така перспектива нікого з нас не радувала. Ніщо не порушувало нашого спокою. Ми були не вельми захищені від вітру і нічної прохолоди. Темний поважний ліс підходив до самого берега, від нього віяло теплом добре натопленого за день житла.

Я думав про вічне. Кожен з нас доживає свій вік по своєму. Дбати в сімдесят років про щастя, що, роззявивши рота, ловити ворон. Все одно - не спіймаєш. Та й що воно таке, оте щастя, з чим його їдять? Колись мій батько казав, що щастя людське «ми їмо кров’ю, запиваємо сльозовою». Я й досі не втямлю який сенс вкладав він в ці слова? Крові людської я не їв, сльоз не пив, а якщо й витирав коли, так то були сльози моїх коханок. А може саме це й мав на увазі мій тато, коли говорив про кров та сльози? «Щастя ми їмо кров’ю!» Своєю дурною кров’ю – чуже щастя. Якщо так, тоді все гаразд. Дурна моя кров не давала спокою не тільки моїм батькам, моїм дружинам, коханкам, але траплялося й моїм друзям. І все з-за моєї принциповості, заклинить мозок якась думка, доки сам не втямлю що вона дурна, буду вперто твердити – розумна. Сказати по правді, я не раз за своє життя спостерігав явища, в котрих нелегко було розібратися. Але запевнити себе, що такого не було, бо вчені твердять, що такого бути не може, я не міг. Якщо зараз, розсунувши кам’яні коси, зі скелі вийде Багряний і присяде поруч, чи треба мені розбурхувати друзів, щоб вони потім не казали, що такого не може бути. А якщо троє для великого духу це вже занадто багато. Коли примарам потрібні свідки, вони їх розбурхають самі. Якщо вірити Івану Павловичу, та іншим мисливцям, їм не раз доводилося зустрічати в нетрях Далекого Сходу мавок та лісовиків. А якщо бути чесним, я сам зустрічався в лісових нетрях з примарами, коли працював власним кореспондентом «Тихоокеанської зірки» у справах лісової та рибної промисловості.

Саме такою надзвичайною була тиша тієї лісової ночі. Сон не йшов, в моєму мозку палало зірками високе далекосхідне небо. Подумки я повертався до публіцистики Івана Багряного: «І ось сьогодні «Новий мир» б’є на сполох, кричить – «Не можна забувати!». Про що не можна забувати? «Новий мир» пише (цитуємо) свою «правду» про Хвильового: «Грушевський сходить з арени, але послідовники його лишаються. В Харкові одверто низькопоклонствує перед Заходом Микола Хвильовий, у Львові – Дмитро Донцов,… Хвильовий та Донцов в лакейському екстазі гублять усяку міру, всяку людську гідність»… Підла і ганебна брехня Ярослава Галана й московського «Нового мира» полягає в тім, що вони хочуть довести, нібито Хвильовий був ворогом українського народу й такими же ворогами є всі його однодумці, симпатики та прихильники. Зараз ми поставимо читачам запитання: чи правда, що за боротьбу проти московської окупації Хвильовий є ворогом українського народу? Чи це брехня? Чи правда, що безліч тих, хто пішли на смерть під рубрикою хвильовистів у московських катівнях, є вороги українського народу? Сумніваємося, щоб серед чесних синів свого народу знайшовся хоч один, який став би на стороні «Нового мира» й ренегата Галана й сказав «правда!». Бо це московська брехня. Ганебна в підла. Й цинічна»…

Піднявся я з духмяного лісового ліжка, наче примара який, перейшов на північний берег Мухені під кам’яні коси, помацав їх холодні наче шліфовані спіралі, і так мені раптом сумно стало. Сів я на замшілий валун спиною до сплетеного в коси кам’яного волосся, й задумався над питанням Івана Багряного: «чи знайдеться серед сучасних незалежних українців хоч один, який став би на стороні «Нового мира» й сказав «правда!» І подумки сказав собі: знайдеться, й не один! Кращі мої друзі в Хабаровську вважають, що українці, білоруси й росіяни повинні жити однією державою. А хіба добра половина українців в самій Україні думає інакше?

– Не може такого бути, – почув я за спиною невідомий мені голос. – Не може такого бути, щоб українці відмовлялися жити незалежною державою. Назви хоч одне прізвище?

Темна чоловіча постать, зробивши декілька кроків під кам’яною стіною, підійшла і вмостилася поруч. Я прикинув подумки, хто це може бути, і тільки трохи згодом второпав, що вголос не вимовив жодного слова. Тепер я вже знав, що мені випала нагода спілкуватися з примарою. Можливо, навіть, з невгомонним духом Івана Лозов’ягіна. Але на вигляд це був не Лозов’ягін. Чоловік мав занадто навіть похмурий і пригнічений вигляд.

– Певен ви знаєте, що сьогодні відбувається в Україні. Знаєте, як ставиться далекосхідна українська громада до молодої української держави. Девіз старий: навіки разом!

Чоловік ковзнув поглядом через річку на моїх друзів, що вже спали.

– Я не хочу щоб мені хтось годив. Навіть, ви. Але що ж таке сталося з нами. В двадцяті роки далекосхідні українці йшли згуртованими лавами на захист своїх братів. Кожен вище за все шанував свою батьківщину, намагався приєднатися Зеленим Клином до України. Нам було нелегко. Катували нас білі й червоні, але усі ми палали жагою зробити Україну незалежною.

– Марний клопіт, – сказав я, догадуючись чия це невгамовна душа блукає лісовими нетрями. – Марний клопіт, Юрій Кузьмич, навіть вчорашні військові від’їжджають з незалежної України в Росію, з надією розбагатіти. Спочатку шукають нагоди дістатися подвійного з російським громадянства, потім відрікаються від українського. Сьогодні гідність і патріотизм людини заміняють гроші.

– Я от все думаю: чого так зненацька? Я вік звікував у зовсім іншому середовищі. Душа моя бунтувала. Я завжди хотів щоб моїми вчинками пишалися мої діти. А як можна слідувати батькові, котрий все своє життя присвячував наживанню майна. Українці ніколи не будуть крамарями, сказав мені в жовтні сорок першого року відомий вам Іван Павлович Багряний. – Він був певен, що виховані на поезіях Тараса Шевченка, люди будуть гідними до праці та боротьби. Невже він помилявся? Мене радує те, що сьогодні робиться на нашій Украйні. Я певен, що перевага буде на стороні патріотів.

Перебуваючи восени 2007 року в Україні я іноді питав своїх старих друзів, чи знають вони хто такий Юрій Кузьмич Глушко-Мова. Ніхто мені не відповів: так, знаємо, він був першим президентом українського Зеленого Клину! Не знає молодь письменника Івана Багряного. Інша, звісно, інтелігенції. Але про все це говорити Глушко-Мові я не став. Я хотів потиснути йому долоню, але замість долоні відчув в руці вологий слизький камінь. Що за камінь в темряві я роздивитися не зміг, але поклав в кишеню, бо дуже дивною показалася мені ота нічна бесіда.

Коли я повернувся до табору, Дунський запитав:

– Хто вона, та людина, з котрою ти розмовляв:

Я був украй здивований:

– Пробач, Юрко, ти певен що зі мною хтось сидів?

Тепер випала черга дивуватися Дунському:

– Ти що, Олександре, сомнамбула? Лунатик? Я чув навіть ваші голоси, розмовляли про сучасну Україну.

Звиклий бачити Дунського стриманим і розважливим, я дивувався не зовсім звичним для нього настроєм. Явно його щось турбувало. Коли я сказав, що ,на мою думку, до нас приходив Глушко-Мова, він подивився на мене як на божевільного.

– Я що зовсім сліпий, Грушко-Мова в сучасній спортивній курточці китайського пошивку. Як митця, мене обдурити нелегко.

– Але він казав, що зустрічався і навіть розмовляв з Іваном Багряним, і відбулася така зустріч восени сорок першого року.

– Я розумію, ви в захваті від співрозмовника, але ось, що скажу. Я давно помітив що за нами сплавляється ще якийсь човен. Може, як і ми, мандрівники, а може...…

– Що може?

– Треба нам скоріше дістатися Сіндинського озера. І на політичні теми ні слова. Пильність нам не зашкодить.

Дунський багатозначно хитнув головою в бік Василя Дерюги. Це вже було занадто, але я не ризикнув на зухвальство, щоб не розбурхати сплячого.

Ранком ми сіли в човен, Дунський скерував його на протилежний берег. Відбиток слідів нічного незнайомця виразно виділявся на укритому пожухлим мохом камені.

– Що ви там знайшли? – поцікавився Дерюга.

– Вночі якийсь звір приблукався, бачили сліди молодого ведмедя. Мабуть, рибалив.

– Міг би й нам на юшку спіймати, – пожартував Василь.

– Вчасно не скумекали, а треба було.

«Треба було» мало якийсь натяк, що не зовсім мені сподобалося. Щоправда, у Дунського на такі справи був нюх не тільки митця, але й мисливця. Через декілька хвилин ми віддали свого човна бистрій течії, бо попереду, як казав Дунський, до самого озера кам’яних порогів на Мухені не передбачалося.

Розділ двадцять дев’ятий

Василь Деркач та інші

Я не мав підстави не вірити Деркачу, коли він назвав темряву завісою дурного сну, яка може обернутися сяйвом, якщо людина спроможна опромінить темряву своєю доброю енергетикою. Розмова йшла про роман Багряного «Людина біжить над прірвою». Деркач саме читав цей роман, без особливого задоволення, але читав, іноді питаючи мене, що означає те чи інше слово.

– Чим далі я читаю « Людину над прірвою», – Деркач на хвильку замовк, замазуючи китайською «зіркою» укушене комахою місце на лиці. – вкрадається підозра, що ваш Багряний не кожного навіть з нас, українців, опромінить своїм твором. Не світло від його променю лягає на шлях, а їдучий пил. Щоб здобути полегкість, його герою, Максиму, треба зосередитися на своїх почуттях, загальмувати все чорне: напруження, самозречення, жах, так-так, обов’язково, – жах, бо є в його роздумах якась начебто насолода від свого боягузтва. Йому треба спинитися, сказати собі, чи не бачу я прірви там, де її немає?

Дунський, всміхаючись, хитає головою.

– Твоїми вустами, Деркач, говорить твій батько, учорашній гебіст. Ти книжку читаєш щоб згаяти час, збагатитися розумово, чи за завданням ФСБ?

Деркач, відкинув назад голову, і, випроставши руку з книжкою, грайливо перехрестився.

– Це ваша проблема – підозрювати мене в шпигунстві. Але я людина, яка не може безтямно дивитися в минуле очима того, хто одного разу необачно сунув голову під експрес неспокійної доби. Поки боги б’ються за владу, не радуйся й не впадай у відчай, а особливо не вставай на бік жодного з них. Чимало дурнів посіло місцеві відділи НКВС. Вони вчепилися в посаду, зблідлі з переляку, що їх можуть звідти витурити. На кожного фахівця дивилися з підозрою… Але, читаючи роман, я не можу збутися думки: яким чином, наприклад, Багряний опинився після війни в Західній Німеччині? На кого працював до війни, чи не був він підлабузником Гітлера?

Дунський швиргонув в лице Деркачу жменю холодної води.

–Запамятай, друже, одне: Багряний перш за все – поет. Кожний справжній поет має свій особистий кодекс честі, але є одна постанова на кожного – бути лицарем без страху і догани. Ти, Деркач, не поет, бо, чує моє серце, маєш думку посісти місце батька у сучасному ФСБ.

– А якщо й так… місце почесне, брати на живця рибку з отруйними плавцями.

Зухвала усмішка не сходила з лиця Деркача, і я був певен, що він жартує, намагається, таким чином, зачепити нас, піймати на живця, щоб потім зловити на якійсь суперечності. Такого хлібом не корми, дозволь посперечатися на порожньому місці. Але він робив замах на святе...

– Багряний у своїх творах тільки й вміє пускати рожеві бульки. Його герої самі себе доводять до жахливого нервового вичерпання. Виникає питання: кому це потрібно? Хто, та за яким бісом зігнав людей в загони? Чи не люди, які посіли земну владу, жадаючи посісти небесну? На стражданнях мільйонів увійти у вічність, стати поряд з Македонським, Чингіз Ханом, Наполеоном… Хіба Сталін з Гітлером не мріяли володіти світом? А чим все закінчилося? Кому герой Багряного перетнув шляхи? Кому він на землі заважає. Хто закрив йому шляхи до життя, хто запевнив, що попереду тільки смерть? Поки, вибиваючись з рештки сил, він кипить злістю до тих хто штовхає його в безвість, він житиме, але злість – не ненависть, злість – це дезертирство, а той хто ненавидить не бігає. Ненависть – це напад.

Я не міг не погодитися з Деркачем, Дунський тільки головою хитав: він не вірив в щиросердя хлопця. Бо дуже суперечливо він розмірковував роман Івана Багряного. Нарешті Дунський не витримав:

– Все, хлопці, досить базікати, треба рухатись далі. Трагедія України почалася не в двадцятому віці, вона не породження революції.

– Революція – це декілька поступових кроків людства угору, – уперто тримався своєї віри Деркач.

– Угору по драбині безглуздя, – заперечує йому Дунський.

– Глузд, якщо він існує, в чому?

– Щоб підійматися вгору шляхами, які звуть донизу, – насмішкувато помітив я. – Уверх нам Мухені не здолати, а донизу вона нас домчить без упину. Так і життя…

Щоб остигнути Деркач роздягся і пірнув у річку.

– Булькаєш?

–Булькаю.

–І як воно?

– Вода джерельна, аж очі вилазять. Почуття таке наче з головою пірнув в роман Багряного. Лячно, холодно, та ще й жарко.

З таким висновком молодого поета я не міг не погодитися.

– Що краще протистояння чи пристосування до насильства? – питаю Деркача, коли відірвавшись від роману, він поклав книжку на живіт і мрійливо дивиться в небо.

– Краще, пристосуватись щоб протистояти, молитися Богові, зненавидівши його А, випаде нагода, схопити за бороду, чи може за вуса, що в свій час зробив Берія, відомий як підлабузник отця народів. Але схопив таки! Він Сталіна не вбивав, але дав можливість взнати, що таке смерть, коли поруч – жодної вірної тобі людини. Так і конав Сталін в’язнем приватного жаху.

Раптом у мене в кишені задзвонив стільниковий телефон. Дивлюся, номер незнайомий.

– Я слухаю?

– Виникла необхідність поговорити…

– За яким бісом?

–Є цікава пропозиція.

– Якщо цікава, викладайте, будь ласка.

– Це не телефонна розмова.

–В такому разі спілкуйтеся з Деркачем, його цікавить все, що стосується сучасних таємниць.

–А хто на зв’язку?

– Небесна канцелярія.

– Ой, пробачте!

Деркач начебто й не чув телефонної розмови. Заплющивши очі, він говорить:

– Влада завжди підтримувала хворих, здорові знають як відірвати смачний шматок від її сідниць.

Неспішною ходою наш гумовий човен посувається зелено-блакитною вуличкою: ліворуч примхливі кам’яні велетні скель, праворуч – не менш химерне накопичення буреломів.

Я пригадую як вперше зустрівся з Деркачем на квартирі у поетеси, макіївчанки Тетяни Князевої. Він тоді читав відверто погані вірші, натякаючи, що він поет справжній, що його в свій час залюбки друкували в газетах Луганська. Мені чванькуватість Василя не сподобалася, я зауважив, що Брюсівське «сам себе покохай необмежено» справжнього поета не красить, на що Деркач відповів: «А пішли ви…», й мовчки вийшов.

– Шкода, цікавий тип, – зітхнув я, гадаючи чи бував я в його віці таким запаленим.

– Було б за ким жалкувати, – зауважила Тетяна, супроводжуючи Деркача глумливим поглядом. – Хіба з таким можна спілкуватися, він безсоромний перевертень, як і його батько, підполковник ФСБ. До пенсії служив Україні, а вже біля п’яти років клянеться Росії, що то була його велика помилка. А тепер ще почне прискіпатися до тебе…

Через кватирку в кімнату із саду заблукала величезна гнойова муха. Вона гнівливо дзвеніла, безтямно билася в скло, не знаю, з переляку, чи зо сліпу? Майнула думка, чи не почувається сьогодні Деркач, як оця муха?

– Він мабуть шкодує що приїхав сюди, – важко зітхнув я.

– Боже, яке сумління! – вигукнула Тетяна. – Такі люди, як Деркач, не можуть шкодувати, а ще більш – спокутувати. Вони народжені доглядати, хто та як на кого подивився.

В кімнату залітав звабливий дух липового цвіту. Муха кружляла навколо моєї голови. Почуття було мерзотне, але мене більше хвилювала рожевість Тетяниних вуст.

– Думаю, батько страждає, читаючи такі, наприклад, вірші сина:

Безкарно не минає зрада,

Пробачте музи чарівні,

Я син України – це правда,

З того так боляче мені.

Дотик пальця до мого носа, трохи зблідлі скроні, усмішка… Ні, не збудлива, скоріше – іронічна.

– Ти небожитель, Олександр. Пишуть не завжди так, як думають.

Василь не настільки боязкий, щоб лицемірити. Не можна звинувачувати хлопця за те, що пішов за батьком. Поетичні мандри не завада патріотизму. Колись Іван Багряний іронізував над новою програмою КПРС – побудови комунізму за двадцять років. Він писав, що капіталістична Америка куди ближча до комунізму, настільки ближча, що її треба ударним темпом здоганяти. Сторіччями існує Російська імперія, щось будує, руйнує, перебудовує, але більш з піною на вустах, бо віз, як кажуть, й досі там. Життя поза межами України зробило Багряного прихильником капіталізму, але патріотом батьківщини він був і зостанеться в своїх творах назавжди. Бо на всі події в світі мав свою особисту думку. Пам’ятаю випадок з його публіцистичної спадщини у зв’язку з гастролями Українського державного ансамблю танцю у США й Канаді. Коли отому ансамблю українські емігранти влаштували пікетування, носили агітаційні плакати, ображали, називаючи учасників «хрущовськими холуями», Іван Павлович протипоставив їм своє бачення патріотизму. Він писав: «Як несамовито здичавіти ще треба щоб так чинити… Прописи отих «героїв» з-поміж української еміграції не можна інакше назвати, як злочином». Таке звинувачення кинув в лице закордонною еміграції емігрант Багряний. Бо де б він не був, Іван Павлович завжди непохитно держав над собою не тільки знамено незалежної України, але й совість, талановитість українського народу, його віру в велике майбутнє Батьківщини. Ось що він думав про злочин еміграції: «Коли б не було відомо що це робили рідни примітиви, які через свій примітивізм ніяк не можуть знайти точки прикладення сил, достойної справжніх політичних емігрантів і борців за волю свого народу, коли б це було невідомо, то можна б подумати, що це робить пряма ворожа агентура (біла чи червона) з метою: вставляти палки в колеса діячам українського мистецтва й культури на міжнародному форумі; скомпрометувати українську політичну еміграцію перед народом на батьківщині, виставити її, як розплідник якихось, мовляв, духовних виродків, які в своєму злобному засліпленні, мовляв, гарчать на все, що з-поза того боку залізної заслони появиться на заході. Ворогам бо зовсім невигідно, щоб існував духовний і моральний контакт між батьківщиною й еміграцією, щоб еміграція в очах тамтешньої української еліти, а відтак і в очах народу, була високовартісною, зрозумілою, висококультурною, вартою пошани й симпатії».

Вже за оці рядки Багряний назавжди зостанеться в моєму серці героєм, й не тільки героєм України…

– Щоб тебе порозуміти, Олександре, треба пуд солі з’їсти. Здалася тобі ота Україна, мені спокійніше, коли буде існувати велика, єдина, неділима Росія…

А я думав, що мене так відстрашує від її збудливо-рожевих вуст?

Тетяна макіївчанка. В Хабаровськ з чоловіком та двома синами приїхали влітку 1999 року. Чоловік ходить в море рибалкою, а Тетяна підприємець, має свій контейнер, оптове й роздрібне крамарство чаєм та кавою.

– Сьогодні маю на півтора мільйона товару, та мільйон боргів…

–А чоловік, морський рибалка, чималі гроші одержує?

– Може й одержує, тільки ми їх не бачимо, та й не живемо вже, як подружжя.

Поміж нас з Тетяною суперечки почалися з першого дня знайомства.

–Севастополь – російське місто, – категорично заявила вона. – Пам’ятник Катерині має підставу бути.

– Тільки після того як в Петербурзі поставлять пам’ятник гетьману Полуботку. Він їхав туди щоб примусити Петра виконувати умови Переяславської ради, але Петро знищив не тільки свій підпис під умовами, але й самого Полуботка. А хто взагалі будував Петербург як не в’язні з України. Якщо Росія згодна визнати Петербург українським містом, можна й українцям подумати над замірянням пана Лужкова.

– Ти націоналіст, Олександре!

– Добре що не шовініст, як дехто…

Тетяна поет, друкувала добірки віршів російською мовою в «Екумені». Українською, після того як поїхали з Макіївки – жодного рядка. Загубила навіть рукопис, дещо збереглося хіба що в пам’яті.

Що я троянда з колючками

Забудь, чи варті колючки…

Так довго я тебе чекала,

Що дуже хочеться втекти.

Або:

Непевно жити на розпалі

Своїх найкращих почуттів,

Не знаючи, що буде далі

З твоїх палких присяжних слів.

– Клявся чоловік що буде кохати вічно? – питаю Тетяну.

–А хто з нас не клянеться… Втрачаючи Батьківщину втрачаєш зв’язки з родиною. Ми вже не завжди розуміємося з синами. Нічого дивного в тому не бачу. Все наше життя – оцей контейнер з чаєм та кавою. Зранку до смерків, бо живу не в Хабаровську, а в селищі Некрасівка. Добра година їхати в один бік. Я вже забула що колись була жінкою.

В мене навіть жартома не повернувся язик запропонувати любов поміж запашних ящиків з дивовижними заморськими чаями та кавою. Бо таким чином можна було зруйнувати півторамільйонні споруди закордонних делікатесів.

Публіцистику Багряного, як я не наполягав, Тетяна не прочитала. Зачепилася оком за нарис, в якому поет оголошує своє ставлення до радянського мистецтва.

– Що він міг бачити, сидячи за своїм кордоном?..

Тетяна не виняток. Дев’яносто відсотків далекосхідних українців інакше вже й не думають, бо дивляться на Україну, як на капризну дівчину, котрій не сподобається обраний батьками жених. Якось читав я у Всеволода Никаноровича Іванова спогади про життя в Харбіні. Там усіх емігрантів із Росії, українців, естонців, навіть нанайців, називали руськими. Російськомовний поет знаходив гроші на видання збірки своїх віршів, але надрукуватися українською було майже неможливо. Заможні українці носи відвертали. Нічого не змінилося на Далекому Сході і сьогодні. Легше домовитися з росіянином, аніж з заможним українцем. Є острах, що добре ставлення до українства зашкодить бізнесу.

Там де річка Кайлан впадає в Мухені, відразу за поворотом, прив’язали човна до прибережної тополі. Дунський запропонував недалечку подорож до лісових бараків, які було збудовано ще на початку минулого сторіччя. Ми несли з собою пакунок хліба, цукру та з десяток банок м’ясних консервів. Це був подарунок мисливцям або мандрівникам, які вийдуть з нетрів голодними. Охороняти човна залишився Василь Дерюга. Він не любив невеличкі вилазки по лісовим хащам, улюбленою його стихією була вода. Дерева тут стояли не дуже купчасто, але трохи осторонь від лісової стежки, химерними кучугурами темніли старі укриті мохом буреломи. Ліс був духмяним і,мабуть, грибним, бо від грибної задухи обертом йшла голова. Юрко показав мені збудоване з сухого березового віття кубло, в якому сидів величезний птах, з довгим клиноподібним дзьобом. Око птаха нагадувало круто зварене й навпіл розрізане куряче яйце – жовта кулька в білій блискучій оболонці.

– Це що за мутант, – запитав я Юрка, не з острахом, але з явною недовірою дивлячись в блискуче око птаха.

– Так то ж блакитна лісова сорока, – всміхнувся Дунський.

– Сорока, така величезна?

– Так то ж з переляку. Цей птах подає себе в такому виді, наче він не сорока, а принаймні шуляк який. Або голубий орел.

Нам довелося перетнути чималий білий з блакитними плямами струмок. Він кипів, спадаючи з кам’яних виступів. Валуни, як насуплені діди, висували з води укриті мохом потилиці, а далі лежала величезна брунатна корова, утримуючи крицевими рогами падаючий на неї стовбур ільма. І все це на тлі зеленого, неоглядного ряснолистого лісу. На широкій лісовій галявині стояли три бараки. Думали – зустрінемо мисливців, але не побачили жодної живої душі. Поклавши в шафу пакунок з їжею, ми вирішили повертатися до човна, бо здалека вже лунав голос нашого поета-початківця. Ми стрімголов помчалися до берега. Василь Дерюга стояв на високому пласкому камені, а поміж ним та річкою сидів на валуні схожий на краба павук. Не збагнути було, де у павука зад, а де перед. Довгі лапи, кожна з десяток кольорів, величезне гузно нагадувало морду жовтого, що досить не природно, собаки, а спина вкрита білявим волоссям, а що до морди цього страховиська – не дай боже у дурному сні побачити. Ми допомогли Василю злізти з каменя, відв’язали від тополі човна, і, відштовхуючись від валунів веслами, вивели його на середину, трохи спокійнішої за Мухені, річки Немту. Десь через дві години ми ввійдемо в неосяжність Сіндинського озера.

Несподіванкою після нашого повернення з бараків стала втрата Василем Дерюгою його фотокамери. Начебто хотів сфотографувати водограй, котрий на якусь мить виник на озері, але така це була надзвичайна подія, що від хвилювання він сам ледве не впав у воду. Я знав, що такі явища іноді виникають на Сіндинському озері, тому сказав «буває!», але Дунський зауважив, що зі втратою камери поет може лишитися посади.

– Я б повірив, – додав він, – якби не човен, котрий щойно тут пройшов. Хвилі від його двигуна ще й досі не можуть угомонитися.

Я почувався не дуже певно. Не хотілося думати, що Василь не щира душа, що я помиляюся в ньому.

– Вам би ясніше висловитися, – не без сарказму захихотів Деркач, – якщо я викликаю у вас якусь підозру, так і скажіть. Але хочу повідомити, що мій клопіт – пильнувати вас, а заодно й себе. Не забувайте, хто мій батько.

– А хто він, твій батько?

Питання до Деркача вирвалося у нас з Дунським майже разом.

– Мій батько очолює відділ по боротьбі зі злодіями в лісовому господарстві. Планував, поки ми мандруємо, когось взяти на живця, та, бачте, не вийшло.

Праворуч і ліворуч Немту узбережжя вкрите висмоктаними сонцем стовбурами та віттям принесених з верхів’їв річок дерев. Вони нагадують кістки доісторичних тварин, поруч з котрими радують око білі, рожеві, золотисті і, навіть, голубуваті камінці.

– Може посидимо на камінцях, розпалимо багаття, та чаю поп’ємо, – мрійливо зітхає наш поет.

На вірші йому сьогодні не вистачає натхнення. За всю подорож він написав чотири віршовані рядки, ми з Юрком вивчили їх напам’ять. Останнім часом вони не сходили у нас з язика.

Коханка до причалу

Несла бутель чималу,

Світанок зустрічала

Горілкою без сала.

Вірш провокував нас порушити домовленість – пити вельми зі втоми, або після непередбаченого купання в холодній воді.

–А що, багаття розпалити можна, – погоджується Юрко, – а я тим часом зазирну в роман Багряного. Щось там мені виявилося невірним, пам’ятаєте, сидять мисливці після сплаву по Мухені, і автор розповідає, що голова сільради Тищенко був з-за Амуру, з річки Анюй. Але Анюй впадає в озеро Гассі, що трохи вище Сіндинського озера, але на цьому ж боці Амуру. Як міг Багряний допустити таку помилку.

– Це не зовсім так, Юрко, Пам’ятаєш про що розповідає автор. Голова гольдяцького колгоспу Судаков був з річки Хунгарі, а другий, Тищенко, з-за Амуру, з річки Анюй. На одому боці Амуру тече Хунгарі, на другому – Анюй. Але Макієнко живе на правому узбережжі, гості сидять у нього, ото ж «з-за Амуру» читається як з лівобережжя, а Анюй на правобережжі.

– Це, хлопці, безплідна сварка. Ми з вами добре розуміємо, що мав на увазі Іван Павлович. Але випити по чарочці за Багряного – святе діло. Зобразимо, що бригада мисливців сиділа саме тут, розпалювала багаття, а може й хильнули по чарці за три доби щасливої плавби. Що там вони справляли на плотах? Кадоби з м’ясом. Мабуть, шашлики отут жарили. А у нас що, консерви…

Поет мав рацію. Домовленість ми порушили, хильнули по чарці за славетних людей. Правда, Дунський був певен, що плоти мисливці сплавляли Анюєм до озера Гассі. Анюй річка повноводіша за Мухені. Йти на човні це не гнати плоти з кадобами. Скільки ми кам’яних порогів пройшли пішки. Кадоби з м’ясом не перенесеш…

Немта, нишпорячи в узбережних камінцях, тихо співала нам журливих пісень. Особливо хвилювали пісні після випитої горілки. День був сонячний, човен кормою ми витягли на берег, прив’язали до схиленої над річкою модрини. В тихій заводі за човном вода була прозоро-блакитною, а сама Немту – білою, наче молоко, в краплинах блакиті.

До Маяка по Сіндинському озеру нас несла течія. Ліворуч за річкою суцільна маса зелені, де-не-де побита жовтизною кленового листа, бо клени вже в серпні починають майоріти в океані зелені, наче закликають когось посидіти під своїми зворушливими коронами. На ліанах актинідії вже наливаються, схожі з аґрусовими, ягоди, де-не-де вони червоніють в гронах лимоннику, але добавляти їх в чай поки ще ранувато. Тільки Василь Дерюга наполягає, щоб Юрко підігнав човна, та нарізав запахущих, збуджуючих мозок, ліан.

– Ти потенційних наркоман, – жартує Юрко Дунський, – зранку тобі – горілки, після чарки – цигарку, а теперечки ще лимоннику до чаю. Краще ми тобі на Маяці кави купимо. З пиріжками.

Василь сміється. Він страждає від того, що за три дні нічого не написав, ото ж грішить на втому, яку можна подолати тільки допінгом. Він чув про якесь лісове диво, яке допомагає людині, коли вона залишається сама собою в обіймах не завжди доброї природи. Кожен з нас вдосконалив власну душу лісовими пахощами, дивинами та красотами природи, але саме головне в тому, що такі неспішні подорожі покріплюють серце. Під час таких мандрів зайве діло озиратися назад. Повсякчас озираючись далеко не дійдеш. Прогресивно настроєні люди бачать далеко вперед, нісенітниці їх не спиняють. Таке небайдуже відношення до життя дарує людині крила. Бездоганні відносини поміж друзів в сучасному суспільстві декому в диковину. Кожен сам собі один-єдиний. Добрі стосунки невдовзі руйнуються, коли вам доводиться зустрічатися тільки по своїм домівкам. Лікують від такої хвороби навіть недовгі подорожі по гірським річкам, по лісовим нетрям, з тихими нічними розмовами біля запаленого на камінцях багаття.

Перетнувши Синдинське озеро, ми вийшли на берег, склали в рюкзак гумового човна, в другий – все дорожнє знаряддя, Василю довірили взяти весла, чайник та торбинку з невеличким на той час запасом їжі.

В місцевій кав’ярні ми сіли за столик за яким літній чоловік пив пиво. Ми замовили по склянці гарячої кави з пиріжками. Пиріжки були з капустою. Чоловік дивувався: мандрували по Мухені, а їдять пиріжки?

– Пам’ятаю як ми ловили форель на гірських притоках Анюї. Грайливі річки з дзеркально чистою водою де-не-де перетворилися в водоспади, а потім весело передзвонювалися під темним пологом лісової хащі. Зараз дорослі дерева в тайзі вискубли, памолодок знищили трелювальниками, розіп’яли на лісових грунтах стовбурами батьків. Все діялося, як у російськім суспільстві після революції.

Я розумів, що монолог буде занадто довгим, бо пити пиво, закусуючи філософськими стравами, що може бути смачнішим. Тому відмовчувався. Те саме робив Юрко, але Василь Деркач, людина молода, побалакати йому – хлібом не годуй. А тут ще надія, що співрозмовник може почастувати пивом.

– Це так, товаришу, наші діди були фахівцями в справах рубати голови. Невелика важниця де, на фронті, чи в мирну добу. Ото й зрубали. Спочатку – вони, потім – їх. Ми, їх онуки, й досі те саме витворюємо. Тільки теперечки за мані-мані. Це ми, поети, голодранці, діти природи, а є такі бізнесмени, пальця в рота не клади.

Співрозмовник Василя ах засвітився весь.

– Так ви поети! Яка зустріч! Я теж поет, тільки самородок. Не подумайте, що я хвалько, самородком мне колись один московський письменник назвав. Він приїздив до нас по своїм справам, про якусь людину розпитував стариків. А я йому зошит своїх віршів приніс. Прочитав він та питає, чи друкував де? А яке там, друкував, жодна газета не бере, бо не в тему. З самородками завжди так, заспокоїв мене московський гість. А оскільки я все своє життя бурлакував, жив одинцем, усі зацікавлені гостем мужики збіглися до мене. Не повірите, ні горілки, ні навіть пива не було, бо гість не пив. Розказував про закатованих на нашому терені письменників. Особливо багато про Заболоцького говорив. Не запам’ятав я, не до поетів було. Дуже мені хотілося свої вірші читати. Я про це ні-ні, а він здогадався. А тепер каже послухаємо вірші вашого самородка. Яке то було щастя. Мене слухали, розумієте! У нас в Хабаровську таких письменників я не зустрічав. Всім ніколи, бо дуже пиячити люблять.

– Отож читайте, – запропонував Василь.

Нам з Юрком теж було цікаво послухати місцевого поета. Авжеж самородок. Як всі поети, він почав не з віршів, а з розповідей про свій вірш.

– Зараз я прочитаю рядки написані одразу після зустрічі з московським письменником. Мене тоді аж сіпало від натхнення. І я написав. Тільки не перебивайте, бо забуду. Тат-так, – він почесав пальцями потилицю, – а ви справді поети? Можна взнати ваші прізвища?

Коли я назвав своє наш співрозмовник навіть зів’яв трохи.

– Мабуть не буду читати, – сказав сумно.

– Чому так? – здивовано запитав я.

Він знову почесав потилицю.

– Одного разу я надіслав вам свої вірші… через знайомого свого. Але відповіді так і не було.

Я похитав головою.

–З Маяка я одержував вірші тільки від Станіслава Вишнякова, зараз він все більше пісні пише. Більше від вас поезій не було.

– Моє прізвище, Андрій Головня.

Раптом мені стало дуже весело.

– Так ви, мабуть, і є отой самий А.Г., без адреси, а головне з самим коротеньким прізвищем. Ви, самородки, чудернацькі люди, думаєте, що я зобов’язаний впізнавати вас по віршам. Як Пушкіна, або Маяковського… Я пам’ятаю деякі рядки з ваших творів.

Свічки ароматичні в січні

запалюють ялинку, що робити,

коли швиргає полум’я на вітер

не речі, а поеми мої вічні.

Я бігаю, я пробую спіймати

охопленого полум’ям аркуша,

забувши, що згорає в хаті мати,

бо з віршами запродав бісу душу.

Таке не запам’ятати неможливо.

–Так-так, це мої вірші, – відразу засіявши лицем, вигукнув А.Г. – Невже я забув написати адресу. Звичка така, знаєте, забувати головне.

– Не скажу, що головне ім’я, головне ваші вірші. Московський гість не помилився, ви справді самородок. Так що ви там хотіли нам прочитати про нього.

А.Г. зніяковіло помовчав.

– Не про нього, не про московського гостя, а про людину якою гість цікавився. Про поета українського поета.

Тебе стриножити хотіли,

Великий дух у мужнім тілі,

Кентавр, герой казковий мій,

Я піду слідом за тобою,

Як ти, окрилений тюрмою,

Я прийму з долею двобій.

Далі, пробачте, не вивчив, не до віршів останнім часом було. Взимку пропадав на річці, бо пенсії на хліб не вистачає. Спіймаю щупачка або карасика, без олії на воді приготую, водою повечеряю, а саму рибу на сніданок.

Я не дав йому договорити:

– Скажіть, будь ласка, як вас по батькові?

– Андрій Тарасович Головня, сорок п’ятого року народження, українець, за фахом каменяр-будівельник. Майже десять років безробітний, другий рік як на пенсії. Пенсія, правда, смішніша за моє життя. Але кому сьогодні не весело!

Ми вже давно випили свою каву, грошей, щоб причастити пивом Василя Деркача, в пенсіонера не було, так що треба було йти на автобусну зупинку. Перед тим як потиснути Андрію Тарасовичу руку, я запитав, чи не Лозов’ягін був Іван, про котрого розпитував московський письменник. Головня поскріб пальцями потилицю.

– Може й Лозов’ягін, біс його знає. Попитаю мужиків, якщо є необхідність.

– Добре, Тарасовичу. Прощавайте.

– Щасливої дороги.

Сіли в автобус який йшов мережею Комсомольськ – село Троїцьке – Хабаровськ. Згодом Юрко сказав:

– Треба було погостювати у Головні, зібрати мужиків, може хтось щось… запам’ятав.

– На такі вечерниці треба мати гроші і харчі хороші, а у нас грошей тільки на квитки до Хабаровська.

–А він, оцей, Андрій Тарасович, справді самородок. Про свічки ароматичні в січні дуже жорстке, але в чомусь правдиве признання. Не кожен поет відважиться на таке, – зітхнув Василь Деркач.

– Саме так,… він поет. Наприклад вірші про владу:

Не чути запитань, на відстань

Польоту кулі влада не підійде,

Боїться, хтось запам’ятає риси,

Лиця, і щось із того вийде,

Чи нова зійде, дуже схожа,

Чи хтось із старої чихне

Так що усім, не дай нам боже,

Такою гіркотою тхне,

Що навіть бог не допоможе.

На тому наша мандрівка й скінчилася. Треба було мерщій їхати, щоб завидна потрапити додому. День вже марнів, а нам після такої подорожі, треба було ще в лазню сходити.

– Якщо станеться нагода, заходьте, мій будиночок відразу за показником швидкості руху, – кричав услід від’їжджаючому автобусу Головня.

Василь виказує свою схильність до простору:

–В полі навіть пташини бринять чарівніше, і спрага не так допікає, бо – сонце, простір, вітрець.… В полі я відчуваю як натхнення опалює мені груди. В лісі – тваринний жах, а в полі – натхнення.

– Чого ж ти тоді за нами в ліс пішов, а не в поле? Сидів би серед степу та складав вірші.

– Хтось за громаду повісився, а я з вами ризикнув своєю головою…

На черговій зупинці ми з Деркачем побігли до вірменської кав’ярні купити пляшку води.

– Не забудьте пляшчину купити, краще червоного вина, – кричить мені навздогін Юрко Дунський.

Пива він не п’є, горілку – не дуже, а червоне вино на його смак – вогонь творчості, нові фарби в очах митця запалює. Підіймаюся вгору від Синдинського озера, вхожу до кав’ярні, спустошеної немов після тижневого свята. Дивуюся: чи не в Горбачовську перебудову потрапив? За баром сидить вірмен, господар кав’ярні, вираховує з олівцем свій прибуток. Я питаю: чи не стадо мамонтів пройшло?

– Вірмени мандрували, на три дні залишилися щоб посвяткувати зустріч. А ви чого хотіли? Горілку, бачте, випили…

– Мені пляшку червоного вина, після подорожі Мухенею збудити кров.

– Поталанило вам, – всміхається вірмен, – саме червоне залишилося. Навіть тотальне похмілля не знищило.

У господаря кав’ярні очі сяяли вагомим прибутком, він щиросердо подарував мені пляшку червоного італійського, запропонував навіть безкоштовну вечерю, але я відмовився, бо з боку Дубового мису на селище вже наповзали прозорі серпневі смеркання.

– В човні друзі ждуть, – сказав я, – від жаги вмирають…

Вірмен засміявся, підіймаючи з кресла своє важкеньке черевце. Потискуючи мені руку, сказав:

– Будете оказією, заходьте...

Він рушив поперед мене, відчинив двері, навіть вклонився, що торкнуло мене в саме серце. Останнім часом мені стали зустрічатися люди, які наче з дев’ятнадцятого сторіччя перемайнули в двадцять перше. Такі ввічливі, що навіть за добре вино грошей не беруть. Невідомо тільки яким чином вони на таке спромоглися? Може, як відьмаки, за ступою баби Яги прилітають, відмахуючись віником від братства Христова.

– Не всі підприємці скнари, – всміхнувся Дунський, коли я розповів йому про щедрого господаря кав’ярні. – Якби їх не тіпало від жаху перед податковими хабарниками, кожен з котрих має свою дійну корову, а іноді й дві, з ними можна було й за чаркою посидіти. А так в кожному з нас бачать початкового шпигуна, кандидата на чергового хабарника.